Вплив прецедентної практики Європейського суду з прав людини на вітчизняну доказову діяльність захисника у кримінальному процесі

У науковій статті висвітлено проблемні питання застосування прецедентної практики Європейського суду з прав людини у вітчизняному доказовому праві та безпосередньо щодо діяльності захисника в цій сфері. Здійснено всебічне та комплексне дослідження та аналіз українського законодавства щодо стану регулювання доказового права. Наведено та досліджено поняття та статус захисника в кримінальному процесуальному праві України. Проведено аналіз наукових думок щодо положення сторони захисту в доказовому праві та її порівняння з повноваженнями сторони обвинувачення в можливості збирання, аналізу та застосування доказів. Досліджено питання сучасного стану та тенденцій розвитку нормативно-правового регулювання у сфері доказової діяльності захисника. Визначено основні проблеми, що стримують подальший ефективний розвиток порядку діяльності захисника у сфері доказування та запропоновано шляхи їх вирішення. Висвітлено повноваження та становище Європейського суду з прав людини на міжнародній арені, досліджено вплив його прецедентної практики на діяльність національних судових органів. Із метою максимально можливого наближення до міжнародних стандартів визначена необхідність систематичного реформування системи доказового права в Україні. У статті звертається увага на проблемні питання щодо встановлення відповідності українського законодавства стосовно доказової діяльності захисника до загальновизнаних принципів, встановлених Європейським судом із прав людини. Приділена увага проблемам неправильного застосування норм Європейського суду з прав людини в українському кримінальному судочинстві. Визначено перспективні напрями вдосконалення вітчизняного кримінального процесуального законодавства в частині доказування відповідно до європейських стандартів.

Ключові слова: захисник, доказування, кримінальний процес, Європейський суд із прав людини, прецедентна практика.

прецедентний доказовий захисник право європейський

The scientific article covers the problematic issues of applying the case law of the European Court of Human Rights in domestic evidentiary law and directly on the activities of defense counsel in this field. A comprehensive and comprehensive study and analysis of Ukrainian legislation on the state of regulation of evidential law has been carried out. The concept and status of the defender in criminal procedural law of Ukraine are presented and investigated. The scientific opinion on the position of the defense party in evidentiary law is analyzed and its comparison with the powers of the prosecution party in the possibility of collecting, analyzing and using evidence. The problems of the current state and tendencies of development of normative-legal regulation in the sphere of the evidentiary activity of the defender are investigated. The main problems that hinder the further effective development of the procedure of defense counsel in the field of evidence are identified and the ways of their solution are suggested. The powers and position of the European Court of Human Rights in the international arena are highlighted and the impact of its case law on the activities of national judicial authorities is examined. In order to maximize approximation to international standards, the need to systematically reform the system of evidentiary law in Ukraine has been identified. The article draws attention to the problematic issues of establishing the conformity of Ukrainian legislation on the defender's evidentiary activity with the generally recognized principles established by the European Court of Human Rights. Attention is paid to the problems of misapplication of the rules of the European Court of Human Rights in Ukrainian criminal proceedings. Prospective directions of improvement of domestic criminal procedural legislation in terms of evidence in accordance with European standards have been determined.

Key words: defender, proving, criminal proceedings, The European Court of Human Rights, case law.

Постановка проблеми. Тема практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у вітчизняному доказовому праві буде завжди актуальною.

ЄСПЛ - один з органів у структурі Ради Європи, створений для контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, що зазначені в Європейській конвенції з прав людини. Прецедентна практика цього органу є важливим інструментом для захисту прав людини.

Важлива фігура, діяльність якої спрямована на захист прав люди відповідно до норм Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), - захисник, на якого покладено обов'язок застосовувати встановлені законом засоби захисту для забезпечення дотримання прав, свобод і законних інтересів підозрюваного чи обвинуваченого.

Захисник як суб'єкт кримінального процесуального доказування спрямовує свою діяльність на захист прав та законних інтересів осіб та надає їм юридичну допомогу в кримінальному провадженні. Поряд із тим, з огляду на надання захиснику статусу суб'єкта збирання доказів у кримінальному процесі, це питання необхідно ретельно та всебічно дослідити.

Доказування вважають основою кримінальної процесуальної діяльності, найбільш складним її видом, і саме тому захисник не має стояти осторонь процесу доказування [1, с. 14].

На сучасному етапі розвитку кримінальної процесуальної науки в Україні немає єдиного розуміння щодо стандартів доказування, його змісту, видів та мети впровадження. Відповідно, є потреба в проведенні повного та всебічного дослідження правової суті діяльності захисника у сфері доказування в кримінальному провадженні та необхідне застосування прецедентної практики ЄСПЛ, чим і зумовлена актуальність статті з теоретичного і практичного поглядів.

Нині не вистачає досліджень науковців із цих питань, у той час як нові норми кримінального процесуального законодавства випробовуються практикою. Дедалі частіше українське законодавство посилається на рішення ЄСПЛ, беручи за основу ті висновки, що були зроблені на підставі повного аналізу відповідних норм. Проте не завжди положення з рішень ЄСПЛ застосовуються в конкретних провадженнях. Ця проблема виникає через необхідність правильного розуміння і тлумачення положень, на основі яких було прийнято рішення.

Стан дослідження. Питання доказової діяльності захисника у кримінальному процесі досліджували такі науковці, як А.С. Александров, І.Ю. Гловацький, Т.В. Корчева, А. Меланчук, Н.М. Обрізан, І.М. Одинцова, В.О. Попелюшко, О.В. Рибалка, М.І. Сірий,

О.С. Старенький, О. Яновська, а вплив прецедент- ної практики ЄСПЛ на цю діяльність досліджують О. Бартовщук, С.Ю. Бутенко, В. Буткевич, О.І. Головко, Ю.М. Грошевий, Т.І. Дудаш, К.В. Завгородня, В.А. Капустинський, В.Г. Лукашевич, В.В. Лутков- ська, В.Т. Маляренко, І.М. Одинцова, Д.В. Сімонович, С.Я. Фурса, С.В. Шевчук та інші.

Однак аналіз досліджень показав, що варто приділити значну увагу проблемам впливу прецедентної практики ЄСПЛ на доказову діяльність захисника в кримінальному процесі та шляхи їх вирішення. Це питання залишається актуальним і породжує різні дискусії.

Саме тому метою статті є комплексне дослідження та аналіз проблем, пов'язаних із впливом прецедентної практики ЄСПЛ на доказову діяльність захисника в кримінальному провадженні.

Виклад основного матеріалу. Однією із складових частин вдосконалення кримінального процесу в Україні є питання забезпечення змагальності сторін і рівності в поданні ними наявних доказів і в доведенні їх переконливості. Одним із засобів забезпечення цього положення є участь захисника у процесі доказування.

Здійснюючи свою діяльність, захисник аналізує кожен доказ, у результаті чого він чітко визначає, що доведено у справі безумовно, з чим можна не погоджуватись, що не доведене, а що взагалі не може бути доведене [2, с. 51].

Дослідники у кримінальному процесуальному доказуванні стверджують про неможливість існування вже готових доказів. Лише певна сукупність інформації, коли вона знайдена, досліджена і зафіксована відповідно до стандартів законодавства, може вважатися доказом.

Щоб охарактеризувати доказову діяльність захисника, варто зазначити такі її ознаки: це пізнавальна, розумова діяльність; діяльність, що регламентована кримінальним процесуальним законодавством; збирання, всебічне дослідження доказів та їх використання задля доведення ними своєї позиції у справі; діяльність, що зумовлена власними об'єктом, предметом, метою, завданнями та засобами доказування; діяльність, спрямована на досягнення бажаного результату за конкретним кримінальним провадженням.

Як зазначено в ч. 3 ст. 93 КПК України, сторона захисту збирає докази шляхом витребування відомостей, ініціювання проведення слідчих дій, шляхом здійснення інших дій, що здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів [3]. Це свідчить про те, що захиснику надається право здійснювати будь-які дії, проте лише такі, які приводять до отримання достовірних доказів. Це положення вирішує проблему визначення повноважень та заборон щодо здійснення захисником своєї діяльності. Та й сам захисник, керуючись отриманими навиками, практичною діяльністю та здоровим глуздом, у змозі сам обрати засоби своєї доказової діяльності, результатом якої стануть достовірні докази. Проте виникає необхідність закріпити в кримінальному процесуальному законодавстві вичерпний перелік форм і способів збирання захисником фактичних даних, засобів їх дослідження та фіксації. Адже доказова діяльність захисника, як і будь-яка процесуальна діяльність, має супроводжуватися фіксуванням та документуванням, що дає відомості суду про місце, час і спосіб здобуття певних даних захисником [4, с. 118].

Ще однією проблемною нормою кримінального процесуального законодавства, що знижує ефективність захисту, є твердження, що «пояснення, не є джерелом доказів», яке закріплене ч. 8 ст. 95 КПК України [3]. Ця норма забороняє право використання як доказу пояснення осіб, у результаті чого зникає сенс отримання таких пояснень захисником. У цьому разі для вирішення проблеми необхідно закріпити законодавством процедуру опитування громадян захисником як одного виду засобів паралельного розслідування стороною захисту та надання такому доказу офіційної значимості у справі.

Наступне проблемне питання у сфері отримання доказів, як стороною захисту, так і стороною обвинувачення, взагалі ставить під сумнів їх доказову діяльність на досудовому слідстві. У ч. 4 ст. 95 КПК України зазначено: «Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 КПК України. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них» [3]. Більшість дослідників вважають цю норму такою, що не несе конструктивного змісту, і вважають доцільним її вилучення із закону.

У практичній діяльності захисника також виникають перепони щодо здійснення ним свого права на запитування необхідних документів, довідок, що є необхідними у справі. У реальності, у діяльності захисника виникають перешкоди з боку самих посадових осіб, що можуть призвести до неефективної реалізації права на захист. Для вирішення цієї проблеми необхідно доповнити КПК України нормами, що регулювали б порядок направлення звернень захисником, зазначали, в інтересах яких осіб, в якій формі варто направляти запит та передбачити гарантії його виконання.

Враховуючи некоректність деяких кримінальних процесуальних норм, науковці у цій сфері пропонують внести певні корективи до КПК України, а саме: зазначити право захисника з власної ініціативи запрошувати незацікавлених у справі фахівців для участі в слідчих діях; закріпити право захисника ініціювати і проводити освідування особи із залученням судово-медичного експерта; встановити чітку процедуру дослідження тіла живої людини, що проводилося б і за клопотанням захисника; не лише розширити права стороні захисту, а й скоротити стороні обвинувачення не властиві їй повноваження [5, с. 8].

Здійснивши аналіз повноважень сторони захисту щодо отримання, аналізу та використання доказів у кримінальному процесуальному провадженні в Україні, варто сказати, що вони є не досить широкими, системними і є обмеженими.

Відповідно до вимог сьогодення у процесі дослідження проблемних питань судового доказування варто враховувати позиції ЄСПЛ, закріплені в його численних прецедентах як щодо України, так і інших країн. Адже завдяки цій практиці вже сформувалися певні вимоги до належного судового доказування, дотримання яких забезпечує справедливість судового розгляду і, відповідно, судового рішення [6, с. _ 8].

Відповідно до практики ЄСПЛ, виявляючи певні невідповідності в національному праві, цей судовий орган вказує на джерело проблеми для допомоги в пошуку належного її вирішення [7, с. 54].

Рішення ЄСПЛ варто використовувати в національному законодавстві за таких основних умов:

- коли приймаються нові закони у вітчизняному законодавстві чи вносять зміни до чинних, застосовуються європейські норми як еталони, на які варто рівнятися;

- коли з'являються прогалини в певній правовій сфері українського права, міжнародні норми їх заповнюють;

- коли наявні інститути національного права суперечать нормам міжнародного права, рішенням ЄСПЛ, ці міжнародні норми мають вищу юридичну силу над нормами законодавства України.

З погляду ЄСПЛ, змагальність у судовому процесі виступає важливою вимогою до здійснення належного доказування при справедливому судовому розгляді. Тут змагальність описується як змога сторін бути поінформованими про всі наявні докази чи зафіксовані зауваження і мати змогу їх коментувати, подавати зауваження, а обов'язок суду - їх розглянути. Здається слушним положення, що «справедливості не можна досягти там, де обвинувачення і захист перебувають в нерівному становищі» [8, с. 20]. Тому важливою складовою частиною належного доказування, відповідно до норм ЄСПЛ, є рівність можливостей доказування сторін. Така рівність сторін є принципом, який є частиною широкого поняття справедливого судового розгляду.

ЄСПЛ, з огляду на діяльність сторони захисту у своїх рішеннях у справах «Преич проти Хорватії» від 27 березня 2008 року, «Домбо Бехеєр проти Нідерландів» від 27 жовтня 1993 року та «Мірі- лашвілі проти Росії» від 11 грудня 2008 року, зазначив право захисника самостійно збирати докази і проголосив чітке твердження, яке, узагальнюючи, варто звести до такого змісту: «Сторони кримінального провадження мають право подавати суду свої докази, а сторона захисту повинна мати право збирати і подавати докази на тих же умовах, що й сторона обвинувачення» [9, с. 18-19].

Беручи до уваги основоположні принципи, що встановлені ЄСПЛ, щодо порядку доказування, в українському кримінальному процесуальному законодавстві виникає низка проблем щодо допустимості доказів.

Спостерігається практика здобуття показань стороною обвинувачення із застосуванням тортур чи інших незаконних методів, отримання показань за відсутності в підозрюваного допомоги захисника.

Діяльність захисника стане ефективною лише в разі професійного і чітко регламентованого законодавством вчинення ним таких процесуальних дій, як конфіденційне побачення із затриманим, виявлення, фіксація і оскарження фактів катування, тиску на підзахисного, оскарження затримання особи та обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та інші.

Зрозуміло, що у практичній діяльності як сторони захисту, так і обвинувачення та суду, треба застосовувати конкретні прецедентні рішення ЄСПЛ, проте процес їх реалізації нині в українському законодавстві є досить складним із причин відсутності системного аналізу цих рішень, їх кодифікації і організації відповідно до норм чинного законодавства.

Навіть, незважаючи на активні дії законодавця, спрямовані на впровадження практики ЄСПЛ у вітчизняне доказове право, на практиці це недостатньо реалізовано для задоволення вимог сьогодення повною мірою.

Висновки. Стан дотримання рішень ЄСПЛ в Україні є недостатнім для належного доказування.

Для України є нагальним підвищення рівня виконання рішень ЄСПЛ, адже це є надважливим у сфері захисту прав людини, так і для запровадження системи покращення вже діючих механізмів захисту.

Наслідком обмеження повноважень захисника в українському кримінальному процесуальному законодавстві є ускладнення процесу реальної змагальності сторін у суді. Тому стає необхідним процес регламентації законом самостійної діяльності захисника з отримання доказової інформації.

Враховуючи вітчизняну судову практику, варто наголосити на важливості міжнародних стандартів та імплементації їх у національне законодавство. Але водночас варто пам'ятати про низку негативних прикладів, що свідчить про неправильне розуміння змісту прав людини, підходів ЄСПЛ і його правової природи.

Прецедентну практику ЄСПЛ варто узагальнити, кодифікувати та дати розгорнуте тлумачення наявних колізій із застосуванням положень цього суду щодо окремих процесуальних норм законодавства України:

— права захисника мають бути прописані законом чітко і розширено;

— має бути право в захисника опитувати осіб, а результати цього опитування варто визнавати належними і допустимими доказами;

— необхідне законодавче закріплення права захисника вимагати освідування чи судово-медичного освідування підзахисного;

— передбачити законодавством форму фіксації доказової діяльності захисника;

— встановлення чіткого переліку прав захисника і порядку їх реалізації під час участі в проведенні слідчих дій;

— зазначення дієвого механізму впливу захисника щодо неправомірних дій сторони обвинувачення, порядку їх оскарження;

— інші проблеми, що виникають під час доказової діяльності сторін провадження.

Реалізація пропозицій, що зазначені в цій статті, буде сприяти дотриманню вимог ЄСПЛ щодо належного доказування в судовому кримінальному провадженні в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Обрізан Н.М. Захисник як суб'єкт доказування в кримінальному процесі : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Київ, 2008. 235 с.

2. Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі : наук.-практ. посібник. Київ : Вища школа, 2002. 271 с.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. № 4651-VI. Дата оновлення: 28.11.2019 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-l7 (дата звернення: 14.12.2019).

4. Одинцова І.М. Ефективність інституту захисту в кримінальному процесі(вітчизняний досвід реформ та європейські стандарти) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Дніпро, 2017. 201 с.

5. Сірий М.І. Українська модель здійснення судового контролю на досудових стадіях кримінального процесу. Адвокат. 2005. № 9. С. 6-8.

6. Рабінович П., Ратушна Б. Загальнотеоретичні проблеми права на належне доказування в українському судочинстві (у світлі практики Страсбурзького суду). Питання теорії прав людини. Вісник Національної академії правових наук України. 2014. № 3(78). С. 7-18. URL: l^ttp://nbuv.gov.ua/шRN/vapny_2014_3_3(дата звернення: 14.12.2019).

7. Грицаєнко Л.Л. Значення заходів загального характеру у виконанні рішень Європейського суду з прав людини. Практика Європейського суду з прав людини в діяльності органів прокуратури і суду: виклики та перспективи : матеріали І міжнар. наук.-практ. конф., м. Київ. Національна академія прокуратури України, 13 червня 2018 р. Київ, 2018. 206 с.

8. МакБрайд Д. Європейська Конвенція з прав людини та кримінальний процес. Київ : К. І. С., 2010. 576 с. URL: https://rm.coe.int/1680098ae0 (дата звернення: 14.12.2019).