Інститут зобов’язання в римському приватному праві: окремі аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ В РИМСЬКОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ

зобов'язання інститут римський право

Катерина Лукіша

Римське право є «материнським» щодо Західної європейської традиції права, яка визначається як система правових цінностей, категорій та інститутів, властивих західноєвропейській локальній цивілізації та заснованих на світогляді, культурі та ментальності Західного світу, що веде родовід від Грецької та Римської Античності. На підґрунті Західної традиції європейського права зараз формується нова уніфікована система права Європейських співтовариств та Євросоюзу.

В процесі адаптації вітчизняного цивільного законодавства до стандартів Європейських співтовариств та Євросоюзу необхідним є безпосереднє вивчення здобутків римського приватного права. Актуальність теми дослідження пояснюється тим, що зобов'язання належать до числа основних правових засобів, які опосередковують торговий обіг на різних етапах розвитку людства, а відтак визначення кола підстав їх виникнення дає можливість з'ясувати динаміку цивільного обігу та напрямки вдосконалення правового регулювання відповідних відносин.

Інститут зобов'язання був одним з основних інститутів римського приватного права. Визначаючи зобов'язання як правовий зв'язок між суб'єктами права, унаслідок якого одна особа (боржник) повинна щось дати, зробити або надати іншій особі (кредитору), римські правознавці наголошували на тому, що «сутність зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити якийсь предмет або сервітут нашим, але в тому, щоб зобов'язати іншого дати нам щось, або зробити, або надати (залишити, виконати)» (D. 44.7.3 рг.)1. Тим самим, кожен у зобов'язанні має власний інтерес.

Сьогодні дослідження проблем рецепції проводяться досить активно. Вплив ідей римських юристів на концепцію окремих інститутів і правових категорій у цивільному праві України досліджено у працях таких науковців як: І. Г. Бабич, І.А. Безклубий, І.Й. Бойко, В.А. Бек, В. В. Васильченко, А. М. Гужва, Ю. О. Заіка, О. Д. Кутателадзе, Р. А. Майданик, Є. М. Орач, О. А. Підопригора, Б. Й. Тищик, П. М. Федосєєв, Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова та ін.

Одним із інститутів цивільного права, що почав формуватися ще у стародавньому римському праві, були actiones -- способи придбання речей і захисту цивільних прав, котрі з часом отримали ще одне найменування -- obligatio -- зобов'язання. Римське зобов'язальне право стало фундаментом національних правових систем. Його норми пронизують зміст багатьох кодифікованих актів країн Європи (Французький цивільний кодекс, Німецьке цивільне уложення та ін.), протягом не одного тисячоліття вони діяли в якості чинних правил в національному праві, що привело до їх визнання населенням власним надбання.

Зустрічається й інше розуміння терміну «зобов'язання». Спочатку ним позначали акт, як документ у силу якого виникали правовідносини \ З часом його значення поступово розширюється. Ним позначають суворо- замкнуті правовідносини між конкретним кредитором і конкретним боржником, а також результат і основний зміст правовідносин: з одного боку, право вимагати здійснення дії, а з іншого -- боргове зобов'язання боржника виконувати цю дію на користь кредитора Рождественский, Н. Римское гражданское право : Изложенное по Маккельдею [Текст] : в 2 т. / Н. Рождественский. -- Санкт-Петербургъ : Типографія Карла Крайя, 1830. -- Т. 2 : Особенная часть. -- 1880. Марецоллъ, Т. Учебникъ римскаго гражданскаго права [Текст] / Т. Марецолль ; [переводъ с немескаго подлинника]. -- М., 1867. -- 487 с..

Тому зобов'язання розуміли як право вимоги кредитора («зобов'язання на себе»), стан зобов'язаного («я перебуваю у зобов'язанні»), зобов'язальний акт (у виразах: verborum litterarum obligatio). Термін «obligatio» застосовувався для позначення відношення заставоодержувача до заставленої речі -- pignoris obligationem dare -- constituere та ін.

Погляди вітчизняних та зарубіжних вчених-романістів з приводу підґрунтя виникнення зобов'язань в римському праві розділились на де-кілька напрямів. Одні науковці дотримується теорії зміст якої полягає в тому, що зобов'язання в римському праві виникло на основі незаконного акту - делікту Харитонов Е. О. Основы римского частного права.Ростов н/Д.: Изд-во “Феникс”, 1999. - С. 197; Римское частное право: Учебник / Под. ред. проф. И. Б. Новицкого и проф. И. С. Перетерского. - М.: Юриспруденция, 2002. - С. 424..

Водночас італійський вчений Дженнаро Франчозі вважає, що договірні і позадоговірні зобов'язання в римському архаїчному суспільстві співіснували паралельно Франчози Дж. Институционный курс римского права / Перевод с итальян.; Отв. ред. Л. Л. Кофанов. - М.: Статут, 2004. - 428с.. Разом з тим, його співвітчизник Чєзаре Санфіліппо зайняв сторонню позицію у цій дискусії: «...мы не ста - нем здесь занимать какой-либо определённой позиции по ставшему поводом для оживлённейших дискуссий по вопросу о том, возникло ли впервые римское обязательство из «законного акта» (из сделки) или, напротив, из «незаконного акта» (из «деликта»)»1.

Доволі аргументовану точку зору, з приводу спірного питання, запропонували відомі македонські вчені Пухан Іво та Полєнак- Акімовська Мір'яна. Вони слушно зауважують, що приватні делікти не завжди були джерелом зобов'язань. Так, в архаїчний період у випадку посягання на інтереси інших осіб, якщо потерпілий і дєліквєнт належали до різних суспільних груп, діяв принцип таліону. Відповідно в період застосування помсти за вчинені делікти не надавали права потерпілому вимагати відшкодування зазнаних збитків, або виплати штрафу. Наслідком деліктів було виникнення не зобов'язань, а помсти Санфилшто Чезаре. Курс римского частного права: Учеб. / Под ред. Д. В. Дождева - М.: Изд-во БЕК, 2002. - 400 с. Пухан Иво, Полиненак-Акимовская Мирьяна. Римское право. Пер. с макед. д. ю. н. проф. В. А.Томсинова и Ю. В. Филиппова / Под ред. проф. В. А. Томсинова. - М.: ИКД “Зерцало”, 2003 - 448 с.. Аналогічної точки зору дотримується Д. В. Дождсв, він наголошує на тому, що не кожну гіпотезу особистого підпорядкування потрібно розглядати як зобов'язання І.ДождевДі В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под. ред. акад общ. РАН, д. ю. н., проф. В. С. Нерсесянца. - М.: Норма, 2004.-784 с.. Така позиція автора, є відображенням певної наукової дискусії щодо підстав виникнення зобов'язання.

Історично першою підставою виникнення зобов'язань у римському праві були делікти. Контракти, які хоча й виникли вже на ранніх етапах розвиту римського права, за характером відповідальності за порушення їх умов тривалий час не відрізнялися від деліктів. Контракти посіли місце головної підстави виникнення зобов'язань у добу римського класичного приватного права.

У письмових джерелах римського права термін contractus використовувався до зобов'язань, що виникають на підставі правовідносин, не пов'язаних з договором, як-от: ведення чужих справ без доручення, заповідальний відказ, спільна власність, опіка тощо.

Наступним етапом формування визначення зобов'язань є їх розподіл на три категорії: з контракту, з делікту, з різного виду підстав.

Подаючи перелік випадків зобов'язань з різних видів підстав, Гай називає ведення чужих справ без доручення, опіку, відмову по заповіту із зобов'язальним ефектом І.ДождевДі В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под. ред. акад общ. РАН, д. ю. н., проф. В. С. Нерсесянца. - М.: Норма, 2004.-784 с.. Чи був цей перелік вичерпним - невідомо. В іншому творі Гая ми знаходимо аналіз зобов'язання з підстав виплати не заборгованого, яке він відділяє від договірних правовідносин Римское частное право: Учебник / Под ред. ф. И. Б. Новицкого и проф. И. С. Перетерского. - М: Юриспруденция, 2002. - 448 с..

Для того, щоб повною мірою з'ясувати сутність зобов'язання за римським приватним правом слід більш детально розглянути його ознаки. Зобов'язання є особистим правовідношенням, так як конкретний боржник зобов'язується вчинити дію в інтересах конкретного кредитора. Саме за цією ознакою зобов'язання відрізняється від речового права, де право власності власника речі має силу перед усіма людьми, які зобов'язані визнавати його права на річ. У зобов'язальному праві право вимоги кредитора обов'язкове лише для конкретного боржника1. Тому речове право є абсолютним, а зобов'язальне -- відносним. Як зазначає М. Капустін, особи, пов'язані один з одним становлять суть rei, з яких одна сторона є creditor, reus credendi, а інша debitor, reus debendi: сам зв'язок становить зобов'язання, а вимога однієї із сторін є actio, так як вона є можливістю примусити до виконання Гринько С. Д. Поняття та предмет зобов'язань за римським приватним правом. - Університетські наукові записки, 2010, №3 (35). - с. 38-51 Капустин, М. Институціи римскаго права [Текст] / М. Капустин. -- М. : Типографія М. Н. Лаврова, 1880. -- 392 с..

Певний час в європейській практиці була поширена доктрина, відповідно до якої зобов'язання розглядалося у вигляді будь-якого речового відношення. Його визначали jus ad rem -- право до речі: воно не є, говорили, речовим правом чи правом на річ (jus in rem), а правом до речі (брали інший прийменник). На думку В. В. Єфімова, це було зроблено для того, щоб дати можливість учаснику зобов'язання діяти і проти третіх осіб (за аналогією з речовим позовом) Ефимов, В. В. Догма римскаго права : Лекціи [Текст] / В. В. Ефимов. -- С.-Петербургъ : Типографія В. С. Балашева, 1894. -- 379 с.

Досить своєрідну позицію щодо сутності зобов'язання займав професор А. Брінц, який розглядає їх як obligatio personae, так і obligatio rei. Так, в своїх пандектах він пише, що зобов'язання є відповідальність, а відповідальністю ми називаємо факт, за яким особа чи річ призначена служити кредитору для його задоволення . Тобто, на його думку, предметом зобов'язання є особа чи річ, а зобов'язанням -- право, на підставі якого особа чи річ відповідають собою для сатисфакції іншої особи.

Предметом зобов'язання є дії боржника, позитивні чи негативні, дії, що мають економічне значення для кредитора, яке може бути визначено в грошовій сумі. Тобто предметом зобов'язання є чужа дія -- facere в загальному розумінні, яка могла бути спрямоване на ad dandum, ad faciendum, ad praestandum. Однак не будь-яка дія може бути предметом зобов'язання.

Для того, щоб бути предметом зобов'язання, дія повинна відповідати наступним вимогам:

1) бути можливою;

2) дія повинна бути неаморальною;

3) характеризується чіткою визначеністю;

4) має становити інтерес для кредитора.

Для того щоб дія була предметом зобов'язання вона повинна бути можливою, при цьому можливість могла бути фізичною (суб'єктивною) та юридичною (об'єктивною). У зв'язку з цим, не можуть бути предметом зобов'язання:

1) facta natura impossibilia (фізично неможливі дії);

2) facta jure impossibillia (дії юридично неможливі).

Так, фізична можливість чи неможливість дії визначалася суб'єктивно (наприклад, обіцяна річ не існує реально). Відносно юридичної можливості чи неможливості, то дії визнавалися такими об'єктивно, тому зобов'язання неможливі для зобов'язаної особи не розглядаються джерелами, як зобов'язання неможливі і нікчемні (наприклад, обіцянка доставити у власність іншому вільну людину) (Д.50.17.185)1.

При цьому моментом визначення неможливості є момент вчинення правочину (Д. 17.144.1). Наслідком неможливого зобов'язання є визнання його недійсним2. «Impossibilium nulla est obligatio est», тобто «неможливість дії не є предметом зобов'язання», так писав Цельс у 8 -й книзі «Дигест» (Д.50.17.185)3.

Предметом зобов'язання можуть бути лише моральні дії, тому аморальні дії facta turpia не створюють жодного зобов'язання.

Наприклад, умови, що додаються (до заповіту) всупереч добрим звичаям, повинні бути анульовані, як: «Якщо він не викупить свого батька з полону» або «Якщо він не надасть своїм батькам чи патрону засобів для існування» (Д.28.7.9)4.

Наступною вимогою до дії як предмету зобов'язання є її визначеність: ніяке зобов'язання не вчинялося під такою умовою: «якщо я захочу» -- так як вважалося несказаним те, за що тебе не можна Дигесты Юстиниана [Текст] : в 8 т. / [пер. с лат. Щеглова А. В., Смышляева А. Л., Марея А. В. и др.] ; отв. ред. Л. Л. Кофанов. -- М. : Статут, 2002. -- Т. VII. Полутом 2. -- 2005. -- 564 с. Дорн, Л. Б. Догма римскаго права. Особенная часть [Текст] / Л. Б. Дорн. -- С.-Петербургъ : Типографія Муллеръ и Богельманъ, 1891. Дигесты Юстиниана [Текст] : в 8 т. / [пер. с лат. Щеглова А. В., Смышляева А. Л., Марея А. В. и др.] ; отв. ред. Л. Л. Кофанов. -- М. : Статут, 2002. -- Т. VII. Полутом 2. -- 2005. -- 564 с. Там само. притягнути до відповідальності, якщо не захочеш цього дати (Д.44.7.8) За римським правом вимагалося, щоб предмет зобов'язання був визначений заздалегідь, тобто на момент виникнення зобов'язання: «condicio vero efficax est, quae in constituenda obligatione inseritur, non quae post perfectam eam ponitur», тобто дійсною є умова, яка вводиться при встановленні зобов'язання, а не та, яка вводиться після його встановлення (Д.44.7.44.2)2.

Визначеність конкретного предмету зобов'язання на момент його виникнення або його невизначеність зумовило поділ зобов'язань римськими юристами на obligationes certe та obligationes incerte. Зазначений поділ зобов'язань мав переважно процесуальне значення і знаходився у зв'язку із поділом позовів stricti juris. Головним чином визначав більший чи менший простір діяльності судді при розгляді спірних правовідносин і постанові рішення за позовом. Якщо предметом позову був certum, то суддя обмежувався даною йому формулою і слід було вирішити лише, чи має право позивач одержати річ; якщо ж предметом був incertum, то суду слід вирішити питання не лише про право, але і визначити якість і кількість речей, які повинен доставити відповідач3.

Однак, якщо давнє римське право суворо вимагало визначеності дії за зобов'язанням, то новітнє право задовольнялося лише загальними вимогами, тобто для нього досить юридичної визначеності. Саме тому інколи мова йде про зобов'язання щодо incertum, а не щодо certumA.

Окрім основного предмету, зобов'язання може містити і додатковий предмет. Наприклад, у разі позики грошей чи речей, боржник зобов'язаний передати окрім суми позики ще й плату за користування ними. Як відзначає М. Капустін, «така плата визначається або за домовленістю сторін, або за законом і судом. Останній випадок має місце лише в зобов'язаннях bonae fidei. Договори stricti juris повинні були містити особливу умову про проценти, що існувала поряд із головною» Дигесты Юстиниана [Текст] / [пер. с лат. Литвинов Д. А., Рудоквас А. Д., Щеголев А. В., Марей А. В. и др.] ; отв. ред. Л. Л. Кофанов. -- М. : Статут, 2002. -- Т. VII. Полутом 1. -- 2005. Дигесты Юстиниана [Текст] : в 8 т. / [пер. с лат. Ахтерова О. А., Рудоквас А. Д., Сморчков А. М., Тузов Д. О., Кофанов Л. Л.] ; отв. ред. Л. Л. Кофанов. -- М. : Статут, 2002. -- Т. VI. Полутом 2. -- 2005. -- 564 с. Дормидонтов, Г. О. Система римскаго права. Обязательственное право : Конспектъ лекцій [Текст] / Г. О. Дормидонтов. -- Казанъ : Типографія Я. Н. Подземскаго. -- 184 с. Марецоллъ, Т. Учебникъ римскаго гражданскаго права [Текст] / Т. Марецолль ; [переводъ с немескаго подлинника]. -- М., 1867. -- 487 с. Капустин, М. Институціи римскаго права [Текст] / М. Капустин. -- М. : Типографія М. Н. Лаврова, 1880. -- 392.

Римські юристи допускали можливість змінювати як основний, так і додатковий предмет зобов'язання шляхом зменшення чи збільшення його розміру, залежно від певних обставин. До найбільш загальних фактів, що зумовлювали зміну розміру виконання, належали наступні: недобросовісність чи вина як з боку кредитора, так і з боку боржника, затримка чи прострочка, особливі відносини між кредитором і боржником чи їх спеціальне становище (Д.42.1.6.2; Д.42.1.7).

До спеціальних фактів, які були підставою для зменшення розміру виконання, римські юристи відносили: вступ боржника на військову службу, якщо виконання зобов'язання призвело б боржника до крайньої бідності, чи якщо в становищі кредитора і боржника знаходилися батьки відносно дітей, чоловік і дружина, патрон і вільновідпущений (Д.42.1.6; Д.42.1.6.; Д.42.1.16; Д.42.1.17; Д.42.1.18; Д.42.1.19). Навпаки, виконання збільшувалося удвічі, у разі неправильного спору однієї із сторін: lis infitiando crescit in duplum1.

Зміст зобов'язання становить обов'язок однієї особи (боржника) вчинити дію на користь іншої особи (кредитора). Відповідно кредитор наділений в силу зобов'язання правом вимоги до боржника. Однак зустрічається інше тлумачення романістами змісту зобов'язання. Як було вже зазначено, А. Брінц розглядає зобов'язання як право одного над іншим чи над особистістю іншого Там само. Ефимов, В. В. Догма римскаго права : Лекціи [Текст] / В. В. Ефимов. -- С.-Петербургъ : Типографія В. С. Балашева, 1894. -- 379 с.. Аналогічної позиції притримується Л. Б. Дорн, так як зазначає, що право кредитора є особливим встановленим правом одного над іншим, а не таким правом, яке відповідає обов'язку всіх Дорн, Л. Б. Догма римскаго права. Особенная часть [Текст] / Л. Б. Дорн. -- С.-Петербургъ : Типографія Муллеръ и Богельманъ, 1891..

Однак, як вірно зазначає В. В. Єфімов, таке розуміння зобов'язання є невірним, оскільки воно приймає один із наслідків зобов'язання за повний його зміст. Зобов'язання, дійсно, може мати своїм наслідком примусовий вплив кредитора на боржника, який не виконує обов'язкової дії; однак це є лише наслідком, що випливає із юридичної природи зобов'язання Ефимов, В. В. Догма римскаго права : Лекціи [Текст] / В. В. Ефимов. -- С.-Петербургъ : Типографія В. С. Балашева, 1894. -- 379 с..

Зміст зобов'язання становить не лише обов'язок передати річ у відповідне речове право чи виконати іншу дію, але й нести відповідальність у разі невиконання чи неналежного виконання покладеного на боржника обов'язку. Як зазначав Р. Зом, відповідальність за зобов'язанням вичерпується обов'язком боржника відшкодувати збитки внаслідок несвоєчасного виконання. Боржник вільний діяти супроти своєму зобов'язанню. Він повинен лише відшкодувати збитки контрагенту. У зв'язку з цим фактично немає jus ad rem, тобто зобов'язання не породжує зв'язок волі боржника відносно об'єкту боргу (Jus ad rem за найдавнішим загально-правовим ученням надається правом вимоги, пов'язаним з річчю і діючим супроти будь-якої третьої особи). Хоча продавець і зобов'язаний передати річ покупцю, він може передати її у власність будь- якій іншій особі, тобто, наприклад, ще раз продати річ і віддати її іншому покупцю. Покупець має лише право вимоги до продавця (про відшкодування збитків), але не має «права на річ», тобто права, пов'язаного з річчю і діючого проти третього (хоча і недобросовісного) набувача1. При цьому боржник відповідає особисто за виконання боргу (чи відшкодування збитків).

За старим правом особиста відповідальність означала відповідальність тілесну. За класичним римським і сучасним правом вона означає відповідальність будь-яким майном, так як у майні зосереджена вся приватноправова сила особи. Майнова відповідальність здійснюється примусовим виконанням. З цим пов'язаний actio Pauliana (позов вірителя) до недобросовісного набувача з метою повернення набутого проти безоплатного набувача, наприклад, обдаровуваного, якщо він добросовісний, позов пред'являється для видачі їм збагачення. Цей позов випливає не з делікту набувача і не з обмеження розпорядчої влади неспроможного боржника, а лише із відповідальності боржника всім (не зменшеним) своїм майном Зомъ, Р. Институціи. Учебник исторіи и системы римскаго гражданскаго права : в 2 выпусках [Текст] / Р. Зомъ ; [переводъ с нем. Г. А. Барковскаго]. -- С.-Петербургъ : Изданія Н. К. Мартынова, 1910. Выпуск 2. -- 1910. -- 475 с. Там само. Капустин, М. Институціи римскаго права [Текст] / М. Капустин. -- М. : Типографія М. Н. Лаврова, 1880. -- 392.

Зобов'язання завжди є строковими, тобто вони не можуть існувати безперервно, на відміну від речових прав, існування яких не обмежено будь-яким строком. Як зазначає М. Капустін, володіння, що становить безпосередньо зміст речових прав, досягається в зобов'язаннях лише після їх виконання чи припинення (solutio). Тому зобов'язання носять тимчасовий характер. Виконання в різних формах становить зміст зобов'язального права; воно співпадає з погашенням зобов'язання і з перетворенням його в речове право .

Окрім вищеназваних ознак зобов'язань, що випливають із двох наведених визначень, римські юристи виділяли й інші. Так, Павло зазначає, що «для того, щоб виникло зобов'язання, недостатньо, щоб гроші особи, яка їх надає, стали належати одержувачу, але також (необхідно), щоб дача і прийняття здійснювалися з тим наміром, щоб було встановлено зобов'язання» (Д.44.7.3). Характерною для зобов'язань римського права є вимога про реальність настання наслідку вчинення зобов'язання, тобто того типового юридичного наслідку, задля якого виникають правовідносини -- встановлення прав та обов'язків для їх учасників.

У перекладі Дигест Юстиніана за редакцією Л. Л. Кофанова, сентенцію Павла «Obligationum fere quattuor causae sunt: aut enim dies in iis aut condicio aut modus aut accession» (Д.44.7.44) перекладено наступним чином: взагалі існує чотири ознаки зобов'язань: в них встановлюється або строк (платежу), або умова, або застереження, або доповнення1. Однак «obligationum fere quattuor causae sunt» при буквальному перекладі означає, що «існує близько чотирьох підстав зобов'язань».

Так, першою умовою дійсності зобов'язань була вимога щодо строковості встановлення зобов'язання, друга умова про момент встановлення предмету та змісту зобов'язання, в третій та четвертій умові говориться про варіанти визначеності предмету зобов'язання. Лише першу умову дійсності зобов'язання можна розглядати в якості ознаки зобов'язання Дигесты Юстиниана [Текст] : в 8 т. / [пер. с лат. Ахтерова О. А., Рудоквас А. Д., Сморчков А. М., Тузов Д. О., Кофанов Л. Л.] ; отв. ред. Л. Л. Кофанов. -- М. : Статут, 2002. -- Т. VI. Полутом 2. -- 2005. -- 564 с. С. Д. Гринько Поняття та предмет зобов'язань за римським приватним правом. - Університетські наукові записки, 2010, №3 (35). - с. 38-51 Дигесты Юстиниана [Текст] : в 8 т. / [пер. с лат. Ахтерова О. А., Рудоквас А. Д., Сморчков А. М., Тузов Д. О., Кофанов Л. Л.] ; отв. ред. Л. Л. Кофанов. -- М. : Статут, 2002. -- Т. VI. Полутом 2. -- 2005. -- 564 с.

84. Так, зобов'язання мають тимчасовий характер -- є строковими: «Circa diem duplex inspectio est: nam vel ex die incipit obligatio aut confertur in diem», тобто відносно строку, існують два варіанти: зобов'язання виникає або з конкретного дня, або встановлюється до конкретного дня (Д.44.7.44.1)3.

ЦК УСРР 1922 р. містив спеціальну норму (ст. 106), присвячену визначенню підстав виникнення зобов'язань, яка встановлювала, що «зобов'язання виникають із договорів та інших передбачених законом підстав, зокрема внаслідок безпідставного збагачення і внаслідок завдання іншій особі шкоди».

Концепція радянського цивільного права періоду дії ЦК УРСР 1963 р. у сфері визначення підстав виникнення зобов'язань ґрунтувалася на визнанні тієї обставини, що поняття підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є ширшим за поняття виникнення зобов'язань, тому правознавці фактично розрізняли як підстави виникнення зобов'язань договори (глави 20 - 32, 34 - 38), публічну обіцянку винагороди (глава 39), заподіяння шкоди (глава 40), рятування соціалістичного майна (глава 41), придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав (глава 42), інші дії суб'єктів цивільного права, зокрема, пов'язані з розрахунковими та кредитними відносинами (глава 33). Отже, в ЦК УРСР 1963 р. були присутні елементи римської концепції summa divisio, в той час, як вплив римського права на радянське цивільне законодавство офіційно заперечувався.

У процесі сучасної кодифікації цивільного законодавства України концепція визначення підстав виникнення зобов'язань зазнала певних змін, що знайшло своє відображення у ЦК України 2003 р. У частині першій ст. 11 ЦК України, котра називається «Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків», передбачається, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У частині другій ст. 11 ЦК України наголошується на тому, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, передусім, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

На сьогодні в цивільному законодавстві України присутні всі відомі римському праву види реальних та консенсуальних договорів. Але з реципованих реальних договорів в ЦК України тільки позика залишилася власне реальним договором. Договори ж позички та зберігання зараз можуть бути як реальними, так і консенсуальними. Момент виникнення зобов'язань за договором застави залежить від форми цього договору і від того, чи передається заставлене майно заставодержателю. Щодо таких консенсуальних договорів римського права, як купівля-продаж, договір найму (окрім договору підряду), то вони зараз можуть бути як реальними, так і консенсуальними. Договори підряду, доручення та товариства (зараз договір про спільну діяльність) збереглися в сучасному цивільному праві України в якості консенсуальних договорів.

Однак здається невиправданим те, що в ЦК України залишилися без уваги такі види контрактів римського права, як літеральні та інномінальні. До категорії літеральних договорів в цивільному праві України можуть бути віднесені сучасні боргова розписка та вексель, які з точки зору реквізитів, мають всі ознаки прихованої (латентної) рецепції положень римського літерального контракту -- хірографа.

В римському приватному праві існувала усталена система контрактів, яка доповнювалася інномінальними контрактами -- самостійним видом договорів, таким гнучким і мобільним, що ним могли охоплюватися практично будь-які угоди, які не суперечили приписам норм права.

Размещено на Allbest.ru