Фізична особа як суб’єкт цивільного права: особливості правового регулювання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський державний коледж туризму та готельного господарства

Циклова комісія правових дисциплін

Відділення «Правознавство»

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни «Цивільне та сімейне право»

Фізична особа як суб'єкт цивільного права: особливості правового регулювання

Виконала:

студентка 4 курсу 43 групи

Александрова Анастасія Олександрівна

Київ - 2018

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ФІЗИЧНУ ОСОБУ ЇЇ ПРАВОЗДАТНІСТЬ ТА ДІЄЗДАТНІСТЬ

1.1 Поняття фізичної особи

1.2 Цивільна правоздатність фізичної особи

1.3 Цивільна дієздатності фізичної особи

РОЗДІЛ ІІ. ПИТАННЯ УЧАСТІ ФІЗИЧНИХ ОСІБ У ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ

2.1 Місце проживання фізичної особи

2.2 Визнання фізичної особи безвісно відсутньою

2.3 Оголошення фізичної особи померлою

РОЗДІЛ ІІІ. МІЖНАРОДНА ПРАВОСУБ'ЄКТНІСТЬ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Проблема людини , фізичної особи як суб'єкта права правосуб'єктності та прав людини в усі часи була важливою складовою розвитку людства , набуваючи характерних для різних епох філософських, релігійних або етичних елементів. Саме в цей час проблема прав людини знайшла відображення в багатьох міжнародно-правових документах.

Проте на даному етапі розвитку українського суспільства загалом склалася парадоксальна ситуація, коли у окремих сферах регулювання суспільних відносин законодавство значно випереджає стан юридичної науки та рівень готовності правозахисної сфери до практичного застосування цих норм. В інших сферах законодавче регулювання відсутнє, хоча розроблені окремі прогресивні теоретичні конструкції, які потребують вже сьогодні практичного втілення на рівні законодавчих положень.

З'ясування змісту цих найважливіших прав та формулювання поняття окремих особистих немайнових прав сприятиме повнішому уявленню про механізм здійснення цих прав та розв'язання проблем, які виникають або можуть виникнути в найближчому часі в цій сфері.

Потреба у проведенні запропонованого дослідження зумовлена тим , що на сьогодні немає комплексних теоретичних досліджень, які характеризують фізичну особу як суб'єкта цивільного права. Актуальність теми дослідження полягає також в необхідності встановлення єдиної системи правових категорій та формування на цій основі єдиного правового режиму здійснення особистих немайнових та майнових прав фізичної особи.

Важливість наукового дослідження зумовлена і необхідністю розробки окремих законодавчих положень задля покращення нормативно-правового регулювання фактично існуючих та потенційно діючих відносин пов'язаних із правовим статусом фізичної особи як суб'єкта права.

Тому , дослідження правового статусу фізичної особи як суб'єкта права , аналіз зв'язків та суперечностей між теорією цивільного права, існуючим законодавством з цього питання та практикою його застосування повинні бути спрямованими на удосконалення та підвищення ефективності законодавчого регулювання вказаних питань та зменшення кількості випадків його неправильного застосування на практиці.

Правильне вирішення правового регулювання правового статусу фізичної особи як суб'єкта цивільного права є визначальним чинником дотримання законності та правопорядку в нашій країні, визначеності і стійкості цивільно-правових відносин .

Таким чином, викладений вище матеріал зумовлює актуальність дослідження даної курсової роботи.

Ступінь дослідження теми. Дослідження проблем фізичної особи як суб'єкта цивільного права має важливе практичне і теоретичне значення. Важливу роль у дослідженні даної теми зіграли: О.В. Дзера, Ю.О. Заіка, Я.М. Шевченко, Л.В. Шевчук.

Об'єктом дослідження даної курсової роботи є особливості правового регулювання фізичної особи в цивільному праві.

Предмет дослідження є поняття фізичної особи її правоздатність та дієздатність, місце проживання фізичної особи, визначення безвісно відсутньою, оголошеною померлою та порівняння праврсубє'ктності фізичних осіб України і зарубіжних країн.

Метою курсової роботи є дослідження основних питань про фізичну особу як суб'єкта цивільного права його права та обов'язки , порівняння фізичної особи за законодавством Україна та країн Європи.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

· проаналізувати поняття фізичної особи у цивільному праві України;

· з'ясувати цивільну правоздатність і дієздатність фізичних осіб;

· обґрунтувати місце проживання фізичної особи;

· розкрити визнання фізичної особи безвісно відсутнім;

· пояснити оголошення фізичної особи померлою;

· дослідити міжнародну правосуб'єктність фізичних осіб .

Методи дослідження: при написанні курсової роботи застосовувалися порівняльно-правовий метод, аналізу і синтезу,логічний та метод формально-юридичний.

Структура курсової роботи дана робота складається з вступу, трьох розділів, шісти підрозділів, висновку та списку використаної джерел (26). Повний обсяг курсової роботи становить: 35 сторінок.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ФІЗИЧНУ ОСОБУ ЇЇ ПРАВОЗДАТНІСТЬ ТА ДІЄЗДАТНІСТЬ

1.1 Поняття фізичної особи

Згідно зі ст. 24 ЦКУ - людина як учасник відносин вважається фізично особою [4].

Правосуб'єктність фізичної особи - це передбачена нормами права здатність (можливість) особи бути суб'єктом (учасником) правовідносин, здійснювати безпосередньо або через свого представника суб'єктивні права і юридичні обов'язки [11].

В основі визначення природи правосуб'єктності фізичної особи лежать два критерії:

1. вікова характеристика (певний вік);

2. зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.

Правосуб'єктність - це самостійна правова категорія, що існує поряд із правами і обов'язками. Вона є постійним громадянським станом особи, свідчить про її правову здатність бути носієм цих прав і обов'язків. Зміст правосуб'єктності (набір суб'єктивних прав і обов'язків) у кожної особи може бути різним, але сама правосуб'єктність в усіх однакова. Суб'єктів права можна порівнювати щодо кола їх прав і обов'язків, а не їх правосуб'єктності, оскільки суб'єктивне право і обов'язок - не підстава, а наслідок правосуб'єктності. Момент переходу правосуб'єктності в суб'єктивне право і обов'язок настає з появи юридичного факту [11].

Щоб стати суб'єктом (учасником) правовідносин, суб'єкти права повинні пройти етапи наділення юридичними властивостями:

1. набути властивостей суб'єктів права як потенційних суб'єктів (учасників) конкретних правовідносин - вступити у загальні відносини правосуб'єктності з усіма іншими суб'єктами, що перебувають під юрисдикцією певної держави - через відповідність певним правовим вимогам про правосуб'єктність:

· розуміти зміст існуючих у суспільстві правових норм;

· оцінювати їх соціальну значущість;

· бути адресатом передбачених правовими нормами суб'єктивних прав й обов'язків;

· мати право своїми діями здобувати ці права й обов'язки;

· бути здатним самостійно реалізовувати свої суб'єктивні права й обов'язки, а також своїми діями породжувати нові права і обов'язки;

2. знайти додаткові властивості юридичного характеру в конкретній юридично значущій ситуації - вступити у конкретні відносини правосуб'єктності через:

· наділення конкретними суб'єктивними правами і юридичними обов'язками, які визначають власне правові зв'язки, відносини між суб'єктами, встановлені правовими нормами;

· індивідуалізовані дії відповідно до суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктів як учасників конкретних правових відносин (матеріальних і процесуальних). У конкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної (галузевої і міжгалузевої") правосуб'єктності.

1.2 Цивільна правоздатність фізичної особи

Цивільна правоздатність - це визнана об'єктивним правом здатність фізичної мати цивільні права та обов'язки [9].

Правоздатність фізичної особи виникає з моменту народження та припиняється зі смертю.

Існування правоздатності означає наявність певного правового зв'язку між державою та особою (держава визнає за особою правоздатність та гарантує її). Разом з тим, правоздатність слід відрізняти від суб'єктивного права.

Правоздатність - загальна передумова, на підставі якої у особи, за наявності певних юридичних фактів, виникає конкретне суб'єктивне право. Вона є можливістю мати зазначені в законі права і обов'язки, тоді як суб'єктивне право - вже існуюче конкретне право, що належить визначеній особі [9].

Цивільна правоздатність пов'язана з іншими галузями права. Численні норми конституційного права є базовими для розвитку цивільного законодавства, у тому числі й норм, що регулюють відносини, пов'язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права фізичну особу можна обмежити в правоздатності [8].

Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи встановлений ст. 26 ЦК України. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа має усі особисті немайнові і майнові права, встановлені Конституцією України та ЦК України, а також інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, ЦК України, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства [4].

Таким чином, обсяг цивільної правоздатності - це сукупність можливостей набувати та реалізовувати цивільні права та обов'язки, що може мати особа відповідно до законодавства України.

Зміст правоздатності громадян не залежить від раси, кольору шкіри, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання або інших ознак (ст. 24 КУ). Іноземці та особи без громадянства володіють рівною із громадянами України правоздатністю. Рівність правоздатності не виключає різного обсягу суб'єктивних прав, що належать окремим особам [1].

До найбільш значимих майнових прав, які можуть мати фізичні особи, належать: право приватної власності, право на підприємництво, право заповідати та успадковувати майно, бути стороною в договорах. Фізичні особи можуть мати й інші цивільні права, якщо вони не суперечать законам України та моральним засадам суспільства.

Фізична особа може мати також обов'язки як власника, так і учасника інших цивільних правовідносин, передбачених законом.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом, але перелік цих прав і обов'язків не є вичерпним.

Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова фізичної особи від належних їй прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом. Правочини, акти органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що обмежують цивільні права та обовґязки фізичних осіб, визнаються недійсними [19].

Але це не означає, що фізична особа не може бути обмеженою у правоздатності. Наприклад, згідно зі ст. 313 ЦК фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом. Такими випадками можуть бути обвинувачення особи у вчиненні злочину, відбуття покарання за вчинений злочин чи адміністративне правопорушення. При обмеженні правоздатності необхідно дотримуватись принципу справедливості і розумності [4].

Отже, можна дійти висновку, що обмеження правоздатності за зальним правилом не допускається, а має місце лише у випадках і порядку, передбачених законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної правоздатності - добровільне і примусове.

Цивільне законодавство передбачає реальність і гарантованість правоздатності. Це означає:

а) жоден громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності(вона припиняється із смертю).

б) Законодавство України не виключає обмеження цивільної правоздатності у випадках і в порядку, передбачених законом.

Допускається два види обмеження правоздатності:

1) добровільне (громадянин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. Так як законом не заборонено вступ до культової установи (монастиря), тому фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав. Таке обмеження враховується і законодавцем).

2) примусове допускається лише у випадках чітко зазначених в законі:

· випадки, передбачені у законі (позбавлення волі);

· застосовується компетентними органами (суд, начальник органу ВС, органи охорони здоров'я);

· є реакцією на протиправну поведінку;

· не перевищує строків, передбачених законом;

· виконується під контролем спеціальних державних органів.

Слід зазначити, що деякі обмеження цивільної правоздатності можна застосувати не до кожної фізичної особи. Так, виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною; до непрацездатних осіб; осіб, які не досягли 16 років; осіб пенсійного віку; військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб, органів місцевого самоврядування. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх; вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 14 років; осіб, які досягли пенсійного віку; військовослужбовців строкової служби; інвалідів першої і другої групи [12].

1.3 Цивільна дієздатності фізичної особи

Цивільна дієздатність - це визнана законом здатність фізичної або юридичної особи своїми діями реалізовувати цивільні права, створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність з їх невиконання [10].

Цивільна дієздатність відрізняється від цивільної правоздатності та передбачає саме можливість своїми діями набувати права та обов'язки, виступати як самостійний учасник цивільного обороту[25].

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи залежить від двох факторів:

· від досягнення певного віку;

· від здатності особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

З урахуванням цих факторів ЦК України встановлює декілька видів дієздатності фізичних осіб.

Залежно від віку розрізняють такі види дієздатності:
1)Повна цивільна дієздатність (ст. 34 ЦК України) [4].

Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних із протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Крім того, ст. 35 ЦК України передбачає можливість надання повної цивільної дієздатності до досягнення особою повноліття у випадках [4]:

ь якщо фізична особа, яка досягла 16 років, працює за трудовим договором;

ь якщо фізична особа записана матір'ю або батьком дитини;

ь якщо фізична особа, яка досягла 16 років, бажає займатися підприємницькою діяльністю

2) Часткова цивільна дієздатність (ст. 31 ЦК України) її мають фізичні особи, які не досягай 14 років (малолітні особи) [4].

Малолітні особи відповідно до обсягу часткової цивільної дієздатності мають право:

ь самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (тобто такі, що задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосуються предмета, що має невисоку вартість);

ь здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності [16].

Малолітні особи не несуть відповідальності за завдану ними шкоду. За шкоду, заподіяну малолітніми особами, відповідають їх батьки (усиновлювачі), опікуни, навчальні, виховні та інші установи, якщо вони не доведуть, що шкоду було завдано не з їхньої вини.

3) Неповна цивільна дієздатність (ст. 32 ЦК України). її мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні особи) [4].

Неповнолітні особи володіють більшим обсягом дієздатності порівняно з малолітніми. Вони мають право:

ь самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

ь самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

ь бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

ь самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунка) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку);

ь за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників вчиняти інші угоди;

ь за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників розпоряджатися коштами, що внесені на ім'я неповнолітньої іншими особами [18].

На відміну від малолітньої, неповнолітня особа самостійно відповідає за порушення укладеного нею договору, а також за завдану шкоду. У разі недостатності або відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування шкоди або збитків, додаткову або повну відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальники.

Часткову дієздатність малолітньої особи та неповну дієздатність неповнолітньої особи слід відрізняти від обмеженої дієздатності.

Обмежена дієздатність - це така дієздатність, яка обмежена судом, обсяг якої зменшений [11].

Цивільна дієздатність може бути обмежена лише судом у таких випадках:

· фізична особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

· фізична особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище/

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини (ст. 37 ЦК України) [4].

Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника.
Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними [22].

Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Цивільна правоздатність фізичної особи, що була обмежена, може бути поновлена (ст. 38 ЦК України) [4].

У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.

У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.

Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.
У разі, якщо фізична особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, вона може бути визнана судом недієздатною (ст. 39 ЦК України) [4].

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається не дієздатною [7].

Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун.

За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Отже, опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки [15].

РОЗДІЛ ІІ. ПИТАННЯ УЧАСТІ ФІЗИЧНИХ ОСІБ У ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ

2.1 Місце проживання фізичної особи

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором (ст. 532 ЦК), місця відкриття спадщини (ст. 1221 ЦК), для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст. 43, ст. 46 ЦК) [4].

Тому ст. 29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з цією нормою місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово[4].

Слід зазначити, що ця норма ЦК ґрунтується на положенні ст. 33 Конституції, згідно з якою кожний, хто законно знаходиться на території України, має право вільно пересуватися, обирати місце перебування і проживання [1].

Стаття 33 Конституції розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання:

· Місце перебування фізичної особи - це те місце, де вона знаходиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо).

· Місце проживання фізичної особи - це місце, де громадянин постійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як наймач чи піднаймач житла; як член сім'ї власника, наймача тощо або на іншій підставі, встановленій законодавством, у будинку-інтернаті для інвалідів, громадян похилого віку тощо) [1].

Фізична особа може проживати постійно у якомусь одному місці. Але вона може мати кілька місць проживання (ч. 6 ст. 29 ЦК). У такому випадку правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридично значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виник спір [4].

З метою забезпечення умов для стабільності цивільних відносин та виконання фізичними особами обов'язків щодо інших суб'єктів права, встановлена їхня реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо прописка ґрунтувалася на так званій "дозвільній системі" і мала за мету певні обмеження вибору місця проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації - фіксувати знаходження фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування [24].

Оскільки нормативні акти про прописку є такими, що суперечать Конституції, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживання) може бути оскаржена у судовому порядку.

Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров'я фізичної особи. Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла 14 років, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч. 2 ст. 29 ЦК) [4].

Спостерігаються певні розбіжності у підходах до вирішення цього питання у ЦК та СК, який взагалі не передбачає можливості роздільного проживання неповнолітніх з їхніми батьками, усиновлювачами, опікунами. Проте перевагу мають норми ЦК як головного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи.

Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, що проживають роздільно, визначають, з ким із них буде проживати дитина, шляхом угоди між ними. У випадку спору він вирішується судом, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей (ст. 161 СК) [3].

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

2.2 Визнання фізичної особи безвісно відсутньою

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою слугує, передусім, захисту майнових інтересів відсутньої особи та інтересів осіб, з якими вона перебуває у цивільних відносинах [23].

Тривала відсутність фізичної особи в місці її проживання може мати ряд негативних наслідків як для третіх осіб, так і для майна самої фізичної особи. Саме для запобігання таким наслідкам Цивільним кодексом України надано можливість зацікавленим особам, в установленому порядку, визнати фізичну особу безвісно відсутньою.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 ЦК України, для визнання фізичної особи безвісно відсутньою повинні бути наявними наступні умови [4]:

· відсутність протягом одного року в місці постійного проживання фізичної особи;

· відсутність відомостей в місці такого проживання про фізичну особу протягом року;

· неможливість установлення місця перебування фізичної особи

В такому разі відповідно до ч. 2 ст. 43 Цивільного кодексу України, початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року [4].

Наслідки визнання особи безвісно відсутньою: Після набрання законної сили рішення суду, про визнання особи безвісно відсутньою, відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦК України, в дію вступає нотаріус, який за останнім місцем проживання особи описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Варто зазначити, що і суд перед розглядом справи, вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, якщо опіку над майном ще не встановлено (ч. 2 ст. 308 Цивільного процесуального кодексу України). Така опіка може бути встановлена і до прийняття рішення суду, за заявою до нотаріуса заінтересованої особи або органу опіки та піклування, відповідно до ч. 2 ст. 44 ЦК України [23].

У результаті, після встановлення опіки, опікун, якого призначено, над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах (ч. 3 ст. 44 Цивільного кодексу України) [21].

2.3 Оголошення фізичної особи померлою

Оголошення особи померлою на відміну від визнання особи безвісно відсутньою, можливе, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років.

Хоча є обставини, коли це можна зробити і раніше:

· якщо особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку - протягом шести місяців;

· за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Оголошення померлою особу, яка пропала в зоні бойових дій (АТО) - відповідно до ч. 2 ст. 46 ЦК України, суд може оголосити особу померлою, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями через два роки від дня закінчення воєнних дій, але в разі, коли є конкретні обставини (був бій, і не повернувся, пішов у розвідку і не повернувся тощо), то в такому разі, особа може бути оголошена померлою після спливу шести місяців, не раніше [4].

Варто наголосити, що відповідно до ч. 3 ст. 46 ЦК України особа, яка визнається померлою у зв'язку з воєнними діями, може бути визнана такою з дня її вірогідної смерті, а не з того дня, коли рішення суду набуде чинності. Це важливо, адже виплати будуть призначатися сім'ї від дати визнання особи померлою [4].

Відповідно до ст. 306 ЦПК України, для визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, потрібно подати відповідну заяву до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна [5].

Так, відповідно до ст. 307 ЦПК України передбачено, що в заяві повинно бути зазначено:

· для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою;

· обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку.

Наслідки оголошення особи померлою: Перш за все, заявнику не потрібно самому брати рішення суду і йти з ним по різноманітним органам, щоб отримати спадок, ч. 2 ст. 309 ЦПК України визначено, що після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою, суд надсилає рішення відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, - відповідного органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна [24].

Відповідно до ст. 47 ЦК України, оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Така заборона на відчуження нерухомого майна встановлюється нотаріусом, коли той видає свідоцтво на спадщину [4].

РОЗДІЛ Ш. МІЖНАРОДНА ПРАВОСУБЄ?КТНІСТЬ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

Фізичною особою в цивільному праві зарубіжних країн є людина, окремий громадянин (даної чи іншої держави) або особа без громадянства.

Визнаючи кожного суб'єктом права, та чи інша держава встановлює його правовий статус, положення стосовно держави, її органів, інших фізичних та юридичних осіб. Цивільно-правовий статус (цивільна правосуб'єктність) фізичної особи визначається її здатністю мати цивільні права та обов'язки (правоздатність), своїми діями набувати та здійснювати їх (дієздатність) [6].

У Німецькому законодавстві використовуються три терміни:

· правоздатність;

· дієздатність;

· деліктоздатність.

Деліктоздатність розглядається як здатність громадянина нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну його протиправними діями.

У Франції закон не розрізняє окремих категорій правоздатності й дієздатності, застосовується єдиний термін «capacite» (у значенні право та дієздатності); будь-який громадянин з досягненням повноліття стає здатним до всіх актів цивільного життя. Однак судова практика й теорія розрізняють правоздатність і дієздатність.

У праві Англії та США правоздатність і дієздатність визначаються єдиним терміном «правова здатність». Судова практика виділяє «пасивну правову здатність», яка за змістом відповідає правоздатності, і «активну правову здатність» та «здатність до вчинення правового акту», що відповідають за змістом поняттю дієздатності.

Приписи цивільних законів щодо осіб мають важливе значення для цивільного обороту, оскільки встановлюють коло учасників, їхній статус, межі здійснення прав, межі відповідальності тощо. Разом з тим, слід мати на увазі, що цивільні закони лише частково визначають правове положення фізичних осіб, навіть під час укладання цивільно-правових угод. Оскільки їхній статус визначається й конституціями держав, низкою законів публічного, а також торгового, корпоративного права, окремими законами, щодо певних професійних об'єднань чи інших груп людей і т. ін. [20].

Правовий статус фізичних осіб у всіх країнах, що розглядаються, врегульовано законами. У країнах з кодифікованим цивільним правом цьому питанню відводяться окремі розділи (чи глави, параграфи та ін.) в цивільних кодексах. У Франції -- це книга I ФЦК «Про особи». У Німеччині -- глава «Фізичні особи» розділу І «Особи» та глава «Дієздатність» розділу 3 «Угоди» у книзі І НЦК «Загальна частина», а також книга IV НЦК -- «Сімейне право».

У країнах прецедентного права норми про фізичну особу закріплено в законах, однак єдиного акта з цього питання не існує. У Англії діють спеціальні закони, в яких містяться норми про правове положення фізичних осіб: про шлюб та сім'ю, про правову допомогу неповнолітнім та ін. У США такі закони знаходяться в компетенції окремих штатів, єдиного закону федерації немає.

Правові норми щодо статусу фізичних осіб реалізують у праві зарубіжних країн принципи свободи та рівності. Свобода в цивільному праві виявляється в тому, що фізичні особи визнаються самим фактом свого існування як особистості, носії персоніфікованих (суб'єктивних) прав й індивідуальних можливостей захисту, користуються свободою діяльності, основу якої утворює свобода договору та яка передбачає свободу набувати й передавати будь-які майнові блага, а також можуть бути захищені від інших осіб. Рівність у цивільному праві означає, що людина має персоніфіковані (суб'єктивні) права та правові позиції, які розуміються як сукупність юридичних можливостей і захищаються за однакових передумов з іншими; вона керується тими самими нормами та однаковими обмеженнями, правовий захист гарантується всім однаковою мірою. Практично це виявляється в презумпції рівності прав усіх осіб [13].

Під цивільною правоздатністю фізичної особи зарубіжна доктрина розуміє здатність бути носієм цивільних прав і обов'язків, які допускаються об'єктивним правом даної держави. За правом усіх країн правоздатність виникає в людини у повному обсязі з моменту народження й припиняється зі смертю. Окремі права, можливість реалізації яких пов'язана з певними особистісними та фізіологічними особливостями людини, можуть виникати тільки з досягненням певного віку (батьківські права, шлюбні (подружні), права усиновлювачів, опікунів, піклувальників тощо).

Майже в усіх країнах допускається можливість охорони прав людини (дитини), яка ще не народилася.

Законодавство щодо правоздатності фізичних осіб ґрунтується на певних принципах правоздатності, які практично однакові для всіх країн, хоча обсяг правоздатності фізичних осіб, який визначається нормами об'єктивного права кожної окремої держави, може бути різним.
Основним для всіх правових систем є принцип рівної цивільної правоздатності [14].

Цивільна правоздатність набувається з народженням. Закон деяких країн вносить уточнення, що цивільна правоздатність починається із «закінченням народження». Цивільна правоздатність виникає одночасно з народженням, за загальним правилом, у повному обсязі, абсолютної повноти досягає з настанням повноліття.

За правом усіх зарубіжних країн, що розглядаються, цивільна правоздатність притаманна людині як живій істоті і не залежить від розумових здібностей, здоров'я тощо.

Правоздатність не може обмежуватися, за винятком певних випадків, коли вона застосовується судом, зазвичай унаслідок вчинення особою кримінально-караних дій, і спрямована на заборону займатися певними видами діяльності [14].

У праві зарубіжних країн існує добровільне (договірне) обмеження правоздатності й дієздатності: відмова за певну винагороду від укладання шлюбу, від подання позову до суду, від заняття певним видом діяльності тощо.

За сучасною доктриною в жодній з країн ні за яких умов не допускається позбавлення правоздатності - позбавлення фізичної особи всіх цивільних прав - ні за рішенням суду, ні внаслідок адміністративного акту. У попередні історичні періоди так звана «цивільна смерть» допускалася в законодавстві різних країн.

Припиняється правоздатність фізичної особи в разі смерті або оголошення її померлою чи на підставі встановлення безвісної відсутності.

У разі тривалої відсутності певного громадянина та неможливості встановити його місце перебування доля його майна чи певного зобов'язання, учасником якого він є, вирішується в різних правових системах по-різному. Континентальному праву відомий інститут безвісної відсутності чи оголошення громадянина померлим. Однак у праві окремих країн існують певні відмінності.

На підставі судового рішення один чи кілька родичів (чи інших осіб) призначаються для управління її майном і для представництва особи з метою здійснення всіх її прав, у реалізації яких вона могла б бути зацікавлена.

Особа, щодо якої встановлено презумпцію безвісної відсутності, може бути закликана до спадкування через призначених представників. Якщо в подальшому така особа з'являється, то судове рішення про презумпцію безвісної відсутності скасовується і особі повертається все майно, яке знаходилося в управлінні та було придбане в її інтересах.

Другою стадією є встановлення факту безвісної відсутності. Через 10 років з моменту винесення рішення про презумпцію безвісної відсутності за позовом зацікавленої особи чи прокурора цивільний трибунал першої інстанції може винести рішення про оголошення безвісної відсутності. Якщо зацікавлені особи не зверталися до суду для засвідчення презумпції безвісної відсутності (ігнорували першу стадію), то рішення про оголошення безвісної відсутності може бути винесене не раніше, аніж через 20 років з дня надходження останніх відомостей від особи чи будь-яких повідомлень про неї.

Рішення суду про оголошення безвісної відсутності обов'язково оприлюднюється в пресі, інакше воно втрачає юридичну силу, а також фіксується в реєстрі смертей. Юридичні наслідки майже такі ж, як і в результаті фізичної смерті особи: за загальним правилом припиняється управління майном і припиняється шлюб.

Якщо особа, щодо якої винесене таке судове рішення, повертається або з'являються докази її життя, то їй повертається все майно в тому стані, в якому воно знаходиться на момент повернення, усе що вона повинна була отримати, а також вартість відчуженого майна; шлюб у такому разі автоматично не поновлюється.

Під дієздатністю в усіх зарубіжних країнах розуміють здатність фізичних осіб своїми діями набувати цивільних прав та обов'язків. Дієздатність залежить від розумового стану фізичної особи: вона має усвідомлювати й правильно оцінювати характер і значення дій, які вона вчиняє. У законодавстві всіх країн встановлено, що дієздатною в повному обсязі особа стає з досягненням повноліття [17].

Вік, з якого особа вважається повнолітньою, у різних країнах може відрізнятися. До середини минулого століття в багатьох країнах повнолітньою вважалася особа, що досягла 21 року. У середині 60-х років у більшості західних країн було прийнято закони, за якими вік повноліття знижено до 18 років.

За німецьким та французьким правом повноліття настає в день закінчення 18-го року життя, тобто в день, який передує дню народження; за правом Англії - з першого дня, коли виповнилося 18 років, тобто в день народження; у США це питання регулюється законами окремих штатів; у різних штатах повноліття досягається з виповненням 18-21 років [13].

Неповнолітні особи в зарубіжних правових системах або повністю недієздатні, або обмежено (частково) дієздатні. Обсяг дієздатності неповнолітніх у різних країнах неоднаковий.

Неповна дієздатність неповнолітніх чи її відсутність поповнюється в зарубіжному праві інститутом законного представництва, однак він існує не в усіх країнах, а лише в тих, які належать до континентальної цивільно-правової сім'ї. Батьки чи інші законні представники (опікуни) укладають угоди від імені та в інтересах неповнолітніх, управляють їхнім майном і представляють їх інтереси в суспільних відносинах.

У зарубіжних правових системах передбачається обмеження дієздатності повнолітніх громадян. Обмеження і визнання недієздатними об'єднані в один правовий інститут. Межі дієздатності в таких випадках визначає суд. Обмеження в дієздатності допускається лише в судовому порядку за наявності певних підстав: душевної хвороби, слабоумства, в окремих країнах - фізичних вад, наприклад, сліпоти й глухоти, а також алкоголізму й наркоманії, якщо вони мають хронічну форму. Підставою для обмеження дієздатності може бути надмірне марнотратство. Над такими особами та їхнім майном встановлюється опіка; в Англії та США засновується траст -довірча власність [17].

ВИСНОВКИ

Вперше, термін «фізична особа» офіційно введений у цивільне законодавство України (ст.24 ЦК України), хоча його використання, вже тривалий час, активно здійснюється у наукових працях переважної більшості юристів. Іде мова, не просто про зміну термінології, а про оформлення нового підходу. Неможливо не погодитися, з тим , що увага загострилася на цінностях та правовому статусі людини у приватноправових відносинах. Це підкреслює саме приватні зв'язки, де учасники є рівними, на відміну від норм конституційного чи адміністративного права.

Людина має природні й суспільно-юридичні властивості. До природних належить здатність розмовляти, мислити, мати свідомість тощо. Та цих властивостей мало для того, щоб бути учасником цивільно-правових відносин, необхідно мати цивільну правоздатність і дієздатність.

При характеристиці правового статусу фізичної особи першим елементом є правоздатність. Правоздатність - загальна передумова, на підставі якої у особи, за наявності певних юридичних фактів, виникає конкретне суб'єктивне право. Цивільна правоздатність - це здатність мати цивільні права й обов'язки. Усі фізичні особи незалежно від віку та стану здоров'я мають цивільну правоздатність. Фізичні особи володіють цивільною правоздатністю незалежно від стану свого здоров'я.

Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи встановлений ст. 26 ЦК України. Обсяг цивільної правоздатності - це сукупність можливостей набувати та реалізовувати цивільні права та обов'язки, що може мати особа відповідно до законодавства України.

До найбільш значимих майнових прав, які можуть мати фізичні особи, належать: право приватної власності, право на підприємництво, право заповідати та успадковувати майно, бути стороною в договорах. Фізичні особи можуть мати й інші цивільні права, якщо вони не суперечать законам України та моральним засадам суспільства.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності, хоча й визначається законом, але перелік цих прав і обов'язків не є вичерпним.

Цивільна дієздатність - це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи залежить від двох факторів: від досягнення певного віку;від здатності особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

З урахуванням цих факторів ЦК України встановлює декілька видів дієздатності фізичних осіб.

Залежно від віку розрізняють такі види дієздатності:

1) Повну цивільну дієздатність(ст. 34 ЦК України) має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних із протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

2) Часткова цивільна дієздатність (ст. 31 ЦК України). її мають фізичні особи, які не досягай 14 років (малолітні особи).

3) Неповна цивільна дієздатність (ст. 32 ЦК України). її мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні особи).

Обмежена дієздатність - це така дієздатність, яка обмежена судом, обсяг якої зменшений.

Цивільна дієздатність може бути обмежена лише судом.

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин.

Слід зазначити, що згідно з ст.33 Конституції України, якою кожний, хто законно знаходиться на території України, має право вільно пересуватися, обирати місце перебування і проживання. Стаття 33 Конституції України розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання.

Місце перебування фізичної особи - це те місце, де вона знаходиться тимчасово.

Місце проживання фізичної особи - це місце, де громадянин постійно чи переважно проживає.

Фізична особа може проживати постійно у якомусь одному місці. Але вона може мати кілька місць проживання (ч. 6 ст. 29 ЦК). У такому випадку правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридично значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виник спір.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою слугує, передусім, захисту майнових інтересів відсутньої особи та інтересів осіб, з якими вона перебуває у цивільних відносинах.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Цивільного кодексу України, для визнання фізичної особи безвісно відсутньою повинні бути наявними наступні умови:

· відсутність протягом одного року в місці постійного проживання фізичної особи;

· відсутність відомостей в місці такого проживання про фізичну особу протягом року;

· неможливість установлення місця перебування фізичної особи

В такому разі відповідно до ч. 2 ст. 43 Цивільного кодексу України, початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.

Оголошення особи померлою на відміну від визнання особи безвісно відсутньою, можливе, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років.

Хоча є обставини, коли це можна зробити і раніше:

· якщо особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку - протягом шести місяців;

· за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Визнаючи кожного суб'єктом права, та чи інша держава встановлює його правовий статус, положення стосовно держави, її органів, інших фізичних та юридичних осіб. Цивільно-правовий статус (цивільна правосуб'єктність) фізичної особи визначається її здатністю мати цивільні права та обов'язки (правоздатність), своїми діями набувати та здійснювати їх (дієздатність).

Таким чином, дослідивши питання даної курсової роботи ми зрозуміли, що фізичною особою як суб'єкт цідильного права є невід'ємною складовою законодавства України та інших країн.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

фізична особа цивільний правоздатність

Нормативно-правові акти

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - Кіровоград, Державне видавництво, 1998. - 72 с.

2. Житловий Кодекс Української РСР від 30 червня 1983 року// Відомості Верховної Ради України 1983, Додаток до N 28, ст.573.

3. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради України - 2002. - № 21-22.

4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №40 - 41.

5. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року// Відомості Верховної Ради України - 2004- № 40-41, 42.

Література

6. Баймуратов М.О. Міжнародне право: Підруч. / М.О. Баймуратов. - К., 2006. - 424 с.

7. Бірюков І.А. Цивільне право України : Загальна частина ? Ю.О.Заіка,В.М.Співак.-К.,э2008-440 с.

8. Буроменський М.В. Міжнародне право: Навч. Пос. - К., 2006. - 336 с.

9. Є.О. Харитонов, О.В.Старцев “Цивільне право України “.-К.,2007.-816с.

10. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України,в чотирьох томах.Т.1 : “Загальні положення.Особисті немайнові права фізичної особи. ? А.Г.Ярема,В.Я.Карабань,В.В.Кривенко,В.Г.Ротано. -К.,2004. -928 с.

11. Онуфрієва В.Г. Правосуб'єктність фізичних осіб / В.Г.Онуфрієва // Вісник УНКД. - 2009. - № 6, 7.

12. Силенко Л.М. “Цивільне право України “.ч.1.-К.,2004.-328 с.

13. Тимченко Л.Д. Міжнародне право: Навч. посіб. / Л.Д.Тимченко. - К., 2007. - 224 с.

14. Тимченко П.Д. Международное право: Учеб. / П.Д.Тимченко. - Х., 1999. - 528 с.

15. Цивільне право України ? О.Г.Братель,С.В.Губарєв,В.П.Мироненко ? Посібник для підготовки до іспитів.-К.,2005.-256 с.

16. Цивільно-правові документи (зразки) ? М.Д.Бойко,В.М.Співак,М.А. Хазін..-К.,2002.

17. Чубарев В. Л. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. / В.Л.Чубарев. - К.: Атіка, 2008. - С. 172.

Електронні ресурси

18. https://advokatonline.org.ua

19. https://pidruchniki.com

20. https://pidruchniki.com

21. http://kirovohrad.legalaid.gov.ua

22. https://essuir.sumdu.edu.ua

23. http://stud24.com

24. http://www.info-library.com.ua

25. http://polka-knig.com.ua

26. https://westudents.com.ua

Размещено на Allbest.ru

...