Місце закону в системі нормативно-правових актів, його значення в розвитку суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра загальноправових дисциплін

Місце закону в системі нормативно-правових актів, його значення в розвитку суспільства

Виконала:

студентка 1-го курсу

Троценко Дарія Євгеніївна

Порядковий номер у журналі: № 18

Науковий керівник: доцент кафедри, к.ю.н., доцент

Пашутін В.В.

Кривий Ріг

2020 рік

ПЛАН

Вступ

1. Поняття, ознаки і види нормативно-правових актів

2. Закон і законодавчий акт

3. Класифікація законодавчих актів

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

нормативний правовий акт закон

Актуальність теми полягає в тому, що закон є одним з основних джерел права сучасної держави. В законах виражається більшість правових норм, що регулюють найбільш важливі з точки зору особистості інтереси та потреби, суспільні відносини.

Мета дослідження - обґрунтувати місце закону в системі нормативно-правових актів, а також розкрити значення закону в розвитку суспільства.

Завдання дослідження:

1. Дати загальне визначення поняття нормативного акту.

2. Відокремити особливості нормативно-правових актів, які виходять від імені держави, від інших нормативних актів, що діють у суспільстві.

3. Дати визначення поняття нормативно-правового акту

4. Дати визначення закону та його основних ознак.

5. Показати співвідношення понять «закон» і «законодавчий акт».

6. Дати визначення і охарактеризувати конституцію.

7. Розкрити основні види законів.

Об'єктом дослідження є закон як нормативно-правовий акт.

Предметом дослідження є місце закону в системі нормативно-правових актів та його значення в розвитку суспільства.

Методи дослідження. Для досягнення мети дослідження були використані загальнотеоретичний метод, порівняльно-правовий метод, герменевтико-правові методи, формально-логічні методи, а також діалектичний підхід.

Метод загальної теорії права сприяв виявленню сприяв виявленню юридичної природи нормативно-правових актів, законів та їх особливості в Україні. Порівняльно-правовий метод дозволив виділити подібні та відмінні ознаки нормативних та нормативно-правових актів, закону та законодавчого акту, законів у сучасному праві, подібних та відмінних ознак законів в Україні.

Герменевтико-правові методи застосовувались при аналізі законів та з'ясуванні їх змісту. Формально-логічні методи дозволили виявити основні ознаки нормативно-правових актів, законів та Конституції, а також уточнити їх визначення. Діалектичний підхід дозволив розглянути закони як явища, що розвиваються.

1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І ВИДИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ

З тих пір як з'явилося право проблеми його формування притягували до себе підвищений інтерес теоретиків та практиків. Це цілком закономірно тому, що важко переоцінити не тільки їх теоретичну, фундаментальну роль в розвитку національних систем права, а їх практичну значущість. Тому питання, що стикаються з проблемами форм права є свого роду вихідним пунктом в процесі пізнання та розуміння самого права.

Так, вирішення поставлених завдань має розпочинатися із визначення поняття «правового акту» під яким розуміють волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни, припинення) на основі цих норм прав і обов'язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними правопорушення [1, С. 106-107]. Нормативні акти є одними з видів правових актів та займають особливе місце в системі цих актів. Під поняттям «нормативний акт» слід розуміти, що це є офіційний документ правотворчого органу, в якому містяться правові норми.

В основному нормативні акти створюються державними органами, що мають право приймати нормативні рішення з тих питань, які їм передані для вирішення. При цьому варто відмітити, що вони висловлюють волю держави. Так становиться зрозуміло звідки виникає їх офіційність, владність, авторитарність, обов'язковість.

Залежно від юридичної чинності нормативні акти поділяють на дві групи: закони та підзаконні акти. У табл. 1.1. наведено види правових актів за суб'єктами нормотворчості.

Нормативні акти характеризуються рядом ознак. По-перше, вони мають правотворчий характер: в них норми права або встановлюються, або змінюються, або скасовуються.

По-друге, нормативні акти повинні видаватися тільки в межах компетенції правотворчого органу, інакше по одному і тому ж питанню в державі існуватиме кілька нормативних рішень, між якими можливі протиріччя.

По-третє, нормативні акти завжди втілюються в документальну форму і повинні мати такі реквізити: вид нормативного акту, його найменування, орган, що його прийняв, дату, місце прийняття акту, номер.

Таблиця 1.1 Види правових актів за суб'єктами нормотворчості

	Найменування органу, що приймає нормативний акт	Вид нормативного акту
Державний рівень	Верховна Рада України	закони і постанови	Законодавство
	Президент України	укази (нормативні та ненормативні); розпорядження
	Кабінет Міністрів України	постанови і розпорядження
	керівники міністерств і відомств	нормативні накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки міністра
Регіональний рівень	голови місцевих (обласних і районних) державних адміністрацій	розпорядження
Місцевий рівень	місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети	рішення і нормативні постанови
	адміністрація державних підприємств, установ, організацій	нормативні накази, статути, положення та інструкції

Складено автором на основі даних джерела [1].

По-четверте, кожен нормативний акт повинен відповідати Конституції України і не суперечити тим нормативним актам, які мають в порівнянні з ним більшу юридичну силу.

По-п'яте, всі нормативні акти обов'язково підлягають доведенню до відома громадян і організацій, тобто опублікуванню, та лише тільки після цього держава має право вимагати їх неухильного виконання виходячи з презумпції знання закону і накладати санкції

Варто також відмітити відмінність нормативних актів від інших правових актів, зокрема актів реалізації норм права та ін. Відмінність полягає у двох рисах, насамперед нормативно-правові акти являють собою офіційні рішення, що встановлюють нові правові норми, змінюють чи скасовують ті, що вже існують. В той час коли акти реалізації норм права лише пояснюють чинні норми.

Другою відмінною рисою є те, що нормативно-правові акти містять норми права загального характеру. В той час як, наприклад, акт застосування норм права має індивідуальну спрямованість та спрямований на вирішення конкретною юридичної справи або відноситься до конкретної особи. В якості прикладу наведемо такі ситуації:

1. Нанесення шкоди насадженням заборонене - адресовано до всіх людей, таким чином то є нормативно-правовий акт;

2. Вийшов Указ Президента України про призначення Іванова І. І. головою обласної адміністрації - акт застосування норм права.

В українській правовій системі основним головним юридичним джерелом права є нормативно-правовий акт. Нормативно-правові акти в системі інших юридичних форм права займають одне з провідних місць тому, що на сьогоднішній день вони дають змогу найбільш повно та оперативно відображати потреби сучасної держави та суспільства, яким притаманна постійна модифікація, завдяки чому забезпечується стійкість, стабільність та ефективність правового регулювання. Інші форми права, такі як правові звичаї, правові прецеденти, виступають лиш в якості допоміжних або додаткових у врегулюванні суспільних відносин. Крім того, варто відмітити, що нормативно-правові акти виділяються безумовною оперативністю в їх прийнятті, можливістю їх зміни або доповнення за необхідністю, що в свою чергу дозволяє державі дуже швидко модифікувати суспільні відносини.

Так, в українській правовій системі протягом тривалого періоду нормативно-правовий акт залишався базовим джерелом права та на сьогодні відіграє провідну роль у врегулюванні суспільних відносин. Саме це визначає увагу до вивчення поняття «нормативно-правовий акт» та його особливостей. При аналізуванні наукових досліджень та юридичної практики по даному питанню, ми прийшли к висновку, що на сьогодні не склалося єдиного підходу до визначення цього поняття та його змісту.

Складність у єдиному підході до визначення поняття «нормативно-правовий акт» обумовлена тим, що він охоплює значну кількість різних офіційних документів, що видаються органами різних рівнів та гілок влади. Дослідженнями питання нормативно-правового акту займались такі вчені, як Л.М. Легін, М.В. Вилегжаніна, Н.В. Александрова, Н.Є. Хлібороб, Ю.П. Битяк, С.В. Ківалов, В.П. Тимощук, О.В. Кузьменко та ін.

Так, у тлумачному словнику з теорії держави та права під нормативно-правовим актом розуміється загальнообов'язкове офіційне рішення спеціально уповноваженого органу державної влади, прийняте в певному передбаченому законодавством процедурно-процесуальному порядку й затверджене в певній формі, яке встановлює нові правові норми, змінює чи скасовує ті, що вже існують [2, С. 46]. На думку Л. М. Легіна нормативно-правовий акт - це юридичний документ (акт) уповноваженого суб'єкта правотворчості, прийнятий у встановленому порядку, який встановлює, змінює або скасовує норми права [3]. За О. Рой нормативно-правовий акт визначається як офіційний письмовий документ (акт), прийнятий суб'єктом владних повноважень у межах його компетенції на підставі і з метою реалізації закону при використанні ним владних повноважень у межах його компетенції на підставі і з метою реалізації закону при виконанні ним владних управлінських функцій, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово, підлягає державній реєстрації [4, С. 123].

У своїх дослідженнях Т.О. Калиновська характеризує нормативно-правовий акт місцевого самоврядування як офіційний письмовий документ, що містить норми права та прийнятий у межах Конституції і законів України безпосередньо територіальною громадою, органом місцевого самоврядування або його посадовою особою з питань місцевого значення чи здійснення делегованих повноважень органів виконавчої влади [5]. Н.М. Пархоменко окреслює нормативно-правовий акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово [6].

Наступним етапом розкриття завдання дослідження є розгляд класифікації нормативно-правових актів. Насамперед нормативно-правові акти класифікують за юридичною силою [7]:

1. Закони:

1.1. Конституція України;

1.2. закони, прийняті на референдумі, нормативно-правові акти Верховної Ради України;

1.3. закони України.

2. Підзаконні нормативно-правові акти:

2.1. Постанови Верховної Ради України;

2.2. нормативно-правові акти Президента України - укази Президента України;

2.3. нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України - постанови Кабінету Міністрів України;

2.4. нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади - накази;

2.5. нормативно-правові акти державних адміністрацій - розпорядження Голови адміністрації, накази керівників відділів і управлінь;

2.6. нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування - рішення відповідної ради, розпорядження сільського, селищного, міського голови, рішення виконавчого комітету відповідної ради;

2.7. локальні нормативно-правові акти - нормативні накази керівників державних установ і організацій різних форм власності.

За сферою дії нормативно-правові акти поділяють на загальні, специфічні, локальні. За характером волевиявлення: акти встановлення, акти зміни та акти скасування норм права. За галузями законодавства виділяють цивільні (Цивільний кодекс), кримінальні (Кримінальний кодекс), адміністративні (Кодекс про адміністративні правопорушення) та адміністративно-процесуальні (Кримінально-процесуальний кодекс, Адміністративно-процесуальний кодекс) [7].

За суб'єктами ухвалення поділяють на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об'єднань та трудових колективів, спільні акти органів держави і недержавних утворень. За ступенем загальності правових норм виділяють загальні та конкретні. За часом дії нормативно-правові акти можуть бути визначено-строкові або невизначено-строкові. За обсягом та характером дії: акти загальної дії, акти обмеженої дії (спеціальні), акти виняткової дії. За зовнішньою формою виразу бувають закони, укази, постанови, рішення, розпорядження, накази.

Отже, підводячи підсумок першого розділу дослідження можна зробити висновок про те, що однією з основних одиниць правових актів є нормативні акти, що є загальнообов'язковими та регулюють певну сферу суспільних відносин. Розкрито сутність відмінності нормативно-правових актів, що видаються державними органами від інших нормативно-правових актів, що діють у суспільстві. Так, на сучасному етапі існує велика кількість підходів до визначення поняття «нормативно-правовий акт». В ході дослідження ми прийшли до такого визначення поняття «нормативно-правовий акт» - це офіційний документ, прийнятий в установленому законом порядком та формі, уповноваженим суб'єктом (народ, органи державної влади, органи місцевого самоврядування) в рамках їх компетенції, що містить норми права - правила поведінки загального характеру, неперсоніфіковані, розраховані на багаторазове використання, направлене на регулювання найбільш важливих соціально-значущих суспільних відносин, що потребують державного впливу. Також за допомогою різних джерел інформації була наведена повна класифікація нормативно-правових актів.

2. ЗАКОН І ЗАКОНОДАВЧИЙ АКТ

Закон та законодавство були та залишаються стрижневим елементом правової системи у будь-якому державно-організованому суспільстві. Розвиток законодавства, що відображає прогрес суспільства, призводить к вагомим змінам до розуміння поняття «закон». В традиційно-релігійних правових системах Сходу божественний закон був однозначною основою суспільства, держави та світобудови в цілому.

Згодом відбувається роз'єднання поняття закону на ряд його різновидів - божественний, природний, людський (власне юридичний) закон. Одним з найважливіших аспектів цього процесу стає суттєва зміна праворозуміння.

З появою конституційних або парламентських держав, що будувалися на принципі розділу влади, створення законів визнається одноосібною функцією народних зборів, які лише в особливих випадках можуть тимчасово делегувати окремі свої законотворчі повноваження виконавчій владі. Тенденції, що закріпилися відбиваються і у визначенні самого законодавчого акту, що розглядається як найважливіше правило поведінки в суспільстві, що приймається та затверджується носієм первинної волі народу.

Якщо ж сприймати закон в якості базового елементу сучасних джерел права, то на сьогодні закон - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що приймається відповідно до особливої процедури парламентам або безпосередньо народом і регулює найважливіші суспільні відносини [8].

Так, більшість європейських країн застосовують письмове право. А воно виражається, насамперед, у формі закону. Беручи за зразок «Суспільний договір» Жана-Жака Руссо, Декларація прав людини і громадянина (26 серпня 1789 р.) визначає, що закон представляє собою безсумнівне верховенство; він має незаперечну законність; він є «проявом загальної волі» [9, С. 3].

Та ж декларація уточнює значення, що має надаватися закону: йому належить, зокрема, встановлювати умови, за яких виконуються права та свободи (Конституційна рада, рішення 44 DC, 16 липня 1971 р.). Так само і Конституція Бельгії з 1831 р. проголошує: «Бельгійці рівні перед законом» (ст. 6, нині: 10). У різних формах ця думка існує у багатьох європейських конституціях (див., наприклад, Конституцію Люксембурга, ст. 11, абз. 2, Фундаментальний закон Федеративної Республіки Німеччина, ст. 3.1. та Федеральний конституційний закон Республіки Австрія, ст. 7,1.) [9, С. 3].

Питанню вивчення закону як форми права присвятили свої праці такі вітчизняні вчені як С. Алексєєв, А. Міцкевич, І. М. Овчаренко, О. В. Гайова, О. Мурашин, Н. Александров, М. Марченко та ін.

На думку І. М. Овчаренка закон - нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил (норм), що приймається із додержанням законодавчої процедури та має вищу юридичну силу [10, С. 8].

Закон визначаючи сутність нормативно-правової системи держави, традиційно трактується в декількох основних значеннях [11, С. 241]:

1. як нормативно-правовий акт, що приймається носієм законодавчої влади у державі;

2. як будь-яка правова норма абстрактного та загального характеру;

3. як позитивне право, що встановлене та виходить від держаної влади.

Для держави як особливого інституту суспільства, покликаного їм управляти, виникає необхідність оперативного реагування на реальні життєві ситуації та обставини. Чому далеко не завжди служать норми звичаїв, ритуалів чи обрядів як звичні у виконання правила поведінки, що історично складаються у результаті частого повтору та зберігаються протягом часу.

Так, закон послідовно починає займати провідне місце в системі джерел права держав та на сьогодні відповідає таким характеристикам:

1. юридичний закон проявляється як феномен державно-правового розвитку, що створюється на основі права для реалізації його можливостей;

2. закон займає особливе місце в ієрархії джерел права;

3. законодавча влада здійснюється спільно парламентом та главою держави;

4. законодавчі компетенції ексклюзивні та можуть лиш у виключних випадках та спеціальному порядку бути делеговані певним органам влади;

5. закон проявляє себе двояко, як в матеріальному сенсі (акт державної влади, що містить у собі правові норми загального характеру), так і в формальному сенсі (акт, виданий законодавчим органом в якому безвідносно містяться юридичні норми);

6. закон затверджується як керівний початок правової держави в якості ідей законності та верховенства закону;

7. основні галузі права закріплюються за допомогою прийняття законодавчим органом кодифікованих актів;

8. у рамках національної юриспруденції оформлюється сукупність знань, що узагальнюється проблемами законотворчості, законодавчої техніки, законодавства і його тлумачення;

9. з часом актуалізується звернення до проблем застосування законів та їх ефективності.

В той самий час ми можемо спостерігати тенденцію до об'єднання зусиль юристів різноманітних країн у розробках теоретичних основ законотворчості та законодавства, чому в свою чергу посприяли:

1. усвідомлення необхідності обліку досвіду держав в законотворчому процесі, що накопився;

2. розвиток систем універсальних, регіональних та локальних міжнародних організацій з власним законодавством;

3. процеси зближення правових систем різних країн в рамках сучасних інтеграційних процесів у світі;

4. необхідність цього зв'язку гармонізації та уніфікації національних законодавств;

5. поява проблем «модельних законодавчих актів» та «тих, що самовиконуються» законів міжнародних організацій.

Попередні характеристики констатують переваги закону, що ставлять його за всіма показниками вище інших джерел права. Закон фіксує себе як письмове, пряме, офіційне та предписане джерело.

Також, варто відмітити, що своїми специфічними відмінностями закон відрізняється від інших форм зовнішнього закріплення права:

1. за ступенем вираження інтересів суспільства та держави, оскільки нормативно виражає волю народу як результат узгодження різних соціальних інтересів;

2. за формую, будучи базовим, первинним нормативно-правовим актом;

3. за юридичною чинністю як акт вищої юридичної чинності (всі інші акти повинні видаватися на основ і закону, виходити із закону, не суперечити закону);

4. за органом прийняття, яким повинен бути народ або законодавчий орган, що представляє його;

5. за процедурою прийняття, яка зазвичай обумовлена Конституцією країни та/або спеціальними законами, а також регламентами палат законодавчого органу та передбачає обов'язкові процедури законотворчого процесу;

6. за сферою дії, яка охоплює все населення країни та її територію;

7. за тривалістю дії, оскільки характеризується найбільшою стабільністю свого положення;

8. за предметом регулювання, що відображає найбільш значущі сфери державного та суспільного життя, які часто обумовлюються в Конституції та/або спеціальних законах.

Деякі дослідники розглядають закон в самому «широкому» розумінні, як синонім поняття права, а точніше - законодавства. У своїх дослідженнях Г. Ф. Шершеневич під ім'ям закону розумів «норму права, що виходить безпосередньо від державної влади в установленому заздалегідь порядку» [12, С. 619]. Автор пояснював, що «закон є норма, тобто загальне правило, розраховане на необмежене число випадків. Неминучість цієї ознаки випливає з того, що закон є норма права, а отже, вид не може бути позбавлений тої властивості, яка притаманне роду» [12, С. 619].

З цього міркування ми бачимо, що першочерговою за значимістю відмітною рисою закону є його нормативний характер. Однак норми права можуть міститися і в будь-якому іншому нормативно-правовому акті. За логікою, будь-який такий акт повинен розглядатися у вигляді закону.

У повсякденному житті, в побуті використання терміну «закон» для позначення будь-якого нормативного акту, що виходить від держави, є досить поширеним і цілком допустимим, бо підкреслює важливість дотримання всіх законодавчих актів, а не тільки власне законів. Юридично ж це виглядає вельми некоректно. Ототожнення закону з іншими нормативно-правовими актами вносить плутанину в різні форми (джерела) права, знижує ефективність їх застосування.

Додатково ускладнює пошук необхідних для правореалізації норм і досить часте використання в юридичних актах пов'язаного з терміном «законодавство» словосполучення «законодавчий акт».

Науковці виділяють два підходи щодо співвідношення закону та законодавчого акту. Перший підхід базується на тому, що закон та законодавчий акт ні є єдиним цілим, тобто закон не розчиняється в понятті «законодавчий акт», а існує їх розмежування внаслідок перебування в субординаційних зв'язках, де закону відведене провідне місце [13].

Інший підхід полягає в тому, що всі закони є законодавчими актами, але не всі законодавчі акти несуть закони. Звідси поняття «законодавчий акт» вважається збірним поняттям, що включає в себе власне закони і акти делегованої законотворчості непарламентських суб'єктів (президента, уряду) [13].

Таким чином, законодавчим актом є специфічне управлінське рішення, яким встановлюються, запроваджуються та змінюються норми права, а також регулюється дія цих норм. Зміст законодавчого акту об'єктивно зумовлений природою його як управлінського рішення тобто повинен містити певне владне установлення (правило поведінки) та бути зорієнтованим на реалізацію його відповідними суб'єктами [14, С. 154]. Також під законодавчим актом може матися на увазі акт делегованого законодавства, що також відомий як "квазізаконом" або "субститутним" (замінюючий) законодавчий акт.

Такими законодавчими актами можуть виступати акти уряду, президента видані в порядку делегування їм парламентом законодавчих повноважень відповідно до конституції.

Отже, закон - це нормативно-правовий акт, який приймається представницьким органом державної влади в особливому порядку, регулює певні суспільні відносини і забезпечується можливістю застосування заходів державного примусу.

Закони, приймаються вищим законодавчим органом: Думою, Сенатом, Сеймом або Верховною Радою, а підзаконні акти - це нормативні акти, які приймаються іншими органами: Кабінетом міністрів, Міністерством тощо, і називаються вони, наприклад, постанова, наказ, положення і т.д., та видані вони на підставі та на виконання закону. Тому в ієрархії нормативних актів закон вище, тобто відрізняються вони за юридичною силою: підзаконний акт не може суперечити закону, а повинен йому відповідати.

Так, закон визначає ієрархію джерел права більшості країн сучасного світу, відповідаючи своїй суті - бути виразником волі народу безпосередньо чи шляхом прийняття органу, що представляє його інтереси за допомогою законодавчих процедур.

3. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ

Серед нормативно-правових актів, що закріплюють основні норми права, основним є Конституція.

Саме в конституції встановлюються конституційно-правові норми загального характеру, що є основоположними для конституційно-правового регулювання.

Термін «конституція» походить від латинського слова «constitutio», що означає встановлення, установа, пристрій. Саме так називався один їх декретів римських імператорів. У сучасному світі конституція є основним законом, що має вищу юридичну силу.

Конституція є єдиним діючим актом, який впливає на всі сфери суспільного життя: політичну, економічну, соціальну, духовну і тим самим відрізняється від інших законів, указів і інших правових актів, спрямованих на регулювання якої-небудь однієї сфери суспільних відносин.

Отже, Конституція у матеріальному розумінні -- писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які проголошують і гарантують права й свободи людини та громадянина, а також визначають основи суспільного ладу, форму правління й територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну символіку та столицю; у формальному розумінні -- це закон або група законів, які мають вищу юридичну силу стосовно інших законів [15, С. 122].

За загальною характеристикою конституція -- це насамперед основний закон держави. Крім того, вона визначає основи суспільного ладу. Будь-яка конституція виникає й діє передусім для того, щоб визначити устрій (лад) держави, а не суспільства, проте вона не може бути індиферентною до проблем суспільства [16, С. 83-84].

Нині чинна Конституція України була ухвалена 28 червня 1996 року на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання та набрала чинності з дня її прийняття.

Їй притаманні такі особливості:

1. Це в основному політично деідеологізований правовий документ. У ньому вищу цінність оголошують не інтереси держави або певної партії, а права і свободи людини. Права і свободи особистості до того ж гарантуються встановленим в Конституції пріоритетом норм міжнародного права.

2. Конституція має класичну структуру, тобто таку, яка використовується при побудові конституцій у багатьох країнах. Вона складається з п'ятнадцяти глав: «Загальні засади», «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», «Вибори. Референдум», «Верховна Рада України», «Президент України», «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади», «Правосуддя», «Територіальний устрій України» , «Автономна Республіка Крим», «Місцеве самоврядування», «Конституційний Суд України», «Внесення змін до Конституції України», «Прикінцеві положення», та, нарешті, «Перехідні положення».

3. В Конституції встановлюється досить складний порядок зміни і перегляду її положень. Норми, що стосуються розділів I «Загальні засади», III «Вибори. Референдум» та ХIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України [17]. Інші ж розділи можуть бути змінені внесенням законопроекту про зміни, попередньо схваленого більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України [17]. Такий складний порядок зміни Конституції встановлено свідомо: головна мета будь-якої конституції - стабілізувати суспільство, але перш за все сама конституція повинна бути відносно стабільним правовим документом.

4. Конституція України - це документ, розрахований на перспективу. У ній знаходять відображення положення, які не можуть бути швидко перетворені в життя. Існування таких декларацій виправдовується метою встановлення орієнтирів розвитку держави. Суспільство має бачити шлях, по якому воно рухається. Конституція - це не одноденний документ, а нормативний акт довготривалої дії.

5. Конституція встановлює базове правове регулювання, необхідне для всього правового регулювання. Вона має вищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій території України. Закони та інші правові акти, прийняті в Україні, не повинні суперечити Конституції, а такі, що суперечать застосовуватися.

Проаналізувавши особливості Конституції які висновки можна зробити щодо її сутності? З цього питання висловлювалися різні думки. Так, одні вчені вважають, що сутність конституції полягає у втіленні в ній багатовікового досвіду, традиції того чи іншого народу, що поступово складалися часом. Але вони не відповідають на питання про те, як же раніше ці традиції закріплювалися, до перших конституцій? Адже перші конституції з'явилися тільки в кінці XVIII ст. (в США - в 1787 р., у Франції і в Польщі - в 1791 р.). Інші трактують конституцію як суспільний договір. В даний час найбільш поширеним є погляд на конституцію як на загальносоціальний регулятор суспільних відносин. Її сутність проявляється в її основної функції - функції пошуку і встановлення оптимального співвідношення інтересів різних соціальних груп, верств суспільства. Конституція фіксує компроміс різних соціальних верств і закріплює баланс їх основних інтересів і цінностей

В теорії конституціоналізму прийнято виділяти види конституцій за формою їх вираження, за формою правління, за формою територіального устрою, за часом дії, за політичним режимом в державі, за способом внесення змін, за способом прийняття.

За формою вираження конституції поділяються на писані (кодифіковані) та неписані (некодифіковані). Писані - це конституції, які викладені у вигляді одного нормативно-правового акту [18]. Некодифіковані - це конституції, які складаються із багатьох нормативно-правових актів, що приймаються в різні роки, а інколи навіть століття [18].

За формою правління виділяють республіканські та монархічні конституції. За формою територіального устрою конституції можуть бути: унітарні, федеративні, суб'єктів федерації.

За часом дії постійні (постійними є більшість конституцій) та тимчасові (вони за звичай діють до встановленого строку), а також відомі у світі й такі, які встановлюють власну незмінюваність за будь-яких умов, як от Мексика та Греція [19].

За політичним режимом в державі розрізняють [19]:

1. демократичні, що гарантують визначене коло прав і свобод, дозволяють вільне утворення і діяльність політичних партій, передбачають виборність органів влади;

2. недемократичні - обмежують права та свободи людини та громадянина, встановлюють панування однієї ідеології;

3. авторитарні (закріплюють панування однієї партії, обмежують повноваження представницьких органів, містять широкі можливості для ліквідації чи обмеження проголошених прав і свобод);

4. тоталітарні (висока ідеологічна насиченість та визнання єдиної ідеології, як при комунізмі (СРСР) чи ісламі (Іран)).

За способом внесення змін можуть бути гнучкі (зміни та доповнення вносяться у звичайному порядку, без дотримання будь-яких процедур), жорсткі (зміни вносяться із дотриманням законодавчо визначених спеціальних процедур) та змішані (до частини норм змішаної конституції зміни та доповнення вносяться у звичайному порядку, а до іншої частини норм - у спеціальному порядку) [20, С. 15]. За способом прийняття: народні (США, Італія, Індія, Болгарія); договірні (ОАЕ проект якої підписаний усіма правителями еміратів); даровані (Монако, Марокко, Кувейту) [19].

Роль закону в житті суспільства і держави велика. Закон активно впливає на всі сфери життєдіяльності, сприяє зміцненню законності, охороняє і забезпечує права особистості, створює перепони сваволі і розсуд чиновників державного апарату і т.д. Серед законів України виділяються Конституція, конституційні, звичайні (поточні) та забезпечуючі (оперативні) закони.

До перших відносяться конституція як основний закон і що примикають до неї основоположні закони, що регулюють питання суспільного, державного устрою.

Конституційні закони відрізняються ускладненою процедурою прийняття в порівнянні зі звичайними.

Основним законом України, що має вищу юридичну силу і верховенство в системі джерел українського права, є Конституція України - основоположний нормативно-правовий акт, що становить фундамент, базу українського законодавства. Конституційні закони в свою чергу поділяються на [21]:

1. закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією. Як правило, ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на конституцію (виборча система, організація і проведення референдуму, організація і діяльність парламенту, президента, конституційного суду і т. ін.);

2. закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції.

Конституційні закони відрізняються від інших законів в першу чергу юридичною чинністю, предметом регулювання та порядком ухвалення. В Україні конституційні закони, як правило ухвалюються кваліфікованою більшістю голосів, що повинно становити 2/3. Більш того, при прийнятті конституційного закону, якщо ініціатива виходила від парламенту, зазвичай недостатньо голосів кваліфікованої більшості членів парламенту, і такий закон зазвичай ще виноситься на затвердження, наприклад, за допомогою референдуму.

Звичайні закони утворюють основну масу законодавчих актів, приймаються на основі процедури, безпосередньо передбаченої в основному законі держави, і можуть охоплювати широке коло питань.

Іноді джерелами конституційного права виникають систематизовані звичайні закони - кодекси. Найчастіше здійснюють кодифікацію норм, присвячених організації та проведення виборів і референдумів.

Як правило, звичайні закони приймають на основі правила простої більшості, або більшості від присутніх депутатів і мінімально від кворуму в парламенті. В ієрархії нормативних актів звичайні закони по силі субординовані конституції як основного закону та деяким з розглянутих конституційним законам.

Звичайні закони, як і конституція, є універсальними джерелами конституційного права, адже інші форми законів характеризує галузеве правове регулювання суспільних відносин тільки в частині країн світу.

Сучасне поняття звичайного закону пов'язане з народним представництвом, з результатами діяльності парламенту як органу законодавчої влади.

Звичайні закони поділяються на кодифіковані, в яких узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин (наприклад, Кримінальний кодекс, Митний кодекс України, Цивільний кодекс, Основи законодавства України про охорону здоров'я) та поточні - прийняті з окремих питань (наприклад, Закон України «Про вибори», Закон України «Про громадські об'єднання») [8].

Від інших звичайних законів, що належать до джерел конституційного права, відрізняються по об'єктах регулювання, а тому і за змістом. Це закони про громадянство, про конкретні права і свободи людини і громадянина та механізми їх реалізації, про вибори, про надзвичайний стан, про статус різних державних органів тощо.

Джерелами конституційного права виникають у відповідній частині і звичайні так звані міжгалузеві закони, які служать регулювання в різних сферах суспільних відносин, лише частково - в сфері державно-політичних відносин владарювання.

Існує категорія нормативних актів, прийнятих або затверджених на референдумі. Такі акти визначаються як референдарні закони. Референдні закони можуть бути змінені або скасовані за результатами нового референдуму, але зазвичай допускається внесення в них змін за рішенням парламенту, прийнятим кваліфікованою більшістю. За юридичною силою вони, як правило, не відрізняються від звичайних законів, хоча їх суспільно політичну вагу сприймається як порівняно значна.

Практика прийняття або затвердження референдних законів обмежена. До того ж відповідні акти в більшості випадків не мають прямого відношення до предмету галузі конституційного права.

В юридичній літературі до джерел конституційного права часто віднесені міжнародні договори. Однак вони лише побічно служать регулювання внутрішньодержавних відносин.

Ключове значення має наявність згоди з боку держави на обов'язковість для неї конкретного міжнародного договору. Зазвичай така згода надається шляхом прийняття (видання) уповноваженим державним органом відповідного акта.

Ухвалення цього акту національного права служить трансформації міжнародно-договірних норм в його власні норми з метою їх застосування у внутрішньодержавних відносинах. І саме цей акт може бути джерелом конституційного права.

Державно-політичні відносини владарювання взагалі не передбачають навіть опосередкованого їх міжнародно-правового регулювання.

Певний виняток становлять міжнародні договори з прав людини, об'єктивно співвіднесені з конституційним правом за змістом. Але такі міжнародні договори безпосередньо не виступають джерелами конституційного права. Відповідними джерелами є акти національного права про ратифікацію договорів з прав людини або про надання згоди на обов'язковість таких договорів в інший юридично визначений спосіб.

Таким чином, у даному розділі дослідження було сформульоване поняття конституції як основного закону країни, що виражає волю всього суспільства і що закріплює основи суспільного і державного ладу, права і свободи людини і громадянина. Були представлені різні в світовій конституційно-правовій практиці погляди на зміст конституції і її сутності. Визначено основні юридичні властивості Конституції: верховенство конституції, її найвищу юридичну силу, особливій охороні Конституції, особливому порядку її прийняття і перегляду Конституції, внесення до неї поправок.

Зокрема, в даній роботі підкреслюється, що основні риси і юридичні властивості Конституції взаємопов'язані і взаємозалежні, існують не ізольовано один від одного і виявляються в системі, надаючи друг на друга вплив. Тобто вони являють собою не просту сукупність, а органічну єдність, цілісну систему і висловлюють якісну визначеність змісту Конституції.

Також було розглянуто основні види законів та зроблено висновок про те, що роль законів в житті суспільства і держави велика. Всі закони активно впливають на всі сфери життєдіяльності, сприяють зміцненню законності, охороняють і забезпечують права особистості, створюють перепони сваволі і розсуд чиновників державного апарату і т.д.

ВИСНОВКИ

У процесі дослідження було отримано результати, що дозволяють зробити наступні висновки:

1. Нормативні акти є одними з видів правових актів та займають особливе місце в системі цих актів. Під поняттям «нормативний акт» слід розуміти, що це є офіційний документ правотворчого органу, в якому містяться правові норми.

2. Особливості нормативно-правових актів, які виходять від імені держави, від інших нормативних актів, що діють у суспільстві розкриваються двома відмінними рисами. По перше, нормативно-правові акти, які виходять від імені держави являють собою офіційні рішення, що встановлюють нові правові норми, змінюють чи скасовують ті, що вже існують, коли інші нормативні акти, що діють у суспільстві лише пояснюють чинні норми. По друге, нормативно-правові акти, які виходять від імені держави містять норми права загального характеру, інші нормативні акти, що діють у суспільстві мають індивідуальну спрямованість та спрямовані на вирішення конкретної юридичної справи або відноситься до конкретної особи

3. Нормативно-правові акти є базовим джерелом права та відіграють провідну роль у врегулюванні суспільних відносин. При аналізуванні наукових досліджень та юридичної практики, що стосується загального визначення поняття «нормативно-правового акту» ми дійшли висновку, що на сьогодні не склалося єдиного підходу до йогу визначення. Але на нашу думку, визначення поняття за О. Рой є найбільш повне та вичерпане, звучить воно так «нормативно-правовий акт - офіційний письмовий документ (акт), прийнятий суб'єктом владних повноважень у межах його компетенції на підставі і з метою реалізації закону при використанні ним владних повноважень у межах його компетенції на підставі і з метою реалізації закону при виконанні ним владних управлінських функцій, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово, підлягає державній реєстрації [4, С. 123]».

4. Закон - це нормативно-правовий акт, що прийнятий представницьким законодавчим органом влади в особливому порядку, який регулює найбільш важливі суспільні відносини та володіє вищою юридичною силою. До основних ознак закону можна віднести такі відмінності: нормативно виражає волю народу як результат узгодження різних соціальних інтересів; є первинним нормативно-правовим актом; є актом вищої юридичної чинності (всі інші акти повинні видаватися на основ і закону, виходити із закону, не суперечити закону); приймається народом або законодавчим органом, що представляє його; процедура прийняття обумовлена Конституцією країни та/або спеціальними законами, а також регламентами палат законодавчого органу та передбачає обов'язкові процедури законотворчого процесу; охоплює все населення країни та її територію; характеризується найбільшою стабільністю свого положення; відображає найбільш значущі сфери державного та суспільного життя, які часто обумовлюються в Конституції та/або спеціальних законах.

5. Поняття «закон» ми мусимо тлумачити, як нормативно-правовий акт народу або законодавчого органу влади, що представляє, що має вищу юридичну силу та який приймається в особливому порядку. В той час коли поняття «законодавчий акт» необхідно тлумачити, як нормативно-правовий акт делегованої законотворчості непарламентських суб'єктів, який приймається за чітко визначеною конституцією процедурою та набуває юридичної сили після затвердження парламентом [23, С. 10]. Саме тому необхідно усвідомлювати необхідність розмежування цих понять, для визначення місця законів у системі джерел сучасного права.

6. Основним законом будь-якої країни на сьогодні виступає Конституція, що має вищу юридичну силу та головне покликання якої - бути стрижнем держави та забезпечувати її стабільність. У матеріальному розумінні конституція - писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які проголошують і гарантують права й свободи людини та громадянина, а також визначають основи суспільного ладу, форму правління й територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну символіку та столицю; у формальному розумінні -- це закон або група законів, які мають вищу юридичну силу стосовно інших законів [15, С. 122]. Також на сьогодні існує розгалужена система класифікації конституцій, що дозволяє визначати їхній зміст, форму, сутність, характерні риси та властивості.

7. Різноманітність суспільних відносин, що регулюють нормативно-правові акти, обумовлюють велику кількість законів. Основними видами сучасних законів в Україні є: Конституція України, конституційні закони, органічні закони, звичайні закони, кодекси, основи законодавства. Конституційними законами України є ті законодавчі акти, які вносять зміни до Конституції України [17]. Вони відрізняються від інших тим, що після прийняття вони інтегруються в текст самої Конституції і тому мають ті самі юридичні властивості, що й сама Конституція; Президент України щодо цих законів не має права вето; приймаються не менше, ніж 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України [17]. В той час коли звичайні закони утворюють основну масу законодавчих актів, приймаються на основі процедури (приймають на основі правила простої більшості, або більшості від присутніх депутатів і мінімально від кворуму в парламенті), безпосередньо передбаченої в основному законі держави, і можуть охоплювати широке коло питань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гетьман Є.А. Поняття підзаконного нормативно-правового акта та його співвідношення із нормативно-правовим та правовим актами. Форум права. 2013. № 3. С. 106-113. URL: http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/5138/1/Getman.pdf. (дата звернення: 23.02.2020).

2. Волинка К.Г. Тлумачний словник з теорії держави і права / авт.-упоряд. К.Г. Волинка. Київ: Магістр, 2006. 112 с.

3. Легін Л.М. Нормативно-правовий акт: поняття та система ознак. Право і суспільство. 2016. № 2. С. 21-26. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pis_2016_2_6. (дата звернення: 23.02.2020).

4. Рой О.В. Поняття нормативно-правового акта як предмета публічно-правового спору. Часопис Київського університету права. 2016. № 4. С. 121-125.

5. Калиновська Т.О. Поняття нормативно-правових актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування, їх юридична природа та ознаки. Часопис Київського університету права. 2009. № 4. С. 168-175. URL: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/soc_gum/dip/2010_48/2-10.pdf. (дата звернення: 23.02.2020).

6. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М. Теорія держави і права. Академічний курс : підруч. / за ред. О.В. Зайчука. Київ: Юрінком Інтер, 2006. 343 с.

7. Види нормативно-правових актів, критерії їх класифікації. URL: https://studopedya.ru/1-84931.html. (дата звернення: 23.02.2020).

8. Петришин О.В., Погребняк С.П., Смородинський В.С. Теорія держави і права: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / за ред. О.В. Петришина. Харків: Право, 2014. 368 с.

9. Дельпере Франсіс. Визначення та значення законів. Київ, 2014. 24 с. URL: https://www.undp.org/content/dam/ukraine/docs/DG/Rada%20for%20Europe/paper%20meaning%20of%20law%20UA.pdf. (дата звернення: 24.02.2020).

10. Овчаренко І. М. Закони у системі джерел (форм) права та їх класифікація : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Харків, 2004. 18 с.

11. Оксамытный В. В. Закон в системе источников современного права: сравнительная характеристика. Вестник Брянского госуниверситета. 2015. № 2. С. 241-243. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/zakon-v-sisteme-istochnikov-sovremennogo-prava-sravnitelnaya-harakteristika/viewer. (дата звернення: 24.02.2020).

12. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. Хрестоматия. Учебное пособие. Москва, 1998. 944 с. URL: http://www.kursach.com/biblio/0020005/000.htm. (дата звернення: 24.02.2020).

13. Скакун О.Ф. Теорія права і держави: Підручник. 3-те видання. Київ: Алерта; ЦУП, 2011. 524 с. URL: https://pidruchniki.com/1262091843012/pravo/teoriya_prava_i_derzhavi. (дата звернення: 24.02.2020).

14. Зощенко А.С. Місце та роль законодавчих актів України в механізмі реалізації права. Закарпатські правові читання : матеріали VІ Міжнародної науково-практичної конференції молодих учених та студентів (25-27 квітня 2014 року, м. Ужгород). Ужгород, 2014. С. 153-156. URL: https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/bitstream/lib/21092/1/%D0%9C%D0%86%D0%A1%D0%A6%D0%95%20%D0%A2%D0%90%20%D0%A0%D0%9E%D0%9B%D0%AC%20%D0%97%D0%90%D0%9A%D0%9E%D0%9D%D0%9E%D0%94%D0%90%D0%92%D0%A7%D0%98%D0%A5%20%D0%90%D0%9A%D0%A2%D0%86%D0%92.pdf. (дата звернення: 24.02.2020).

15. Авакьян С.А. Конституционное право. Энциклопедический словарь / за ред. С. А. Авакьян. Москва: Норма, 2000. 675 с.

16. Колісник В.П., Бапрабаш Ю.Г. Конституційне право України: Підруч. Для студ. Вищ. Навч. закл. / за ред. В. П. Колісника, Ю. Г. Бапрабаша. Харків: Право, 2008. 416 с.

17. Конституція України : офіц. текст. Київ : КМ, 2020. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80. (дата звернення: 25.02.2020).

18. Шаптала Н. К., Задорожня Г. В. Конституційне право України: навч. посіб. Дніпропетровськ.: TOB "ЛізуновПрес", 2012. 472 с. URL: https://pidruchniki.com/1584072046851/pravo/konstitutsiyne_pravo_ukrayini. (дата звернення: 25.02.2020).

19. Павлюх О. А. Конституції зарубіжних країн. Фондова лекція з курсу “Державне (конституційне) право зарубіжних країн” для підготовки бакалаврів галузі знань 0304 “Право” напряму підготовки 6.030401 “Правознавство та спеціалістів спеціальності 7.03040101 “Правознавство” денної та заочної форм навчання. Ірпинь, 2014. 11 с. URL: https://studfile.net/preview/5013704/page:3/. (дата звернення: 25.02.2020).

20. Марчук Р. П. Поняття конституції та її види: політико-юридичний аспект. Вісник НАДУ. 2015. № 4. С. 11-16. URL: http://academy.gov.ua/visnyk/pages/dop/56/files/ae3f8d16-4fe6-4169-89d6-e1367f7096bf.pdf. (дата звернення: 25.02.2020).

21. Поняття та види законів: конституції, конституційні, звичайні, оперативні закони. 2010. URL: http://ru.osvita.ua/vnz/reports/law/9864/. (дата звернення: 25.02.2020).

22. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів. Київ: АртЕк, 1998. 264 с. URL: https://studbooks.net/83433/pravo/konstitutsionnoe_pravo_zarubezhnyh_stran. (дата звернення: 25.02.2020).

23. Гайова О. В. Закон як джерело сучасного континентального права (загальнотеоретичні та порівняльно-правові аспекти) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Львів, 2011. 17 с.

Размещено на Allbest.ru

...