Поняття держави, її основні ознаки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВИ, ЇЇ ОСНОВНІ ОЗНАКИ

РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ЕЛЕМЕЕНТІВ ДЕРЖАВИ

2.1 Наслелення (об'єднання суспільства)

2.2 Територія

2.3 Публічна влада

2.4 Апарат державного примусу

2.5 Податкова система

2.6 Система законодавства

2.7 Внутрішній і зовнішній суверенітет як ознаки держави

2.8 Народний суверенітет

2.9 Національній суверенітет

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи є визнання необхідністю вивчення ознак держави як особливої форми організації суспільства, що має закони, публічну владу, населення, територію, апарат примусу, з метою всебічно розкрити поняття та сутність сучасної держави.

Питання про державу, її сутність і ролі в суспільстві з давніх пір відносяться до числа основоположних і дискусійних питань у державознавстві. Це пояснюється щонайменше трьома причинами. По-перше, названі питання прямо і безпосередньо зачіпають інтереси різних класів суспільства, політичних партій і рухів. По-друге, ніяка інша організація не може конкурувати з державою в різноманітті виконуваних завдань і функцій, у впливі на долі суспільства. По-третє, держава дуже складне і внутрішньо суперечливе суспільно-політичне явище.

Всебічно розкрити поняття, сутність, багатосторонні межі, властивості і риси держави задача дуже важка. Як форма організації суспільства, покликана забезпечувати його цілісність, держава виконує функції зумовлені потребами суспільства, отже, служить його інтересам.

Мета курсової роботи. Метою даної курсової роботи є визначення поняття держави та її ознак, та функціональне призначення елементів держави. У процесі виконання курсової роботи були вирішені наступні завдання:

1) розглянути поняття держави, як особливої форми організації, в історичному аспекті;

2) знайти відмінності держави від інших утворень;

3) визначити ознаки сучасної держави ;

4) охарактеризувати ці ознаки;

5) узагальнити отримані відомості, відобразити їх у роботі і зробити необхідні висновки.

Об'єктом курсової роботи є держава, як особлива форма організації суспільства і властиві йому ознаки, що відрізняють його від інших утворень.

Предметом курсової роботи є дослідження держави.

Метод наукового дослідження: літературний метод (опрацьовувалися періодичні видання, спеціалізована література, статті, хрестоматії та посібники), а також, методи аналізу, узагальнення та синтезу.

Структира курсової роботи: курсова робота складається зі вступу, двох розділів, в яких розкриваються питання про державу та ії ознаки і функціональне призначення кожної ознаки, висновку ,а також використаних джерел. Обсяг курсової роботи складається з 33 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВИ ЇЇ ОЗНАКИ

Держава, як результат суспільного розвитку є складним соціальним явищем, тісно пов'язаним і залежним від економічного, політичного і культурного розвитку суспільства. У суспільстві діють політичні партії, союзи, релігійні організації тощо. Держава займає особливе місце, має характерні ознаки, що відрізняють її від інших політичних інститутів влади. Вона виникає на певному етапі розвитку людського суспільства і зберігається до цього часу.

Багато мислителів намагалися зрозуміти, що являє собою держава, чому вона виникає і необхідна людству, якою є природа держави, що відрізняє її від інших організацій, створених людьми. На ці питання існує багато різних відповідей. Різноманіття поглядів на державу обумовлене тим, що держава -- це надзвичайно складне, історичне явище. Пізнання якостей і ознак держави є складним, оскільки залежить від постійної зміни економічних, соціальних, класових, духовних, релігійних, національних та інших факторів, що визначають її сутність і зміст.

Погляди на державу визначаються ступенями зрілості людської думки у той чи інший період розвитку суспільства.

За словами Г.Ф. Шершеневича, державу можна розглядати з погляду історичної дійсності та ідеальної оцінки [2]. З історичнох точки зору, ми характеризуємо державу як історичне явище з характерними лише для неї виникнення, розвитку й традиціями. З боку ідеальної оцінки часто лише йдеться про те, якою держава повинна бути.

На підтвердження цієї тези є думка Л. Гумпловича, який зауважив, що у визнанні держави «відображають не та, що є держава в дійсності, а те якою вона має бути із суб'єктивного боку за бажанням та ідеалами кожного окремого державознавця, політика чи філософа» [3].

Згадаємо про істотну похибку дослідження держави, про яку сказав австрійський юрист Г. Кельзен: це ототожнення держави з різноманітними явищами (структурою владних органів, територією, населенням тощо), що лише пов'язано з державою чи взаємодіє з нею [4].

Наприклад дослідження античних філософів - Платона, Полібія, Цицерона, Демократія. Платон характеризував державу як засіб відображення інтересів, спільних для всіх вільних членів громадян. Полібій вважав, що це - можливість перемагати людську слабкість і долати страх перед світом. Цицерон кваліфікував державу як засіб співжиття та охорони власності. Демократ вважав, що держава втілює в собі благо та справедливість [4, стр.50-51].

У Середні віки державу оцінювали як загальне благо, яке утворюється в процесі виконання реальних державних інтересів (Н.Макіавелі); правове управлення сім'ями й тим, що у них є спільним з верховною владою (Ж.Боден); загальну волю, яка є вираженням безперечної сили (Дж.Локк) [4, стр.51].

З часом характеристики держави поглиблюються, стають ширшими і точнішими. Наприклад, російський юрист М.Коркунов вважає, що держава - це громадянський союз, де вчиняється примус над вільними людьми.

Б. Кістяківський: держава є правовою організацією народу, що володіє у всій повноті своєю власною, самостійною і первинною, тобто ні від кого не залежною, владою. У цьому визначенні є деякі засади народного суверенітету, думки про правову державу, що для того часу було прогресивним кроком у розумінні держави [1].

Після Жовтневої революції утвердився підхід до даного питання. Держава визначалася тільки як політична організація економічно пануючого класу, що має такий апарат примусу, як класова диктатура, апарат класового насильства.

Вже в 60-і pp. XX ст. політикам і юристам стає зрозумілим, що необхідні нові підходи до розуміння і визначення держави. Нові можливості для всебічного аналізу в усвідомленні дійсного змісту державної організації суспільства і розуміння держави з'являються у 90-і pp [1]. Поряд з класовим підходом до визначення держави, пропонується загальноконцептуальний підхід, що обумовлює можливість ширшої і загальнішої характеристики суспільних ознак держави. У цій частині українська юридична наука поділяє загальнолюдське розуміння держави.

Визначення держави є більш широким й наближеним до реаліям, а саме, як особливої організації публічної влади одного класу, блоку класових сил, соціальної групи, всього народу, що має спеціальний апарат управління та примусу, є офіційним представником суспільства і забезпечує його інтеграцію. Державний апарат, проте, відокремлений від суспільства і не збігається з ним, у певній ситуації є антиподом суспільству, що може породжувати серйозні протиріччя між суспільством і владою. У інших обставинах суспільство є системою, у яку державний апарат вписується досить природно, діє адекватно суспільним потребам й інтересам. Це суспільство вважається сильним громадянським суспільством, а держава - правовою.

В наведених визначеннях увага звертається на таку важливу якість держави як її загальносоціальна визначеність, що, робить їх більш змістовними і точними: інтеграція суспільства у першому визначенні і забезпечення нормальної життєдіяльності суспільства - у другому.

Отже, держава - це суверенна політико-територіальна організація публічної влади, певних соціальних сил (класів, груп, всього народу), що має апарат управління і примусу, робить свої веління загальнообов'язковими та вирішує як класові, так і загальносоціальні завдання.

Визначивши поняття держави ми можемо перейти до визначення ряду ознак, що властиві їй як особливій організації політичної влади.

Ознаки держави потрібні для визначення внутрішніх та зовнішніх державних зв'язків як необхідну форму існування і розвитку сучасних народів (громадян, суспільств).

До ознак держави слід віднести:

1) територію - визначена кордонами частина земної кулі, на яку розповсюджується суверенітет певної держави і об'єднує членів суспільства (громадян) за територіальною ознакою, територія визначає просторові межі поширення її компетенції. Територія держави є матеріальною основою державного існування;

2) населення - сукупність людей, що постійно живуть у межах якоїсь конкретно вказаної території;

3) державну владу - ця влада водночас публічна і політична: публічна - оскільки управляє справами всього суспільства і виступає від його імені; політична - оскільки особі державного апарату вона відокремлена від суспільства і їх інтереси не співпадають. Державна влада - це спосіб керівництва суспільством, при якому є характерною опора на спеціальний апарат примушування;

4) систему оподаткування - сукупністю податків і зборів (обов'язкових платежів), які надходять у бюджети та в державні цільові фонди, котрі збираються з населення у встановленому податковими законами порядку і використовуються для утримання державної влади і вирішення загальних справ, податки утворюють фінансову основу діяльності держави;

5) суверенітет - верховенство, повнота, єдность та неподільность влади всередині країни та її рівноправності і незалежності у міжнародних відносинах. Державний суверенітет виникає з моменту реалізації національного суверенітету - права нації самостійно визначати свою подальшу долю, включаючи право на самовизначення і створення суверенної держави;

6) наявність права - загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою для регулювання найважливіших суспільних відносин і виконання яких забезпечується державним примусом;

7) формальні реквізити - державний прапор (офіційним символом державної влади, уособлює суверенітет держави. Символіка, яка зображена на прапорі відповідає історичним традиціям державного будівництва, устрою або інших особливостей конкретної країни); державний герб (являє собою офіційну емблему держави, яка зображується на печатках, бланках державних органів, грошових знаках. Іноді державний герб є складовою частиною державного прапору); державний гімн (офіційний символом держави, виконується під час проведення офіційних церемоній внутрішньополітичного та міжнародного характеру, під час національних та міжнародних спортивних заходів, інших урочистих подіях).

РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ЕЛЕМЕЕНТІВ ДЕРЖАВИ.

2.1 Наслелення (об'єднання суспільства)

держава ознаки публічна влада

Населення - людська спільнота, яка проживає на певній території і підпорядковується державній владі. Населення держави може складатися з однієї нації або може бути багатонаціональним. Багатонаціональні держави здебільшого мають федеративний устрій або містять у своєму складі автономні утворення. Існують мононаціональні, але поліетнічні держави, населення яких складається з однієї корінної нації і кількох національних меншин, представників тих націй, які проживають в інших державах і виступають там субґєктами державотворення.

Соціальна, особливо етнічна, політична і культурна інтегрованість населення держави дозволяє визначати його як народ. Представники одного народу навіть за наявності етнічних відмінностей між ними мають почуття належності до однієї спільноти завдяки спільним рисам культури та історичної свідомості. Як і територія, народ також є атрибутивною ознакою держави, оскільки не може бути держави без народу[6, стр.427]. Проте можуть існувати народи без власної держави, наприклад єврейський народ до утворення держави Ізраїль, цигани, палестинський народ або курди, які й досі не мають своєї державності.

Суспільство - це названа організована сукупність людей на певному етапі історичного розвитку, об'єднаних характерними для них відносинами.

Суспільство - самодостатня соціальна система, основою якої є взаємні стосунки людей, що складаються в процесі реалізації особистих потреб кожного. Відносини людей у межах суспільства називають соціальними. Крім окремих людей членами суспільства є їхні об'єднання: спільноти, громади, общини, товариства та співтовариства, асоціації, союзи тощо. Окремим видом суспільства є людство -- спільнота всіх людей.

Крім спільного для всіх суспільства -- людства, виділяють окремі суспільства, здебільшого за територіальними або культурними ознаками. Кожне таке окреме суспільство має власні культурні та історичні надбання, суспільні норми та установи [5]. У кожному суспільстві є свої власні суб'єкти соціального спілкування -- особа, сім'я, клас, група, нація, держава та інші. Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім'я.

2.2 Територія

Порівняно з первісним суспільством держава є організацією територіальною, яка існує тільки у певних територіальних межах. Територія держави визначається кордонами, які можуть бути сухопутними, морськими та повітряними. У межах своїх кордонів держава має суверенітет і територіальне верховенство. Необхідно підкреслити, що на території країни можливе існування тільки однієї державної організації.

Під територією держави слід розуміти певну місцевість, на котру розповсюджується державна влада. Територія держави характеризується тим, що населення, яке її населяє утворює організовані місця проживання людей, які називаються територіальними одиницями. Історично територіальні одиниці формувалися самими людьми, які прагнучи знайти більш комфортні умови для проживання і для зайнятості. Такі територіальні одиниці стали головними ланками адміністративного устрою держави.

Територія держави є свого роду матеріальною базою, без якої вона не може існувати. Держава закріплює своє населення за певними територіями, встановлює певний режим проживання й пересування в межах території, а також виїзд за кордон в інші держави. Державна влада поширюється на всіх громадян і на всю територію держави.

Територіальна ознака породжує громадянство - юридичний зв 'я-зок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках.

Територіальність є атрибутивною ознакою держави. Втрата території означає припинення існування самої держави. Тому будь-яка держава намагається всіма засобами зберегти свою територію. Територіальні зазіхання, спори і претензії одних держав до інших упродовж усієї історії викликали найжорстокіші конфлікти між ними. Могутність держави визначається не стільки розмірами її географічної території, скільки економічним потенціалом, відсутність владного контролю за якоюсь частиною території є виявом слабкості держави[5].

Територія в її конституційноправовому та державно управлінському смислі - це найбільш зрима іпостась держави та її механізму. У ній найбільш ємко відчувається така ознака системної організації, як цілісність. Цілісність є умовою існування держави як системи, вираженням всіх інших ознак її механізму. І цілісність території, як елемент цілісності держави, є неодмінною умовою стабільності, стійкості відповідного суспільства. Тому саме погляд на територію як елемент механізму держави дозволяє повніше відбивати державні явища і важелі стійкого функціонування держави. За усієї важливості державних органів, що утворюють державний апарат, ними не можна обмежувати обсяг даного поняття. Одним з найбільш вагомих доказів цьому є конституційні характеристики держави, її форми, устрою, політичної, економічної, соціальної, духовної, інформаційної та інших систем. Так, під «державним устроєм» варто розуміти територіальну у державних кордонах організацію держави, яка визначає просторові межі дії державної влади, відносини між адміністративно-територіальними одиницями, центральною та місцевою державною адміністраціями (у значенні державних організаційних структур), державними структурами та місцевим самоврядуванням з конституювання та управління територіями, між публічною владою (державною та муніципальною) та населенням. [7, стр.180-181]

Отже, підсумувавши усе вище сказане можна вивести визначення, що ж мається на увазі саме під територією як ознакою держави.

Територія - це певна ділянка земної поверхні, що обмежена кордонами, на яку поширюється виключний суверенітет цієї держави. Це означає, що вона керується тільки законами певної держави, яка має виключне право користуватися цією землею на власний розсуд.

2.3 Публічна влада

Публічна влада має свою систему державних органів і посадових осіб, які захищають і охороняють інтереси тих, хто має владу. Апарат публічної влади складається із системи законодавчих, виконавчих, судових органів. Для того щоб ефективно управляти, держава має спеціальні засоби - місця позбавлення волі, зброю, техніку, спеціальні органи примусу, ідеологію, право. Держава виступає і як суб'єкт міжнародних відносин від імені всього суспільства або народу.

Публічна влада врегульовує публічні справи, має територіальну спрямованість та врегульовує відносини між людьми які проживають та даній території. Тут важливо підкреслити, що владні відносини об'єктивно притаманні суспільного життя. Це своєрідна плата за життя в суспільстві, бо жити і бути вільним від його правил неможливо. Іншими словами, без відносин влади людська цивілізація неможлива [8, стр.142]. Вона здійснюється особливим прошарком людей, які професійно займаються управлінням і складають апарат влади. Цей апарат підпорядковує всі шари суспільства, соціальні групи своїй волі, управляє на основі організованого примусу аж до можливості фізичного насильства відносно соціальних груп і окремих людей. Апарат публічної влади існує й функціонує за рахунок податків з населення і призначений для того, щоб діяти у суспільних інтересах. Але апарат, і перш за все його керівництво відображають інтереси суспільства так, як вони їх розуміють. Точніше, в умовах демократії апарат лише під тиском громадського суспільства відображає реальні інтереси більшості соціальних груп, а в умовах авторитаризму правителі особисто визначають, у чому полягають інтереси й потреби суспільства.

Для можливості функціонування влада наділена на думку О. Ярмиша та В. Серьогіна наступними ознаками:

- спрямованість на виконання суспільних завдань і функцій;

- інституційний характер, тобто функціонування через відповідні публічні інститути (органи публічної влади);

- легітимність;

- відособленість апарату, що здійснює цю владу, від населення;

- об'єднання підвладних за територіальною ознакою;

- загальність, тобто охоплення владою всіх осіб на відповідній території;

- безперервність функціонування (за наявності окремих тимчасових органів);

- універсальність, тобто спрямованість на вирішення усіх справ суспільного значення;

- обов'язковість владних рішень для всіх суб'єктів на відповідній території;

- функціонування у правових формах (нормотворчій, установчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній), тобто діяльність за законодавчо встановленою процедурою і оформлення владних рішень правовими актами;

- можливість використання передбачених законодавством засобів примусу для реалізації своїх рішень;

- право встановлювати і стягувати загальнообов'язкові податки і збори з населення; самостійне формування бюджету[9].

Форми публічної влади є державна та муніципальна (О. Баймуратов ще назіває - самоврядована[10]) влада. Застерігаємо від уособлення державної та публічної влади, оскільки перша виступає як складовий елемент. «Державна влада є особливим видом публічної влади. Маючи всі ознаки публічної влади, державна влада, разом з тим, має ознаки, притамання лише їй» [8, стр.143].

Поширеним є розуміння публічної влади як ширшого поняття, ніж державна, адже остання є саме видом публічної влади, до якої входять, наприклад, влада народу та органів місцевого самоврядування. Але з приводу останнього положення думки науковців розділилися. Одні з них вважають владу органів місцевого самоврядування різновидом державної влади, посилаючись на її характер децентралізованого державного управління. Інші ж схильні відносити місцеву самоврядну владу до окремого інституту публічної влади, яка здійснюється локально -- в інтересах територіальних громад. Держава символізує публічний простір, а громадянське суспільство -- деполітизований простір свободи, основу якого складають ринкова економіка і права людини[11].

Державна влада дійсно спирається в своїй побудові на своєрідну «публічну» основу, адже здійснюється та виступає від імені суспільства, є представником його волі. Але вона не єдиний різновид публічної влади. Тому окремі державознавці називають державну владу публічною владою особливого роду. Але так чи інакше, державна влада -- це влада публічна, у зв'язку з чим її треба розглядати як здатність або можливість здійснювати управління, керівництво суспільством[12].

З таких позицій можна провести відмежування між цими поняттями -- за вищенаведеними особливостями та суб'єктним складом. Суб'єктами публічної влади виступають населення, народ, сукупність абстрактних суб'єктів влади, а державної влади -- лише її органи.

2.4 Апарат державного примусу

Примусовість як ознака держави полягає, в тому, що вона є процесом свідомого, нерідко насильницького, створення та збереження державою структурованості суспільства, соціальних інститутів, відносин, статусів тощо. Це знаходить свій формальний вияв у таких, явищах, як громадянство, рабство, кріпосництво, расовий або кастовий поділ, військова повинність, стягнення податків, утвердження офіційної ідеології та ін [5].

Примусовість держави проявляється також у тому, що вона є політико-владним засобом обґєднання населення. У державі людей примушують існувати спільно не кровно-родинні звґязки, як за родового устрою, а належність до певної території. Межі цієї території визнаються межами дії влади держави. Територіальні повноваження влади і кордони держави збігаються.

Примусовість полягає і у встановленні державою загальнообовґязкових правил поведінки, тобто права. Тільки держава наділена правом видання законів та інших нормативних актів, дія яких поширюється на всю її територію і які є обовґязковими для всього населення. Створена таким чином система права є атрибутивною характеристикою держави [5]. Держава не може існувати без системи права, а право встановлюється, охороняється та забезпечується державою.

Щоб виконувати свої функції, держава повинна мати органи, що забезпечать реалізацію владних функцій. Це, спеціальні «силові» структури-- суд, прокуратура, органи внутрішніх справ, служба безпеки тощо. Щоб забезпечити виконання державних рішень, вони використовують різні засоби, у разі потреби й примусові.

2.5 Податкова система

Ще однією ознакою держави є - збирання податків. Створені органи влади, їх чиновники, поліцейські, солдати тощо не беруть участі у виробництві, не створюють матеріальних благ. Вони управляють, забезпечують виконання вказівок вищих органів, охороняють інтереси верхівки, забезпечують дотримання правопорядку, підкорення владі тощо. Для утримання такої кількості чиновників, армії, поліції, судів, необхідні кошти, що надходять до скарбниці переважно у вигляді податків, які державна влада встановлює в країні. З розвитком виробництва державна скарбниця частково поповнювалася, бюджет також поповнювався за рахунок надходжень від завоювань.

Сучасні держави мають більші можливості для одержання коштів на утримання апарату влади. Це і прибутки від державної власності, і позики, і збори за дозвіл займатися певним видом діяльності тощо. Однак тим спільним, що об'єднує їх із першими історичними державами, є утримання органів влади за рахунок населення [13, с.14].

Як вже зазначалося раніше, особи, які задіяні в державних органах та не виробляли матеріальних благ і були зайняті лише управлінською діяльністю, так чи інакше потребували матеріального забезпечення. З цією метою ще в новостворених державах виник інститут збирання податків. Тому, фактично, чиновницький апарат утримується в державі за рахунок самого ж населення. При чому багатовікові традиції державотворення вказують на те, що розмір податків і зборів з населення, а також порядок їх розподілу, встановлюється самими ж органами державної влади виходячи з об'єктивних потреб матеріально-фінансового забезпечення чиновницького апарату та потреб економічної підтримки їх політичного курсу розвитку країни.

Функціонування держави, її органів, утримання зайнятих у них працівників потребують значних коштів, які отримуються за рахунок податків. Податки є головним джерелом надходжень до державного бюджету. Право на встановлення і стягнення податків є монополією держави. Як обовґязкові виплати населення і субґєктів економічної діяльності, податки стягуються державою примусово, у певних розмірах і у фіксовані терміни. Стягнення податків зумовлюється не тільки потребами утримання державного апарату [14], а й необхідністю вирішення низки важливих соціальних завдань -- фінансування систем освіти та охорони здоровґя, забезпечення непрацездатних тощо. Сучасна держава перерозподіляє через бюджет значну частину валового внутрішнього продукту, зокрема з метою вирівнювання доходів різних верств населення та уникнення соціальної поляризації суспільства. Правильне проведення податкової політики сприяє зростанню виробництва і піднесенню добробуту населення. І навпаки, надмірні податки стримують виробництво, знижують трудову активність, породжують соціальне напруження, викликають інші негативні наслідки.

Система податків-- платежів обов'язкового характеру загальнодержавного чи місцевого значення, що встановлюються насамперед для утримання державного апарату, а також для виконання загальносоціальних функцій держави у сфері освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та ін.

2.6 Система законодавства

Серед ознак держави деякі правознавці називають її взаємообумовленість та зв'язок із правом. Справді, важко знайти приклад, коли держава могла існувати і функціонувати без права, а право - без держави. Держава, в принципі, не може поза правом здійснювати свою діяльність. Засобами права визначаються місце, роль, функції блоків державного механізму, принципи їх взаємодії. Право забезпечує раціональну побудову структури держави. Держава не має іншого, крім права, засобу, щоб визначати статус своїх органів, посадових осіб, закріплювати організацію їх діяльності, встановлювати їх систему, оформляти територіальну організацію населення, успішно здійснювати свої функції. Саме наявність права зумовлює правотворчу, правовиконавчу і правоохоронну діяльність держави, а також поділ влади в ній. Протягом багатовікового розвитку наука виробила декілька шляхів ідентифікації державно-правових, як і будь-яких інших, явищ, інструментів установ. Із суто академічною навчальною метою традиційно використовуються, як свідчить практика, переважно два шляхи. Перший - це пізнання феноменів, що розглядаються через їх визначення, і другий - це вивчення їх шляхом виділення та аналізу характерних для них специфічних ознак і рис. Перший шлях пізнання, як це можна було помітити на прикладі визначення держави, не завжди є ефективним, а в деяких випадках, внаслідок величезного впливу суб'єктивного фактору - нераціональним. До того ж, слід мати на увазі труднощі об'єктивного характеру, зумовлені самим фактом багатогранності держави, об'єднання різних її визначень у загальну дефініцію держави.

Право -- це система встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообовґязкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу [5].

Право є одним із головних засобів організованості й порядку в суспільстві. За допомогою права держава регулює суспільні відносини і надає своїм рішенням загальнообовґязкового характеру [5].

Держава може делегувати окремі свої повноваження на видання нормативно-правових актів недержавним інститутам та організаціям. Однак ці акти не мають загальнообовґязкового характеру. Передавання правотворчих повноважень санкціонується і контролюється в кінцевому рахунку самою державою та її органами на основі раніше прийнятих правових норм. Недержавні політичні інститути та організації, окремі громадяни також можуть володіти правом законодавчої ініціативи.

Характер і ступінь монополізму держави на видання законів значною мірою визначаються формами державного устрою і правління, специфікою політичного режиму, а також міждержавними відносинами і субґєктами, які можуть впливати на законодавство країни.

Тільки держава має право видавати закони та інші нормативноправові акти, які є загальнообов'язковими для усіх громадян і посадових осіб на всій її території, а також вимагати та забезпечувати їх виконання. Державна влада є єдиним суб'єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи. Таких прав не мають інші суб'єкти політичної системи і громадянського суспільства. Діяльність по виданню законів -- це виключна прерогатива держав [15]

Закони спрямовані на регулювання й охорону економічних, політичних і інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Право й законодавство зв'язує всіх суб'єктів держави, визначає правове положення громадян і організацій.

В особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень [16].

2.7 Внутрішній і зовнішній суверенітет як ознаки держави

Однією з найважливіших характеристик держави є її суверенітет.

Суверенітет (від франц.-- самостійність, верховна влада) держави -- це верховенство влади держави всередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах.

Поєднання двох начал -- незалежності й верховенства -- означає як право держави на незалежність і свободу від посягань іззовні і зсередини, так і право владарювати, панувати, управляти всередині країни [5]. Універсальність суверенітету полягає в тому, що влада держави стоїть над іншими конкретними формами і виявами влади на відповідній території. Державний суверенітет містить такі основоположні принципи, як єдність і неподільність території, недоторканність територіальних кордонів і невтручання у внутрішні справи.

Суверенітет держави має внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішній аспект полягає у можливості для держави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підлеглих до виконання її настанов; зовнішній -- у забезпеченні територіальної цілісності держави і невтручання у її внутрішні справи з боку зовнішніх сил, у можливості держави проводити незалежну політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, вступати до міжнародних організацій тощо. Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридичне рівних засадах вступати у зносини з іншими державами [5].

Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави. В сучасному світі він не має абсолютного характеру. В демократичних суспільствах суверенітет держави визнається похідним від суверенітету народу, влада держави обмежується впливом політичних партій, різноманітних громадських організацій, груп інтересів. Обмеження суверенітету у його зовнішньому аспекті проявляється, зокрема, у членстві держави в різних міжнародних організаціях, відповідно до якого вона бере на себе певні зобовґязання. Сучасне світове співтовариство може навіть примусити ту чи іншу державу до виконання його настанов, особливо коли йдеться про припинення агресивної війни, забезпечення елементарних прав людини. Якщо в минулому будь-яка спроба світового співтовариства дати рекомендації тій чи іншій державі розцінювалась як втручання у її внутрішні справи, то в умовах сучасного взаємозалежного світу вирішення окремих, особливо глобальних, проблем вимагає певного обмеження суверенітету.

Визначення суверенітету верховною владою відіграло свого часу позитивну роль в об'єднанні держав, подоланні феодальної роздробленості, зміцненні миру між державами. Італійський політик і історик Н. Макіавеллі тлумачив суверенітет як всевладдя, абсолютну, ніким не обмежену волю царя. Ж. Боден визначав суверенітет як вищу, абсолютну і постійну владу над громадянами і підданими в політичному співтоваристві. В умовах сучасного розвитку держави і міжнародних відносин, пов'язаних із створенням органів світового співтовариства і добровільним вступом держави в ці органи (ООН, Рада Європи, Європейський Союз тощо) поняття суверенітету не може не зазнати певних змін. За збереження самостійності й незалежності у внутрішніх і зовнішніх справах держави - члени перерахованих міжнародних органів добровільно визнають їх верховенство з окремих питань внутрішнього життя і міжнародних відносин: прав людини, екології, безпеки тощо. По суті, це втілення ідей обмеженого суверенітету, однак на повній демократичній, розумній основі [15].

Слід відмітити, що у юридичній науці термін «суверенітет» є дискусійним, він має багато значень та тлумачень. У сучасному законодавстві України термін вживається, але не тлумачиться. Один з найважливіших політико-правових документів державотворення України є Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року визначає суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Оскільки суверенітет реалізує себе в двох площинах діяльності держави (у внутрішній діяльності та у відносинах з іншими суб'єктами міжнародного права) теорія держави та права традиційно виділяє суверенітет зовнішній та внутрішній.

Основними принципами державного суверенітету є єдність та неподільність території, недоторканість територіальних кордонів і невтручання у внутрішні справи держави.

Економічної точки зору державний суверенітет проявляється у володінні територією самої держави та всіма наявними корисними копалинами і ресурсами.

З політичною сторони державний суверенітет являє собою наявність стійкої розвиненої політичної організації влади, взаємодія різноманітних політичних сил в інтересах держави та суспільства.

Правовою основою суверенітету є наявність системи законодавства, та повага територіальної цілісності інших країн, суворе дотримання принципу невтручання у внутрішні й зовнішні справи всіх членів міжнародної спільноти, визнання права націй на самовизначення.

Отже, суверенітет - це верховенство державної влади на території всієї країни та її незалежність у міжнародних відносинах. Державі притаманний суверенітет незалежно від величини території, чисельності населення, політичного режиму.

2.8 Народний суверенітет

Філософсько-правова концепція народного суверенітету з'являється в XVIII ст. у зв'язку з необхідністю пошуку нових підстав для легітимації державної влади. Дві найбільш поширені форми легітимації - Бог і традиція - значною мірою заперечувалися за часів Реформації і Просвітництва, а легітимність державної влади почала будуватися на волі самих індивідів. Місце суверена обіймає народ, вищою волею якого влаштовується та управляється суспільство. Утілювати цю волю покликана державна влада, що Походить від народу [15].

Народний суверенітет - це право та спроможність народу бути єдиним джерелом державної влади, що зумовлює його повноваження створювати державу, установлювати і змінювати її конституційний лад, обирати органи державної влади, контролювати їхню діяльність, самостійно вирішувати найважливіші питання свого життя.

У ст. 21 Загальної декларації прав людини закріплено, що воля народу має бути основою державної впади; ця воля має виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитися при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.

Згідно зі ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Це означає, що будь-яке використання та здійснення публічної влади потребує легітимації з боку народу. Державна влада має бути постійно зв'язана волею народу і відповідальна перед ним. Легітимація державної влади відбувається насамперед шляхом виборів, які є сполучною ланкою між народом і державною владою.

Саме народові належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад. Неможливість зміни чи скасування найбільш важливих положень Конституції гарантує повагу законодавцем волі народу як засновника держави, забезпечує обмеження держави правом через її обов'язок додержуватися Конституції - акта реалізації народного суверенітету [15]. Близькою за змістом до теорії народного суверенітету є концепція національного суверенітету.

2.9 Національній суверенітет

Національний суверенітет - це право та спроможність нації самостійно визначати основні питання власного життя та розвитку.

Ключовим у розумінні національного суверенітету є поняття "нація". Існують три основних підходи до його визначення: 1) нація як держава; 2) нація як етнос; 3) нація як політична спільнота.

Нація як держава. Поняття "нація" нерідко виступає як синонім поняття "держава". Таке розуміння нації є поширеним у міжнародній практиці. Наприклад, назви таких міжнародних організацій, як Організація Об'єднаних Націй та її попередниця - Ліга Націй, передбачають, що основними суб'єктами ухвалення рішень і узгодження інтересів у міжнародній сфері є нації, представлені їх державами [15]. При такому розумінні національний суверенітет є тотожним державному.

Нація як етнос. Етносом можна вважати групу людей, що є нащадками історичних та культурних спільнот і поділяють бажання зберегти їх. Національна ідентичність групи, яка породжує соціальну згуртованість та солідарність, визначається насамперед спільним історичним минулим (колективною пам'яттю) та культурною специфікою (цінностями, символами, звичаями, традиціями, ритуалами, мовою та ін.). Її члени вірять у своє єдине походження; вони пов'язані певною територією, мають спільний проект на майбутнє [15]. Прикладом етнічного підходу до розуміння нації є положення Конституції України, яке гарантує вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України.

Міжнародне право визнає право кожної нації на самовизначення, яке в певних ситуаціях включає також право утворювати власну державу. Реалізація цієї концепції після Другої світової війни призвела до розпаду колоніальної системи та здобуття державної незалежності більшістю колоній. У сучасному світі такий підхід зазнав суттєвих змін [14]. Це пов'язано з тим, що майже всі держави зараз є багатонаціональними в етнічному розумінні. Однак визнання за кожною нацією права на утворення власної держави загрожує політичною нестабільністю та хаосом.

Cучасне розуміння суверенітету нації охоплює право на національну (територіальну і культурну) автономію та збереження власної самобутності. Кожна нація має право зберігати і вільно розвивати свою мову, звичаї, традиції, сповідувати власну релігію. Це особливо важливо, коли певна нація являє собою етнічну меншість у державі.

Якщо ж держава не додержується принципу рівноправності націй, піддає дискримінації представників національної меншини, вилучає цю групу з процесу ухвалення політичних рішень та заважає її самовизначенню в межах цієї держави (наприклад, відмовляючи в автономії), то така нація має право претендувати на створення самостійної держави.

У такому розумінні суверенітет нації є основою для суверенітету народу. Суверенітет народу припускає узгодження права основної (титульної) нації на збереження і розвиток своєї культури та самобутності з принципом забезпечення прав усіх етнічних груп, які проживають на цій території.

Нація як політична спільнота. У цьому разі національна ідентичність має політичний вимір: існування нації зумовлюється насамперед спільною реалізацією громадянами своїх прав та обов'язків, спільним уявленням про загальне благо, яке втілюється у державній політиці, а не етнічними (історичними і культурними) особливостями [5].

Головним чинником, що об'єднує людей у таку спільноту, виступає громадянство, яке нівелює наявні в суспільстві історичні, соціальні, релігійні або культурні розбіжності [15]. Розуміння нації як політичної спільноти можна знайти в Конституції України: саме в цьому значенні використані такі конституційні конструкції, як "національне багатство" (ст. 14) та "національні інтереси" (ст. 18). За такого підходу національний суверенітет є тотожним народному.

Висновок

З вищесказаного можна зробити наступні висновки, що з точки зору сучасних уявлень держава повинна виступати як владна система, що організує суспільство в інтересах людини. Держава повинна бути цілісною, як у владно-організаційному плані, так в територіальному.

Традиційно держава розглядається як спільність людей, в основі якої лежать територія, народ і державна влада.

Таким чином, держава у вузькому сенсі - це політичний апарат управління суспільством, а в широкому держава являє собою якісну певну модель політичної організації суспільства, структурними елементами якої є закони, публічна влада, населення, територія, армія та правоохоронні органи.

Отже, якщо узагальнювати, то держава - це політична організація суспільства, яка забезпечує його єдність і цілісність, здійснює з допомогою державного механізму управління справами суспільства, суверенну публічну владу, яка надає праву загальнообов'язкового значення, гарантуюча права, свободи громадян, законність і правопорядок.

Другий розділ було присвячено ознакам держави.

Ознаки держави:

1. Населення - це історично сформованою спільнотою людей, які тривалий час проживають на певній територій. Державна влада розповсюджується на всіх людей, що проживають на її території. Більшість населення пов'язана з державою стійкими відносинами.

2. Територія - це ділянка, яка обмежана кордонами, на котру розповсюджується державна влада. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу. Організація влади здійснюється за певним територіальним принципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками. Сама територія не породжує держави, вона лише створює простір, у межах якого держава поширює свою владу на населення, що проживає в ній.

3. Публічна влада у вигляді апарату управління, тобто влади, яка безпосередньо не збігається з населенням, передбачає поділ суспільства на керуючих та керованих, стоїть над суспільством, не зливаючись з ним. Публічною вона називається тому, що, не співпадає з суспільством, виступає від його імені, від імені всього народу. Для держави характерна наявність групи людей, які займаються лише управлінням і звільняються від продуктивної праці. Уособлена в державних органах та установах, публічна влада стає державною владою, тобто тою реальною силою, яка забезпечує державний примус.

4. Апарат державного примусу - монопольне право на примусовий вплив щодо населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади.

5. Податкова система - це податки і інші обов'язкові платежі, визначені процедурою їхнього стягнення й встановлення відповідальність за порушення цих вимог. Податки, збори, позики необхідні для того, щоб здійснювати соціальну політику держави (підтримка охорони здоров'я, культури й т.д.) і утримання державного апарату.

6. Система законодавства - тільки держава має право видавати закони, які загальнообов'язкові для всіх громадян на всій території. Закони спрямовані на регулювання й охорону економічних, політичних і інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Право й законодавство зв'язує всіх суб'єктів держави, визначає правове положення громадян і організацій.

7. Суверенитет - це верховенство державної влади у середині країни, а також її самостійність і незалежність на міжнародній арені. Верховенство проявляється в тім, що державна влада виступає від імені всього суспільства й поширюється на всіх осіб, що проживають на певній території, а також має монополію на застосування примусу й встановлення загальнообов'язкових правил поведінки. Самостійність державної влади на міжнародній арені має на увазі її здатність незалежно від інших держав формулювати й здійснювати як зовнішню так і внутрішню політику.

Перелічивши ці ознаки можна сказати, що кожна з цих ознак відіграє особо значущу роль в існуванні держави, ці ознаки відокремлюють її від інших соціальних об'єднань.

А відокремленість держави від інших соціальних об'єднань полягає у тому що:

1) на певній, окресленій державними кордонами території може існувати тільки одна держава, у той час коли інших організацій може існувати багато;

2) тільки держава має право на застосування примусу для досягнення виконання її вимог та розпоряджень стосовно суб'єктів суспільно-політичного життя;

3) тільки держава може виступати від імені всього суспільства, інші організації можуть виступати тільки від імені своїх членів, які складають тільки частину суспільства;

4) наявність особливої групи людей, які зайняті тільки управлінням суспільством і охороною його політичної, економічної та соціальної структури, тобто специфічного апарату, який володіє владними повноваженнями;

5) тільки держава встановлює загальнообов'язкові правила, які регулюють суспільно-політичні відносини, тобто формує право, видаючи закони та інші нормативні акти;

6) держава володіє монопольним правом на встановлення податків і формування загальнонаціонального бюджету.

Список використаних джерел

1. О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко. Теорія держави і права Академічний курс // Юрінком Інтер Київ. - 2006. (http://www.ebk.net.ua/Book/law/zaychuk_tdp/part2/301.htm)

2. Шершеневич Г.Ф. Загальна теорія права // М .: Видання братів Башмакових, 1910-1912. (https://www.twirpx.com/file/1084899/)

3. Гумпловіч Л. Загальне вчення про державу. - СПб., 1910.

(http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64)

4. Копоть В.О. Сутність держави: поняття, аспекти, методи дослідження // Часопис Київського університету права. -2005.- №2- с. 50-55.

5. Бібліотека підручників. Сутність та основні ознаки держави.

(http://www.info-library.com.ua/books-text-6341.html)

6. В. Андрущенко. Суспільство // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. -- К.: Парламентське видавництво, 2011. -- с.810.

7. О. Лошихін. Теорія та методологія сучасного права. Теорія сучасної держави., 2016. - №2. 180-189.

8. О.А. Зарічний. Публічна влада та участь громадян: юридичне трактування. Стаття ІНПП НУ «Львівська політехніка» - 2015. 141-146.

9. Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування України: підручник / О.Н. Ярмиш, В.О. Серьогін - Харьків: Вид-во Національного ун-ту внутр. справ, 2002 - 503 с. (http://www.vuzlib.su/beta3/html/1/7519/)

10. М.О. Баймуратов. Публічна самоврядована (муніципальна) влада та громадянське суспільство: проблеми зв'язку і взаємозалежності/ Актуальні проблеми держави і права. - 2003. - Вип. 21. - С. 131- 138.

(http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis)

11. Тодика Ю. М. Конституційне право України. -- К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. -- 544 с. (https://www.twirpx.com/file/195771/)

12. Погорілко В. Ф. Публічна влада // Юридична енциклопедія: в 6 т. -К.: Укр. Енцикл., 2003. -Т.5. ?280 с.

(https://sci-book.com/derjavi-prava-teoriya/obektni -ukrajinskoji-derjavi-71864.html)

13. Н. М. Оніщенко. О. В. Лебедєва. Теорія та історія держави і права. Філософія права. Сучасна держава: теоретико-правові проблеми ідентифікації. Юридичний вісник 2009. 13-15.

14. https://studopedia.org/6-39474.html

15. Навчальні матеріали онлайн (https://pidruchniki.com/12810419/pravo/ponyattya_oznaki_derzhavi).

16. О.Ф. Скакун. Теорія держави і права: Підручник. Видавець: Харьків: Консум - 2001. С.656(http://politics.ellib.org.ua/pages-1552.html).

Размещено на Allbest.ru

...