Роль державної мови у формуванні конституційної ідентичності: спроба критичного аналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЛЬ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ У ФОРМУВАННІ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: СПРОБА КРИТИЧНОГО АНАЛІЗУ

Никорак О.Ю.,

аспірант кафедри конституційного права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

Статтю присвячено критичному осмисленню впливу української мови як державної на формування конституційної ідентичності. Проаналізовано поняття державної мови, відмінності державної мови від офіційної та значення державної мови у рішеннях органів конституційної юрисдикції. Досліджено зв'язок між державною мовою та консолідацією нації.

Ключові слова: конституційна ідентичність, державна мова, офіційна мова, національна ідентичність, конституційний суд.

Статья посвящена критическому осмыслению влияния украинского языка как государственного на формирование конституционной идентичности. Проанализировано понятие государственного языка, различия государственного языка и официального и значение государственного языка в решениях органов конституционной юрисдикции. Исследована связь между государственным языком и консолидацией нации.

Ключевые слова: конституционная идентичность, государственный язык, официальный язык, национальная идентичность, конституционный суд.

THE ROLE OF THE STATE LANGUAGE IN THE FORMATION OF CONSTITUTIONAL IDENTITY: AN ATTEMPT OF CRITICAL ANALYSIS

The article is devoted to critical reflection on the influence of the Ukrainian as a state language on the formation of constitutional identity. The concept of the state language, differences of the state language from the official, and the importance of the state languages in the decisions of the constitutional jurisdiction bodies are analyzed. The connection between the state language and the consolidation of the nation is researched.

Key words: constitutional identity, state language, official language

Постановка проблеми. Дослідження конституційної ідентичності як сукупності специфічних особливостей конституційного ладу, що формуються під впливом національної ідентичності, є нині нагальним. Справді, несформованість власної конституційної ідентичності, яка змушувала запозичувати готові моделі інших держав чи навіть СРСР, призвела до анексії окремих територій України. Активні процеси глобалізації та міждержавної інтеграції поряд зі світовою тенденцією до виникнення сепаратистських рухів не в останню чергу спричинені болісним формуванням власних конституційних ідентичностей. Однак нині інститут, який широко досліджують за кордоном, в Україні вивчений частково і досі не склалось єдиної думки стосовно визначення його поняття та елементів. Водночас за аналогією з національною ідентичністю, державна мова (особливо для України) видається критично важливим виразником конституційної ідентичності. Саме мовне питання у 1996 р. стало одним із предметів гострих дискусій упродовж прийняття Конституції (поруч зі статусом Автономної Республіки Крим), а у 2014 р. - виправданням для анексії того ж Криму. Між цими подіями були зареєстровані десятки законопроектів і прийняті кілька рішень та ухвал Конституційного Суду, які торкались цього ж питання.

Усвідомлення актуальності цієї теми знову з'явилось у законодавця: 25 квітня 2019 р. прийнятий Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» № 5670-Д. Необхідність прийняття такого нормативно-правового акта виникла після 28 лютого: тоді Конституційний Суд України (далі - КСУ) визнав неконституційним Закон «Про засади державної мовної політики» від 03.07.2012 р. № 5029-VI зі змінами [1]. До того ж правовідносини використання державної мови та мов національних меншин були врегульовані лише нормами прямої дії Конституції та частково окремими законами (Закон «Про державну службу», процесуальне законодавство тощо). Нині не зачіпаємо питання регулювання мов національних меншин, однак важливість нормативного регулювання функціонування державної мови, її вагомість як складової частини саме української конституційної ідентичності та потенційні зміни в її правовому статусі підтверджують необхідність дослідження., national identity, constitutional court.

Стан опрацювання цієї проблематики. Окремі аспекти поняття та суті конституційної ідентичності висвітлені у працях таких українських науковців, як О.М. Борис- лавська, ГВ. Довгань, М.В. Савчин, С.Г. Серьогіна. Більш комплексно у своїх працях це питання вивчали іноземні вчені, зокрема Л. Бесселінк, Г. Джейкобсон, Т. Констадінідес, М. Мальман, М. Розенфельд, М. Тушне, Дж. Флетчер, Г. ван дер Шиф. Правове регулювання державної мови досліджували П.Ф. Гураль, Є.В. Ткаченко, В.І. Шишкін.

Метою статті є критичне дослідження ролі державної мови та нормативно-правового регулювання особливостей її функціонування у формуванні держави та її конституційної ідентичності. Проблемою більшості українських правових досліджень стосовно державної мови та мовної політики є надмірна емоційність та помітна радикалізація поглядів у бік захисту державної мови чи мов національних меншин.

Виклад основного матеріалу. Безумовно, мова є одним із головних національних ідентифікаторів (принаймні, доволі об'єктивованим назовні). Історія знає чимало прикладів ролі мови як позитивного, так і негативного націєтворця (до прикладу, зникнення окситанської мови як загрози єдності в процесі Великої французької революції таки призвело до консолідації політичної французької нації). Однак чи можемо говорити про мову як ознаку конституційної ідентичності, тобто чинник формування конституційної держави?

Для початку варто дати визначення, що ж таке державна мова. Як надання мові чи мовам державотворчої нації чи націй цього статусу впливає на процес консолідації нації?

Є. Ткаченко, автор дисертації про конституційно-правове регулювання мовних відносин, дає таке визначення державної мови - це національна мова, як правило, титульного етносу у багатонаціональній державі, яку проголошено державною у конституції або законі, характеризується особливою сферою застосування (діяльність державних органів, судочинство, військова справа, правоохоронна діяльність і т.д.) і потребує від держави вжиття комплексу заходів із забезпечення її функціонування.

Автор вважає, що надання статусу державної мови, як і подальший комплекс заходів, необхідне лише у багатонаціональній державі. Однак державна мова потребує заходів забезпечення з її функціонування і в однонаціональній державі, наприклад тій, яка була складником імперії, колонією або входила до об'єднання держав - ситуація України чи колишніх держав Югославії це підтверджує.

Дослідник також вважає, що відмежування поняття «державна мова» від поняття «офіційна мова» слід проводити за такими критеріями: за роллю, що виконує мова у суспільстві і державі (офіційна мова не вказує на державотворчу роль мови певної нації, державна ж мова, навпаки, виконує консолідуючу функцію, оскільки об'єднує всі національні групи країни в єдину спільноту - народ), за територією вживання (державна мова в багатомовній державі є засобом офіційного спілкування на всій території держави, а норми офіційної, як правило, обмежуються лише територією певної автономії, області, району), за сферами використання (офіційна мова є засобом лише офіційного спілкування, тобто використовується як робоча у діяльності органів влади, тоді як державна мова, окрім випадків, коли вона в державі виконує лише символічну функцію, використовується, окрім офіційної сфери, ще й у сфері освіти, діяльності державних засобів масової інформації тощо) [2].

Однак Конституційний Суд України у своєму рішенні ототожнює ці два поняття, він стверджує, що «під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя», тим самим підтверджуючи: для конституційного права України таке розрізнення значення не має, адже стаття 10 Конституції України використовує лише термін «державна мова» [3].

Однак в інших державах вживаються обидва поняття: в конституціях одних країн світу наявне тільки поняття «державна мова» (Литва, Молдова, Росія, Словаччина), інших - тільки поняття «офіційна мова» (Болгарія, Індія, Канада, Македонія, Словенія, Чехія), ще інших - обидва поняття (Швейцарія, Іспанія - тобто держави, де є кілька державних (офіційних) мов) [4, с. 129]. Науковець Ю.Ф. Прадід цитує М. Антоновича: «Деякі держави взагалі не використовують термінів «державна» чи «офіційна мова», оскільки не мають потреби зайвий раз підкреслювати офіційний статус мови титульної чи державотворчої нації. Така потреба, на жаль, існує в Україні, де століттями українська мова нищилась на державному рівні» [5, с. 73]. Науковець також зазначає, що в одних країнах світу, як, наприклад, у Швейцарії, поняття «державна мова» ширше, ніж поняття «офіційна мова», бо згідно з Конституцією цієї країни державними мовами є німецька, французька, італійська і ретороманська, хоч остання практично й не використовується в державному та громадському житті, а офіційними - німецька, французька, італійська, в інших, як, наприклад, в Іспанії, навпаки, поняття «офіційна мова» ширше, аніж поняття «державна мова». Так, Конституція Іспанії, оголошуючи кастильське наріччя державною мовою, також проголошує, що всі інші наріччя іспанської мови є офіційними у відповідних автономних утвореннях. Можна зробити висновок, що проблема розмежування офіційної та державної мов є нагальною лише в державах, де є кілька офіційних чи державних мов, в інших же - це питання усталеного слововживання [4, с. 129].

Натомість цілком очевидною є потреба нормативно-правового закріплення статусу державної мови. В окремих державах (наприклад США чи Великобританії) статус мови титульної нації не закріплений ані в Конституції, ані в рішеннях органів конституційної юрисдикції, варто звернути увагу, що в таких державах статус і значимість мови не піддається сумніву ніким. Потреба в офіційному правотлумаченні органів конституційної юрисдикції, яке більш динамічне в реагуванні на соціальні процеси, ніж внесення змін до Основних законів, виникає доволі часто не лише в контексті захисту особливостей конституціоналізму кожної держави від наднаціонального права, а й для підсилення новосформованої конституційної ідентичності, або такої, що лише формується.

Власне тому після Революції Гідності саме Конституційний Суд України став каталізатором прийняття нового Закону про забезпечення функціонування української мови як державної, визнавши неконституційним попередній Закон, що врегульовував мовні відносини, - Закон про засади державної мовної політики. Щоправда, невідповідність Конституції КСУ вбачає, насамперед, у порушенні встановленої Основним Законом законодавчої процедури, що відповідно до ч. 1 ст. 152 є достатньою підставою для визнання закону неконституційним. Численні порушення, перелічені у мотивувальній частині Рішення, істотно вплинули на остаточний результат прийняття Закону, що викликає сумнів стосовно його легітимності. Натомість щодо змісту КСУ зазначає: «Дотримання встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення та набрання чинності законами є однією з умов легітимності законодавчого процесу, у випадку її порушення конституційному контролю підлягає не зміст закону, а встановлена Конституцією України процедура його розгляду та ухвалення». З одного боку, таке формулювання підстави є однозначним, не викликає сумнівів та приводів для політичної кон'юнктури. Проте внаслідок відсутності позиції органу конституційної юрисдикції стосовно конституційності положень вищезгаданого Закону складно оцінити і відповідність Конституції нового Закону (нормативна база фрагментарна і стисла, тому необхідне системне правотлумачення). Також нема змоги прослідкувати підхід КСУ до ролі державної мови на формування ідентичності народу та перекладення частини її функцій на мови національних меншин. Прецедент визнання неконституційним закону, що регулює відносини застосування одного з основних факторів формування конституційної ідентичності саме в Україні, на підставі лише процедурних порушень може призвести до небажаної такої практики в майбутньому. Таким чином, конституційність законів залежатиме не від їхнього змісту, а від добросовісності народних депутатів та ретельного дотримання регламенту під час прийняття законів [1].

Варто, однак, нагадати, що питання державної мови КСУ аналізує не вперше. У згаданому Рішенні від 14.12.1999 р. № 1-6/99 орган конституційної юрисдикції зазначив: «Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття «конституційний лад». Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Конституцією України статус державної мови надано українській мові (ч. 1 ст. 10) [3]. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено у преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі». Власне, в останньому реченні йдеться про обов'язковість взаємозв'язку державної мови з національною ідентичністю. Однак КСУ вважає, що мова - не лише ключова ознака держави, а й належить до структури конституційного ладу. Такий підхід свідчить, що державна мова поширює свій вплив не лише на етнічно-культурну площину. Таку позицію підтверджує і положення Рішення, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України у процесі здійснення повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.

Можна стверджувати, що тут йдеться уже про конституційну ідентичність. Зрозуміло, мова є одночасно засобом комунікації і найбільш очевидним символом ідентичності нації, а у випадку моноетнічної держави - і народу. Конституційна ж ідентичність, своєю чергою, проявляється у відповідній національній системі конституціоналізму як відчуття спільності індивідів на основі загального визнання конституційних принципів [6, c. 52].

Європейський Суд, до прикладу, ще у 1989 р. визнав, що положення права ЄЕС не суперечать встановленню політики захисту та підтримки мови Держави-члена як «засобу вираження національної та культурної ідентичності» (справа Грьонер про відмову призначення голландської громадянки вчителем в Ірландії після незадовільного результату за мовний іспит).

Органи конституційної юрисдикції нерідко посилаються у рішеннях на конституційну ідентичність: зокрема, в контексті конституційного застереження перед приматом права ЄС. Першим таким рішенням, де національний суд теоретизував контрліміти, було рішення Конституційного Суду Італії від 18.12.1973 р. (справа Фронтіні) [7]. Конституційний Трибунал Польщі пояснив, що поняття конституційної ідентичності є еквівалентним або принаймні тісно пов'язаним із поняттям національної ідентичності (Рішення від 24.11.2010 р. № K32/09) [8]. Поняття також включає в себе традиції та культурну спадщину держави: його варто інтерпретувати не лише на підставі п. 2 ст. 4 Лісабонської угоди, а й її преамбули, де однією з вказаних цілей ЄС є поглиблення солідарності між народами Союзу з повагою до їхніх історії, культури та традицій.

Актуалізувала аналіз цієї проблеми саме органами конституційної юрисдикції практика Конституційного суду Німеччини, що впровадив поняття так званих «Eternity Clauses» («Вічних положень»), що становлять ядро конституційної ідентичності держави. Це норми, які не підлягають зміні, навіть у разі невідповідності праву ЄС (наприклад, активне виборче право громадян Німеччини). На основі цієї доктрини приймали рішення органи конституційної юрисдикції Польщі, Угорщини та Чехії. Однак чому поняття «конституційної ідентичності» витіснило як у судовій практиці, так і в праві ЄС «національні ідентичності»? По-перше, визначення нації і досі доволі розмите (незрозуміло, що є конститутивною її ознакою: спільні етнічно-культурні особливості чи єдині правові цінності), по-друге, складно визначити таку ідентичність в поліет- нічних державах. Тому акцент змістився з соціологічного чи історичного аспекту на правовий [9, c. 499].

Проте дослідники вважають цікавими, насамперед, використання поняття конституційної ідентичності за межами ЄС, наприклад особливим було рішення Верховного суду Індії з двох причин: ця держава не належить до ЄС, і, використовуючи це поняття, суд опирався на доктрину, а не на Лісабонську угоду, а також тут посилання на конституційну ідентичність було підставою для недопущення прийняття змін до положень Конституції, особливості яких були визнані істотними для цілісності Основного Закону і гарантувало імунітет від змін [10, c. 375].

Безсумнівно, найбільш дотичною до аналізованої проблеми є постанова про тлумачення ч. 1 ст. 13 Конституції у співвідношенні з Преамбулою Конституції і Декларацією про незалежність Конституційного Суду Молдови від 5 грудня 2013 р. Орган конституційної юрисдикції чітко визначив тоді, що Декларація має конституційне значення, оскільки цей документ, відображаючи основні політичні цілі, висловлює національну свідомість і визначає «конституційну ідентичність» Республіки Молдова. Так, Декларація про незалежність перелічує елементи, визнані істотними для визначення конституційної ідентичності нової держави і її народу: прагнення до свободи, незалежності і національної єдності, мовна ідентичність, демократизація, правова держава, ринкова економіка, історія тощо [11].

Суд також визнав: порушення конституційної ідентичності рівноцінне посяганню на установчу владу народу, а її первинним ядром є Декларація незалежності.

Видається, що тенденція поширюється все більше: станом на березень 2018 р. депутати парламенту Македонії звернулись до Конституційного Суду з метою перевірки конституційності ще навіть не підписаного і не опублікованого закону про мови. Хоч нині закон не пройшов усю процедуру прийняття, розгляд, вочевидь, відбудеться, і, вочевидь, буде порушено питання ідентичності, особливо гостре у республіках колишньої Югославії.

Втім, як справедливо зазначає В. Шишкін, жодна з держав не може бути прикладом для України власне через цю ж концепцію конституційної ідентичності. Суддя КСУ у відставці стверджує: не може бути аналогії в підходах стосовно мови, роль якої визначається державним статусом. Жодна з країн з офіційною дво- або багатомовністю не може бути прикладом для іншої країни, універсальності тут немає і бути не може. Кожна країна є унікальною у своєму суспільному житті. Що ж стосується української мови в Україні, до зазначеного додається ще один впливовий чинник - постколоніальний стан [12].

Висновки і перспективи подальших розвідок. Ретельний аналіз Конституції України, міжнародних договорів (насамперед Проекту Європейської Конституції та Лісабонської угоди), рішень органів конституційної юрисдикції як України, так і інших держав підтверджує: інститут державної мови є складовою частиною суверенітету держави, який, своєю чергою, є підґрунтям для формування конституційної ідентичності. На відміну від мов національних меншин, питання врегулювання яких є питанням захисту прав людини, державна мова є державотворчим чинником, важливим об'єднавчим складником конституційної ідентичності. Залишається потреба дослідити особливості нормативно-правового регулювання мовного питання в державах із відмінними конституційними ідентичностями і в Україні зокрема, зважаючи на загрози та формування цієї ідентичності. мова конституційний юрисдикція нація

Список використаних джерел

1. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про засади державної мовної політики». Ткаченко Є. В. Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект: дис.... канд. юр. наук: 12.00.02. Харків, 2009.

2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови).

3. Прадід Ю.Ф. Поняття державної та офіційної мови в сучасній юридичній науці. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2001. Вип. 16. С. 128-131.

4. Антонович М. Законодавство України та зарубіжних країн щодо статусу державної мови (порівняльний аспект). Право України. № 6.

5. Бориславська О.М. Загальноєвропейські конституційні цінності як основа європейської моделі конституціоналізму. Часопис Київського університету права. 2015. № 2. С. 52.

6. Frontini v Minister delle Finanze 2 CMLR 372 (Italian Constitutional Court). 1974.

7. Judgment of 24 November 2010 Ref. No. K 32/09 of Constitutional Tribunal of the Republic of Poland. 2010.

8. Faraguna P. Taking Constitutional Identities Away from the Courts. Brooklyn Journal of International Law. 2016. Vol. 41:2. P. 499.

9. Jacobsohn G.J. Constitutional Identity. The Review of Politics. 2006. № 68. P. 375.

10. The text of the Declaration of Independence prevails over the text of the Constitution. 2013.

11. Шишкін В.І. Мова як складник державотворення. Мовознавство. 2013. № 2. С. 221-231.

Размещено на Allbest.ru