Цивільно-правові аспекти охорони майнових прав іноземців та осіб без громадянства в разі примусового відчуження земельних ділянок

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Цивільно-правові аспекти охорони майнових прав іноземців та осіб без громадянства в разі примусового відчуження земельних ділянок

Крупник Р.В., аспірант кафедри цивільного права та процесу юридичного факультету

У статті проаналізовано основні проблемні моменти, пов'язані із примусовим відчуженням земельних ділянок від осіб без громадянства та іноземців, які не можуть мати її у власності. Звернуто увагу на недосконалість чинної редакції ст. 145 ЗК України у зв'язку з тим, що нею чітко не передбачено, які земельні ділянки підлягають примусовому відчуженню, суб'єктів, які вправі звертатися з позовом про примусове відчуження земельної ділянки, а також спосіб та процедуру такого відчуження. За результатами дослідження обґрунтовано авторську позицію, що від осіб без громадянства та іноземців може бути примусово відчужено не лише земельну ділянку сільськогосподарського призначення, але й земельну ділянку несільськогосподарського призначення, яка не може перебувати у власності цих осіб. У процесі визначення суб'єкта, котрий вправі звертатися до суду з позовом про примусове відчуження земельної ділянки до уваги потрібно брати категорію земель та місцезнаходження цієї ділянки, а також те, який із передбачених у ст. 122 ЗК України органів вправі розпоряджатися вказаною земельною ділянкою, якщо вона не перебуває в приватній власності. Зазначено, що під примусовим відчуженням земельної ділянки, згідно зі ст. 145 ЗК України, необхідно розуміти примусовий її продаж, оскільки чинне законодавство України встановлює лише один випадок безоплатного позбавлення особи права власності - конфіскацію, котра в цих відносинах застосовуватися не може. Також обґрунтовано, що відповідатиме чинному законодавству України встановлення судом у своєму рішенні порядку примусової реалізації земельної ділянки, передбаченого нормами Закону України «Про виконавче провадження» з урахуванням таких особливостей: покупцями земельної ділянки можуть виступати, зокрема, особи, передбачені в ст. 130 ЗК України, і не можуть виступати іноземці та особи без громадянства; всі отримані за продаж земельної ділянки кошти, за винятком витрат виконавчого провадження та виконавчого збору перераховуються боржникам; у разі нереалізації земельної ділянки на третіх електронних торгах вона підлягає передачі стягувачу зі сплатою останнім боржнику її вартості за ціною третіх торгів.

Ключові слова: земельна ділянка, примусове відчуження, власник, іноземець, особа без громадянства

Civil law approaches on protection of property rights of foreigners and stateless persons in case of forced alienation of land plots

This article evaluates the main issues regarding the forced alienation of land plots from foreigners and stateless persons who cannot own it. The article emphasizes the deficiency of the current edition of Art. 145 of the Land Code of Ukraine due to the fact that it does not clearly stipulate which land plots are subject to forced alienation, who are entitled to file a lawsuit for the forced alienation of the land plot, as well as the method and procedure of such alienation. Based on the research the author substantiated that not only the agricultural land plots can be subjects of forced alienation from stateless persons and foreigners but also the non-agricultural land plots which cannot be owned by these persons. Regarding the issue who is entitled to file a lawsuit for the forced alienation of a land plot, the category of land and location of the land should be taken into consideration, as well as the authorities entitled to dispose the land plot in accordance with the Art. 122 of the Land Code of Ukraine, if it is not privately owned. The article underlines that according to Art. 145 of the Land Code of Ukraine the forced alienation of the land plot is the forced sale of it, since the Ukrainian laws establishes only one case of free deprivation of the person's property right - confiscation, which cannot be applied in these relations. It is also substantiated that in accordance with the Ukrainian laws, the courts will render in their decision the order on forced sale of the land plot which is stipulated by the norms of the Law of Ukraine “On Enforcement Proceedings”, taking into account the following features: in particular, the buyers of the land plots can be persons listed in Art. 130 of the Land Code of Ukraine, but neither foreigners nor stateless persons; all money received for the sale of the land plot, except for the costs of enforcement proceedings and enforcement fees, are transferred to the debtors; in case of not selling the land on the third electronic auctions, it is subject to transfer to the creditor with the payment to the last debtor of its value at the price of the third auction.

Key words: land plot, forced alienation, owner, foreigner, stateless person.

Вступ

Постановка проблеми. Можливість набуття іноземцями особами без громадянства права власності на земельні ділянки та їх знаходження у власності цих осіб у різних країнах на законодавчому рівні регламентується по-різному. В Україні чинне цивільне законодавство (ст. 374 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) [1]) та земельне законодавство (ст.ст. 81, 82 та 22 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) [2]) базується навколо конституційного принципу, закріпленого в ст. 13 та ст. 14 Конституції України [3], що земля в межах території України є об'єктом права власності українського народу. Право власності на землі набувається й реалізується громадянами, юридичними особами і державою виключно відповідно до закону. Положеннями ЗК України закріплене загальне правило, що іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи, які не можуть виступати суб'єктами права власності на землі сільськогосподарського призначення, мають відчужити ці земельні ділянки протягом року з моменту набуття їх у власність. Нормами ст. 140 ЗК України передбачено, що невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у вказаний строк є підставою для примусового припинення права власності. Порядок такого припинення визначено у ст. 145 ЗК України.

Варто зазначити, що положення ст. 145 ЗК України в чинній редакції неодноразово зазнавали критики з боку науковців через те, що вона не передбачає належного порядку припинення права власності та не деталізує процедури примусового відчуження земельної ділянки. Також висловлюють сумніви в конституційності такої норми, адже згідно зі ст. 41 Конституції України примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток із мотивів суспільної необхідності [4, с. 357, 362].

Європейський суд із прав людини керується тим, що відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачають можливість різного тлумачення певних питань, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод, та не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника [5].

Аналіз останніх наукових досліджень, пов'язаних із примусовим відчуженням земельної ділянки від особи, в котрої вона не може знаходитися у власності, свідчить про те, що вказаному питанню частково присвячували свої праці А.М. Мірошниченко, Р.І. Марусенко, О.В. Єлісєєва, О.О. Погрібний, І.І. Каракаш та інші. Поряд із цим надалі залишається значною кількість питань, які потребують не лише законодавчого врегулювання, але й наукового дослідження.

Тому метою статті є дослідження проблемних питань примусового припинення права власності згідно зі ст. 145 ЗК України та вироблення механізму її застосування таким чином, щоб уникнути свавільного втручання органів державної влади в майнові права особи, земельну ділянку котрої примусово відчужують.

Виклад основного матеріалу

Перша проблема, з якою стикаємося під час застосування ст. 145 ЗК України, - це суб'єкти, котрих можна примусово позбавити права власності, і категорія земель, які можна примусово відчужити.

На думку О.В. Єлісєєвої, з огляду на те, що іноземні особи, особи без громадянства та спільні підприємства не можуть набути у власність землі несільськогосподарського призначення і, відповідно, не можуть їх відчужувати, отже, дія ст. 145 ЗК України поширюється лише на випадки невідчуження іноземними особами та особами без громадянства земельних ділянок сільськогосподарського призначення [6, с. 168].

Окрім цього, А.М. Мірошниченко вважає, що диспозиція ст. 145 ЗК України поширюється лише на випадки, передбачені ч. 4 ст. 81, ч. 4 ст. 82 ЗК України, оскільки вказану статтю доцільно розглядати в сукупності зі ст. 140 ЗК України, яка передбачає можливість припинення права власності на земельну ділянку не у всіх випадках, коли суб'єкт не може мати її у власності, а лише у разі невиконання обов'язків щодо відчуження іноземними особами та особами без громадянства земельних ділянок сільськогосподарського призначення [7, с. 391].

Водночас наш авторський підхід до визначення суб'єктів, котрих можна позбавити права власності на підставі ст. 145 ЗК України, полягає в тому, що іноземні особи та особи без громадянства можуть успадковувати не лише земельні ділянки сільськогосподарського призначення, але також і землі несільськогосподарського призначення (як ті, що згідно з ч. 2 ст. 82 ЗК України можуть їм належати на праві власності, так і ті, що не можуть). На підставі цієї статті можна примусово припинити право власності іноземних юридичних та фізичних осіб, а також осіб без громадянства на земельні ділянки сільськогосподарського призначення та земельні ділянки несільськогосподарського призначення, набуті ними в порядку спадкування, котрі не можуть перебувати у власності цих осіб.

При цьому ми керуємося тим, що хоча чинний ЗК України і не передбачає змоги іноземців та осіб без громадянства успадковувати земельні ділянки несільськогосподарського призначення, водночас його положення також не містять заборони щодо такого спадкування. Окрім цього, принцип рівності усіх суб'єктів права власності, закріплений у ст. 13 Конституції України та ст. 5 ЗК України, передбачає, що закон не може містити необґрунтованих винятків і обмежень. А такими винятками якраз є те, що за однакових умов (неможливість бути суб'єктом права власності) законодавство в одних випадках передбачає можливість спадкування земель (сільськогосподарського призначення), а в інших - ні (несільськогосподарського призначення).

Також за змістом ст. 374 ЦК України іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на землю відповідно до закону. При цьому цей закон не може обмежуватися ст. 82 ЗК України, оскільки право власності на земельну ділянку може виникати й з інших підстав, які не передбачені нею. Правила спадкування майна, в т. ч. земельних ділянок, передбачені в Книзі 6 ЦК України «Спадкове право». Нормами цього кодексу не встановлено жодних обмежень щодо передачі в спадщину певної категорії земельних ділянок, не встановлено жодних обмежень для юридичних осіб та фізичних осіб (якщо вони живі на момент відкриття спадщини) виступати спадкоємцями та не встановлено жодних обмежень у праві спадкодавця призначати собі спадкоємців. А тому, на наш погляд, спадкування земельної ділянки є особливим способом набуття права власності на неї, який не може бути обмежений у ЗК України. Саме цим зумовлена наявність норм у ЗК України про необхідність відчуження земель у випадку набуття їх у власність у порядку спадкування суб'єктами, котрі не можуть бути власниками. земельний відчуження іноземець суд

Погоджуємося повністю з думкою А.М. Мірошниченка, що положення ст. 140 та ст. 145 ЗК України не у всіх випадках передбачають можливість припинення права власності на земельну ділянку, а лише у разі невиконання в добровільному порядку обов'язків суб'єктом щодо її відчуження протягом року з моменту переходу такого права. Водночас вважаємо, що невстановлення обов'язку в ч. 4 ст. 81, ч. 4 ст. 82 ЗК України відчужити землі несільськогосподарського призначення не має жодного правового значення, оскільки такий обов'язок передбачено положеннями ч. 1 ст. 145 ЗК України.

Також погоджуємося з думкою згаданого науковця, що за чинної редакції ст. 145 ЗК України, право власності на земельну ділянку не може бути припинене, якщо громадянин України, що має у власності земельну ділянку, згодом змінить громадянство [7, с. 391]. А тому з метою уникнення колізій у законодавстві, які призводять до ситуацій, коли суб'єктами права власності на земельні ділянки можуть виступати особи, які за ЗК України не мають на це права, ч. 1 ст. 145 ЗК України варто доповнити положенням, що відчуженню підлягають не лише земельні ділянки, які не можуть належати відповідним суб'єктам станом на момент їх переходу до них, але також і земельні ділянки, котрі на момент набуття особами їх у власність могли їм належати, однак у подальшому внаслідок зміни чи втрати громадянства, а також зміни у складі засновників юридичної особи ці особи перестали бути суб'єктами відповідного права.

Варто зазначити, що на розгляді Верховної Ради України перебуває проект закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» № 2178-10 від 10.10.2019 р. [8], згідно з яким пропонується викласти ст. 145 ЗК України в новій редакції. Водночас, як видається з цього законопроекту, ним не усуваються наведені недоліки, оскільки пропонується залишити ч. 1 ст. 145 ЗК України в чинній редакції.

Якщо говорити про порядок відчуження земельної ділянки, то незважаючи на те, що ст. 145 ЗК України не встановлено обов'язку, що примусове відчуження має відбуватися в оплатному порядку, такий обов'язок, на наш погляд, прямо випливає з положень ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу Конвенції. Чинне законодавство України встановлює лише один випадок безоплатного позбавлення особи права власності - конфіскацію, яку в цих відносинах застосовувати не можна. А тому, з огляду на вказані норми та норми ст. 348 ЦК України, під примусовим відчуженням земельної ділянки доцільно розуміти примусовий її продаж.

Найбільша проблема із застосуванням ст. 145 ЗК України полягає в тому, що в ній не зазначено процедури примусового відчуження земельної ділянки, зокрема, не зазначено, які органи мають звертатися до суду із позовом про її примусове відчуження, спосіб, в який має відбуватися таке відчуження і дії, які необхідно вчинити, якщо за результатами відчуження земельну ділянку не буде продано.

Положення ЗК України, котрі існували в редакції до прийняття Закону України «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо порядку проведення земельних торгів у формі аукціону» № 5077-VI від 05.07.2012 р. [9], передбачали, що у разі звернення стягнення на земельну ділянку, що перебуває у власності громадянина чи юридичної особи, земельна ділянка підлягає продажу на земельних торгах, що проводиться у формі аукціону. Після прийняття вказаного закону ст. 135 ЗК України передбачає, що на земельних торгах може відбуватися продаж земельних ділянок, що перебувають у приватній власності винятково в добровільному порядку. Примусово продаж земельних ділянок здійснює державний або приватний виконавець шляхом звернення стягнення на них під час виконання рішень у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» (далі - Закон про ВП) [10].

Не вдаючись у детальний опис процедури реалізації майна, на яке звернено стягнення, котра передбачена вказаним законом, а також прийнятим відповідно до його норм Порядком реалізації арештованого майна [11], оскільки це не є предметом нашої статті, зазначимо лише основні етапи такої реалізації. Зокрема, продаж майна, на котре звертають стягнення, здійснюють на електронних торгах. Для реалізації цього майна державний або приватний виконавець накладає арешт на нього, проводить його оцінку та виставляє на електронні торги за визначеною ціною. Якщо майно за вказаною ціною не продають на торгах, державний (приватний) виконавець вправі це майно ще двічі виставити на торги зі зменшенням його вартості. У разі нереалізації майна на третіх електронних торгах виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому вирішити питання про залишення нереалізованого майна за собою за ціною третіх торгів. Якщо стягувач погоджується на залишення майна за собою, він сплачує вартість цього майна і його передають йому у власність. Якщо стягувач не заявив про своє бажання залишити за собою нереалізоване майно, арешт із майна знімають і його повертають боржникові. За рахунок отриманих від реалізації майна коштів оплачують витрати виконавчого провадження, задовольняють вимоги стягувача та стягують виконавчий збір та штрафи, а залишок коштів перераховують боржникові.

Водночас, якщо вести мову про примусовий продаж земельних ділянок, які не можуть перебувати у власності іноземців та осіб без громадянства, то ми стикаємося з колізією в законодавстві, згідно з якою відчужувати вказані ділянки відповідно до наведеного порядку не можна.

Зокрема, земельні ділянки сільськогосподарського призначення, а також несільськогосподарського призначення, котрі не можуть перебувати у власності іноземців та осіб без громадянства, в розумінні ст. 178 ЦК України є обмежено оборотоздатними. Водночас ст. 61 Закону про ВП передбачає, що шляхом електронних торгів відбувається реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з цивільного обороту або обмежено оборотоздатного. Порядок реалізації обмежено оборотоздатного майна визначається законодавством.

Уся проблема полягає в тому, що на сьогоднішній день, законодавством не визначено порядку реалізації обмежено оборотоздатного майна, зокрема земельних ділянок, що не можуть перебувати у власності іноземців та осіб без громадянства. А тому вказана обставина з урахуванням усіх наведених норм законодавства, що стосується виконавчого провадження, ставить під сумнів правомірність примусового відчуження цих ділянок. Водночас відсутність відповідного порядку реалізації не має бути причиною недотримання імперативних норм законодавства про примусовий продаж таких ділянок, і тим більше, враховуючи конституційний принцип про обов'язковість виконання судових рішень, не має бути перешкодою для виконання рішення суду про такий продаж.

У ситуації, що склалася, наводимо таке авторське бачення її вирішення.

Як відомо, виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. Європейський суд із прав людини неодноразово наголошував на тому, що право на суд було б ілюзорним, якби правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» [12]. У ст. 129-1 Конституції України закріплено, що контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Отже, з наведеного видається, що завданням суду є як забезпечення здійснення правосуддя, так і забезпечення виконання рішення суду. Керуючись цим, доходимо висновку, що в разі відсутності порядку реалізації обмежено оборотоздатного майна суд вправі самостійно встановити цей порядок у своєму рішенні, з урахуванням сутності майна, яке є обмежено оборотоздатним, положень законодавства України, що регулюють його правовий режим, а також аналогії закону. Водночас, встановлюючи цей порядок, суд має максимально врахувати інтереси всіх учасників відносин.

На наш погляд, у разі встановлення такого порядку, суд першочергово має брати до уваги чинне законодавство України, яке регламентує порядок примусового відчуження майна (примусове звернення стягнення на це майно). Нині це є Закон про ВП та Порядок реалізації арештованого майна. З урахуванням того, що в цих нормативно-правових актах є застереження, що вони не регулюють випадки реалізації обмежено оборотоздатного майна, суд має взяти їх до уваги не як норми прямої дії, а на підставі ст. 8 ЦК України (аналогія закону) з передбаченням обмежень та особливостей, встановлених законодавством України, які регулюють правовий режим цього майна. Враховуючи те, що примусове звернення стягнення на нерухоме майно, передбачене Законом про ВП, призначене реалізувати це майно за найвищою ціною, в такому випадку максимально забезпечуються інтереси осіб, право власності котрих припиняється.

У разі встановлення порядку реалізації земельних ділянок, із особливостей та обмежень суд, насамперед, має зазначити, що їх покупцями не можуть бути іноземці та особи без громадянства. Якщо примусовій реалізації підлягає земельна ділянка сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то, з огляду на приписи ст. 130 ЗК України, її покупцями можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, а також юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.

Другою особливістю, яка відрізняє примусову реалізацію земельних ділянок на підставі ст. 145 ЗК України від звернення стягнення на майно, яке відбувається на підставі Закону про ВП, є те, що жодні виручені від продажу кошти не перераховують стягувачу. Всі кошти, за винятком витрат виконавчого провадження та виконавчого збору, перераховують боржникові.

Третя особливість, котру варто зазначити у рішенні суду, зумовлена метою примусової реалізації земельної ділянки, а саме тим, що наслідком такої реалізації має бути припинення права власності на неї. У цьому контексті випливає обов'язок, а не право, стягувача залишити за собою земельну ділянку, якщо її не придбали на третіх торгах інші особи зі сплатою боржнику її вартості за ціною третіх торгів. А тому передбачення в рішенні такого обов'язку стягувача відповідатиме як меті примусового відчуження, так і положенням ст. 348 ЦК України про те, що якщо майно не було продане, його за рішенням суду передають у власність держави з виплатою суми, встановленої в рішенні.

З огляду на викладене вище, на наш погляд, цілком відповідатиме чинному законодавству України і не викликатиме жодних сумнівів щодо правомірності примусової реалізації земельної ділянки встановлення судом у рішенні, що примусовий продаж цієї ділянки має відбуватися відповідно до норм Закону про ВП з урахуванням наведених вище особливостей.

З приводу органів, котрі вправі звертатися в суд із вимогою про примусовий продаж земельної ділянки, то як зазначив Вищий спеціалізований суд із розгляду цивільних та кримінальних справ, позивачем про примусове відчуження іноземцями чи особами без громадянства успадкованих земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути відповідні органи прокуратури в межах повноважень, визначених законодавством [13].

Не заперечуючи змоги подавати органами прокуратури позови про примусовий продаж земельних ділянок, ми все-таки вважаємо, що ці органи не можуть виступати самостійними позивачами, а можуть подавати ці позови як в інтересах відповідних органів державної влади, так і в інтересах органів місцевого самоврядування. У такому разі статусу позивача набувають вказані органи, а не прокуратура.

Висновку, що позивачами мають виступати державні органи та органи місцевого самоврядування, ми доходимо в контексті дослідження процедури примусового продажу земельних ділянок. З огляду на те, що в разі нереалізації цієї ділянки на електронних торгах, її власником стає стя- гувач, отже, ним (позивачем) має бути орган, який може бути власником та розпорядником відповідної категорії земель. Прокуратура таким органом від імені держави не виступає. Водночас перелік таких органів і їхніх повноважень визначено в ст. 122 ЗК України.

А тому за відсутності в ст. 145 ЗК України чітко визначеного органу, котрий вправі звертатися з позовом про примусове відчуження земельної ділянки, наша авторська позиція полягає в тому, що у процесі визначення позивачів до уваги треба брати категорію земель та місцезнаходження земельних ділянок, які підлягають відчуженню, а також те, який із передбачених у ст. 122 ЗК України органів вправі розпоряджатися вказаною земельною ділянкою, якщо вона не перебуває в приватній власності.

Варто зазначити, що в проекті закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» деякі зміни щодо покращення процедури примусового відчуження земельної ділянки пропонується внести. Водночас вказані зміни не вирішують проблеми щодо алгоритму дій, які потрібно вчинити, якщо земельна ділянка не була примусово відчужена. Зокрема, весь зміст процедури примусового відчуження земельної ділянки пропонується звести до того, що якщо ця земельна ділянка не була добровільно відчужена особою, яка не може мати її у власності, орган, що здійснює державний контроль за використанням та охороною земель, звертається до суду і така ділянка за рішенням суду підлягає конфіскації шляхом її продажу на земельних торгах із виплатою її колишньому власнику ціни ділянки за вирахуванням витрат, пов'язаних з її продажем.

Недосконалість конструкції ст. 145 ЗК України, окрім зазначених вище проблем, породжує також і проблеми щодо визначення позовних вимог, котрі мають заявлятися органами під час пред'явлення позову про примусовий продаж земельної ділянки. Вказане зумовлює те, що на практиці суди часто задовольняють вимоги, які задоволенню не підлягають у зв'язку з неналежним способом захисту. Як наслідок, у разі задоволення таких вимог права колишніх власників земельних ділянок порушуються.

Зокрема, в Єдиному державному реєстрі судових рішень можна знайти рішення судів, у яких останні вирішували припинити право власності іноземців на земельні ділянки. У цих рішеннях суди не зазначали ні спосіб припинення, ні можливість компенсації за таке припинення [14-16].

Вказані рішення місцевих судів, на наш погляд, є суперечливими, оскільки за своїм змістом і правовими наслідками для іноземців це рішення не про примусове оплатне відчуження земельних ділянок, а про їх конфіскацію, що в спірних відносинах є неприпустимим і суперечить ст. 41 Конституції України.

Зокрема, аналіз положень ст. 140 та ст. 145 ЗК України свідчить, що законодавство пов'язує можливість припинення права власності іноземця на земельну ділянку лише з фактом її продажу в примусовому порядку. Тобто припинення права власності постає наслідком рішення суду про примусове відчуження земельної ділянки. Отже, зазначення судами в рішенні про припинення права власності особи без вказання способу такого припинення суперечить не лише вимогам щодо чіткості та зрозумілості рішень, але й може бути причиною того, що в подальшому вказані рішення можуть бути виконані у свавільний для іноземців та осіб без громадянства спосіб.

Трапляються випадки, що суди ухвалюють рішення про припинення права власності іноземців на земельну ділянку шляхом її відчуження на користь територіальної громади [17; 18]. Така позиція судів є досить сумнівною, оскільки ст. 348 ЦК України передбачає можливість передачі майна у власність держави з виплатою встановленої суми, якщо воно не було продано на торгах. На наш погляд, відчуження земельної ділянки на користь органів державної влади або місцевого самоврядування з виплатою певної ціни, без її продажу на електронних торгах, коли інші суб'єкти можуть придбати її за більшу суму, безпосередньо порушує права іноземців та осіб без громадянства.

З огляду на викладене, можна дійти висновку, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі звернення до суду з вимогою про примусове відчуження земельних ділянок від іноземців чи осіб без громадянства мають заявляти вимогу про припинення права власності особи на земельну ділянку шляхом її продажу на електронних торгах у порядку, передбаченому нормами Законом про ВП для звернення стягнення на нерухоме майно боржника, з урахуванням таких особливостей: покупцями земельної ділянки можуть виступати, зокрема, особи, передбачені ст. 130 ЗК України, і не можуть виступати іноземці та особи без громадянства; всі отримані за продаж земельної ділянки кошти, за винятком витрат виконавчого провадження та виконавчого збору, перераховують боржникові; у разі нереалізації земельної ділянки на третіх електронних торгах вона підлягає передачі стягувачу із сплатою останнім боржнику її вартості за ціною третіх торгів.

Висновки

Для того, щоб права осіб, від яких примусово відчужують земельні ділянки на підставі ст. 145 ЗК України, не були порушені і ці особи не зазнавали свавільного втручання з боку органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, необхідно внести зміни у вказану статтю, згідно з якими встановити детально процедуру відчуження земельної ділянки та алгоритм дій, які необхідно вчинити, якщо за результатами примусових торгів земельна ділянка не буде відчужена. Запропонований нами механізм примусового відчуження земельної ділянки надає змогу правозасто- совним органам, за умов існування недосконалої редакції ст. 145 ЗК України, здійснювати таке відчуження правомірно та з урахуванням приписів чинного законодавства України.

Список використаних джерел

1. Цивільний кодекс України № 435-IV від 16.01.2003 р. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40.

2. Земельний кодекс України № 2768-МІ від 25.10.2001 р. Урядовий кур'єр. 2001. № 211.

3. Конституція України № 254к/96-ВР від 28.06.1996 р. (із змінами та доповненнями). Відомості Верховної Ради. 1996. № 30.

4. Мірошниченко А.М. Науково-практичний коментар до Земельного кодексу України / А.М. Мірошниченко, РІ. Марусенко. 3-тє видання, змінене і доповнене. Київ: Алерта; ЦУЛ, 2011. 516 с.

5. Справа «Щокін проти України»: Рішення Європейського Суду з прав людини від 14.10.2010 р. (Заяви № 23759/03 та № 37943/06). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/974_858 (дата звернення 27.01.2020 р.)

6. Єлісєєва О.В. Припинення права приватної власності на земельну ділянку за законодавством України : дис. ... канд. юрид. наук: 06. Київ, 2006. 240 с.

7. Мірошниченко А.М. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України / А.М. Мірошниченко, РІ. Марусенко. Київ: Алерта, 2013. С. 544.

8. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення : проект Закону України № 2178-10 від 10.10.2019 р. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?id=&pf3516=2178-10&skl=10 (дата звернення: 31.01.2020).

9. Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо порядку проведення земельних торгів у формі аукціону: Закон України № 5077-VI від 05.07.2012 р. Голос України. 2012. № 153-154.

10. Про виконавче провадження: Закон України № 1404-VIII від 02.06.2016 р. Урядовий кур'єр. 2016. № 134.

11. Про затвердження Порядку реалізації арештованого майна: Наказ Міністерства юстиції України № 2831/5 від 29.09.2016 р. Офіційний вісник України. 2016. № 76.

12. Справа «Шмалько проти України»: рішення Європейського Суду з прав людини від 20.07.2004 р. (заява № 60750/00). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_226 (дата звернення: 27.01.2020)

13. Про деякі питання застосування норм Земельного кодексу України: Лист Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ №10-71/0/4-13 від 16.01.2013 р. Закон і Бізнес. 2013. № 4.

14. Рішення Шацького районного суду Волинської області від 01.04.2015 р. у справі №170/7/15-ц. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/43386449 (дата звернення: 22.11.2019).

15. Рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 03.12.2014 р. у справі № 1515/3968/12. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/41884349 (дата звернення: 22.11.2019).

16. Рішення Фрунзівського районного суду Одеської області від 29.08.2014 р. у справі № 1531/860/2012. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/40357896 (дата звернення: 22.11.2019).

17. Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22.07.2013 р. у справі № 728/643/13-ц. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/32570472 (дата звернення: 22.11.2019).

18. Рішення Чаплинського районного суду Херсонської області від 25.06.2012 р. у справі № 2-46/12. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/25994576 (дата звернення: 22.11.2019).

Размещено на Allbest.ru