Розуміння суспільної небезпеки злочину (за результатами соціологічного експерименту)

1970 рік

Буржуазне кримінальне право вважає злочином діяння, заборонене під страхом покарання. Таке формальне визначення злочину не розкриває його сутності. [...] Матеріальне поняття злочину необхідне для того, щоб розкрити класовий, політичний зміст кримінального законодавства соціалістичної держави [27, с. 21, 24].

1948 рік

На відміну від буржуазного права основний зміст злочину - його суспільну небезпеку - в радянському праві можна встановити з повною ясністю. Радянське законодавство, включаючи кримінальне, базується на справжній науці - марксистсько-ленінському вченні про суспільство, що дає йому можливість безпомилково визначати небезпеку тих чи інших діянь і ступінь їх небезпеки [28, с. 131].

Як бачимо, теза про необхідність відображення в законі соціальної сутності злочину сягає корінням у першу половину ХХ ст. її походження пояснюється необхідністю підкреслити класовий характер соціалістичного кримінального права та бодай якось обґрунтувати відмову від принципу nullum crimen sine lege і запровадження аналогії кримінального закону [29, с. 203], яка забезпечувалась наявністю у кримінальному законодавстві 1920-х років матеріального визначення поняття злочину - визначення, яке дозволяло до безмежності розширювати коло діянь, які «влада робітників і селян» воліла визнавати злочинними.

Відтоді більшість радянських учених, яка не могла не забезпечувати ідеологічні потреби «панівного класу», намагалась якось виправдати аналогію. «Невідомо, в які форми перетвориться класова боротьба з буржуазією, що втратила панування, і її класовими попутниками, - писав А.А. Піонтковський, - тому невідомим є і коло злочинного, що відповідатиме класовим інтересам пролетаріату, який прийшов до влади. Невідомі і конкретні форми боротьби зі злочинністю, що відповідатимуть пролетарській правосвідомості та новій суспільній формації, що утворюється, - диктатурі пролетаріату» [30, с. 16-17]. Науковці наполегливо переконували один одного, студентів та суспільство загалом у тому, що матеріальна ознака злочину є найважливішою (порівняно з формальною ознакою, на яку спираються представники «буржуазного» кримінального права), і саме через це прогресивний радянський законодавець передбачив її в законі, бо він, законодавець, бачить саму сутність злочину як класового явища. Коли в 1960-х роках в усіх республіках СРСР ухвалювали останні радянські кримінальні кодекси, аналогії позбавилися, а от повернутися до формального визначення поняття злочину після масової агітації на користь матеріального, звісно, не змогли. Утім, поява формально-матеріального визначення поняття злочину насправді аналогію не знищила. Починаючи з моменту появи в законодавстві, аналогія деформувала його, а згодом - після заборони - трансформувалась у велику кількість оціночних понять, у неоднозначно визначені межі складів злочинів, заширокі санкції, майже безмежну судову дискрецію. Така деформація і трансформація вплинули на формулювання багатьох складів злочинів, що добре простежується на прикладі «грубого порушення законодавства про працю».

У КК 1922 р. [31] було встановлено відповідальність за порушення законів (а не законодавства) про працю і передбачено порівняно чіткий перелік відповідних діянь. У наступних кодексах (1927 і 1960 рр.) [32; 33] межі цього складу злочину поступово розмиваються: перелік нормативних актів, порушення яких вважалось злочинним, розширюється і позначається терміном «законодавство», зміст якого досі є дискусійним, а коло злочинних діянь окреслюється невизначеним поняттям «грубе порушення законодавства про працю», яке донині живе в чинному КК.

Прикметник «грубе» уособлює всі недоліки побудови кримінального законодавства на понятті «суспільна небезпека злочину». Оцінювання грубості (читайте - суспільної небезпеки) схоже з визначенням того, чи є чай гарячим. Кожен може сказати, що чай дуже гарячий - це коли обпікає. Так само кожен може легко констатувати дуже високий ступінь суспільної небезпеки, коли наслідки є такими, небезпечність яких у жодної людини не може викликати сумнівів (вбивство, заподіяння великих збитків викраденням чужого майна тощо). Набагато складніше визначити нижню межу температури чаю, коли чай вже є не гарячим, а теплим чи прохолодним. У який момент можна сказати, що чай вже холодний - 40°С чи 39°С, чи 38°С, чи 37°С?.. Тут ми обов'язково стикаємось із парадоксом нагромадження (або парадоксом купи зерна): якщо до одного зернятка додати ще одне, купа утворюється? Ні. А якщо додати ще одне? Ні. А ще? А в який момент кілька зерняток перетвориться на купу? Як цей момент обґрунтовано визначити? І навпаки - якщо від купи зерна по одному прибирати зернятка, в який момент купа зерна перестане бути власне купою?

Суспільну небезпеку неможливо виміряти, проте її було введено не для чітких вимірів. Ретроспективний аналіз засвідчує, що впровадження в законодавство категорії «суспільна небезпека» не мало на меті зробити закон більш чітким та однозначним. Навпаки, цю категорію розраховано на максимальне розмиття меж складів злочинів та розширення судової дискреції. Наведене породжує серйозні сумніви в раціональності перетворення суспільної небезпеки на наріжну категорію кримінального законодавства, від суб'єктивної оцінки якої наразі залежить майже будь-яке рішення в кримінально-правовій сфері.

Етап 4. Повторне опитування

Повторне опитування за структурою та способом проведення повністю повторювало первісне опитування. Ось результати обох опитувань у порівнянні (рис. 6-9).

Рис. 6. Порівняння результатів первісного та повторного опитувань щодо твердження 1

Рис. 7. Порівняння результатів первісного та повторного опитувань щодо твердження 2

Рис. 8. Порівняння результатів первісного та повторного опитувань щодо твердження 3

Рис. 9. Порівняння результатів первісного та повторного опитувань щодо твердження 4

Етап 5. Оцінка динаміки зміни ставлення аудиторії до поняття «суспільна небезпека». висновки

Як бачимо, результати первісного і повторного опитувань суттєво відрізняються: значна частина або навіть переважна більшість присутніх змінила своє ставлення до наведених вище тверджень. На різних лекціях аудиторія істотно відрізнялась, тож і реакція була доволі розмаїтою. Наприклад, у ЛНУ ставлення до твердження 1 змінилось кардинально: спершу було 6% незгодних, а після лекції їх частка збільшилась до 80%, тобто 74% змінили свою позицію. Інша ситуація була в НЮУ: ставлення змінили лише 22% присутніх.

Звісно, після того, як протягом близько 100 років у навчальній літературі панували твердження про виняткову значущість поняття суспільної небезпеки злочину, важко розраховувати на раптову зміну світогляду юристів. Реакція присутніх на лекції у Львові є радше аномалією для вітчизняної правничої спільноти, ніж трендом. Однак той факт, що майже третина присутніх після півторагодинної лекції-дискусії змінили своє ставлення до законодавчого закріплення суспільної небезпеки як ознаки злочину, загалом свідчить про готовність переосмислювати сутність та функціональність цієї категорії.

Готовність до переосмислення ґрунтовно підкріплюється результатами опитування за твердженнями 2 і 3. Не погодилися з тим, що ознака суспільної небезпеки є дієвим інструментом диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності, 61% (проти 18% за першого опитування), а з тим, що ця ознака дає змогу розмежувати злочини і адміністративні делікти, - 68% (проти 17%). Важливо відзначити дуже істотне (більш ніж у 4,5 рази) зменшення кількості повністю згодних із цими твердженнями. Зазначене в сукупності ілюструє загальну тенденцію зміни ставлення правників до категорії «суспільна небезпека», яка концентрується в результатах опитування за твердженням 4, коли 90% присутніх визнали, що в реальності немає якогось чіткого тесту, який дає змогу однозначно встановити характер і ступінь суспільної небезпеки певного діяння.

Викладене дає підстави для різнопланових висновків.

1. Експеримент повністю підтвердив наукову гіпотезу, заради перевірки якої його було проведено. Результати первісного опитування засвідчили, що уявлення правників про сутність та функціональне навантаження категорії «суспільна небезпека» загалом відповідають підходам, що традиційно викладаються в підручниках. Водночас подання концентрованої інформації про проблеми практичного застосування цієї категорії та наслідки, до яких призводить її використання, зумовлює кардинальну зміну ставлення до цього поняття та практики його використання. Така різка зміна, на мою думку, не могла відбутись під впливом самої лише лекції. Очевидно, що у свідомості присутніх були первісні сумніви в практичній «дієздатності» категорії «суспільна небезпека злочину». Лекція стала лише каталізатором остаточного оформлення цих сумнівів та відповідних висновків, що відобразились у повторному опитуванні.

2. Всі основні переваги (можливості) поняття «суспільна небезпека злочину», названі під час SWOT-аналізу, спростовуються практикою, а результати повторного опитування довели, що цей факт визнає більшість опитаних. Авторські висновки, які ґрунтуються на вивченні судової практики та ретроспективному аналізі появи категорії «суспільної небезпеки» в кримінальному законодавстві, загалом сприймаються правничою спільнотою і доводять необхідність переосмислення цієї категорії та її значення для диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності. Дискусійні питання, пов'язані з поняттям суспільної небезпеки злочину, заслуговують на ширше висвітлення в навчальній літературі та під час викладання кримінального права.

3. Найважливішою видається реакція аудиторії, яка полягає в запереченні наявності тесту, що дозволяє чітко встановити міру суспільної небезпеки (з твердженням 4 не погодились 77% присутніх на лекції (29% переважно не погодились і 48% повністю не погодились) під час первісного опитування та 90% під час повторного (16% переважно не погодились і 74% повністю не погодились)). Визнання відсутності такого тесту фактично означає констатацію того, що закладання в основу системи індивідуалізації кримінальної відповідальності категорії суспільної небезпеки злочину суперечить вимогам верховенства права, зокрема принципам юридичної визначеності, захисту довіри, пропорційності, обмеження дискреційних повноважень, рівності перед законом і навіть законності та принципу розподілу влади.

Викладене означає, що кримінальний закон не можна будувати з розрахунку на те, що в процесі застосування кримінально-правових норм буде визначатись міра суспільної небезпеки і залежно від цього вирішуватись, чи є вчинене діяння злочином. У законі має бути чітко сформульовано межі складів злочинів, аби дискреція суду, прокурора чи слідчого не поширювалась на вирішення питання про злочинність чи незлочинність діяння, передбаченого законом (за винятком випадків наявності обставин, що виключають злочинність діяння). Для цього закони мають писатись, а потім застосовуватись із дотриманням таких, зокрема, правил: якщо склад злочину є формальним, то діяння є злочинним незалежно від наслідків, які настали; якщо передбачено певні наслідки, то за їх настання не може розглядатись питання про малозначність діяння; законодавчий опис діяння не може супроводжуватись прикметниками, що характеризують якість, яку не можна чітко виміряти (грубе, злісне, зухвале, цинічне тощо); якщо мінімальну межу шкоди певного виду (приміром, майнової) від злочину не зазначено в законі, то спричинення будь-якої за розміром шкоди цього виду свідчить про злочинність діяння. Звісно, при індивідуалізації кримінальної відповідальності не можна обійтись без дискреції, але цю дискрецію має бути раціонально обмежено.

Попри всі критичні міркування цінність вчення про суспільну небезпеку злочину не можна применшувати. Водночас спосіб відображення квінтесенції зазначеного вчення в законодавстві і те, як її розуміє більшість правників, є небезпечним та породжує низку критичних кримінально-правових ризиків як «наслідків браку обґрунтованості та системності у правотворчості, а також непрофесійного застосування законодавства, відсутності знань про тлумачення закону і навичок у цій справі» [34, с. 100].

Опитування і дискусії під час лекцій засвідчили, що викладачі кримінального права та науковці набагато впевненіше почуваються в найскладніших ситуаціях, коли дуже важко однозначно вирішити питання нормотворення або правозастосування, пов'язані з невизначеністю поняття суспільної небезпеки злочину, - питома вага тих, хто повністю або переважно погодився з твердженнями, за якими проводилось опитування, серед викладачів значно (іноді в рази) більша, ніж серед інших категорій правників. Очевидно, це обумовлено значно глибшою обізнаністю з теорією кримінального права, досягти якої для основної маси суддів, прокурорів, адвокатів, а також народних депутатів буде проблематично. Викладене зумовлює такий висновок: вчення про суспільну небезпеку злочину можуть застосовувати лише компетентні фахівці на рівні підготовки законопроектів, визначення науково обґрунтованих критеріїв криміналізації або декриміналізації діянь, класифікації кримінальних правопорушень та інших способів диференціації кримінальної відповідальності, розроблення чітких правил індивідуалізації останньої тощо. Звісно, такий підхід вимагатиме винайдення (запозичення) способу примусити парламентарів сприймати позицію фахівців, одним із яких, на мою думку, має стати закріплення в законі ґрунтовних засад кримінально-правової політики.

Список використаної літератури

1. Українське кримінальне право. Загальна частина: підручник / за ред. В.О. Навроцького. Київ: Юрінком Інтер, 2013. 712 с.

2. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / В.І. Борисов, В.Я. Тацій, В.І. Тютюгін [та ін.]; за ред. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. 5-те вид., перероб. і допов. Харків: Право, 2015. 528 с.

3. Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навч. посіб. / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. 944 с.

4. Панов М.І. Суспільна небезпечність злочину. Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В. І. Борисов (заст. голови) [та ін.]. Харків: Право, 2017. С. 942-944.

5. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. [та ін.]; відп. ред. Кондратьєв Я.Ю.; наук. ред. Клименко В.А., Мельник М.І. Київ: Правові джерела, 2002. 432 с.

6. Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права: книга первая: О преступлении. Харьков: Харьков юридический, 2001. 274 с.

7. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: підруч. для студентів юрид. вузів і ф-тів. Київ: А.С.К., 2001. 352 с.

8. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник. Вид. 3-тє, допов. і перероб. Одеса: Фенікс, 2018. 394 с.

9. Уголовное право Украины. Общая и Особенная части: учебник / отв. ред. Е.Л. Стрельцов. Харьков: Одиссей, 2006. 720 с.

10. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / за ред. П.С. Матишевського [та ін.]; стер. вид. Київ: Юрін- ком Інтер, 2000. 512 с.

11. Рудковська М.Р Суспільна небезпека як ознака поняття злочину: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Львів. держ. ун-т внутр. справ. Львів, 2017. 187 с.

12. Тертичка В.В. Стратегічне управління: підручник. Київ: 2017. 932 с.

13. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання: Закон України від 3 липня 2018 року №2475-УШ.

14. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання».

15. Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» №8296 від 19 квітня 2018.

16. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» від 20 квітня 2018 р. №7279-д.

17. Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» N7279-д від 20 квітня 2018 р.

18. Киричко В.М. Про правозахисну функцію категорії «суспільна небезпечність» у системі Кримінального кодексу України. Соціальна функція кримінального права: проблеми наукового забезпечення, законотворення та правозастосування: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 12-13 жовт. 2016 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2016. С. 185-190.

19. Берзін П.С. Злочинні наслідки: поняття, основні різновиди, кримінально-правове значення: монографія. Київ: Дакор, 2009. 736 с.

20. Борисов В., Пащенко О. До питання про сутність кримінально-правової характеристики злочинів. Вісник Академії правових наук України. 2005. №3 (42). С. 180-190.

21. Вирок Київського районного суду м. Одеси від 29 грудня 2016 р. у справі №520/4551/15-к, провадження №1-кп/520/485/17.

22. Вирок Жидачівського районного суду Львівської області від 14 листопада 2013 р. у справі №443/244/13-к, провадження №1-кп/443/25/13.

23. Ухвала Галицького районного суду м. Львова від 30 січня 2016 р. у справі №461/304/18, провадження №1-кп/461/213/18.

24. Войшвилло Е.К., Дегтярев М.Г Логика как часть теории познания и научной методологии (фундаментальный курс). Кн. ІІ. Учебное пособие для студентов философских факультетов и преподавателей логики. Москва: Наука, 1994. 333 с.

25. Войшвилло Е.К. Понятие. Москва: Изд-во Московского ун-та, 1967. 28 с.

26. Уголовное право УССР. Общая часть: учебник / под ред. В.В. Сташиса, А.Ш. Якупова. Киев: Вища школа, 1984. 384 с.

27. Курс советского уголовного права. В 6 т. Т. 2: Преступление / А.А. Пионтковский. Москва: Наука, 1970. 516 с.

28. Дурманов Н.Д. Понятие преступления. Москва: Изд-во АН СССР, 1948. 315 с.

29. Курс уголовного права. Т 3: Уголовный закон / М.Д. Шаргородский. Москва: Юрид. изд-во Мин-ва юстиции СССР, 1948. 238 с.

30. Пионтковский А.А. Уголовное право Р.С.Ф.С.Р. Общая часть. Москва: Госиздат, 1924. 235 с.

31. Уголовный кодекс УС.С.Р, утвержденный В.УЦ.И.К 23 августа 1922 г. Харьков: Изд. Наркомюста УС.С.Р, 1922. 100 с.

32. Уголовный кодекс УССР в редакции 1927 года. Текст с постатейными разъяснениями из циркуляров и постановлений Наркомюста и Верх. Суда УССР и определений УКК Верховного Суда УССР (по 1 июля 1927 г.) и сопоставительной таблицей статей УК старой и новой редакции и алфавитно-предметным указателем / сост. И.И. Курицкий, Л.А. Гиммельфарб, Н.И. Шихмантер. Харьков: Юрид. изд-во НКЮ, 1927. 322 с.

33. Уголовный кодекс Украинской ССР: официальный текст с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 января 1964 года. Киев: Политиздат Украины, 1964. 147 с.

34. Музика А.А. Кримінально-правові ризики: постановка наукової проблеми. 10років чинності Кримінального кодексу України: проблеми застосування, удосконалення та подальшої гармонізації із законодавством європейських країн: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 13-14 жовтня 2011 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.); В.І. Борисов (заст. голов. ред.) [та ін.]. Харків: Право, 2011. С. 98-103.

Размещено на allbest.ru