Заповідальні відкази в Україні та Римі

Размещено на http://allbest.ru

Заповідальні відкази в Україні та Римі

Євгеній Яцишін

Постановка проблеми

Незважаючи на те, що Рим як політична та соціально-економічна реальність похований під тисячолітнім пилом історії, римське право було і залишається живим. Поряд з античною філософією та іудейсько-християнською морально-етичною платформою воно являє собою наріжний камінь сучасної европейської соціокультури, детермінує шляхи його розвитку. Римське право є концептуальним базисом формування та вдосконалення романо-германської правової сім'ї, до якої належить і українська правова система. Хоч положення римського права неодноразово рецепувалися правовими системами континентальної Європи, воно все одно залишається невичерпним джерелом правових ідей, принципів, засад та концептів. Як показує історичний досвід, до римського права зверталися у час значних соціальних, економічних чи політичних перетворень. Саме зараз Україна, знаходиться на межі ринково-економічних трансформацій, що певною мірою зумовило виникнення інтересу до римського права. Наочним прикладом слугує прийняття Цивільного Кодексу України у 2003 році, положення якого значною мірою засновані на римському приватному праві.

Однак на жаль, очевидно, через суб'єктивний характер нормотворчого процесу, не всі вдалі постулати римського права об'єктивувалися у нормах сучасного цивільного права. Це стосується спадкового права як інституту права цивільного та субінституту заповідального відказу у межах спадкового права. Враховуючи факт наявності недоліків у механізмі правового регулювання спадкових відносин, вважаємо за доцільно поставити мету дослідити генезис субінституту заповідального відказу у Стародавньому Римі, виявити його особливості, проаналізувати рецепцію положень цього субінституту сучасним українським цивільним законодавством та запронувати варіанти усунення недоліків шляхом використання положень римського спадкового права. Важливість усунення цих вад, власне, і зумовлює актуальність досліджуваної теми, адже спадкове право та його субінститути безпосередньо стосуються кожної людини, її усвідомлення та упевненості у тому, що все надбане нею та належне їй за життя після смерті перейде згідно її волі та бажання.

Ступінь дослідженості. Питання спадкового права у Римі досліджувало багато науковців, як вітчизняних, так і зарубіжних. Так, серед сучасних українських науковців цим питанням займалися О.А. Підопригора, Є.О. Харитонов, В.С. Макарчук. Серед іноземних можна виділити Ч. Санфіліппо, Г Гарсія, Дж. Франочозі, М. Бартошека, К. Чіларжа., І. Новицького, А. Зайкова, та інших. Окремою когортою виступають дослідники Пандектів: Ю. Барон, К. Вангеров, Р. Зом, А фон Брінц, Б. Віндшайд та інші. Спеціально ж питаннями сприйняття спадковим правом України положень римського права займався Васильченко В.В., який у 1997 році захистив дисертацію «Рецепція римського спадкового права в сучасному спадковому праві України» на здобуття ступеня кандидата юридичнх наук. Також питання рецепції саме субінституту заповідального відказу досліджував Гончаренко В.О.

Примітка. Для економії місця в статті не будуть оформлюватися посилання на першоджерела кожного разу. Тому варто обумовити, що у випадку вказівки на Інституції Гая мається на увазі їх текст, представлений у виданні «Памятники римского права: Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана». - М.:3ерцало,1997; у випадку вказівки на місце в Дігестах мається на увазі їх текст, представлений у виданні «Дигесты Юстиниана» / Пер. с лат.; Відпов. ред. Л. Л. Кофанов.-- М.: Статут, 2004.-- TV, полутом 1 (книги XXVIII--XXXII), полутом 2 (книги XXXIII -- XXXVI).

Виклад основного матеріалу статті

Невід'ємною частиною інституту спадкового права як в Римі, так і в Україні був субінститут заповідального відказу. Сутність заповідального відказу полягає в наступному. Заповідач (спадкодавець) на випадок своєї смерті розпоряджається про надання вигоди не шляхом назначення спадкоємця в заповіті, а шляхом відказу. Відказ -- це і є вигода, котру отримує третя особа -- відказоодержувач. Ця третя особа, відказоодержувач, є сингулярним наступником, тобто отримує лише певні права чи вигоди, без отримання зобов'язань. Це відрізняє його від суб'єкта універсального наступництва, тобто власне спадкоємця, котрий отримував спадщину у повному обсязі, як активи (права на щось, певні вигоди тощо), так і пасиви (тобто зобов'язання, наприклад борги перед кредиторами, що їх мав заповідач). В Римі заповідальний відказ був відомий у двох формах -- легатах та фідеїкомісах, кожен з яких мав певні унікальні особливості. Розглянемо характерні риси та особливості легату як форми заповідального відказу.

Перша згадка про легати містилася ще в законах ХІІ таблиць, тобто за часів панування jus civile. В таблиці 5, котра присвячена спадщині та опікунству, зазначено: «Як хто розпорядиться на випадок своєї смерті стосовно домашнього майна чи опіки, то хай воно так і буде непорушним» Дождев Д. В. Римское частное право. Учебник для вузов. / Д. В. Дождев. - Москва: Издательская группа ИНФРА * М--НОРМА, 1996. - с. 599. За визначенням юриста Флорентина, «легат -- це зменшення спадщини, шляхом котрого заповідач бажає звернути на користь третьої особи щось із того, що в сукупності буде належати спадкоємцю» (D.,30.116). Інше визначення дає Модестин: «Заповідальний відказ (легат) -- це дарування, залишене за заповітом» (D.,31.32). У контексті правовідносин, що виникають з юридичного факту призначення легату, можна виділіти три суб'єкти: спадкодавець, тобто особа, котра розпоряджається щодо надання своїх активів третій особі. Спадкодавець повинен був мати testamentifactio activita, тобто право заповідати спадщину. Наступним суб'єктом був обтяжений спадкоємець (a quo leagatum est) -- особа, котра отримувала спадщину та мала передати певні активи третій особі. І останнім суб'єктом був легатарій, себто особа, якій обтяжений спадкоємець мав передати активи; відказоотримувач. Об'єктом легата могло бути право на річ, право на вибір речі зі спадщини, інше речове право, зобов'язання, прощення боргу, доля у спадщині, виділення аліментів, сервітут. Важливою рисою легата була наказова форма розпорядження заповідача, яка різнилася для кожного виду легатів, котрі будуть розглянуті нижче. Відомо чотири типи легатів, які різняться за своєю формою та наслідками, що з них випливають. Цей поділ наводить Гай у Інституціях (Гай.,2.192). Першим типом є legatum per vindicationem, тобто відказ шляхом витребування речі. Він характеризувався формами наказу do, lego (в пер. - «даю», «відказую»). Особливістю цього легату було те, що легатарій отримував право власності на об'єкт легату, а тому отримував право віндикаційного позову rei vindicatio, звідки і пішла назва цього легату. Другим типом є legatum per damantionem -- відказ шляхом зобов'язування. Потребував форми damnas esto dare (в пер. - «зобов'язаний дати»). В результаті цього відказу між легатарієм та спадкоємцем виникали відносини, згідно яких перший був кредитором, а другий -- боржником. На відміну від першого типу, легатарій отримував право на особистий позов, actio in personam, у формі actio ex testamento. Третім видом легату, за Гаєм, був legatum sinendi modo -- відказ шляхом дозволу, який вимагав форми damnas sinere esto («зобов'язаний буде дозволити»). Спадкоємець зобов'язаний був не перешкоджати та дозволяти легатаріям забрати певну річ із обсягу спадщини. Цікава ситуація виникала, як зазначає Дождєв Д. В., в тому випадку, коли легатарій був не один, а, згідно заповіту, кілька. В цьому випдаку один з легатарїїв міг вільно забрати річ, а іншим у цьому випадку нічого не діставалося. І поставало питання, чи зобов'язаний спадкоємець лише не перешкоджати вільному захопленню речі легатарієм, чи зобов'язаний забезпечити вільний рівний доступ для всіх легатаріїв, тим самим обмежуюючи одночасно кожного з них. Санфилиппо Ч. Курс римского частного права, (пер. с итал)/Чезаре Санфилиппо. - Москва: БЕК, 2002. - с. 327 Більш доцільним є варіант, коли спадкоємець зобов'язаний був просто дозволити легатаріям забрати річ, а хто вже з них зробить це першим -- зовсім інше питання. Це випливає з форми цього легату, яка, як зазначалося вище, має форму damnas sinere esto. (Гай, 2.209). Легатарій за цим відказом мав право на action ex testamento, що дозволяє цей легат віднести до особливого підвиду legatum per damnationem, якщо використовувати критерій виду позову. Четвертим і останнім видом легату був legatum per praeceptionem («шляхом надання переваги»); цей легат мав речовий характер, подібний до легату шляхом витребування речі. У випадку заповідання такого відказу спадкодавець надавав частину своєї спадщини одному зі спадкоємців до початку поділу спадщини між спадкоємцями. Однак тут був один нюанс, як зазначає Ч. Санфіліппо: спадкоємець, на користь якого було щось відказано, мав претенезії до самого себе Vangerow K. Lehrbuch der Pandekten [Електронний ресурс] / Karl Adolph von Vangerow. - 1876. - Режим доступу до ресурсу: https://archive.org/stream/lehrbuchderpand07vanggoog#page/n480/mode/2up. Щоб обійти дану нісенітницю, яка по суті полягала в суміщенні ролі спадкоємця та легатарія, було створено поняття прелегату, відповідно до якого доля у спадщині прелегатарія, тобто спадкоємця, на користь якого був відказаний легат, визнавалася необтяженною, тоді як долі інших спадкоємців такими визнавалися. Дискусійним є питання щодо можливості такого легату на користь інших осіб, окрім спадкоємців, адже тоді цей тип легату нічим не відрізнявся від legatum per vindicationem. Гай пише, що думки різних юристів щодо цього розбігалися. На мою думку, відказування майна шляхом надання переваги саме одному із спадкоємців, а не третій особі, робить цей легат унікальним та дозволяє нам виділяти його з-поміж інших. Як було зазначено вище, legatum per vindicationem був близький за суттю до legatum sinendi modo, а leagatum per damnationem відповідно наближався до legatum per praeceptionem. Зникнення межі між цими видами легатів було юридично оформлене у вигляді сенатусконсульті Нерона, згідно якого legatum per vindicationem у випадку його неправильного оформлення, наприклад, відказування майна, яке не було у власності спадкодавця ex jure Quiritium, прирівнювався до legatum per damnationem.

Очевидно, що це відповідало загальним тенденціям розвитку римського права тодішнього періоду, котре, у зв'язку з збільшенням обсягу цивільного обороту, все сильніше віддалювалося від jus civile, для якого характерним був жорсткий формалізм, консерватизм та закостенілість, які цей цивільний оборот стримували.

Розглянувши основні види legatum та зазначавши їх унікальні особливості, необхідно розглянути загальні властивості, зокрема, набуття відказу, умови нікчемності відказу, обмеження відказу, зобов'язання з відказу, оскільки на мою думку, певні нюанси із зазначених властивостей мають перспективи втілення та практичне значення і на сьогоднішній день, хоча в цивільному законодавстві не зафіксовані. Так, щодо набуття легату, у Дігестах (Д.,32.2) визначено два момента: dies cedens та dies veniens. Dies cedens («минаючий день») означає, що легатарій отримує очікування на відказ, тобто легат закріплюється за ним або (у випадку його смерті) за його спадкоємцями; він настає зі смертю заповідача. Dies veniens («день наступаючий»), в свою чергу, означав, що легатарій отримував уже не очікування, а власне саме право, речове чи інше, та відповідний позов -- in personam чи in rem. Dies veniens наставав у момент прийняття спадщини спадкоємцем. Легатарію не обов'язково було приймати відказ, аби підтвердити своє право на відказ. Прийняття відказу означало лише неможливість подальшої відмови від легату, у випадку ж якщо легатарій не заявляв про прийняття відказу, від міг відректися від нього в будь-який момент. Якщо відказів кілька, то легатарій вправі один прийняти, інший -- ні, але коли легат один, то він не може прийняти або відмовитись від його частини (Д.,31.4,6). Лише його спадкоємці можуть поділити легат у відповідності до своїх часток у спадщині. Також зазначаються наслідки щодо неприйняття легатарієм відказу. В такому випадку, якщо в заповіті зазначені субститути, наприклад «Люцій або Юлій», наступає новий відказ на користь того з них, хто не відмовивися. Якщо ж зазначені колегатарії, наприклад «Люцій, Юлій та Гай», то у випадку відмови Люція відбувається прирощення відказу пропорційно Юлієм та Гаєм. Якщо ні субститутів, ні колегатаріїв не вказано, то відказ залишається за спадкоємцем. Очевидним є також той факт, що між спадкоємцем та легатарієм виникають певні правовідносини з приводу заповідання відказу. Зокрема, можна виділити зобов'язання обтяженого спадкоємця перед легатарієм та легатарія перед спадкоємцем¹

Спадкоємець повинен забезпечити виконання відказу; у випадку, коли предмет відказу належить третій особі, він має його викупити та передати легатарію; якщо ж викупити неможливо, спадкоємець повинен віддати легатарію вартість речі -- т. зв. аestimatio. Якщо ж спадкоємець не виконував відказ, то легатарій, як вже зазначалося, отримував право actio legis, тобто на позов. У випадку, коли спадкоємець і на цей раз не реагував на протязі шести місяців, то легатарій може вимагати право введення його у володіння всім майном спадкоємця та користування плодами цього майна, що римській юридичній термінології отримало назву missio Antoniniana¹ (Д., 36.4.16). Однак мав обов'язки і легатарій щодо спадкоємця. Так, він не мав права присвоювати собі речі з відказу до того, як спадкоємець заволодіє ними; інакше він позбавлявся права на легат, як позбавлялися його також універсальні та сінгулярні наступники легатарія. Легатарій не мав права збагачуватися за рахунок спадкоємця: якщо предметом відказу був сервітут, то легатарій повинен був не зволікати з прийняттям сервітуту. Також легатарій мав виплатити спадкоємцю кошти, еквівалентні тим, які спадкоємець витратив на утримання майна до передання права на них легатарію (наприклад, коли йшлося про утримання будівлі або відбудови її у випадку пожежі)(Д.,30.58). Коли ж легатарій отримував речове право на відказ, тобто у випадку legatum per vindicationem, він ставав власником речі лише у випадку прийняття відказу; до того моменту він вважався тимчасовим власником Кассий Д. Римская история. Книга XLVIII [Електронний ресурс] / Дион Кассий - Режим доступу до ресурсу: http://ancientrome.ru/antlitr/t.htm?a=1340546952#027.. Легат міг визнаватися нікчемним, тобто таким, що не є дійсним, відповідно до чого легатарій втрачав право на отримання відказу. Зокрема, такими умовами були: нікчемність самого заповіту або лише тільки його найголовнішої частини -- hereditas institutio, себто тієї, де власне встановлювався спадкоємець і яка визначала дійсність чи недійсність всього заповіту цілком. Однак в посткласичну епоху, коли подібний формалізм відмер, легат був дійсним навіть у випадку недійсності спадкоємця, а тому легатом обтяжувався спадкоємець по закону чи преторський спадкоємець bonorum posessor. Також легат визнавався недійсним у зв'язку з причинами, котрі не стосувалися hereditas instituio, наприклад у випадку неправоздатності суб'єкта чи непридатності об'єкта. Також нікчемності стосується regula Catona, правило Катона, яке говорить, що обов'язальна сила заповіту розцінюється так, якщо б заповідач помер одразу після складення заповіту. У контексті легатів це правило встановлює, що легат, який є нікчемним в момент складення заповіту, залишався недійсним, навіть якщо причина нікчемності була усунута до смерті заповідача. Особливо важливим нюансом, що стосується легатів, була можливість та навіть необхідність їхнього обмеження. В певний момент, а саме приблизно в середині другого століття до н.е. Заповідальні відкази набули надзвичайно широкого поширення, оскільки спадкодавці, очевидно, бажали залишити частину спадщини своїм незаконнорожденим дітям, друзям, вчителям та ін. Це призвело до того, що спадкодавці майже все майно відказували легатаріям, залишаючи спадкоємцям inane nomes heredis -- пусте ім'я спадкоємця. Він тут або приймав спадщину, залишаючи за собою винятково пасиви, а все інше роздаючи легатаріям або ж відмовлявся від спадщини взагалі, що нівелювало цінність та значення легату як такого, адже легатарії нічого не отримували, а все майно переходило до спадкоємців по закону, що не завжди відповідало волі спадкодавця. Також римський історик та консул Діон Кассій зазначає, що відмова спадкоємців від спадщини також була зумовлена введенням податків на її отримання¹. Так виникає об'єктивна причина, яка зумовлює усвідомлення необхідності свідомого обмеження легатів з метою забезпечення інтересів всіх учасників правовідносин, що виникають з приводу заповідальних відказів. Гай у Інституціях (Гай., 2.224) пише про кілька спроб обмежити легати. Першим кроком був закон Фурія про заповіти, згідно якого не можна було заповідати відкази на суму більш ніж 1000 асів одній особі. Однак спадкодавець міг, наприклад маючи 5000 асів, заповісти 5 окремим особам, тим самим заливши спадкоємця ні з чим. Тому цей закон з точки зору дієвості цей закон був неефеткивним. Тому примається закон Воконія, згідно якого жоден легатарій не міг отримати більше, аніж спадкоємець. Однак і в цьому випадку спадкодавець міг розподілити майно між великою кількістю легатарїїв, частка кожного з яких була дрібною, але не перевищувала частку спадкоємця. Нарешті, геній римської правничої думки об'єктивізувався у законі Фальцідія від 1 ст. н.е, яким встановлювалось, що спадкоємець завше має право на четверту частину спадщини. Встановлювалася досить складна процедура вирахування quarta Falcidia, котра детально описана у працях Вангерова, Бліца та ін. Важливим моментом було те, що спадкоємець, котрий мав обов'язкову частку у спадщині, не міг вимагати цієї чверті. Отже, як видно з наведених даних, легати за своєю суттю були породженням епохи jus civile, характеризувалися відчутним формалізмом та певною консервативністю. Однак з плином часу та початком панування jus gentium та jus praetorium, ці риси поступово усуваються.

При розгляді субінституту заповідального відказу ми повинні взяти до уваги ще один його елемент, котрий нерозривно пов'язаний з легатом -- фідеїкоміс. Доцільно прослідкувати розвиток фідеїкомісів та його співвідношення з легатами у класичну та посткласичну епоху.

Першопочатково фідеїкоміс ( дослівний пер. з латин. - «довірене чесності іншого»), як зазначає М. Бартошек Бартошек М. Римское право: (понятия, термины, определения): пер. с чешск. / Милош Бартошек. - Москва: Юридическая литература, 1989. - с. 132, являв собою усне чи письмове прохання спадкодавця до спадкоємця -- фідуціарія, виконати чи віддати щось на користь третьої особи -- фідеїкомісарія. Це прохання мало чисто добросовісний характер, тобто спиралось на моральність та порядність спадкоємця. Однак з часом, за правління імператора Август (27 р. до н. е. - 14 р. н. е.), було встановлено, що фідеїкомісарій мав право захищати своє право на фідеїкоміс extra ordinem, в надзвичайному порядку. А з часів імператора Клавдія (41 -- 54 рр. н. е.) було навіть створено спеціальну посаду -- магістрат фідеїкомісарного претора, котрий вирішував справи, пов'язані з відказом фідеїкомісів. Саме зараз не буде зайвим зазначити, які відмінності були в класичну епоху між легатам та фідеїкомісами, адже згодом ми побачимо, як ці дві форми заповідального відказу зливаються, поєднуючи свої найліпші риси. Як пише К. А. Мітюков, викладач Київського університету Святого Володимира, між легатами та фідеїкомісами існувало 7 відмінностей Римське право в Університеті Святого Володимира у 2 кн./за ред. І.С. Гриценка ; [уклад.: І.С. Гриценко, В.А. Короткий] - Київ: Либідь, 2010. - с. 74-75 - (Пам'ятки правничої думки Київського університету).. спадкоємець заповідальний відказ легат право

По-перше, легати потребували особливої вербальної форми, що мала наказовий характер (do, lego), тоді як фідеїкоміси могли бути дійсними і за звичайного жеста, наприклад, кивка голови (nutus). Постановами імператорів Костянтина (339 р.) та Феодосія (439 р.) було встановлено, що і легати не потребують якоїсь особливої словесної форми. Для легатів необхідною умовою дійсності була фіксація їх в заповіті; фідеїкоміси могли бути зазначені у додатках до заповітів -- кодіцилах. За імператора Юстиніана легати також могли бути записані в кодіцилах. Легати могли вказуватись тільки щодо спадкоємців за заповітом, фідеїкоміси -- на будь- яких інших осіб, включаючи спадкоємців ab intestato. Фідеїкоміси на відміну від легатів спочатку могли відказуватися на користь осіб, які не мають testamentifactio passiva, однак згодом ця умова була поширена і на них сентаусконсультом за імператора Адріана. Правила, що стосувалися capacitas легатаріїв, зокрема неможливості відказу на користь бездітних чи безшлюбних, були застосовані і до фідеїкомісів. Положення щодо фальцідієвої чверті також були поширені на фідеїкоміси, хоча початкови стосувалися legatum. Нарешті, Адріаном було впроваджено і право позову, якого фідеїкомісарій спочатку не мав, адже фідеїкоміс грунтувався на добросовісності фідуціарія. Тепер же отримувач фідеїкомісу мав право на позов у екстраординарному порядку, при чому як actio in rem, так і actio in personam. Як видно, початкові відмінності між легатами та фідеїкомісами поступово усувалися шляхом законотворчої діяльності імператорів та сенату. Ці дві форми відказу штучно синтезувалися з метою утворення такого відказу, котрий, поєднуючи в собі найкращі якості обох, найбильш повно та змістовно задовільняв потреби всіх сторін правовідносин, які виникали у наслідку вираження заповідачем своєї волі. Остаточно злиття цих двох форм було завершено за часів створення Corpus juris civillis, коли в Дігестах вустами Ульпіана мовилося: «per omnia exaequata sunt legata fideicommissis», що дослівно перекладається як « зі всіх сторін легати є фідеїкомісами»(Д., 30.1).

Слід згадати також ще одну віху розвитку фідеїкомісу у Римі -- так званий універсальний фідеїкоміс. Відказуючи його, спадкодавець просив передати свого спадкодавця всю спадщину третій особі. Першопочатково спадкоємець був відповадальний за борги спадкодавця і для того, щоб передати фідеїкомісарію всю спадщину, укладалася угода продажу спадщини -- venditio hereditas -- за фіктивну ціну. Фідеїкомісарій же був зобов'язаний дати стипуляцію, торжественну обіцянку, що він задовольнить всіх кредиторів. Ця процедура спрощувалася сенатусконсультом Требеліана від 56 р. н.е, коли було узаконено передачу спадщини простою заявою спадкоємця-фідуціарія. Однак був можливий випадок, коли спадкоємець міг відмовитися від спадщини, тим самим роблячи фідеїкоміс недійсним. Ця проблема була вирішена сенатусконсультом Пегаса, коли на фідеїкоміс була перенесене правило про Фальцідієву чверть, тобто обов'язку частку спадкоємця. Якщо ж спадкоємець все одно відмовлявся від прийому спадщини, то він міг бути змушений до цього extra ordinem, втрачаючи при цьому право на чверть. Ці два сенатусконсульта були об'єднані Юстиніаном, тим самим завершивши процес становлення універсального фідеїкомісу.

Дискусійним є питання про те, чи є універсальний фідеїкоміс видом сингулярного наступництва, адже по суті фідеїкомісарій, отримуючи всю спадщину, ставав універсальним наступником. А спадкоємець тут виконував лише формальну роль посередника. Тому слід віднести універсальний фідеїкоміс до особливого виду універсального наступництва поряд з ab intestatio та hereditatis institutio.

На цьому можна завершити розгляд історичної генези заповідального відказу у Древньому Римі. Підводячи проміжні підсумки, можна говорити про надзвичайно високий рівень розробленості субінституту заповідального відказу як у принципі і інших інститутів та субінститутів приватного права.

Сучасне цивільне законодавство, яке регламентує відносини, що виникають з приводу переходу прав та обов'язків померлого до інших осіб, безперечно, зазнало впливу римського приватного права. Аналізуючи положення ЦК України можна побачити, що заповідальному відказу присвячені статті 1237-1239, а також стаття 1271. У статті 1237 ЦК вказано, що заповідач має право на заповідальний відказ. На мою думку, з положень цієї норми не зовсім зрозуміло, що власне являє собою заповідальний відказ. Звичайні люди можуть зрозуміти його хибно, наприклад, як відмова від заповіту. Певна річ, що пояснення змісту права на заповідальний відказ міститься у науково-практичних коментарях чи іншій спеціальній літературі, яка, однак, не завжди доступна для простих людей.

У римському праві ж поняття заповідального відказу чітко та конректно визначене юристами, зокрема, як зазначалося вище, Модестином та Флорентином, при чому ці дефініції взаємодоповнювали одне одного. Думки сучасних науковців щодо поняття заповідального відказу суттєво розходяться. Так Заіка Ю. О, сучасний дослідник спадкового права, визначає¹: заповідальний відказ це - односторонній правочин, оскільки вчинення його не вимагає погодження не тільки із відказоодержувачем, а й з спадкоємцем, котрий лише виконує його. Це положення є спірним, оскільки заповідач може відказати майно легатарію, однак реалізується відказ лише за умови прийняття спадщини спадкоємцем, а після того -- прийняття відказу відказоодержувачем.

У випадку, коли спадкоємець відмовляється від спадщини, а спадкоємців за заповітом немає, спадщина, згідно ст. 1277 ЦК, вважається відумерлою та переходить до територіальної громади. Зазначимо, що в цій нормі вказано обов'язок територіальної громади погасати борги спадкодавця, однак щодо заповідального відказу та необхідності його здійснення -- ні слова. На думку Фурси С. Я. Фурса С. Я. Становлення і розвиток спадкування в Україні / С. Я. Фурса. // Юриспруденція: теорія і практика: науково-практичний журнал / Центр правових досліджень Фурси. - 2007. - №11. - С. 28-43., у цьому випадку порушуються права заповідача, тому є сенс надати право йому право підпризначати спадкоємців на випадок невиконання у добровільному порядку встановленого у заповіті заповідального відказу. Іншим шляхом є поліпшення норми 1277 ЦК, де можна зазначити обов'язок територіальної громади передати частину спадщини легатарію відповідно до заповідального відказу.

Також, з метою забезпечення дотримання прав спадкодавця, в даному контексті -- його права на заповідальний відказ, не буде хибним запровадити норму, котра б усунула причину відмови спадкоємця від отримання спадщини, зумовила інтерес спадкодавця щодо отримання спадщини. Адже в законодавстві не існує обмежень щодо обсягу заповідального відказу: спадкодавець може зобов'язати спадкоємця передати всю спадщину відказоодержувачу, звичайно, після сплати боргів та за відсутності осіб, що мають право на обов'язкову частку у спадщині.

Таким чином спадкоємець має фактичний статус особи, котра просто передає спадкові активи третій особі, а відтак не зацікавлена у прийнятті спадщини. Тож пропонується запровадити певний аналог фальцідієвої чверті, котра існувала у Римі і успішно виконувала свою функцію.

Статтею 1238 у ч. 1 встановлено, що предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини. Тут явно простежуються зв'язки з римським legatum per damantionem, коли спадкодавець зобов'язував спадкоємця передати об'єкт легатарію, при чому він міг і не бути у складі спадщини. Однак у сучасному ЦК встановлено, що: по-перше, спадкоємець, згідно ч. 3 ст. 1238, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно; по-друге, згідно ст. 1216, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців); по-третє, згідно, ст. 1218, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Відповідно, до спадкоємця переходить спадщина, тобто всі права та обов'язки, що належали спадкодавцю і не припинилися внаслідок його смерті. Спадкодавець зобов'язаний виконати заповідальний відказ лише у межах реальної вартості майна, котра обумовлюється та цілком залежить від спадщини. Маємо ситуацію, коли спадкодавець зобов'язує спадкоємця виконати відказ в обсязі, що виходить за межі реальної вартості майна, що перейшло до нього в результаті прийняття спадщини.

Суперечливим також є положення ч. 2 ст. 1238, яке встановлює, що заповідач має право зобов'язати спадкоємця надати право користуватися нерухомим майном іншим особам. Воно, фактично, повторює положення статті 1246, згідно якої спадкодавець має право встановити сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів, нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб. З метою економії нормативного матеріалу, доцільно було б якось узгодити ці дві норми. Аналізуючи ч. 4 ст. 1238, де зазначено, що відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з моменту відкриття спадщини, можна говорити про рецепцію понять dies cedens та dies veniens у змішаному вигляді. Цю змішаність, очевидно, можна пояснити тим, що в Римі відкриття спадщини не зумовлювало її безумовну належність спадкоємцеві; останній мав прийняти спадщину.

В сучасному ж ЦК у ч. 5 ст. 1268 сказано, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. У ст. 1239 зазначено, що заповідальний відказ втрачає чинність у випадку, коли відказоодержувач помирає раніше моменту відкриття спадщини.

Як справедливо зазнчає Гончаренко В.О. Гончаренко В. О. Заповідальний відказ (легат) у римському приватному праві та його рецепція у цивільному законодавстві України / В. О. Гончаренко. // Часопис цивілістики: науково -практичний журнал. - 2012. - №12. - С. 71-74. , таких випадків більше. Зокрема, зі змісту ст. 1271 випливає, що відказоодержувач може відмовитись від прийняття відказу, внаслідок чого останній також втрачає чинність. Як ми вже зазначали, легат втрачає чинність у випадку настання відумерлості спадщини, тобто коли остання переходить до територіальної громади.

Суперечливим є питання про чинність легату, об'єкт якого прийшов у стан непридатності у зв'язку з певними непереборними обставинами (наприклад, коли дім, в якому відповідно до заповідального відказу отримував право жити відказоодержувач, згорів в результаті стихійного лиха). В ст. 1271 ЦК встановлено, що якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини відказоодержувач не відмовився від заповідального відказу, вважається, що він його прийняв. Це положення було рецеповане з римського права. Суттєвим, однак, недоліком сучасного цивільного законодавства в порівнянні з римським приватним правом уявляється відсутність норми, котра б фіксувала обов'язки відказоодержувача. Так, з ст. 1271 ЦК випливає, що легатарій вважається таким, що прийняв відказ, якщо протягом шести місяців він не відмовився від нього. З цього логічно слідує, що на протязі шести місяців об'єкт заповідального відказу може перебувати в утриманні спадкоємця. Якщо об'єктом є майно, яке потребує догляду, спадкоємець витрачає на цей догляд власні кошти. Доцільно було б рецепувати з римського права норму, яка б зобов'язувала відказоодержувача виплатити спадкоємцю кошти, еквівалентні тим, які він витратив на утримання майна.

Отже, розглянувши особливості розвитку субінституту заповідального відказу у Римі та дослідивши норми ЦК України, можна говорити про безсумнівне використання останнім положень римського права. Сучасний заповідальний відказ характеризується як особливостями легату, так і особливостями фідеїкомісу. Від легату він увібрав зокрема таку рису -- можливість фіксації винятково у заповіті, оскільки іншої форми відказу законодавством не визначено; фідеїкомісу ж сучасний заповідальний відказ завдячує можливістю покладення зобов'язання виконання легату на спадкоємців за законом, що визначено ч. 2 ст. 1237.

Разом з тим залишилися положення, які чомусь були проігноравані законодавцем. Найбільш суттєвою прогалиною є відсутність чіткого визначення заповідального відказу.

Запропонуємо своє визначення: заповідальний відказ -- це частина спадщини, а саме її активи, котру заповідач зобов'язує спадкоємця передати іншій особі. Зазначення у заповіті заповідального відказу є юридичним фактом, котрий зумовлює виникнення у спадкоємця та відказоодержувача суб'єктивних та юридичних обов'язків: спадкоємець зобов'язаний передати активи відказоодержувачу відповідні активи, а останній має право вимоги до спадкокємця щодо виконання зобов'язань. Така дефініція найбільш повно, за моїм переконанням, відображає сутність заповідального відказу. Пропозиції щодо внесення інших змін заради поліпшення були викладені вище.

Певна річ, що вивчення теми рецепції римського спадкового права ще не вичерпало свого потенціалу. Так, окреслюючи простір для подальших досліджень, треба відзначити відсутність наукових напрацювань, присвячених даруванню на випадок смерті -- mortis causa donatio.

Ця тема безпосередньо пов'язана із заповідальним відказом, тому вартує дослідити її у контексті її відмінностей від легату та фідеїкомісу, співвідношення з ними та впливу на сучасне україньке спадкове право.

Також цікавим та актуальним буде дослідити співвідношення римського фідеїкомісу та німецького фідеїкомісу, адже це різні, хоча певною мірою пов'язані, поняття.

Размещено на Allbest.ru