Інновації в державному управлінні: неопарламентарізм в умовах інформаційного суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

ИННОВАЦИИ В ГОСУДАРСТВЕННОМ УПРАВЛЕНИИ: НЕОПАРЛАМЕНТАРИЗМ В УСЛОВИЯХ ИНФОРМАЦИОННОГО ОБЩЕСТВА

Доктор наук з державного управління, професор кафедри "Менеджменту та публічного адміністрування", Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова

Лях Юлія Іванівна

аспірант кафедри "Менеджменту та публічного адміністрування ", Харківського національного університету міського господарства імені О. М. Бекетова

Haiduchenko S. O.

Doctor of Science in Public Administration, Associate Professor, Professor of the Department of Management and Public Administration, O. M. Beketov National University of Urban Economy in Kharkiv

Liakh Yu. I.

Postgraduate student of the Management and Public Administration Chair O. M. Beketov National University of Urban Economy in Kharkiv

INNOVATIONS IN PUBLIC ADMINISTRATION: NEOPARLIAMENTARISM IN THE CONDITIONS OF INFORMATION SOCIETY

Summary: In article innovative development of the ideas of parliamentarism in the context of formation of a new civilization and a new paradigm of public administration are investigated. An analysis of civilization features of the present is carried out, strategic directions of development of public administration; the key characteristics of the information society, the features of the concept of parliamentarism and e-democracy; the concepts of neoparliamentarism and its details of pragmatic aspects of realization in Ukraine are substantiated. Accordingly, the author's vision of the involution of the parliament and his interaction with society is presented.

Key words: civil society, electronic democracy, public administration, information society, electronic parliamentarism, parliament, public management.

Анотація. У статті досліджується інноваційний розвиток ідей парламентаризму у контексті формування нової цивілізації та нової парадигми державного управління. Проведено аналіз цивілізаційних ознак сучасності, стратегічних напрямів розвитку публічного управління; визначено ключові характеристики інформаційного суспільства, особливості концепції парламентаризму та електронної демократії; обгрунтовано концепції неопарламентаризму та її деталізація прагматичних аспектів іі реалізації в Україні. Відповідно до цього, подається авторське бачення інволюції інституту парламенту та його взаємодії із суспільством.

Ключові слова: громадянське суспільство, електронна демократія, державне управління, інформаційне суспільство, електронний парламентаризм, парламент, публічне управління.

парламентаризм демократія електронний

Постановка проблеми. Новий етап розвитку цивілізації та стрімкий розвиток глобалізації світової спільноти загострює проблеми, які пов'язані із демократизацією державного та утвердженням публічного управління у контексті трансформації суспільства в інформаційне та зростання ролі парламентаризму. Нагальність вирішення цих проблем зумовлена проблемами реалізації задекларованих Організацією Об'єднаних Націй на Саміті 2015 року Цілей Сталого Розвитку світової спільноти та середовища її існування на період 2016 - 2030 роки. При цьому, основними критеріями розвитку будь- якої країни визнано наступні:

- безпрецедентна захищеність природного довкілля та раціональне використання природних ресурсів;

- відповідні рівні зростання економіки та зайнятості населення;

- розбудова інформаційного громадянського суспільства через стрімкий прорив у розвитку людського та науково-технічного потенціалу;

- впровадження публічного управління шляхом демократизації, децентралізації та демонополізації державного управління та розвитку парламентаризму.

Саме два останні критерії сталого розвитку людства є ключовими у реалізації попередніх, тому і визначили проблематику даного дослідження.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. В періодичних та наукових публікаціях тема парламентаризму перебувала та продовжує перебувати у фокусі досліджень різних наукових галузей: політології, філософії, соціології, права, історії, державного та публічного управління. Народне представництво досліджувалось багатьма українськими науковцями з позицій демократичного устрою держави на правових засадах парламентаризму (В. Гошовська, О. Оболенський, В. Смолій О. Бандурка, І. Корж, В. Тацій та ін.). Загальні характеристики постіндустріального або інформаційного суспільства вивчалися такими дослідниками, як Дж. Ваттімо, М. Кастельс, Дж. Мілл, але вони не пов'язувалися із новими підходами до реалізації народного представництва (волевиявлення).

Виділення не вирішених раніше часток загальної проблеми. Незважаючи на значну кількість наукових робіт, недостатньо дослідженими залишаються нові підходи до реалізації народного представництва (волевиявлення) як продукту кое- волюції соціальної системи в умовах глобалізації. З цієї причини досить актуальним у науковому дискурсі залишається новий науковий напрям державного управління - публічне управління, що у сукупності і зумовило актуальність проблематики дослідження.

Метою даного дослідження є концептуаліза- ція неопарламентаризму в умовах електронної демократії та інформаційного суспільства, а також визначення прагматичних аспектів його реалізації (на прикладі України).

Виклад основного матеріалу. В інформаційному просторі політичного дискурсу світової спільноти тема парламентаризму набуває ознак ключової саме у контексті становлення публічного управління на сучасному етапі розвитку світової цивілізації - «солідаристичної (спільність поглядів, інтересів, цілей і відповідальності) цивілізації» [1]. Світова цивілізація включає в себе усю сукупність загальнолюдських досягнень і цінностей поза межами усіх соціальних відмінностей. З позицій життєдіяльності людства солідаристична цивілізація базується на цінностях громадянського суспільства та демократизації суспільних процесів. Початок формування нової цивілізації у 70-х роках ХХ століття був зумовлений чинниками, які пов'язані з нездатністю попередньої індустріальної (техногенної) цивілізації до подальшого суспільного розвитку. Цей період визначався глобальними кризовими проблемами людства: соціально-економічною нестабільністю, загрозами екологічній та ресурсній безпеці, політичними кризами, руйнацією світового правопорядку тощо. Разом із цим, науково-технічний прорив у розвитку індустріальної цивілізації сприяв появі глобального інформаційного простору - Інтернет-простору, який поступово опановує усі сфери життєдіяльності людей та сприяє трансформації суспільства у формати громадянського та інформаційного.

Громадянське суспільство - феномен, який базується на досить розвиненій правовій системі взаємодії громадян та їх об'єднань з державою і бізнесом у контексті взаємної відповідальності та правосвідомості. Ключовим показником рівня розвитку громадянського суспільства є забезпечення прав і свобод людини-громадянина як загальнолюдської цінності. До базових характеристик громадянського суспільства відносяться такі:

- розмежування компетенції держави та інститутів бізнесу і громадянського суспільства;

- панування демократії та плюралізму у сфері політики;

- утвердження ринкової економіки на базі недержавних підприємств;

- формування середнього класу у якості соціальної основи суспільства;

- торжество пріоритету прав і свобод людини над інтересами держави;

- процвітання ідеологічного та культурного плюралізму;

- забезпечення свободи слова та засобів масової інформації у межах правової відповідальності.

У сукупності усе вищеозначене забезпечує самовдосконалення громадського механізму життєдіяльності, контроль владних структур, соціалізацію індивідів та їх орієнтацію на розвиток суспільства і держави тощо.

Згідно концепції інформаційного суспільства, інформаційний сектор економіки є домінуючим чинником виробництва, що зумовлює якісні зміни в усіх сферах життєдіяльності людей. При цьому визначальними стають зміни характеру не тільки загальнонаціональних, а й міжособистісних відносин, які поступово стають менш централізованими та стійкими. За цих умов вирішальними виступають синергетичні аспекти людської діяльності, які забезпечують самоорганізацію, саморегуляцію, саморозвиток соціальної системи на основі законів, норм, соціальних інститутів.

Взагалі, «сучасне постіндустріальне інформаційне суспільство відрізняється від індустріального суспільства тим, що його базовим принципом є надання вільного доступу до інформації та знань на основі широкого використання сучасних ІКТ (інформаційно-комунікаційних технологій). Зазначене знайшло своє відображення у проголошеній Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй Декларації принципів та Плану дій Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства у Женеві» [2]. Очікується, що це «дасть можливість окремим особам, громадам і народам повною мірою реалізувати свій потенціал, сприятиме сталому розвиткові і підвищить якість життя» [2].

Саме у такому стратегічному зв'язку із розвитком інформаційного суспільства модифікуються парадигми державного управління прогресивних країн світу. Найбільш перспективним напрямом розвитку державного управління в цих країнах визнано концепції «належного врядування» (Good Governance) та публічного менеджменту (Public Management). За методологією ООН ці концепції характеризується такими ключовими положеннями: співпраця та спільна праця громадян і влади; визнання верховенства права; прозорість влади та її рішень; чуйність та оперативність реагування на потреби громадян; орієнтація на консенсус; рівність і відсутність дискримінації; результативність, ефективність та економічність; підзвітність влади громадянам.

Теорія публічного управління, яка досліджується українськими науковцями, базується на зазначених вище концепціях і розвиває парадигми державного управління та місцевого самоврядування. Сучасний зміст терміну «публічне управління» ними визначається як «управління, що здійснюється на основі волевиявлення громади (колективу людей) та реалізується суб'єктами, визначеними громадою, для задоволення потреб і досягнення цілей громади як об'єкту управління. Публічне управління - здійснення сукупності раціональних (тобто запрограмованих і виділених за певними ознаками із можливих з урахуванням стану зовнішнього середовища) впливів на функціонування та розвиток колективу людей на основі програми управління та інформації про поведінку та стан об'єкта управління, спрямованих на підтримку, поліпшення та розвиток об'єкту управління для досягнення наперед визначеної сукупності цілей» [1].

Головною особливістю інституту публічного управління є узгодження державних і приватних інтересів у політико-правових межах, які за змістом відображують ціннісні категорії суспільства та формують філософію суб'єктів управління щодо служіння громадянському суспільству для поліпшення реального життя його громадян. Особливий соціокультурний зміст в публічному управлінні несуть також поняття професіоналізму та компетентності, які часто межують із знаннями психологічних наук та мистецтва спілкування.

Переважним у науковій думці є «трьохмірне проектування сучасного публічного управління, а саме: врядування, адміністрування та менеджмент. Публічне врядування відповідає за ідеологічно-демократичну спрямованість; адміністрування - за інституційну організацію; менеджмент - за методологічну основу формування та реалізації стратегій, політик, програм та досягнення конкретного соціально визначеного результату в публічному управлінні» [3].

Науковці та практичні політики, законодавці, представники різних наукових шкіл міждисциплінарного аналізу суспільних процесів, пов'язаних із забезпеченням життєдіяльності соціальної системи в умовах глобалізації, доходять висновку про необхідність фактичного впровадження ідей народної демократії в основоположному елементі політичної системи суспільства - парламентаризмі. Вони переймаються проблемами максимального ототожнення змісту такого управлінського явища як парламент із феноменом парламентаризму як форми «представництва народу, коріння якої заглиблюється в середньовіччя у вигляді обраних чи скликаних зборів» [4], а також сукупності явищ, пов'язаних із практикою діяльності парламенту, його процедурами.

На разі досить поширеним є концептуальний підхід до парламентаризму як «системи взаємодії певним чином сформованого та реально працюючого парламенту з іншими державними органами, що забезпечує його адекватне положення в державному механізмі та виступає в якості основного способу організації та функціонування представницької демократії, яка приймається владою та суспільством» [5].

При цьому слід враховувати, що парламентаризм, як унікальний нормативно-правовий та соціокультурний феномен, несе зміст трьох основних структурних рівнів системи управління життєдіяльністю країни, а саме: центрального законодавчого органу; ключового комунікативного елемента системи взаємодії усіх державних інститутів; базового елемента системи формування політичної, правової, масової культури конкретного суспільства, який відіграє визначальну роль у забезпеченні інтересів населення та держави.

Важливість такої структуризації управлінської системи відповідно до змісту парламентаризму пов'язана з досить нагальною проблемою перетворення теоретичних засад моделювання конституційних засад публічного управління на практичну реалізацію законодавчих ініціатив, а також оцінювання готовності громадянського суспільства до змін у його життєдіяльності відповідно викликам глобалізації. Іншими словами, розвиток ідей парламентаризму передбачає не тільки безперервне удосконалення системи організації влади у формі парламентського правління, а й створення цією владою відповідних умов для формування інформаційного громадянського суспільства. Тільки за таких умов парламентська модель публічного управління буде органічною із масовою свідомістю громадян і відповідатиме системі цінностей суспільства та засадам його політичної культури, а парламентаризм досягне ефективних форм і сформує базові засади поведінки електорату.

Утім, як свідчить практика, в сучасних умовах майже безмежного та безконтрольного інформаційного простору розвиток політичної культури соціуму може бути загальмований або дезорієнтований суб'єктами інформаційної політики свідомо або несвідомо. Результатом таких процесів, на думку дослідників, є інтенсифікація такого соціального явища, яке характеризується нерозвиненою політичною свідомістю та пасивною громадянською позицією, або ж навпаки, протестними настроями проти управлінської діяльності конкретних можновладців. Наочним критерієм виміру рівня таких настроїв у суспільстві є результати виборчих процесів або референдумів. Як приклад, можна навести зафіксований вражаюче низький рівень участі в них населення України, де протистояння із владою з часом тільки посилюється.

Усе це у сукупності укріплює тенденцію впевненого прагматизму щодо забезпечення певних кланових інтересів, які не відповідають ключовим демократичним засадам парламентаризму. Більш того, суб'єкти інформаційної політики практично підпадають під вплив лідируючих політичних кланів і спрямовують свої дії на формування громадської думки стосовно діяльності політичного інституту публічної влади - парламенту, яка вигідна саме для цих кланів.

Шляхи запобігання та ліквідації таких явищ, а також утвердження ідей парламентаризму пов'язані із інтенсифікацією процесу формування інформаційного громадянського суспільства, яка спирається на теорію реконструкції політичної свідомості електорату, як феномену тезаурусного походження. Відомо, що тезаурус - це комплекс особистісного набору підходів, понять, поведінкових норм особи, який використовується у відповідь на зміни у внутрішньому та зовнішньому середовищах її життєдіяльності. За цією теорією реконструкція політичної свідомості електорату відбувається у процесі електоральної комунікації через вивчення варіативності комунікативного повідомлення. Це зумовлює певний особистісний аналіз виборцем інформаційних ресурсів виборчого процесу; електоральної поведінки груп виборців; чинників делегування владних повноважень конкретному політику на основі власних життєвих інтересів. У результаті такого аналізу формується певна категорія електоральної свідомості, яка базується на знаннях і іноді суттєво відрізняється від громадської думки, сформульованої ЗМІ.

Про вирішальну роль знання у інформаційному суспільстві свідчать і ґрунтовні дослідження М. Кастельса [6], який прогнозує трансформацію інформаційного суспільства у суспільство знань. Загалом, інформаційна категорія «знання» в електоральних і політичних комунікація зумовлює якісно іншу організацію подачі інформації. Така організація передбачає значне підвищення рівня правової культури не тільки електорату, а й ЗМІ, політичних партій та громадських об'єднань, що може сприяти оцінюванню політичних процесів у країні та, зокрема, парламентської діяльності. При цьому визначальною є система відносин і способів правого інформування, яка має забезпечувати населення правовою інформацією на системних засадах, що видається можливим тільки за умови використання електронних ресурсів мережі Інтернет. Ця обставина значно звужує інформаційні можливості громадян і ставить перед державою задачі тотальної комп'ютеризації населення шляхом створення відповідних інформаційних центрів.

Дж. Ваттімо, розглядаючи проблему правової культури ЗМІ, дійшов висновку, що було б «достатньо, якби мас-медіа не припускали залежності від ідеологій та приватних інтересів, а певним чином стали б «органами» соціальних наук, підпорядкували себе вимогам неупередженого знання, розповсюджували «науковий» образ суспільства» [7]. Зрозуміло, що такий підхід до функціонування ЗМІ потребує відповідного законодавчого обґрунтування, як у рівній мірі, і функціонування інформаційного громадянського суспільства. Саме тому прогресивні держави світу (Японії, США, Західної Європи) зосередили свої зусилля на вирішенні озвучених вище проблем шляхом правового забезпечення електронної демократії в умовах інформаційного суспільства та розвитку наукоємної економіки. Сприяли цьому прийняття Окінавської Хартії глобального інформаційного суспільства, політичний проект «Електронна Європа» та підтримка ЮНЕСКО концепції «суспільства знань», в якій до пріоритетів віднесено якість освіти, свобода громадської думки, доступність інформації та знань, повага культурного та мовного розмаїття.

Цілком природно, що трансформації інформаційного суспільства суттєво впливають на політичну систему суспільства, оскільки через віртуальний простір інформація переводиться в сферу політичних дій. Загалом, політичне управління в інформаційному суспільстві зосереджується на пошуку ефективних способів використання інформації, а пересічний громадянин стає активним суб'єктом політики. При цьому важливим джерелом політичної влади стає доступ до різного роду інформаційних ресурсів.

За таких умов стають стратегічно важливими два ключових постулати класика ідей парламентаризму Дж. С. Мілля [8], а саме:

- ідеальна форма влади є відповідальною за «розвиток розумовий, розвиток моральний, розвиток практичної діяльності» об'єктів управління - громадян;

- ідеальна форма влади має володіти механізмом управління щодо використання кращих якостей людей для розвитку суспільства.

Тут слід відмітити, що класичні ідеї парламентаризму асоціюють із ноосферною теорією В. Вернадського [9], яка спрямована на революційний прорив у розвитку людської особистості через «наукову думку, працю та соціальну організацію людства» як основні енергії, які перетворюють біосферу в ноосферу (сферу розуму або розумної взаємодії людини із природним середовищем її існування).

До головних принципів формування та функціонування законодавчої влади Мілль відносив пропорційне представництво всіх виборців, компетентність носіїв законодавчої влади, відкрите голосування та відповідальність депутатів перед виборцями, а парламент бачив «ареною, на якій можуть виявлятися в усій повноті та вступати у боротьбу не тільки загальна думка нації, але й думка окремих її частин і, наскільки можливо, думка усіх видатних діячів» [8].

Існує також наукова думка про нерозривний зв'язок легітимності демократичної політичної системи з успішною діяльністю її представницьких інститутів. Якщо неефективний парламент втрачає роль лідера в системі державного управління, то майже одночасно суспільством ставиться під сумнів легітимність тієї політичної системи, в рамках якої він функціонує. Відповідно до цього, можна стверджувати, що парламент заслуговує на повагу виборців настільки, наскільки виконавча влада поважає його рішення, адже саме парламент покликаний впливати на неї та контролювати її діяльність. Утім, сучасні парламентарі керуються у своїй діяльності, переважно, не волевиявленням виборців або власним переконанням, а партійною дисципліною. Тобто, виходить, що воля народу опосередковується політичними партіями, які знайшли підтримку електорату, та урядовими структурами через адміністративний ресурс і власні ЗМІ.

Історичний досвід західного парламентаризму свідчить про його здатність відповідати на виклики суспільства та генерувати процеси свого постійного розвитку завдяки таким перевагам, як відкритість до інновацій, до змін, до безперервного удосконалення. Тому, можна стверджувати, що в умовах інформаційного суспільства проблема створення механізмів, які здатні захистити суспільство від необмеженої та неефективної влади, вибраної ним самим, може бути вирішена виключно на засадах електронної демократії.

Електронна (віртуальна) демократія - формат організації інформаційного громадянського суспільства та його державно-політичного устрою, що реалізується завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям як ключового способу та засобу прийняття колективних управлінських рішень і надання адміністративних послуг населенню на усіх владних рівнях. Результатом її впровадження стають електронний парламент (законодавча влада), електронний уряд (виконавча влада), електронна «Феміда» (судова влада), які стають більш прозорими, доступними, підзвітними для громадян.

Як визначено в українській Стратегії електронного парламентаризму, метою електронної демократії є створення «фундаменту для участі людини та громадянина у прийнятті державних рішень, посилення впливу на формування і реалізацію публічної політики, вирішення питань місцевого значення, посилення прозорості та підзвітності органів влади громадянам» [10]. При цьому основними принципами електронного парламентаризму визначено такі: представництво, прозорість, доступність, підзвітність, ефективність, відповідальність, що відповідає рекомендаціям Місії Європейського парламенту.

Дорожня карта щодо підвищення інституційної спроможності парламенту України - Верховної Ради - передбачає такі напрями розвитку електронного парламентаризму:

- впровадження цифрового формату документообігу у межах «законодавчого кола» (електронний офіс нардепа, електронний комітет, електронна погоджувальна рада, сесійне засідання);

- правове обґрунтування використання цифрового формату щорічних звітів міністерств і відомств;

- правове унормування цифрового формату взаємодії парламенту з громадянами (електронний кабінет громадянина, веб-портал громадських обговорень законопроектів, веб-портал електронні петиції, електронні звернення громадян, запис на відвідування відкритих пленарних засідань, СМС- верифікація громадян-користувачів, електронний підпис);

- уніфікація програмного забезпечення для використання інформації великої кількості баз даних (понад 20-ти автоматизованих систем);

- удосконалення програмного забезпечення системи електронного голосування «Рада-3» з метою спрощення роботи парламентарів із документацією та забезпечення регламентної та організаційної дисципліни;

- розробка заходів інформаційно-комунікаційної безпеки функціонування не тільки законодавчої електронної системи, а й виконавчої та судової;

- технічне та освітнє забезпечення усіх користувачів системи «Електронний парламентаризм».

Отже, на сучасному етапі розвитку людства одна з двох ключових функцій парламентаризму - законотворчість - має поступово перетворитися у професію, яка базується на фундаментальних знаннях і досвіді, а не на циркових виставах біля трибуни парламенту. Підзвітність і відповідальність парламентарів перед своїми виборцями може бути реалізована у інформаційному суспільстві тільки завдяки електронній демократії.

Результати навіть поверхневого аналізу змісту української Стратегії електронного парламентаризму дають підстави для інноваційного розвитку держави шляхом зміни інституційного формату її законодавчої гілки влади парламенту. Відповідно, виникає ідея неопарламентаризму - віртуального інституту абсолютного (стовідсоткового) народного представництва, яке реалізується на засадах інформаційного суспільства та електронної демократії. Концепція неопарламентаризму є доволі простою та цілком життєздатною, оскільки має під собою нормативно-правове та інформаційно-комунікаційне підґрунтя, яке у процесі трансформації парламентаризму може удосконалюватися та розвиватися. Іншими словами, сесійну залу парламенту цілком реально можна замінити спеціалізованим інформаційним простором (особливе програмне забезпечення, яке контролює громадянство та ідентифікує українців), який адаптований до української системи «Електронний парламентаризм» і достатньо захищений від інформаційних диверсій. В таких умовах громадяни не делегують свої повноваження парламентарям, а самі голосують за законопроекти або надають до них поправки, тому відпадає потреба вибору парламентарів. Їх замінюють на фахівців, які покликані обробити та узагальнити результати голосування громадян, а потім проаналізувати загальний зміст громадянського (народного) волевиявлення та прийняти колегіальне рішення щодо подальших дій із законопроектом. Ця процедура також носить публічний характер, а тому повинна мати відповідне нормативно - правове підґрунтя.

Кількість фахівців-законотворців у оновленому форматі парламенту - Думі (історичний варіант для України), може складати не більше 100 - 150 осіб, які відібрані Спеціальною Комісією Думи (з числа видатних науковців та практиків з галузі державного управління) на конкурсних засадах і працюють на постійній основі. Парламентарі-законотворці опрацьовують у проміжку між голосуваннями законопроектів «вагомі» петиції громадян (наприклад, мінімум 100 тисяч голосів) щодо удосконалення нормативно-правового поля життєдіяльності країни та готують відповідні законопроекти. Такий підхід до законотворчої діяльності здатний оперативно забезпечити реалізацію ціннісних установок громадянського суспільства, що в умовах публічного управління є стратегічно важливим.

Відповідно, саме Думі, а не Президенту України, має бути підпорядкована Національна академія державного управління та її регіональні інститути з тим, щоб підключити чисельну армію науковців і практиків до законотворчого процесу та практичного використання прогресивних наукових розробок. При цьому особлива увага науковців має бути зосереджена на освітній та просвітницькій діяльності серед громадянського суспільства з метою інформування щодо змісту законопроектів та їх обґрунтування, а також формування організаційної та правової культури в сфері публічного управління та електронного парламентаризму. У сукупності це сприятиме абсолютному (стовідсотковому) народному представництву; інтенсифікації законотворчого процесу; трансформації громадянського суспільства у інформаційне та суспільство знань; зменшенню чисельності та фінансування управлінського апарату; торжеству демократичних засад публічного управління і, як наслідок, досягненню Цілей ХХІ століття щодо сталого розвитку України.

За таких умов, в Україні залишиться тільки одноосібне народне представництво - електронний інститут Президента, як Гаранта Конституції, Головнокомандуючого, Головного менеджера держави і її Головного дипломата. В умовах електронної демократії цілком доцільним є формат президентського управління, який не обмежується терміном його каденції, але передбачає електронний імпічмент і перевибори. Імпічмент і перевибори Президента ініціюються Думою за результатами аналізу електронного референдуму громадян (не менше двох третин від чисельності громадян України), а також аналізу критичного об'єму петицій (наприклад, більше 100 тисяч голосів) щодо життєво важливих для суспільства недоліків в діяльності Президента та роботі його команди менеджерів-урядовців. Такі підходи до публічного управління та парламентаризму у сукупності мають сприяти фактичній реалізації волі народу як джерела влади, особливо в контексті сталого розвитку України.

Базовими функціями неопарламентаризму виступають: реалізація абсолютного (стовідсоткового) народного представництва; формування інформаційного суспільства та суспільства знань; модернізація управлінського апарату держави; утвердження публічного управління; реалізація Цілей ХХІ століття щодо сталого розвитку людства завдяки своєчасному та ефективному законодавству. Ключові принципи неопарламентаризму - абсолютне народне представництво; небувало висока чутливість законодавства; прозорість, доступність, підзвітність, ефективність, правова відповідальність публічного менеджменту. Структурно-функціональні аспекти неопарламентаризму характеризуються фактичною участю громадян у публічному управлінні, що значно спрощує та здешевлює управлінську систему.

Концепція неопарламентаризму цілком прийнятна для економічно розвинутих держав, що мають стабільну політичну систему та розвинене громадянське суспільство, адже вони мало цікавляться політикою та зосереджені на досягненні особистих успіхів. В таких умовах ідеалізуються успіхи індивіда та високо цінуються особисті успіхи, тому перемога Президента символізує передумови для досягнення поставленої цілі та автоматично зумовлює більшу прихильність до виконавчої влади, ніж до законодавчої. Характерно, що в умовах глобалізації та турбулентного політичного середовища у світі, надії громадян на успішний публічний менеджмент часто не виправдовуються, тому неопарламентаризм може бути більш ефективним.

Для пострадянських країн і країн, що розвиваються, трансформація парламентаризму у неопарламентаризм гальмується повільними процесами формування інформаційного громадянського суспільства. Проте, існує велика ймовірність прогресивного розвитку парламентаризму, в силу непрогнозованого громадського середовища в умовах глобалізації світу. Про це свідчить революційний досвід українського громадянського суспільства за останнє десятиліття.

Практична реалізація ідеї неопарламентаризму в публічному управлінні України, поряд із виконанням Стратегії електронного парламентаризму, передбачає невідкладне подолання негативних явищ на сучасному етапі розвитку парламентаризму у форматі Верховної Ради шляхом реалізації таких комплексних заходів:

- правове забезпечення колективної та особистої відповідальності урядовців перед парламентом через призначення та звільнення міністрів за результатами щорічного аналізу їхньої діяльності та у випадках акцій протесту громадян, які очолені профспілками;

- правове забезпечення адміністративної і, навіть, кримінальної відповідальності парламентарів, а також їх відкликання за порушення ними законів України, регламенту та внутрішнього розпорядку парламенту, звітності перед виборцями на підставі петицій громадян (до комітетів парламенту та адміністрації Президента);

- забезпечення інформаційної відкритості парламенту щодо планування законотворчої діяльності;

- правове забезпечення відповідальності Президента за порушення Конституції (наприклад, порушення принципу представництва у парламенті при перерозподілі голосів виборців, віддані за партії-аутсайдери, між партіями-переможцями);

- правове врегулювання публічного лобіювання парламентарями інтересів окремих груп громадянського суспільства (наприклад, олігархічних груп).

Отже, на даному етапі розвитку Верховна Рада України має спочатку впровадити у життя усі ідеї класичного парламентаризму (для набуття необхідного досвіду державою та суспільством), а потім, уже в умовах інформаційного - сприяти реалізації ідей неопарламентаризму. Саме тому прийнята парламентом України Стратегія електронного парламентаризму потребує нормативно-правового супроводження та підтримки активних верств громадськості.

Висновки

Таким чином, ключовими критеріями сталого розвитку людства у ХХІ столітті визнано розбудову інформаційного громадянського суспільства через стрімкий прорив у розвитку людського та науково-технічного потенціалу, а також впровадження публічного управління шляхом інноваційного розвитку державного управління та розвитку ідей парламентаризму й електронної демократії. Результати аналізу цивілізаційних ознак сучасності, визначення ключових характеристик громадянського та інформаційного суспільства, дослідження нової парадигми публічного управління, аналізу та визначення особливостей сучасної концепції парламентаризму та електронної демократії надали теоретико-методологічні підстави для дослідження концепції неопарламентаризму в умовах електронної демократії та інформаційного громадянського суспільства. Український контекст реалізації ідей неопарламентаризму в дослідженні зосереджено на публічному утвердженні ідей парламентаризму в сучасному парламенті, як етапу розвитку нової цивілізації, та на реалізації Стратегії електронного парламентаризму, як основної складової електронної демократії. Подальші дослідження концепції неопарламентаризму пов'язані з його інституціональними аспектами та соціокультурними аспектами розвитку людських ресурсів публічного управління, адже неопарламентаризм несе в собі конструктивний потенціал органічної частини державного механізму та соціальної системи. Основною метою подальших досліджень має бути укріплення ідей народного представництва та електронної демократії, що унеможливить узурпацію влади публічними менеджерами, а відкрите для громадян публічне управління сприятиме співробітництву, готовності до компромісів та змін на засадах культури демократичної дискусії.

Список використаної літератури

1. Оболенський О. Ю. Публічне управління : цивілізаційний тренд, наукова теорія і напрям освіти / О. Ю. Оболенський // Публічне управління : шляхи розвитку : матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю (26 листопада 2014 р., м. Київ). - К. : НАДУ, 2014. - Т. 1. - С. 3 - 10.

2. Корж І.Ф. Розвиток електронного парламентаризму як ознака подальшої демократизації держави /І.Ф. Корж // Інформація і право. - №3(26)/2018. - С. 56 - 67

3. Шаров Ю. Європейські стандарти публічного управління : проекція на муніципальний рівень / Ю. Шаров, І. Чикаренко // Державне управління та місцеве самоврядування : зб. наук. пр. ДРІДУ НАДУ.- Д. : ДРІДУ НАДУ, 2010. - С. 295304

4. Государственное право Германии: В 2 т., Т. 1 / Под ред. Й. Изензее. - М, 1994. - 311 с.

5. Парасюк Е.А. Современное правовое исследование понятия «парламентаризм» / Е.А. Парасюк // Российская юстиция. - 2012. - №3. С. 63-64.

6. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество, культура/ М. Кастельс; [пер. з англ. под науч. ред. О.И. Шкаратана]. - М.: Гос. Унт. Высш. шк. экономики, 2000. - 606 с.

7. Ваттимо Дж . Прозрачное общество /

пер. з іт. : Д. Новікова. Москва, 2002. - 124 с.

8. Милль Дж. С. Представительное правление. Публицистические очерки / Дж. С. Милль. - СПб. : Изд. Ф. Павленкова, 1897. - 192 с.

9. Вернадский В. И. Автотрофность человечества // Владимир Вернадский. Жизнеописание. Избранные труды. Воспоминания современников. Суждения потомков / В. И. Вернадский. - М. : Современник, 1993. - С. 462 - 520.

10. Про затвердження Стратегії електронного парламентаризму на 2018 - 2020 роки : Розпорядження Голови Верховної Ради України від 5.07.18 р. №278. - [Електронний ресурс].

Размещено на Allbest.ru