Натуральні зобовязання в приватному праві Стародавнього Риму

Размещено на http://www.allbest.ru/

зобов'язання право норма квіритський

Стаття з теми:

Натуральні зобовязання в приватному праві Стародавнього Риму

Наталія Майданик

Концепції походження норм про натуральні зобов'язання

Інститут натуральних зобов'язань, відомий більшості сучасних правопорядків, сформувався протягом багатьох століть використання в різні історичні епохи.

Найбільш важливий внесок у становлення сучасного розуміння натуральних зобов'язань був зроблений юристами Стародавнього Риму, юридичні правила яких і по цей час становлять основу цієї правової конструкції.

У самому загальному вигляді в римському праві натуральними зобов'язаннями (obligatio naturalis) визнавалися зобов'язання, що не користуються позовним захистом, але за якими сплачене не може бути витребуване назад.

Вважається, що конструкція натуральних зобов'язань у римському праві була «прямим результатом концепції природного права (j us naturale) і його найближчого брата, права народів (jus gentium). Інколи коріння зазначених зобов'язань вбачають «у справедливості (aequitas) або природному почутті (naturalis ratio)».

Зазначені концепції розглядалися «філософсько-правовим підгрунтям протиставлення природного - цивільному, звичайного - штучному, ... визнання більш широкої дії за jus gentium як правом, властивим всім народам і тому справедливим та природним, на відміну від цивільного права (jus civile) як права даного народу, що також проявилося в протиставленні окремих зобов'язань - натуральних, які не можуть бути здійсненими примусово, але мають добровільно виконаними за почуттям справедливості, - зобов'язанням, виконання яких забезпечувалось позовним захистом».

Вироблені класичним римським правом (I ст. до н. е . - III ст. н. е.) поняття aequitas та jus naturale виступали «критеріями витлумачення та зміни чинних правових норм, розробки нових правових положень, що утверджували критичне ставлення до старого квіритського (цивільного) права шляхом посилань на вимоги справедливості і природного права». На відміну від aequitas, що було поняттям суб'єктивним, зміст якого постійно змінювався, jus naturale визнавалося об'єктивною і незмінною за своїм змістом категорією, при цьому взаємозалежність між ними виражалась у тому, що через отримання санкції з боку права природного самі принципи справедливості набували об'єктивного вираження aequitas.

Наведені поняття не протиставлялися одне одному, а, навпаки, зазвичай застосовувалися римськими юристами як рівнозначні за своїм змістом категорії. Так, при визначенні поняття gentium Гай говорить: «Що становить натуральну підставу у всіх людей, то у всіх народів розглядається як справедливе і називається правом народів».

Відповідно, на думку Гая, все природне є в той же час справедливим, і в цьому сенсі між наведеними категоріями немає ніякої різниці. При цьому О.С. Іоффе слушно відзначає, що на цій підставі не можна робити зворотного висновку і стверджувати, що все справедливе охоплювалось римським поняттям природного . У відомому визначенні Ульпіана природне розглядається як щось одночасно притаманне людині і тварині , виводиться із «природи речей», незмінність і обмеженість сфер застосування якого обумовлювало необхідність доповнення категорії jus naturale категорією aequitas у римській юриспруденції.

Поняття і місце натуральних зобов'язань у системі римського зобов'язального права

У системі римського зобов'язального права натуральні зобов'язання визнавалися різновидом аномальних зобов'язань і такими, що пов'язані із зобов'язальними узами та існували поряд із зобов'язаннями права цивільного та преторського.

Характерною рисою натуральних зобов'язань за римським приватним правом була відсутність у кредитора права на судовий захист належного йому права вимоги доборжника. Водночас виконання за такими зобов'язаннями не вважається виконанням неналежного (solutio indebiti) і може бути по праву утримано кредитором (solutio rentio).

Таким чином, зобов'язання боржника носило характер зобов'язання доброї волі, оскільки виконання зобов'язання залежало лише від bonae fides боржника, і кредитор не мав можливості вжити імперативних заходів для спонукання боржника до виконання зобов'язання.

У літературі зазначається, що поряд з натуральними, римське приватне право також знало й інший вид зобов'язань, кредитор в яких був позбавлений права на судовий захист. Йдеться про зобов'язання, які виникли з непоіменованих контрактів (contractus innominati), тобто з контрактів, які не мали визначення у формальному (писаному) jus civile, і, відповідно, за формальними ознаками були позбавлені судового захисту.

Такими зобов'язаннями, зокрема, були зобов'язання з міни, інспекції, комісії. Проте з розвитком преторського права, такі зобов'язання отримали право на судовий захист за допомогою інституту позовів, заснованих на факті (actions civiles in factum).

Водночас натуральні зобов'язання відрізнялися від непоіменованих контрактів наявністю аморальної каузи (задоволення егоїстичних мотивів), а не вадами форми непоіменованих контрактів, що обумовлено особливостями суспільно-історичного розвитку римського суспільства в період формування правової категорії натуральних зобов'язань.

Сам термін і поняття obligatio naturalis було вироблено римськими юристами протягом двох перших століть нашої ери в межах концепції зобов'язання (obligatio). Юридичне значення зобов'язання (з контрактів, деліктів тощо) отримували через регулювання державною владою їхнього виконання, чим зводило їх у ранг гарантованих відносин1.

Правилами цивільного права спочатку передбачалася можливість домагатися примусового виконання зобов'язань, що виникали внаслідок укладання договорів. Тому такі зобов'язання стали називатися цивільними, на відміну від тих зобов'язань, що через різні причини були позбавлені такого позовного захисту, а тому називалися зобов'язаннями натуральними .

Натуральні зобов'язання з договорів могли бути виконані лише добровільно. У даному випадку спостерігається щось подібне з тією ситуацією, що панувала до врегулювання договорів нормами цивільного права, з тією лише різницею, що помста, самоуправство тощо припинялися санкцією держави.

У зрілій своїй формі зобов'язання розуміли правовідношенням, в силу якого визначений суб'єкт (боржник) зобов'язаний був провести на користь іншого суб'єкта (кредитора) визначені дії майнового характеру (надання), що знайшло відображення в закріпленому в Інституціях Юстиніана класичному визначенні зобов'язання: «зобов'язання - це правові узи (окови, juris vinculum), в силу яких ми, тобто і кредитор і боржник, пов'язані необхідністю (примушуємося) до виконання чого - небудь згідно з правом нашої держави (p.r. J. 3.13)».

Наведене визначення є відлунням старого національно-римського цивільного права, яке на ранніх стадіях свого розвитку (зокрема, за законами XII таблиць) давало можливість кредитору пов'язувати неоплатного боржника реальною мотузкою або путами певної ваги. Реальні окови були піддані еволюції і в класичному Римі перетворились у правові узи - juris vinculum. Поступово витончений розум юриста- класика знайде інші, менш архаїчні і більш відповідні інтересам кредитора способи їх забезпечення. Якщо наведене Інституцією Юстиніана воскресає старовинне поняття зобов'язання на ранніх стадіях рабовласницького суспільства, то істотно наближує нас до суті справи визначення Павла, згідно з яким «сутність зобов'язання не в тому полягає, щоб зробити який-небудь предмет нашим, або який-небудь сервітут нашим, але щоб пов'язати іншого перед нами, щоб він дав що - небудь або зробив чи надав» (Д. 44.7.3).

Отже, за римським правом зобов'язання в юридичному значенні існувало лише тоді, коли воно захищалося позовом. Якщо в даному випадку претором не встановлено позов, то наявним було так зване натуральне зобов'язання (obligatio naturalis), яке щодо двох осіб виступало несанкціонованим правом.

Спочатку концепція натурального зобов'язання допускала його виникнення головним чином з дій осіб, які перебували під владою paterfamilias: смисл визнання існування цих зобов'язань полягав у тому, що якщо, наприклад, раб приймав на себе (натуральне) зобов'язання, а потім звільнявся на волю, то його зобов'язання в ряді випадків визнавалося дійсним і могло дати право позова до нього. Як бачимо, в цих випадках визнання натуральних зобов'язань корінилось в найбільш повному захисті інтересів рабовласників - контрагентів раба.

Пізніше римські юристи істотно поглибили теорію натуральних зобов'язань (наприклад, встановили, що виконання за натуральним зобов'язанням не могло бути витребуване назад), що істотно вплинуло на зміст ознак та правової природи цієї правової конструкції.

Наведені етапи формування концепції зазначеної конструкції дало можливість римським юристам вказати на дві основні ознаки, за наявності яких до відповідних відносин застосовувався термін «натуральне зобов'язання»: 1) кредитор позбавлений права вимагати, 2) боржник, який, незважаючи на це, виконав зобов'язання, не може вимагати назад виконане .

Зазначені особливості змісту натурального зобов'язання не повною мірою відповідають цивільному зобов'язанню, тобто зобов'язанню у власному розумінні. Римські юристи вважали, що сама сутність зобов'язання полягає в присутності в його змісті юридичних уз, що проявлялося у відповідному actio in rem. У випадку невиконання зобов'язання, кредитор зазвичай міг добиватися примусового здійснення своїх прав. Римське право під боржником розуміло того, у кого за його небажання (сплатити) гроші могли бути витребувані.

Незважаючи на це, римська суспільна свідомість вбачала в окремих випадках, точне визначення яких викликає, правда, спори, дебетно - кредитні економічні відносини, які в силу певних причин не породжували юридичні узи (vinculum juris), і тому не визнавалися як цивільні зобов'язання (civilis obligatio). Однак такі відносини породжували так звані натуральні зобов'язання (лат. natura debitum, naturalis obligatio, рос. естественные обязательства).

Практично будь-яка сучасна національна система права використовує ті чи інші види натуральних зобов'язань, що являють собою групу суб'єктивних цивільних прав, вимоги за якими позбавлені судового захисту.

Для з'ясування причини того, чому жодна із сучасних систем права не змогла обійтися без інституту натуральних зобов'язань, доцільно звернутися до генези цієї правової конструкції, концептуальні засади якої були сформульовані в приватному праві Стародавнього Риму, і застосовуються, хоч і в дещо зміненому вигляді, більшістю сучасних правопорядків.

Размещено на Allbest.ru