Тенденція універсалізації та уніфікації права як один із напрямів впливу глобалізації на національну правову систему

Размещено на http://allbest.ru

Інститут підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Тенденція універсалізації та уніфікації права як один із напрямів впливу глобалізації на національну правову систему

Терещук Д.С., курсант ІІ курсу

Анотація

У статті проаналізовано одну з тенденцій розвитку права в умовах глобалізації - тенденцію універсалізації та уніфікації права. Визначено, що в основі цієї тенденції лежить об'єктивний процес інтеграції світової економіки, фінансів, засобів зв'язку, засобів масової інформації та інших засобів і сфер життя, який вплинув як на еволюцію права загалом, так і на окремі тенденції його розвитку. У статті перелічені основні способи (форми) універсалізації права, розкритий їх зміст.

Автором визначено, що універсалізація права, яка виражається в прагненні виробити загальні, всеосяжні підходи до права, і уніфікація, що означає введення до правових систем держав одноманітних норм, - явища не нові в державно-правовому житті різних країн. Аналізуючи проблему, автор статті відзначає, що, попри всі особливості національних систем, право, по суті, являє собою історію його все більшої універсалізації й уніфікації, історію просування до все більш глобального права. Такі історично прогресуючі властивості й характеристики права, що розвиваються, знаходять своє вираження, закріплення і здійснення як в окремих національно-державних системах права, так і в міжнародному праві. Також сформульовано поняття інтернаціоналізації, яке означає зближення національних політичних і правових систем, що приводить до посилення їх взаємовпливу і взаємодії. Таке зближення сприяє тому, що схожі правові ситуації вирішуються більш ефективно та оперативно.

Універсалізація національного права, яка є частиною правової глобалізації, обумовлює визнання основних правових цінностей, універсалізацію юридичної мови, а також правових норм, створення універсальних правових механізмів та інструментів.

У роботі відзначено, що найважливішим засобом для здійснення універсалізації національного права в юридичній літературі називають правову рецепцію. Вона є необхідним інструментом розвитку правової системи. Рецепція - це передусім сприйняття, визнання і схвалення національною правовою системою норм і принципів наднаціонального права, спрямоване на універсалізацію національного права. Ще одним засобом універсалізації національного права визначено гармонізацію, яка в широкому розумінні характеризується як процес узгодження правових норм з науковими методологічними основами, побудованими на принципах єдності, завершеності, цілісності, пропорційності, узгодження й досконалості. Третім проаналізованим способом універсалізації права вказана правова уніфікація.

Ключові слова: універсалізація права, уніфікація права, глобалізація, гармонізація, адаптація, рецепція, інтеграція, апроксимація, правова система, право, держава, принципи права.

Abstract

Tendency of universalization and unification of rights as one of the directions of the impact of globalization on the national legal system

The article analyzes one of the tendencies of the development of law in the conditions of globalization - the tendency of universalization and unification of law. It is determined that this tendency is based on an objective process of integration of the world economy, finances, communications, mass media and other life spheres, which could not but affect both the evolution of law as a whole and its tendencies. further development. The main ways (forms) of universalization of law are listed, their content is analyzed. It is determined that the universalization of law is manifested in the desire to develop common, comprehensive approaches to law, and unification, which means the introduction of uniform norms into the legal systems of the states, is a phenomenon not new in the state-legal life of different countries. Analyzing this, it is determined that for all the peculiarities of national systems, law is, in essence, a history of its increasing universalization and unification, a history of advancement to an increasingly global law, and such historically progressive properties and characteristics of evolving law find expression consolidation and implementation both in individual national-state systems of law and in international law. Also, the concept of internationalization is formulated, which means the approximation of national political and legal systems, which increases their interaction and interaction. This approximation contributes to the fact that similar legal situations are dealt with more effectively and promptly.

The universalization of national law, as a manifestation of legal globalization, leads to the recognition of fundamental legal values, the universalization of the legal language, as well as legal norms, the creation of universal legal instruments and instruments.

It is determined that the most important tool for the universalization of national law is called legal reception in the legal literature. It is a necessary tool for developing the legal system. reception is, above all, the perception, recognition and approval of the national legal system of rules and principles of supranational law, aimed at the universalization of national law. The next means of universalisation of national law is called harmonization, which in the broad sense is the process of alignment, built on the scientific methodological foundations of unity, completeness, integrity, proportionality, harmonization and perfection. Another unified way of universalisation is legal unification.

Key words: universalization of law, unification of law, globalization, harmonization, adaptation, reception, integration, approximation, legal system, law, state, principles of law.

Серед тенденцій розвитку правових систем в умовах глобалізації на загальному та регіональному рівнях слід виокремити, передусім, тенденцію універсалізації та уніфікації права. Передумовою зближення правового регулювання слід вважати широку інтернаціоналізацію у найрізноманітніших сферах життєдіяльності людей [1, c. 14].

В основі виникнення й посилення цієї тенденції, як і інших, схожих на неї течій, на думку М.М. Марченка, лежить об'єктивний процес інтеграції світової економіки, фінансів, засобів зв'язку, засобів масової інформації та інших засобів і сфер життя суспільства, який справив значний вплив як на еволюцію права загалом, так і на тенденції його подальшого розвитку. Однак незважаючи на те, що універсалізація й уніфікація права простежуються практично на всіх історичних етапах еволюційного розвитку державно-правової системи, в умовах глобалізації вони проявляються найбільш яскраво і мають скоріше не еволюційний, а вибуховий, революційний характер [5, c. 83].

Унаслідок цього сам процес глобалізації не випадково характеризується іноді як «макромасштабний, багатоплановий», хоча і «внутрішньо суперечливий процес нарощування загального в елементах світової економічної, соціальної та правової систем» [5, c. 84].

Безумовно, ступінь розвитку цієї тенденції в межах різних регіонів у зв'язку з об'єктивними причинами не є та не може бути однаковим. Різниця, зокрема, полягає в рівні інтеграції, яка сприймається як «модель свідомої та активної участі групи країн у процесах стратифікації світу, що обумовлюється глобалізацією». Так, якщо на теренах Європейського Союзу (ЄС) інтеграція практично в усіх сферах життя даного товариства (співтовариства) досягла достатньо високого рівня, то в межах інших регіонів, включаючи Співдружність Незалежних Держав (СНД), вона розвинута недостатньо.

Стосовно глобального рівня з урахуванням того факту, що інтеграція традиційно розглядається вітчизняними та зарубіжними авторами як невід'ємна та досить важлива складова частина процесу глобалізації, можна зробити висновок: рівень всесвітньої інтеграції визначає рівень глобалізації у світі, а також ступінь розвитку тенденції універсалізації та уніфікації права. Природно, що при цьому слід виходити з факту нерівномірності розвитку названих явищ у різних частинах земної кулі, а не з якогось «середньо статистичного» показника.

Як відзначається багатьма дослідниками, універсалізація права, яка проявляється у прагненні виробити загальні, всеосяжні підходи до права, та його уніфікація, що означає введення до правових систем держав одноманітних норм, - явища не нові в державно-правовому житті різних країн. Аналізуючи цю проблему, B.C. Нерсесянц відзначав, що, попри всі особливості національних систем, право, по суті, являє собою історію його все більшої універсалізації й уніфікації, історію просування до все більш глобального права, і такі історично прогресуючі властивості та характеристики права, що розвиваються, знаходять своє вираження, закріплення і здійснення як в окремих національно-державних системах права, так і в міжнародному праві [20, с. 40].

Універсалізація національного права, як прояв правової глобалізації, обумовлює визнання основних правових цінностей, універсалізацію юридичної мови, а також правових норм, створення універсальних правових засобів та інструментів.

Процес глобалізації, на думку 1.1. Лукашук, в політичній і правовій сфері відрізняється своєю специфікою: тут рівень єдності набагато нижчий, ніж у соціально-економічній сфері, оскільки держави продовжують оберігати свою незалежність. Тому стосовно держав та їх правових систем більш точним є термін «інтернаціоналізація» [12, с. 82]. На думку С.О. Щетиніна, сутність правової інтернаціоналізації полягає в тому, що внутрішньодержавне право знаходиться в тісному взаємозв'язку з іншими внутрішньонаціональними правовими системами [29, с. 18].

Отже, інтернаціоналізація означає зближення національних політичних і правових систем, що приводить до посилення їх взаємовпливу та взаємодії. Таке зближення сприяє тому, що схожі правові ситуації вирішуються більш ефективно та оперативно.

Сутність правової інтернаціоналізації Ю.О. Тихомиров визначає як «концептуально-нормативну спільність правового регулювання, що є властивою всім або багатьом національним правовим системам» [25, с. 167-168].

Вважаємо, що можна використовувати обидва терміни (універсалізація та інтернаціоналізація) як тотожні, такі, що відображають вплив глобалізації на національну правову систему.

Правова універсалізація спрямована на формування універсальних «правил гри», у рамках яких суб'єкти права в правових системах різних рівнів можуть вступати у правові відносини, врегульовані не тільки правовою системою одного рівня. Природно, що цей процес є достатньо складним, суперечливим, а на його хід і зміст впливає безліч чинників. Для успішного просування у цьому напрямі необхідно враховувати стан різних компонентів національних правових систем, починаючи з законодавства і закінчуючи типом праворозуміння, правосвідомості, правової культури тощо. Цей процес продиктований об'єктивним характером глобаліза- ційних процесів, що відбуваються у сучасному світі.

Універсалізації національного права сприяє процес формування та функціонування єдиного правового простору, який складається з національних правових систем. Такий правовий простір створюється з урахуванням, з одного боку, інтересів і потреб відповідних національних правових систем, а з іншого - тенденцій, що відбуваються в рамках наднаціонального права. Ефективність його формування залежить від співвідношення інтересів національного і наднаціонального права.

Необхідно відзначити, що універсалізація національного права, з одного боку, підсилює вплив міжнародного права на національне, а з іншого - зміцнює позиції національного права при розробці норм міжнародного права [3, с. 18]. Таким чином, цей процес передбачає не тільки застосування норм та принципів міжнародного права у структурі національного права, але і впровадження норм національного права в міжнародне. Звичайно, що він відбувається не автоматично, оскільки для застосування норм і принципів міжнародного права необхідний відповідний рівень розвитку національної правової системи, що визначає її здатність до трансформації. Постійна взаємодія між правовою системою України та іншими правовими системами національного і міжнародного рівнів, а також взаємопроникнення різних правових положень сприяють універсалізації українського права. Така ситуація зумовлює необхідність вирішити питання, пов'язане з функціонуванням правових систем в умовах взаємодії з усіма течіями суспільного життя.

Універсалізація національного права, на думку багатьох авторів, має як об'єктивний, так і цілеспрямований характер. Об'єктивний характер цього процесу відображає сучасний стан суспільного розвитку, що полягає у взаємозалежності та взаємодії. Що стосується цілеспрямованого характеру універсалізації національного права, то він є продуманим, спланованим процесом, для реалізації якого необхідне здійснення визначених кроків з використанням конкретних способів і прийомів. До таких механізмів І.І. Лукашук та С.В. Поленіна відносять рецепцію, гармонізацію, уніфікацію, стандартизацію та інші засоби [16, с. 20]. А от Ю.О. Тихомиров, досліджуючи процеси правової інтернаціоналізації, вказані способи називає «формами». До них він також відносить діяльність держав, спрямовану на зближення законодавств, імплементацію, канали інтелектуального впливу [25, с. 184].

Правова інтеграція, як відзначає Кр. Пурсіайнен, - це переважно практичні зусилля, а не теорія. Проте, з теоретичної точки зору, на основі класичної системи свободи торгівлі сформувалася досить поширена думка щодо того, що конвергенція, апроксимація або гармонізація правових систем у перспективі стабілізуватимуть і підсилюватимуть національні економіки та створюватимуть здорове конкурентне середовище. Основна ідея полягає у створенні схожих умов руху товарів, капіталу, послуг і переміщення громадян, що автоматично приведе до поглиблення інтеграції [23].

Найважливішим засобом здійснення універсалізації національного права в юридичній літературі називають правову рецепцію.

Рецепція права є необхідним інструментом розвитку правової системи. Термін «рецепція», як відомо, походить від латинського «гесерйо» - ухвалення. Стосовно права поняття «рецепція» трактується як «запозичення, сприйняття будь-якою національною правовою системою принципів, інститутів, основних рис іншої національної системи» [4, с. 53]. Найвідоміша рецепція в історії правого розвитку пов'язана з римським правом. Вона полягала в ухваленні, пожвавленні та модернізації основних положень римського приватного права, що стало базою для формування романо-германського права. У результаті такої рецепції були запозичені не тільки такі поняття й положення, як власність, майнові та особисті права, поділ права на приватне й публічне, систематизація законодавства, але й багато з них набули нового змістовного навантаження та модернізувалися, були приведені у відповідність з новими умовами суспільного розвитку.

Правову рецепцію відомий французький дослідник Ж. Карбоньє розглядає як різновид правової акультурації, називає її ще «тотальною акультурацією» або «культурною мутацією» [13, c. 198, 201]. У юридичній літературі також виділяють поняття прямої рецепції, яка полягає в трансплантації, а точніше копіюванні норм міжнародного права без змін текстуального і змістовного характеру. Прикладом такої рецепції може служити ст.9 Конституції України, яка проголошує: «Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.» [15].

Виділяють також бланкетну рецепцію, яка, як форма відсилання, застосовується тоді, коли норма міжнародного права не запозичується, але на неї робиться відповідне посилання в нормі національного законодавства [10]. Прикладом є ст. 18 Конституції України, яка закріплює положення про те, що «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирної і взаємовигідної співпраці з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів та норм міжнародного права» [15].

Таким чином, рецепція - це, насамперед, сприйняття, визнання і схвалення національною правовою системою норм і принципів наднаціонального права, спрямоване на універсалізацію національного права.

Як правове явище рецепція є найбільш затребуваним (особливо для сучасності) інструментом модернізації права [27, c. 18]. Це пояснюється тим, що правові системи будь-якої країни ніколи не існували та не існують ізольовано. Вони тісно взаємодіють одна з одною, ведуть між собою нескінченний культурний діалог. Правова культура окремих країн зазнає постійного бомбардування випадковими фрагментами інших правових культур, юридичних текстів, процедур та правових конструкцій.

Наступним засобом універсалізації національного права називають гармонізацію, яка в широкому розумінні, на думку Ю.О. Тихомирова, є процесом вирівнювання, побудованим на наукових методологічних засадах єдності, завершеності, цілісності, пропорційності, узгодження й досконалості [26, c. 75].

І.І. Лукашук визначає гармонізацію як процес цілеспрямованого зближення правових систем загалом або окремих галузей, утвердження загальних інститутів і норм, усунення суперечностей [16, c. 45]. С.Ю. Кашкін називає гармонізацію одним із методів правової інтеграції, суть якої полягає в трансформації правових норм шляхом приведення їх до єдиного знаменника [14]. Таку позицію підтримує інший російський дослідник М.Л. Ентін, який зазначає, що «гармонізація законодавства і правозастосовчої практики є основним інструментом інтеграції. Гармонізація формує правову основу інтеграції. Вона обслуговує її. Без гармонізації інтеграція є неможливою» [11, c. 233]. Аналізуючи вищенаведені точки зору, визначаємо ключовий момент, який характеризує гармонізацію, а саме те, що, на відміну від рецепції, вона не означає автоматичного включення міжнародного права в структуру національного права, а передбачає адаптацію запозичених положень до конкретних умов історичного, ідеологічного, соціально-економічного та культурного характеру.

Сучасний етап правового розвитку надає безліч прикладів гармонізації законодавства. Найяскравішою ілюстрацією є гармонізація законодавства, що реалізується в рамках Європейського Союзу шляхом розробки такого нормативно-правового акту, як директива. Цей акт є обов'язковим для реалізації країнами-членами ЄС. Проте, що стосується конкретних форм і методів його реалізації, то кожна держава-член ЄС обирає власні варіанти відповідно до своєї національної специфіки. Європейська інтеграція ефективно реалізується саме завдяки таким директивам, які є важливим джерелом права ЄС.

Гармонізація, з одного боку, готує нормативну базу для універсалізації національного права, з іншого - виступає як засіб реалізації інтеграційних процесів, що полягають в організаційній, освітній та інших формах діяльності національних держав, регіональних і міжнародних об'єднань.

Таким чином, гармонізація - це процес приведення нормативної бази до єдиних стандартів в рамках національних правових систем, що забезпечує їх зближення в різних сферах діяльності, таких як правотворча, правозастосовча, правоохоронна та інших.

Ще одним засобом універсалізації національного права виступає правова уніфікація, суть якої полягає у введенні до національної правової системи держав нових, одноманітних правових норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин.

Уніфіковані правові норми або одноманітно регулюють суспільні відносини різних національних законодавств, або створюють основу для такого регулювання в рамках окремих правових систем. Вони засновуються на двосторонніх та багатосторонніх міжнародно-правових актах універсального або регіонального характеру: конвенціях, угодах, типових законах [2, c. 142]. Уніфіковані норми, які містяться у міжнародно-правових актах, спрямовані на їх одноманітне застосування у державах, які підписали ці акти.

Уніфікація права може проводитися різними способами: шляхом укладання міжнародних угод, прийняття модельних рекомендаційних законодавчих актів, застосування примірних договорів міжнародних організацій, використання міжнародних звичаїв [26, c. 97-98].

Прикладом уніфікації правових норм є такий нормативно-правовий акт, як регламент, що вважається найважливішим джерелом права ЄС. Регламент, на відміну від директиви, є не тільки обов'язковим для держав-членів ЄС, але й має універсальні форми застосування в межах усього Європейського Союзу.

Гармонізація та уніфікація є найважливішими засобами універсалізації національного права. Гармонізація виступає як м'яка, попередня, менш болісна форма правової інтеграції, що забезпечує умови для застосування уніфікації, яка вважається більш жорсткою формою правової інтеграції. Як було зазначено, основою цих процесів є укладання міжнародних договорів та ухвалення резолюцій міжнародних організацій і об'єднань, положення яких відображаються в нормах національного права. Існує й інша форма інтеграції - «рух знизу», що полягає в намаганні національних правових систем активно долучитися до об'єднавчих процесів. Прикладом може слугувати прагнення національної правової системи України приєднатися до європейських інтеграційних процесів. Основоположною нормативною базою для цього процесу є Закон України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», прийнятий 18 березня 2004 р. [22]. Отже, уніфікація правових норм як одна з форм зближення правових систем відображає процес узгодження норм конкретного національного права з нормами міжнародного або регіонального права шляхом встановлення єдиних норм права, що мають одноманітне застосування в усіх державах, які є учасниками міжнародно-правової або регіонально-правової угоди.

Як самостійний спосіб реалізації універсалізації національного права називають стандартизацію у правовій сфері, суть якої полягає в приведенні національного права у відповідність з міжнародно-правовими стандартами. «Стандартизація у праві, на думку Є.Г. Лук'янової, - це юридичне віддзеркалення стандартизації всього суспільного життя, одна з характерних рис епохи глобалізації» [17, c. 84].

Коли йдеться про стандартизацію у правовій сфері, зазвичай маються на увазі «міжнародні стандарти», тому що її теоретичне осмислення має місце в рамках теорії міжнародного права, а точніше, міжнародного гуманітарного права. Зокрема, коли розглядається проблематика основних прав і свобод людини, звертають увагу на міжнародні стандарти, розроблені в рамках міжнародного гуманітарного права і спрямовані на формування правової бази їх захисту. Більшість норм, вироблених в рамках Ради Європи, розраховані на формування таких стандартів, які сприймаються як орієнтири захисту прав і свобод людини в рамках національних правових систем. Основоположним документом, фундаментальною правовою базою у сфері захисту прав та свобод людини, як уже наголошувалося, є Загальна декларація прав людини, 1948 р. Попри те, що документ носить рекомендаційний характер, він вважається еталоном у цій сфері, а до його стандартів прагне наблизитися більшість сучасних держав.

Таким чином, основу міжнародних стандартів, як відзначає Ю.О. Гаврилов, складають міжнародні договори, а також міжнародні механізми, розроблені для реалізації цих норм на національному та міжнародному рівнях [9]. У юридичній літературі, як уже було зазначено, імплементація також розглядається як засіб універсалізації національного права, суть якого полягає в розробці комплексу заходів, спрямованих на визнання юридичної сили та організаційне забезпечення впровадження міжнародних норм усередині держави [8, c. 67]. Імплементація в буквальному розумінні означає «забезпечення практичного результату та фактичного виконання конкретними засобами». Великий юридичний словник визначає її як «фактичне здійснення міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні шляхом трансформації міжнародно-правових норм в національні закони і підзаконні акти» [4, c. 222].

Імплементація як засіб універсалізації національного права передбачає, насамперед, сприйняття і запозичення принципів та норм міжнародного права з подальшим їх впровадженням у структуру національної правової системи. Як відзначає А.З. Гавердовський, способи імплементації як стосовно окремих норм, так і їх сукупності в кожному конкретному випадку застосовують уповноважені на такі дії органи законодавчої, виконавчої чи судової влади [7, c. 46].

Таким чином, імплементація як метод безпосередньої реалізації міжнародно-правових норм та введення їх у систему національного права включає до себе:

- інкорпорацію, яка означає, що юридичні формулювання міжнародних угод та договорів без змін входять до системи внутрішньодержавного права;

- трансформацію, коли відбуваються деякі зміни тексту без зміни його сенсу відповідно до правових традицій юридичної техніки;

- юридичну «відсилку», яка відправляє безпосередньо до першоджерела, тобто до міжнародного договору чи угоди.

Наприклад, у ст. 5 «Фундаментальних принципів щодо статусу неурядових організацій у Європі», ухвалених країнами - членами Ради Європи у 2002 р., передбачено, що неурядові організації відповідно до національного права «можуть мати різні статуси для того, щоб відображати відмінності у фінансових чи інших перевагах, які їм надаються на додаток до правосуб'єктності» [28]. Тобто, безпосередньо визнається можливість різних варіантів упровадження в національне право норм угоди та законодавчого закріплення статусу неурядових організацій. Більше того, Принципами встановлюються основні положення та забезпечується можливість створення неурядових організацій, процедура ж їх утворення та функціонування має бути встановлена державою [6, c. 77].

Правову імплементацію деякі автори також називають «трансформацією» [19, c. 105]. У цьому випадку йдеться про сприйняття міжнародно-правових норм національним правом. Сам процес сприйняття в різних країнах може забезпечуватися різними правовими механізмами, однак, скрізь вони мають ряд спільних ознак [29, c. 19-20]. В Україні правова складова цього процесу засновується на змісті ст. 9 Конституції України, в якій зазначається, що «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України».

Разом з вищеназваними засобами універсалізації національного права, на передній план виходить також поняття «адаптація» права. Цей термін означає складний, копіткий процес, що складається з комплексу заходів законодавчого та організаційного характеру, спрямованих на створення відповідних умов в рамках національного права, наближення до регіональних та міжнародних правових стандартів. Цей термін визначається законодавцем як найважливіший засіб, що наближає національну правову систему України до європейського права. У розділі VI «Послідовність здійснення адаптації в пріоритетних сферах» Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу зазначено, що адаптація законодавства України здійснюється у такій послідовності:

- «визначення актів acquis communautaire, які регулюють правовідносини у відповідній сфері;

- переклад визначених актів українською мовою;

- здійснення комплексного порівняльного аналізу регулювання правовідносин у відповідній сфері в Україні і в Європейському Союзі;

- розробка рекомендацій щодо приведення законодавства України у відповідність з acquis communautaire;

- проведення економічного, соціального та політичного аналізу наслідків реалізації рекомендацій;

- визначення переліку законопроєктних робіт;

- підготовка проектів законів України та інших нормативно-правових актів, включених до переліку законо- проектних робіт, їх ухвалення;

- моніторинг імплементації актів законодавства України.

Елементом адаптації законодавства має стати перевірка проєктів законів України та інших нормативно- правових актів на їх відповідність acquis communautaire з метою недопущення прийняття актів, які суперечать acquis Європейського Союзу» [24, c. 132].

Останнім часом дослідники звертають увагу на ще одне поняття «апроксимація» ( від лат. approximate - наближати) - метод наближення одних правових систем до інших, який сприяє універсалізації національного права [24, c. 49].

У сучасних умовах апроксимація стала достатньо поширеним прийомом, спрямованим на інтеграцію правових систем. Її використання пов'язують із формуванням вільного ринку, його складною структурою, з інформаційною структурою суспільства, розвитком комунікаційних технологій.

Як зазначає Кр. Пурсіайнен, словник взаємовідносин ЄС-Росія, крім повної «гармонізації», включає «апроксимацію» або «регулятивну конвергенцію». Таким чином, Росія не просто приймає європейське законодавство таким, як воно є, але враховує при цьому особливості свого власного. Крім того, європейське законодавство є лише частиною сукупності законів країн-членів ЄС, парламенти яких до цього часу залишаються компетентними і самостійними у своїх рішеннях з широкого кола питань.

Таким чином, апроксимованою повинна бути лише частина російського законодавства [23]. У вітчизняній юридичній літературі існує точка зору, згідно з якою термін «адаптація», що вживається українським законодавцем, не зовсім точно характеризує стан зближення правової системи України з правовою системою ЄС. Тому саме термін «апроксимація» повною мірою відображає процес наближення, а не зближення, правової системи України до правової системи ЄС, в рамках якого робиться спроба максимально наблизитися до критеріїв, встановлених для вступу до цієї організації.

Ступінь використання кожного з перелічених способів і прийомів універсалізації національного права в рамках різноманітних національних правових систем є неоднаковим. У межах різних правових систем бажаних результатів неможливо досягти за допомогою одних і тих самих прийомів та способів.

Незважаючи на індивідуальний підхід, обраний у рамках різноманітних національних правових систем з метою універсалізації національного права, більшість держав сьогодні роблять конкретні кроки до її реалізації. Найперше, це вироблення більш-менш універсальних загально-правових концепцій правового розвитку, що відображають сучасне осмислення ролі права в суспільному житті. Зазначеної мети можна досягти за допомогою розвитку і визнання загальних концепцій забезпечення прав людини та громадянина, багатоманітних форм власності тощо. Такому процесу також сприяє вироблення одноманітних правових норм, що регулюють сфери взаємовідносин між державами. Це сфери, які забезпечують сучасну комунікацію, а також сфери екології, підприємництва, бізнесу, фінансів, взаємних розрахунків, митного права, авторського права, банківського права та інші.

Отже, процес універсалізації національного права розповсюджується, насамперед, на ті сфери суспільного життя, регулювання яких не викликає ніяких сумнівів, є результативним та прийнятним для більшості держав, незалежно від їх культурно-цивілізаційних відмінностей. Для універсалізації національного права має важливе значення використання одноманітної юридичної техніки, визнання та використання загальних нормативних понять та термінів. Таким чином, універсалізація національного права є основним напрямом, який відображає вплив глобалізації на національну правову систему, що реалізується за допомогою відповідних засобів та прийомів. Її ефективність, результативність і темпи залежать від багатьох факторів, які відображають особливості розвитку та функціонування національного права, а також його потенціал і здатність до трансформації під впливом глобалізаційних процесів. юридичний правовий універсалізація уніфікація

Список використаних джерел

1. Бахин С.В. Сотрудничество государств по сближению национальных правовых систем (унификация и гармонизация права) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.0І. Санкт-Петербург, 2003. 22 с.

2. Бехруз Х. Сравнительное правоведение : учебник для вузов. Одесса : Феникс, Москва : ТрансЛит, 2011.504 с.

3. Бірюков РМ. Національна правова система в умовах глобалізації (основні напрямки трансформації) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Одеса, 2011. 22 с.

4. Большой юридический словарь / под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских. 2-е изд., перераб. и доп. Москва : ИНФРА-М, 2004. 704 с.

5. Быкова Е.В. Современные процессы сближения и размежевания основных правовых систем: монография. Москва : Юрлитин- форм, 2012, 232 с.

6. Васечко Л.О. Національне право в умовах глобалізації (загальнотеоретичний аспект) : дисертація на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук : 12.00.01. Луганськ, 2011. 199 с.

7. Гавердовский А.С. Имплементация норм международного права : монография. Київ : Вища школа, 1980. 320 с.

8. Гаврилов В.В. Теория согласования международных и внутригосударственных правовых норм. Государство и право. 2005. № 12. С. 61-70.

9. Гаврилова Ю.А. К вопросу о понятии и сущности международных и национальных экологических стандартов. URL : http://www.rusnauka.com/4_SWMN_2010/Pravo/59082.doc

10. Гладенко А.Н. Проблемы некоторых компаративно-правовых понятий. URL : www.comparativelaw.org.ua/docl/gladen.doc

11. Европейское право: учебник / отв. ред. В.Н. Энтин. Москва : Норма, 2011. 961 с.

12. Калинин С.А. Концептуальные проблемы развития правовой системы Евразийского Экономического Сообщества Международное сотрудничество и совершенствование правовой системы Евразийского Экономического Сообщества : материалы межд. науч.- практ. конф., г. Санкт-Петербург, 26 февраля 2004 г. : Сборник статей. Санкт-Петербург : Береста, 2004. С. 80-83.

13. Карбонье Ж. Юридическая социология: монография / пер. с фр. В.А. Туманова. Москва : Прогресс, 1986. 340 c.

14. Кашкин С.Ю. Стратегия и механизмы гармонизации законодательства [Електронний ресурс] Режим доступу до док. : www.recep. ru/files/documents/harmonization_kashkin_rus.pdf

15. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР / Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. С. 141.

16. Лукашук И.И. Глобализация, государство, право, XXI век : монография. Москва : Спарк, 2000. 279 с.

17. Лукьянова Е.Г. Основные тенденции развития российского права в условиях глобализации. Государство и право. 2004. № 7. С. 84-89.

18. Марченко М.Н. Государство и право в условиях глобализации: монография. Москва : Проспект, 2013. 400 с.

19. Международное частное право: учебник / под ред. Г.К. Дмитриева. Москва : Юрлитинформ, 2004. 540 с.

20. Нерсесянц В.С. Процессы универсализации права и государства в глобализирующемся мире. Государство и право. 2005. № 5. С. 38-52.

21. Правовая система России в условиях глобализации и региональной интеграции : теория и практика/ отв. ред. С.В. Поленина. Москва : Проспект, 2006. 220 с.

22. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу : Закон України від 18 березня 2004 р. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 29. С. 367.

23. Пурсиайнен Кр. От слов - к делу (теории интеграции и отношения ЕС - РФ) [Електронний ресурс] Режим доступу до док. : www. ieras-library.ru/documenti/soveurope/2005/pursiain.doc

24. Словарь иностранных слов / ред. Ф.Н. Петров. Москва : Русский язык, 1987. 608 с.

25. Тихомиров Ю.А. Интернационализация национального права. Московский юридический форум «Глобализация, государство, право, XXI век» : по материалам выступлений. Москва : Городец, 2004. C.167-184.

26. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения: учебник для вузов. Москва : Норма, 1996. 432 с.

27. Ткаченко С.В. Рецепция права в переходный период развития России : монография Москва : Юрлитинформ, 2011. 224 с.

28. Фундаментальні принципи щодо статусу неурядових організацій в Європі: багатостороння угода від 5 липня 2002 р. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. 2010. № 4.

29. Щетинин С.А. Правовая глобализация: понятие и основные формы (теоретико-методологические аспекты) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Ростов-на-Дону, 2009. 24 с.

Размещено на Allbest.ru