Принципи юридичної відповідальності за правопорушення у кримінальному процесі

O. Andrushko. Principles of legal liability for offenses in a criminal proceeding

Результати дослідження

За обмеженим обсягом цієї публікації неможливо повністю розкрити проблеми принципів юридичної відповідальності за правопорушення в кримінальному процесі, як в цілому досягнути абсолютного знання з цієї проблематики, що обмежено природою людського пізнання та динамічністю законодавства й практики, складною й спірною загальнотеоретичною та галузевою базою знань про правові принципи в цілому. При достатньо широкому розробленні вчення про принципи права, як важливого правового інституту, все ж таки спірними зостаються питання щодо поняття принципів, їх юридичних властивостей та призначення, форм вираження та класифікації, юридичного змісту кожного з принципів, співвідношення принципів у різних сферах правозастосування з принципами загальної теорії права.

Ґенеза терміну «принципи» свідчить про його законодавче вираження в терміні «засади», що сприяє її ціннісній акцентуації (ст.3 ЦК України, й окрема глава в КПК України: гл.2). У Конституції України ці терміни в різних статтях вживаються самостійно: наприклад: «принцип верховенства права» (ст. 8) і «засади судочинства» (ст.129).

При спробі наведення авторами визначень поняття принципів права здебільшого спостерігається взаємопроникність основних постулатів природного (ідея, правова свідомість) та позитивного права (нормативна визначеність). Наведемо одне з найбільш вдалих, розроблене С.П. Погребняком, під якими він пропонує розуміти «Систему найбільш загальних і стабільних імперативних вимог, закріплених у праві, які є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис і цінностей, що притаманні цій системі права і визначають її характер та напрямки подальшого розвитку» [17, с. 22-23].

Ученими акцентується увага й на тому, що принципи юридичної відповідальності визначають суть самої юридичної відповідальності та їх нормативний і законодавчо визначений характер. Так, Б.Т. Базилєв визначає принципи юридичної відповідальності як «основоположні ідеї, що виражають сутність, природу та призначення інституту юридичної відповідальності, що містяться у законодавстві у вигляді норм, що визначають характер правового регулювання деліктних відносин» [2, с. 56]. Або: «принципи юридичної відповідальності - це відправні ідеї, закріплені в чинному законодавстві, що характеризують сутність та зміст юридичної відповідальності та визначають її законодавчий розвиток та практику застосування» [27, с. 299]. О.В. Зайчук та Н.М. Онищенко у визначенні поняття принципів юридичної відповідальності зосереджують увагу на тому, що «це положення та ідеї, що мають законодавче закріплення та визначають самостійний і реальний характер відповідальності, як засобу гарантування й охорони об'єктивного і суб'єктивного права та суспільного порядку» [22, с. 89].

Поряд з означеним, слід виділити згадані вище ознаки субінституціональності, комплексності, міжгалузевості принципів юридичної відповідальності. Також, важливою ознакою принципів юридичної відповідальності є діяльнісний аспект, що пояснюється формулюваннями: «забезпечувати правопорядок» (О.Ф. Скакун) [19, с. 468], «діяльності щодо застосування заходів (мір) юридичної відповідальності» (Н.В. Вітрук) [5, с. 185].

Разом з цим, М.Б. Мироненко визначає поняття принципів юридичної відповідальності, виходячи лише з позицій природного права, що не зовсім демонструє їх власну юридичну природу:«принципи юридичної відповідальності - це відправні ідеї, що являють собою інтелектуальні духовні ідеї, що характеризують зміст, соціальне призначення, функціонування та розвиток юридичної відповідальності» [13, с. 6].

Характерно, що усі принципи юридичної відповідальності є незвичайною сукупністю принципів, а складною взаємозалежною системою принципів, елементи якої перебувають у постійній взаємодії між собою і мають безліч точок дотику з принципами права [1, с. 19]. Але тут виникає проблема не тільки системності, але й чисельності самих принципів в тій чи іншій галузі права. Для прикладу, щодо їх кількості немає єдностей думок й в науці кримінального процесу. Так, автори підручника «Кримінальний процес» (1999 року) в системі принципів кримінального процесу за КПК України 1960 року називають 23 принципи, поділяючи їх на конституційні та інші [15, с. 37-38]. В.М. Тертишник же називає 39 принципів, класифікуючи їх на загальноправові, міжгалузеві та галузеві [24, с. 89]. За такою ж класифікаційною моделлю системи принципів, слід зазначити, що є найбільш визнаною в науці, Л.М. Лобойко визначає лише 12 принципів [11, с. 39-57]. За КПК України 2012 року, підходи до визначення системи принципів (засад) кримінального процесу також зосталися різноманітними. Так, В.Я. Тацій у підручнику «Кримінальний процес» (2014 рік) наводить систему засад кримінального провадження з 22 принципів (засад), диференціюючи їх на загальноправові, загальнопроцесуальні та кримінальні процесуальні [8, с. 63]. За нормативне підґрунтя такої чисельності принципів кримінального провадження безсумнівно прийнято положення ст.7 чинного КПК України, що підтримано багатьма ученими, зокрема й В.М. Тертишником, але ним же пропонується розширити цей перелік, оскільки не всі із раніше запропонованих ним ураховані в КПК України 2012 року [23, с. 105,107-108].

Л.М. Лобойко та О.А. Банчук до принципів кримінального процесу, що визначають його суть і будову, відносять лише три принципи (засади): змагальність, публічність та диспозитивність, які за наведеним змістом поглинають інші, хоча автори про це нічого не говорять [10, с. 15-18]. Про інституційну підпорядкованість принципів веде мову О.П. Мітічев, який вважає, що принцип справедливості застосовуваної відповідальності втілюється через кілька спеціальних (похідних) принципів:

2) принцип індивідуалізації покарання;

Причинами такого розмаїття наукових положень лише про кількість принципів є положення законодавства, його динаміка та оцінка його положень ученими й практиками, що часто залежна й від суспільно -політичної обстановки в державі, а також філософські та правові ідеї про справедливе судочинство. Пояснимо, на прикладі принципу презумпції невинуватості, який до прийняття у 1958 році «Основ карного судочинства Союзу РСР і союзних республік» [16] (далі - Основи) не визнавався таким, більше того він в угоду тодішній панівній ідеї марксизму-ленінізму заперечувався багатьма ученими, зокрема, М.С. Строговичем, С.А. Голунським та іншими. Принаймні, М.С. Строгович у 1934 році підтримував думку про його «буржуазність», «ліберальність» та «абстрактність» [20, с. 30], пізніше, у 1946 році ним визнавалося право обвинуваченого на презумпцію невинуватості, як «важливе процесуальне положення», але поза системою принципів кримінального судочинства [21, с. 159]. Хоча тоді окремі правила цього принципу все ж таки містилися у КПК союзних республік, зокрема у ст.109 КПК УРСР 1927 року мова йшла про обов'язок слідчого «виявляти та досліджувати обставини, що викривають, так і виправдовують обвинуваченого, а так само всі обставини, що посилюють, так і пом'якшують ступінь та характер його відповідальності» [25].

Досить обережно до цього принципу віднеслися й автори Статуту кримінального судочинства 1864 року, в якому ідея цього принципу в повній мірі законодавчо визначена не була, а в тексті цього Статуту були закріплені лише окремі правила оцінки доказів, що дало підстави І.Я. Фойницькому ще наприкінці ХІХ століття з цього приводу стверджувати, що «Сучасний процес виходить з припущення невинуватості (presumptio boni vin), в силу якого на обвинуваченні лежить обов'язок доказати усі елементи як об'єктивної, так і суб'єктивної винуватості, розсіявши усілякий розумний сумнів на користь невинуватості» [26, с. 208].

Далі, у ст.ст. 7, 13, 14 та 43 Основи не містили вичерпного законодавчого положення про юридичний зміст цього принципу, які згодом стали доктринальним законодавчим підґрунтям для КПК України 1960 року, в якому також фрагментарно у ст.ст. 22, 213, 327 та ін. було відзеркалено цей принцип. Більш вираженого законодавчого змісту в Україні цей принцип набув з 1996 року у ст.62 Конституції України та у ст.17 КПК України 2012 року. І навіть ці законодавчі положення потребують свого подальшого удосконалення з урахуванням новітніх положень в рішеннях Європейського Суду з прав людини та результатів наукових досліджень [7;12;30], хоча б у частині необґрунтованого за часовими параметрами прояву (дії) об'єднання у ст. ст. 7 та 17 КПК України принципу презумпції невинуватості та принципу забезпечення доведеності вини в одній засаді кримінального провадження.

У наукових працях звертається увага на те, що принципи мають суб'єктивні та об'єктивні властивості. Так, об'єктивність принципів виражається через позитивне право, тобто закріпленість їх в нормах права, що неодмінно, сприяє консолідації та стабілізації правової системи, її галузей, інститутів, у тому ж числі, й інституту юридичної відповідальності. На відміну від об'єктивності принципів, суб'єктивність принципів проявляється у сприйнятті суб'єктами права, їх внутрішніх оцінках, почуттях, у різних теоріях, направлених на праворозуміння [3, с. 13]. Суб'єктивізм, поряд з позитивними сторонами, а саме створення передумов для прогресу наукових думок, реалізації судового угляду при вирішенні юридичних справ, може мати й ризики заскорузлості мислення та діяльності, обумовлені феноменом «м'якого права», сила якого, за висловом М.Є. Шумила, полягає «в його традиціях, звичках, інституційних зв'язках з іншими структурними елементами кримінального процесу та органічній єдності із середовищем його функціонування. Тому закони легко змінюються за велінням законодавця, проте традиції, стереотипи старого юридичного мислення, правову свідомість сучасних юристів переформатувати куди важче, оскільки вони піддаються лише повільній корекції під тиском новітніх положень правової системи певної країни» [29, с. 6].

Наукові підходи до класифікації принципів юридичної відповідальності багатоманітні, що обумовлено, як на нашу думку, кількома причинами. юридичний відповідальність правопорушення кримінальний

Насамперед, це відсутність законодавчої конструкції системи принципів як юридичної відповідальності, так і принципів права узагалі. Іншою причиною є неоднакове розуміння самої юридичної відповідальності. Так, В.К. Грищук, підтримуючи концепцію двохаспектної юридичної відповідальності, окремо виділяє принципи соціальної відповідальності людини, принципи позитивної (перспективної) юридичної відповідальності людини та принципи негативної (ретроспективної) юридичної відповідальності [6, с. 131-140,201-204,281-298]. При чому, Р.Л. Хачатуров та Д.А. Ліпінський вважають, що принципи позитивної та негативної відповідальності єдині, тому їх окремо не виділяють [27, с. 302]. Це й причини, пов'язані з різним розумінням чисельності принципів (про що зазначали вище), їх співвідношення між собою, об'єднання їх різні групи, виділення серед них «основних», «головних», «основоположних» з одного боку та інших «похідних» принципів з другого. Виділення ж групи конституційних принципів за джерелом походження актуальне, але небезспірне, оскільки у ст.129 Конституції України, в якій визначено засади (принципи) судочинства, говориться, що «Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства». Виникає питання чи будуть такі принципи менш вагомими, якщо окремо будуть визначені в Законі, а не в Конституції. Видається, що ні, і про це свідчать положення гл.2 КПК України, в якій дається ширший перелік принципів, що мають не тільки функціональне, а й організаційне значення для відправлення судочинства. Засади судочинства віднайшли також більш детальної законодавчої регламентації й у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року. Проблеми класифікацій принципів пояснюється й різними методологічними підходами.

Виходячи з предмета цього дослідження, вважаємо, що юридична відповідальність реально існує тільки за правопорушення. А тому актуально розглядати принципи тільки негативної юридичної відповідальності, до системи яких В.К. Грищук відносить:принцип демократичності відповідальності; принцип гуманності відповідальності; принцип нормативності відповідальності; принцип справедливості відповідальності; принцип рівності відповідальності [6, с. 289]. О.Е. Лейст називає наступні принципи юридичної відповідальності: законність, обґрунтованість, заборона подвоєння відповідальності за одне й те ж правопорушення, невідворотність, змагальність процесу та право на захист особи, притягнутої до відповідальності, своєчасність, доцільність та гуманізм [9, с. 322-328]. Б.Т. Базилєв до системи принципів юридичної відповідальності відносить: законність підстав: невідворотність настання; недопустимість подвоєння; персоніфікованість накладення; регламентованість здійснення [2, с. 56-57]. Р.Л. Хачатуров та Д.А. Ліпінський впевнені, що систему принципів юридичної відповідальності складають принципи справедливості, гуманізму, законності, невідворотності, індивідуалізації, винуватості особи [27, с. 308]. О.П. Мітічев називає три принципи: законності, справедливості та гуманізму, які є базовими ідеями для юридичної відповідальності, мають конституційне походження, а всі інші інституціональні [14, с. 26].

І. Законність - загальноправовий фундаментальний принцип, зміст якого проявляється в інституті юридичної відповідальності через реалізацію низки інституціональних принципів:

1. Принцип відповідальності тільки за правопорушення, або принцип законності підстави. Цей принцип слідує зі змісту Конституції України, зокрема п.22 ч.1 ст.92 визначає, що виключно законами визначаються «засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них». Однак, склади дисциплінарних правопорушень не визначаться законом на зразок кримінальних чи адміністративних, а виводяться на основі закону шляхом їх конструювання суб'єктом правозастосування.

2. Принцип застосування тільки визначених законом заходів юридичної відповідальності. Цей принцип слідує також зі змісту п.22 ч.1 ст.92 Конституції України, є логічним продовженням попереднього принципу, котрі органічно поєднані і латиною виражалися: «Nullum delictum, nulla poena sine praevia lege poenali».

3. Принцип дотримання процедури притягнення до юридичної відповідальності. Процедури притягнення чітко прописані в процесуальному законодавстві (КПК, КУпАП...), в інших законодавчих актах (Закон України «Про судоустрій і статус суддів».). Порушення процедури передбачає скасування рішення про винуватість та призначення заходу відповідальності, наприклад, незабезпечення повноти судового розгляду.

4. Принцип невідворотності юридичної відповідальності. Юридична відповідальність - сфера публічно-правових відносин, у яких обов'язок держави, її органів і посадових осіб - реагувати відповідним чином на усі правопорушення, що проявляється насамперед в реалізації принципу публічності (ст.25 КПК України). Відсутність реакції на правопорушення чи неналежної реакції (недотримання принципів індивідуалізації, застосування тільки визначених законом заходів юридичної відповідальності) наносить шкоду авторитету держави, її правоохоронних органів й суду, вселяє у свідомість людини переконання в їх неефективність та безвідповідальність.

ІІ. Справедливість, окрім філософського, морального має і юридичний зміст, виражений у наступних інституціональних принципах:

1. Принцип рівності перед законом (юридичної рівності). При реалізації юридичної відповідальності усі рівні перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень у правах, не можуть застосовуватися дискримінаційні ознаки (статі, походження, освіти, сповідування релігії тощо). Однак поряд існують численні імунітети від притягнення до юридичної відповідальності, більшість яких направлена на забезпечення інших принципів, наприклад незалежності суддів, прокурорів чи адвокатів, для притягнення яких до юридичної відповідальності існують ускладнені процедури. Цей принцип передбачає реалізацію й інших принципів: змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; забезпечення права на свободу та особисту недоторканість тощо.

2. Принцип індивідуалізації юридичної відповідальності. Зміст цього принципу полягає в необхідності врахування усіх обставин правопорушення та особи правопорушника з метою обрання відповідного заходу юридичної відповідальності для досягнення її цілей. Ст.61 Конституції України визначає, що «Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер». Відповідальність несе особа, яка вчинила правопорушення.

3. Принцип презумпції невинуватості. Зміст цього принципу достатньо розкритий в науковій літературі, основною специфікою цього принципу в інституті юридичної відповідальності є право особи вважатися невинуватою у вчиненні правопорушення і не бути підданою заходам юридичної відповідальності, доки її винуватість не буде доведено у порядку, передбаченому законом, і встановлено у відповідному юридичному акті, що набрав законної сили. На жаль, ст.62 Конституції України та ст.17 КПК України цей принцип визначає лише для кримінальних правопорушень.

4. Принцип винуватості. Цей принцип передбачає, що юридична відповідальність особи, реалізується за умови наявності в її діях вини, як обов'язкової суб'єктивної ознаки правопорушення. Форма та вид вини впливає на кваліфікацію діяння та вид і міру заходів відповідальності.

5. Заборона подвоєння. За одне правопорушення особа не може бути притягнута до відповідальності двічі (non bis in idem), з іншого боку, цей принцип допускає застосування за одне правопорушення кількох різних видів юридичної відповідальності. Одначе висловлювалися думки про неможливість за одне правопорушення застосовувати різні види юридичної відповідальності [2, с. 61].

ІІІ. Гуманізм, також категорія філософії, моралі, юридичний зміст якої може бути розкритий в інституті юридичної відповідальності через такі інституціональні принципи:

1. Принцип поваги до людської гідності. Конституція України визначає: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст.3), «Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню» (ст.28). У правовідносинах реалізації юридичної відповідальності не можуть застосовуватися заходи, що принижують гідність людини, а також погрози застосування таких заходів. Широке тлумачення та наведення прикладів порушення права на повагу до гідності людини наводяться в рішеннях Європейського суду з прав людини. Система таких порушень є незавершеною, вона відкрита для подальшого офіційного тлумачення.

2. Принцип права на захист. Зміст цього принципу достатньо розкритий у законодавстві та літературі, окремо звернемо увагу, що порушення цього права є істотним процесуальним правопорушенням, що є підставою скасування чи зміни судового рішення (ст.20, п.4 ч.2 ст.412 КПК України).

3. Принцип свободи від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї. Завдяки цьому принципу закріплені гуманні основи звільнення людини від обов'язку самовикриття, викриття близьких родичів та членів сім'ї, який насаджувався радянською ідеологією не тільки в праві, а й в літературі, кіно, усіх сферах життя.

4. Принцип доцільності. Застосування юридичної відповідальності повинно відповідати її меті, завданням «кари» та в цілому поновлення правопорядку, відновлення порушених прав, запобігання правопорушенням на майбутнє, що досягається реалізацією індивідуалізації відповідальності, її невідворотністю, адекватністю заходів відповідальності обстановці вирішення конкретного юридичного конфлікту.

5. Принцип обмеження заходів юридичної відповідальності та можливості звільнення від юридичної відповідальності. Застосування заходів юридичної відповідальності передбачає гуманістичні основи пом'якшення покарання, вихід за його межі в сторону застосування більш м'якого, ніж передбачено законом, а той й звільнення від відповідальності в порядку визначеному законом, з урахуванням доцільності самої відповідальності, з урахуванням особи правопорушника та обставин справи.

IV. Відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. Ідея відповідальності держави перед людиною за свою діяльність сформульована у ст.3 Конституції України: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». Проблема юридичної відповідальності держави перед людиною у вітчизняному кримінальному процесі є малодослідженою і складною. Здебільшого держава створює для себе й своїх посадових осіб імунітети від відповідальності, запроваджуючи в законодавство й практику категорії статус недоторканості, судових та слідчих помилок, об'єктивно-протиправних діянь тощо. Цей принцип можна визначити через наступні інституційні принципи:

1. Принцип права на реабілітацію. Формою реалізації юридичної відповідальності держави перед людиною у кримінальному процесі є реабілітація, умови та порядок якої слід закріпити в КПК України, оскільки у чинному вітчизняному законодавстві інститут відповідальності держави перед людиною у кримінальному процесі є недопрацьований і «розквартирований» у розрізнених законодавчих актах.

2. Принцип безвинуватої відповідальності держави, її органів та посадових осіб, перед людиною. Проблема об'єктивного ставлення достатньо досліджена в міжнародному, цивільному, сімейному праві, в інших же галузях права вона обмежена увагою дослідників. Для юридичної відповідальності держави встановлення її винуватості є недоцільним, і фактично неможливим. Держава зобов'язана ужити усіх заходів до забезпечення прав і свобод людини, а факт порушення прав людини з боку державних органів чи посадових осіб свідчить про неналежне виконання своїх обов'язків державою. Також, для суб'єктів кримінального процесу, наділених владними повноваженнями, факти порушення прав людини проявляться в незаконних та обґрунтованих рішеннях, що скасовуються (змінюються) вищими посадовими особами чи судовими інстанціями, шляхом застосування правопоновлюючих заходів кримінальної процесуальної відповідальності, а як свідчить практика такі суб'єкти підлягають ще й дисциплінарній відповідальності, до прикладу, суддів за «неналежне ставлення до службових обов'язків» (ч.2 ст.106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

3. Принцип забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності. Держава забезпечує право кожному на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності владних суб'єктів кримінального процесу, у тому ж числі у правовідносинах юридичної відповідальності.