Довірчі відносини в римському праві та їх розвиток у сучасному законодавстві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Довірчі відносини в римському праві, їх розвиток у сучасному законодавстві України

Павло Довгалець

Довірчі або як їх ще називають фідуціарні відносини були особливим явищем у римському праві. Довірчі відносини склалися в період докласичного римського права, що тривав з V - середину III ст. до н. е. та характеризувався полісною замкнутістю і сакральністю. Поняття фідуціарних відносин у сучасному розумінні відрізняється відповідно до типів правових сімей (романо-германської та англо-саксонської). Саме фідуціарні відносини, які базувалися на особливій довірі між учасниками, що виникли в Стародавньому Римі трансформувалися в поняття трасту (довірча власність) в англо-саксонській правовій сім'ї. У вітчизняній юридичній літературі немає єдиної думки щодо поняття фідуціарних відносин, їх положення у системі українського та римського права. Саме тому дослідження фідуціарних відносин, розгляд різноманітних аспектів та підходів до розуміння цих стосунків є актуальною темою для дослідження.

Зовнішньою формою вираження фідуціарних відносин є договір фідуції або fiducia. Поняття fiducia доволі чітко визначається дослідником римського права М. Бартошек. Він зазначає, що fiducia - це довіреність, перенесення квіритського права власності на річ (яку в деяких випадках також називають fiducia) у формі манципації nummo uno або за допомогою судової фідуціарної цесії (in iure cessio) на довірену особу (fiduciarius), яка в свою чергу зобов'язується повернути річ (pactum fiducia) після того як буде досягнута мета переслідувана сторонами. Іншими словами фідуціарний договір - це такий правочин, який є зовнішньою формою вираження фідуціарних або довірчих відносин, що являв собою передачу певної власності іншій стороні для досягнення спільної бажаної мети. З моменту досягнення цієї мети та сплати необхідного боргу набувач повинен був передати право власності на річ попередньому власнику або відчужувачу. Для кращого розуміння fiducia слід зазначити концепцію fides, що лежала в основі fiducia. М. Бартошек зазначає, що fides - це --собственная честность и доверие к чужой честности верность данному слову нравственная обязанность всех людей (следственно не зависящая от гражданства) выполнять свое обязательство в чем бы оно ни выражалось ” \ Саме тому на ранньому етапі формування римського права концепція fides стала опорою всіх БартошекМ. Римское право: Понятия, термины, определения. - Переклад з чешськ., М., 1989. - с. 131, 133. правовідносин між громадянами та негромадянами Риму (ius gentium) і одним з основних елементів творчого правового мислення. Fides, як різновид строгого зобов'язання персональною заявою і міжсторонньої довіри, спочатку проявлявся в області неформальних договорів, згодом почав впливати і на інші різновиди зобов'язального права (fiducia, fidepromissio, fideiusssio). Спочатку воно перебувало під сакральним захистом, а згодом охоронялося цензорами.

Фідуціарні відносини охоплювали декілька видів договорів інституту зобов'язального права, а саме договори позики, доручення, застави. Тому виражалося не в конкретному одиничному договорі, а мало дещо ширший обсяг. У докласичному періоді договір застави не набув достатньо розвиненого характеру, тому функціональну складову в даний період здійснював договір фідуції (здебільшого здійснювалося для застави майна відчужувача за отримання позики набувача).

Існує два види фідуціарних договорів: фідуція з другом ( fiducia cum amico) і фідуція з кредитором (fiducia cum creditore contracta), кожен з яких передбачав передачу фідуціарного права власності на певне майно. Така класифікація в юридичній літературі є зальноприйнятою та первинно визначена Гаєм (Gai, 2,60).

Різницею між цими видами fiducia був лише суб'єктний склад: у fiducia cum amico особа, яка передавала майно у фактичну власність довіреним особам - родичам, сусідам, покровителям тощо, а у fiducia cum creditore contracta довіреною особою виступала будь-яка інша особа, яка могла надати позику (кредитор). Остаточна мета та структура обох договорів є однаковою, тому такий поділ можна вважати вторинним.

Для кращого розуміння фідуціарних відносин слід проаналізувати їх структурні елементи, а саме суб'єктивний, об'єктивний склад та юридичний зміст. Головною підставою було прагнення зберегти та убезпечити майно. Так, наприклад, особа у разі оголошення війни, настання скрутного становища чи такого, що не могло бути попередньо передбаченим, передавав за fiducia cum amico власне майно багатшим та сильнішим родичам. Коли небезпека проходила, відчужувач повертав своє майно, виконавши попередньо зазначені умови fiducia cum amico.

У фідуціарному договорі передачі майна в найм можна виділити наступних учасників:

особа, яка передавала майно у фактичну власність за отримання позики - відчужувач або фідуціант (fiducians);

особа, яка отримувала майно за надання позики - це отримувач набувач або фідуціарій (fiduciarius).

Об'єктами договору зазвичай була нерухомість у вигляді земельних ділянок, будівель тощо.

Юридичний зміст, який у свою чергу складається з суб'єктивних прав та юридичних обов'язків має характерні риси, які потребують розгляду.

Суб'єктивні права фідуціанта:

отримати позику за передачу майна у власність контрагента;

зберігати право довічного володіння майном, право проїзду

тощо;

у разі сплати боргу вимагати переходу права власності у зворотному порядку.

Суб'єктивні права фідуціарія:

отримати право власності на майно за надання позики (право користуватися, володіти та розпоряджатися);

використовувати прибутки від майна на свою користь;

користуватися майном для досягнення попередньо обумовленої

мети;

право продати майно третім особам;

право вимагати повернення боргу фідуціантом, використовуючи його відчужене майно, як важіль впливу.

Юридичні обов'язки зазначалися у неоформленому договорі fiducia. Вони були такими:

для фідуціанта - необхідність сплати боргу;

для фідуціарія - зобов'язання передачі майна колишньому власнику після настання конкретної події, сплати останнім боргу чи досягнення певної мети. фідуціарний договір довірчий власність

Поява фідуціарних договорів зумовлена заключенням договору fiducia, яке проходило у формі манципації (mancipatio) або іп iure cessio. Ці два процеси є нетотожними, а отже, для розуміння їх спільних та відмінних рис слід дати чіткі визначення кожному із понять.

Mancipatio - це акт фіксації переходу права власності на річ від однієї сторони іншій, при якій відчужувана річ в присутності п'яти свідків передавалася покупцю при оголошенні строго визначених словесних форм і проведені обряду з вагами з мідним зливком.

Згідно визначення М. Бартошек, mancupatio - це “формальное, абстрактное и производное приобретение квиритского права собственности или аналогичной власти над опр. лицами или вещами. Первонач. т. была продажей за наличные (за медь), которая в исторический период превратилась в фиктивную продажу (imaginaria venditio): в присутствии 5 свидетелей (оч., их возглавлял antestatus), а также особого лица - весодержателя (libripens); приобретатель брал передаваемый предмет, произносил торжественную формулу (”Я утверждаю, что этот предмет мой по квиритскому праву, он куплен за эту медь, взвешенную на этих весах”), ударял куском необработанной меди (raudusculum) по весам и передавал медь отчуждателю. который принимал ее (gestuni per aes et libram)”1. Манципація могла здійснюватися лише між громадянами та між громадянами та перегринами, які мали ius comercii, а предметом манципації являються вільні personae alieni iuris (особи, що не мають громадянських та політичних прав, перебувають у власності інших осіб, які є особисто вільними) і res mancipi (див. нижче).

In jure cessio - це спосіб перенесення права власності, що представляв собою судовий процес (Gai, 2.24.96). Цей судовий процес був доступний тільки особам, які були допущені до участі в судовому процесі. Набувач вимагав річ, яку він купував, затверджуючи, що вона належить йому, відчужувач не захищався або признавав право позивача. Претор, перед яким здійснювалася ця процедура, in iure констатував право позивача і видавав акт, який підтверджував волю сторін. Таке визначення надає М. Бартошек: “in iure cessio или судебная уступка это так званий формальный и абстрактный способ приобретения, передачи и утраты всех квиритских прав (т. обр., i. i. с. в отличие от - mancipatio распространялась и на res пес mancipi и на - tutela)”1. М. Бартошек вказує, що відмінною рисою між mancupatio та in iure cessio є поширення останнього на res nec mancupi та tutela. Res nec mancupi являється, власне, сукупністю другорядних об'єктів манципації, які не являлися res mancipi (найбільш важливе майно, основні засови виробництва в ранньому рабовласницькому господарстві, земельні ділянки та будівлі, робочий скот, раби, селянські сервітути тощо). Tutela - це опіка над певними особами з обмеженою дієздатністю через, що вони не здатні самостійно вести власні справи (sui iuris). До цієї категорії відносили неповнолітніх, жінок, осіб з психічними захворюваннями. In iure cessio було забуте під кінець класичного періоду (сер. III ст. до н. е. - кінець III ст. н. е.). БартошекМ. Римское право: Понятия, термины, определения. БартошекМ. Римское право: Понятия, термины, определения.

160

Разом із mancipatio та in jure cessio винакає доволі дискусійне питання у юридичній літературі. За визначенням Р. А. Майданика, це дискусійне питання пов'язане, перш за все, із погодженням реального ефекту манципації або in jure cessio1. Іншими словами, предметом дискусії становить визначення права, що передавалося фідуціарію на майно від фідуціанта. Більшість вчених схиляються до думки, що відчужувач передавав у повному обсязі право власності на річ. Представниками цієї позиції є Р. Зом, Г. Дернбург, О. А. Підопригора та С.А Муромцев. Рудольф Зом з цього приводу зазначав: “Здесь кредитор имел очень выгодное положение. Он владел собственностью на вещь и мог делать с ней, по формальному праву, что хотел, следовательно, мог даже продать ее, напр., c целью свого удовлетворения, если бы должник не заплатил. Но положение должника было дурно. Если бы даже он исправно выплатил свой долг, то всетаки он не был уверен, что получит назад свою вещь, отданную им в обеспечение. Кредитор мог, между прочим, ее отчудить, подарить, продать, променять”1. У разі, якщо кредитор продавав річ третій особі, то фідуціант навіть після сплати боргу не міг подати позов проти третьої особи, тому що останній придбав її законним шляхом.

Представниками позиції, яка базується на тому, що власниками речі впродовж здійснення фідуціарних відносин були обидві сторони є Д. В. Дождєв та В. В. Єфімов. Так Д. В. Дождєв робить висновок, що: «следует видимо признать, что реальная позиция фидуциария, когда фидуциант удерживает некоторые права на вещь обумовлена тесной личной связью с признанным собственником вещи и основана на ней, являлась по сути некоей доверительной собственностью» Майданник Р. А. Довірчі угоди в праві Стародавнього Риму: Поняття, види, правова природа, 2000, - с. 6. Зом Р. Институции Римскаго права, - Перевод В. М. Нечаева, 1888, - с.411 Дождєв Д. В. Римское частное право, 2-е издание., М. 1999, - с. 563. «Если же владение каким-то образом возвращалось к прежнему собственнику вещи, тот автоматически начинал приобретать вещь обратно по давности. Годичный срок давности - даже для недвижимостей - можно вслед за голландским романистом Ф. Вуббе, истолковать как выражение того что предметом приобретения является не сама вещь, а res incorporalis, то есть некая правовая позиция добавление которой к праву фидуцианта на вещь, создавало на его стороне исключительную собственность » Дождєв Д. В. Римское частное право 2-е издание., М. 1999, - с. 415.

Особливістю фідуціарних договорів було те, що права суб'єктів не забезпечувалися ні персональними позовами (action in personam), ні позовами щодо власності (action in rem). Через це більшість романістів схиляються до думки, що регулювання таких відносин відносилося більше не до правової сфери, а до моральної. Вони базувалися на особливій довірі між учасниками договору, регулювання якого носило лише морально-зобов'язуючий характер. Таким чином, фідуціант перебував у значно гіршому становищі, ніж фідуціарій, адже він, фактично, передавав своє майно у приватну власність іншій особі, яка ставала повноправним власником без будь -яких правових обмежень. Єдиним зобов'язанням була обіцянка дана фідуціанту.

Проте Дождєв Д. В. стверджує, що захист прав учасників фідуціарних відносин здійснювався у всіх випадках однаковим позовом - це actio fiduciae. Слід зазначити, що actio fiduciae використовувалося для двох різновидів фідуціарних договорів (ficucia cum amico та fiducia cum creditore) однаково через тотожність їх форми. Дождєв Д. В. зазначає, що «этот иск один из древнейших исков bona fidei, был универсальным по содержанию: comdemnatio в обьеме «quidquid ob eam rem dare facere oportet» обусловливалась соблюдением правил поведения принятих для каждой гипотезы»1. Як і будь-яка інша юридично значуща операція, actio fiduciae супроводжувалася виконанням встановлених ритуалів та формул. Фразою, яка становила смислове ядро формули позову фідуції була наступною: “ut inter bonos bene agier et sine fraudatione”, що перекладається: “ так слід поводитися по-доброму між добрими мужами”.

Фідуціарні відносини стали базисом для подальшого розвитку застави у формі пігнус та іпотеки. Так вже при роботі над Дигестами (з 15 грудня 530 року по 16 грудня 533 року) були внесенні численні інтерполяції для забезпечення подібності текстів діючому праву. Таким чином, вони заміняли одні терміни на інші: “mantipatio” на “tradition”, “fiducia” на “pignus”, “actio de auctoritate” на “actio de evictione”, “cretio” на “aditio”, “sponsor” на “fideiussor”. Ми можемо побачити, що через надмірні права кредитора або фідуціарія відбувалися пошуки нових форм здійснення тотожних fiducia функцій, але із зрівнянням прав та обов'язків обох сторін.

Вивчення фідуціарних відносин у Стародавньому Римі стало досить актуальним через оформлення подібних правовідносин у Дождєв Д. В. Римское часткое право, - М., 1999, - с. 342.

цивільному законодавстві України. К. М. Рогожа1 стверджує, що: «в цивільному праві України активно запроваджується договір довірчого управління майном, довірча власність, довірче управління в цілому. Інститут довірчого управління майном є новим для нас і потребує наукового дослідження для подальшого практичного використання. Тому, перш за все, необхідно дослідити історичні передумови виникнення довірчих відносин». У сучасному законодавстві за довірчими відносинами закріплений особливий статус. У ч. 2 ст. 316 ЦК України оформлено: «Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном». Довірча власність відповідає усім вимогам які визначають право власності у Загальних положеннях про право власності ЦК України.

Активним дослідником питання розвитку довірчих відносин є Р. Майданик. У своїй роботі: “Довірча власність і фідуція: місце і перспективи в системі права України”, він досліджує інститут довірчої власності, місце фідуції в системі українського права. Довірчі відносини у системі українського права виражаються у регулюванні переважно іпотечних відносин та довірчої власності.

Відповідно до Закону України “Про іпотеку” іпотекою визнається: «вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом».

Відповідно до ч. 2 ст. 1029 ЦК України: «Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя».

Підставами виникнення довірчої власності є:

пряма вказівка закону

договір управління майном (основні вимоги до договору управління майном зазначені у ст. 1031, 1035, 1036 ЦК України).

Отже, визначаючи правову природу довірчих відносин у римському праві, необхідно зазначити особливості цих відносин. Fiducia - це Рогожа К. М. Фідуція в цивільних правовідносинах римського права і дореволюційної Росії, Університетські наукові записки, 2005, с. 148 -151 унікальне явище в римському праві, тому що ці відносини стали основою формування більш розвинених форм інституту застави, позики, дарування тощо. Специфічність цих відносин полягає у тому, що вони функціонували у суспільстві, фактично, без реального правового регулювання, базуючись виключно на довірі між учасниками фідуціарних відносин. Такий вид майнових відносин, який заснований на довірі, вказує на високий моральний рівень суспільства.

Договір фідуції по суті є договором передачі майна фідуціанта до фідуціарія за отримання позики з наданням обіцянки фідуціарієм про манципацію майна у зворотньому порядку у разі повернення фідуціантом боргу. Через давність цих відносин, які склалися у докласичний період, виникають суперечності щодо деталей процесу реалізації фідуції, проте більшість вчених погоджуються, що фідуція була особливою гарантією кредитора для забезпечення повернення наданої позики чи формою використання набутого фідуціарієм майна для досягнення конкретної мети.

Порівняно із інститутом довірчих відносин (trust law) англійської чи американської системи права, відповідний інститут в українській системі права є не настільки розвинутим, через що виникає необхідність вивчення зарубіжного правового досвіду та його використання із зазначенням місцевих ознак на території України.

Размещено на Allbest.ru