Форми діяльності депутатів місцевих рад в аспекті їх правового статусу

Размещено на http://allbest.ru

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Форми діяльності депутатів місцевих рад в аспекті їх правового статусу

Омелько І. І., асистент кафедри державного будівництва

Анотація

У статті розглянуто та досліджено загальнотеоретичні підходи до структури правового статусу владних суб'єктів, розкрито роль і місце форм діяльності депутатів місцевих рад у структурі їх правового статусу, а також визначено подальшу динаміку розвитку таких форм у контексті децентралізації публічного врядування в Україні.

Розкрито теоретичний дискурс щодо структури правового статусу окремих суб'єктів конституційного права, що був розпочатий ще в радянському державознавстві й триває дотепер. Відзначено відмінність поглядів різних авторів на елементний склад правового статусу. Підкреслено, що статус володіє якостями сталості, відносної постійності, внутрішньої узгодженості та системотворчої значущості.

Продемонстровано, що переважна більшість дослідників не бачать форм діяльності серед елементів правового статусу суб'єктів публічної влади, у т.ч. й депутатів місцевих рад. Значною мірою це зумовлено тим, що категорія «статус» була сформована в межах загальнотеоретичної юриспруденції, конституційного й адміністративного права, тоді як проблематика форм і методів діяльності переважно розроблялася наукою радянського будівництва. Втім при більш прискіпливому розгляді виявляється, що повноваження як елемент правового статусу владного суб'єкта і форми його владної діяльності є діалектично пов'язаними між собою в межах філософської пари «зміст і форма».

Обґрунтовано позицію, що форми діяльності депутатів місцевих рад є необхідним елементом їх правового статусу, оскільки вони є modus operandi відповідних депутатських повноважень. Акцентовано увагу на тому, що між повноваженнями депутатів і формами їхньої діяльності існує діалектичний зв'язок, тож посилення і розширення повноважень депутатів місцевих рад, що відбувається ж в процесі здійснення реформи щодо децентралізації публічної влади, має супроводжуватись адекватними змінами у формах їхньої діяльності. Підкреслено, що ґенеза правового статусу депутатів місцевих рад в Україні повинна своєчасно відображатися в Конституції та чинному законодавстві; законодавче забігання наперед, так само як і запізнення з внесенням відповідних змін і доповнень в частині форм діяльності депутатів місцевих рад, позбавляє відповідні реформи легітимності та ефективності

Ключові слова: місцеве самоврядування, депутат місцевої ради, правовий статус, форми діяльності, децентралізація.

Abstract

Activity forms of local councils members in the aspect of their legal status

The article considers and investigates general theoretical approaches to the legal status structure of government entities, reveals the role and place of activity forms of council deputies in their legal

status structure, and identifies further dynamics of such forms in the context of decentralization of public governance in Ukraine. The theoretical discourse on the legal status structure of certain subjects of constitutional law, which began in Soviet political science and continues to this day, is revealed. The difference of views of different authors on the elemental composition of the legal status is noted. It is emphasized that the status has the qualities of sustainability, relative constancy, internal consistency and systemic significance.

It has been shown that the vast majority of researchers do not see forms of activity among the elements of the legal status of public authorities, including local councils members. This is largely due to the fact that the category of “status” was formed within the general theoretical jurisprudence, constitutional and administrative law, while the issue of forms and methods of activity was mainly developed by the science of Soviet construction. However, a closer look reveals that powers as an element of the legal status of the subject of power and the form of its power are dialectically interconnected within the philosophical pair “content and form”.

The position is substantiated that the activity forms of local councils members are a necessary element of their legal status, as they are the modus operandi of the respective deputy powers. Emphasis is placed on the fact that there is a dialectical connection between the powers of deputies and their forms of activity, so strengthening and expanding the powers of deputies of local councils, which is taking place in the process of reforming the decentralization of public power, should be accompanied by adequate changes. It is emphasized that the genesis of the legal status of deputies of local councils in Ukraine should be timely reflected in the Constitution and current legislation; Legislative advancement, as well as delays in making appropriate changes and additions to the forms of activity of deputies of local councils, deprives the relevant reforms of legitimacy and effectiveness

Key words: local self-government, local council member, legal status, forms of activity, decentralisation.

Постановка проблеми

Досвід реформ у зарубіжних країнах свідчить, що децентралізація відіграє важливу роль у демократизації суспільства, підвищенні ефективності публічного управління, спрощенні системи і процедури прийняття владних рішень, прозорості і відкритості їх реалізації, покращенні соціально-економічного розвитку територій, більш повного врахування регіональних і місцевих інтересів. Поступ України у напрямку децентралізації на сучасному етапі характеризується зміщенням акцентів від патерналістської моделі управління до побудови спроможного та ефективно функціонуючого інституту місцевого самоврядування, формування повноцінної системи муніципальних представницьких та виконавчих органів, підвищення їх відповідальності перед людиною і громадою за свою діяльність, створення правових умов для залучення громадян до вирішення питань місцевого розвитку. У зв'язку з цим актуалізується питання модернізації форм діяльності депутатів місцевих рад, які зобов'язані виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини - виборців свого виборчого округу, виконувати їх доручення в межах своїх повноважень, наданих законом, брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика депутатського статусу протягом тривалого часу перебувала в полі зору таких вітчизняних і зарубіжних науковців та експертів, як С. А. Авак'ян, А. О. Безуглов, О. О. Карлов, В. В. Копєйчиков, О.

О. Кутафін, Ю. Г Просвирнін, М. Ф. Селівон та ін. Однак більшість робіт вказаних авторів належить ще до радянського періоду, а тому не враховує тих змін, що відбулися в системі місцевого самоврядування останніми роками. Серед сучасних робіт, присвячених окремим питанням розвитку та концептуалізації законодавства про правовий статус депутатів місцевих рад, можна зазначити праці Л. Л. Лабенської, С. Г Серьогіної, О. В. Чернецької. Разом із тим недостатньо дослідженими залишаються теоретичні питання щодо сутності й особливостей форм діяльності депутатів місцевих рад в Україні, враховуючи сучасний політико-правовий дискурс.

Мета статті полягає у тому, щоб на основі загальнотеоретичних підходів до структури правового статусу владних суб'єктів розкрити роль і місце форм діяльності депутатів місцевих рад у структурі їх правового статусу, а також визначити подальшу динаміку розвитку таких форм у контексті децентралізації публічного врядування в Україні.

Виклад основного матеріалу дослідження

Становище депутата у правовідносинах з іншими суб'єктами іменується його правовим статусом. Поняття «статус» є одним із базових в сучасній юридичній науці, оскільки дозволяє визначити природу й місце суб'єктів права в системі суспільних відносин, їхні права й обов'язки щодо інших суб'єктів.

Як слушно зазначає О.Н. Дотдаєва, правовий статус у нормативному сенсі, будучи складовою частиною системи права, виступає в якості відносно самостійного регулятора суспільних відносин: «За допомогою даної юридичної категорії визначається природа, місце суб'єктів права в системі суспільних відносин, їхні права та обов'язки стосовно інших суб'єктів тощо» [1, с. 25].

Категорія «правовий статус» почала жваво обговорюватись ще в радянській державознавчій літературі, й на початковій стадії, в умовах гуманізації радянського законодавства, спричиненого хрущовською «відлигою», стосувалася здебільшого статусу людини і громадянина. Як засвідчує аналіз тогочасних праць, присвячених цій проблематиці, для радянського періоду був досить характерним розгляд правового статусу суб'єкта права як складного явища, котре включає в себе певну сукупність структурних елементів, кількість і перелік яких були предметом широкої дискусії.

Найбільшого поширення спочатку набув підхід, який полягав в ототожненні статусу із системою суб'єктивних юридичних прав та обов'язків. Однак згодом, в процесі обговорення, цей перелік доповнювався дедалі новими елементами. Так, А.І. Лепьошкін включив до структури правового статусу особи гарантії [2, с. 3-11], Б.В. Щетінін - громадянство [3, с. 4], Л.Д. Воєводін - правоздатність і принципи [4, с. 42-50], М.І. Матузов - загальну (статутну) відповідальність [5, с. 189-205]. В.А. Патюлін у правовому статусі особи як суб'єкта права виокремив громадянство, загальну правоздатність, основні права та обов'язки, у т.ч. конституційні, а також конституційно закріплений принцип їх рівноправності [6, с. 230]. М. C. Строгович структурними компонентами правового статусу, крім прав та обов'язків, називав гарантії прав, юридичну відповідальність за виконання обов'язків [7, с. 33-35].

Р. О. Халфіна у феномені статусу виокремлювала статику (стабільність) правового стану суб'єкта, яку пропонують розглядати як правовий статус зі стабільним правовим станом суб'єкта, і динаміку (змінюваність) правового становища суб'єкта - його правове положення, що розглядається як постійно змінювана сукупність прав і обов'язків суб'єкта, зумовлена його вступом у ті чи інші правовідносини [8, с. 12]. У даному контексті варто погодитись із думкою Л. О. Нудненко про те, що в яких би формах статус не виявлявся, він у будь-якому випадку володіє якостями «сталості, відносної постійності, внутрішньої узгодженості та системотворчої значущості [9, с. 45].

Незважаючи на всю полемічність подібного підходу, слід визнати, що він надає змогу осмислити феномен статусу як системне явище, котре може бути розглянуте в рамках не тільки структурно-функціонального підходу, не тільки як сукупність стійких зв'язків і функціональних елементів, але й як комплекс внутрішніх і міжсуб'єктних протиріч, шляхів їхньої трансформації та подолання задля досягнення гомеостазису системи, як в його окремому випадку - системи конституційно-правового статусу, та і в загальному - системи конституційного права та права в цілому [10, с. 68-69].

У 70-х роках ХХ ст. дискусія щодо правового статусу тих чи інших суб'єктів права була закономірно перенесена на органи державної влади, посадових осіб і депутатський корпус. При дослідженні правового статусу державних органів деякі автори виділяли досить складну структуру, що виглядала в такий спосіб:

1) політична і державно-правова характеристики органу держави;

2) місце різних видів органів у загальнодержавній системі;

3) основи взаємовідносин органів між собою;

4) найважливіші принципи організації і діяльності державних органів;

5) засади компетенції;

6) види правових актів державних органів [11].

В аспекті предмета нашого дослідження особливий інтерес викликає позиція Д.Д. Цабрії, який, розглядаючи правовий статус державних органів, включив до нього: офіційну назву; порядок і способи утворення; територію діяльності; цілі, завдання та функції; обсяг і характер владних повноважень; форми і методи діяльності; відповідальність та багато інших [12]. Запропоновані у працях Д.Д. Цабрії елементи правового статусу не були систематизовані, однак вони стали фундаментальною науковою базою для вивчення цього феномена в подальшому, зокрема Д. Н. Бахрах запропонував упорядкувати зазначені елементи, згрупувати їх, об'єднавши в блоки. Так, стосовно правового статусу органів державної влади та управління він висловив ідею про доцільність виокремлення трьох блоків елементів: цільового, структурно-організаційного та компетенційного [13, с. 75-77]. Запропоноване Д. Н. Бахрахом групування численних елементів правового статусу органів публічної влади в блоки вбачається вельми конструктивним, оскільки дозволяє розглянути їх правове становище не просто як певну сукупність елементів, а вже як юридичну конструкцію, що має власну логічну структуру.

Поступово, вже в пострадянській юридичній науці, позначилося намагання до формування загальної теорії конституційно-правового статусу відповідних суб'єктів. Н. О. Богданова в структурі конституційно-правового статусу будь-якого суб'єкта конституційного права вирізняє такі елементи:

1) місце в суспільстві та державі, соціально-політична ролі і значення;

2) загальна правоздатність;

3) права та обов'язки або компетенція і відповідальність;

4) гарантії сталості й реальності правового стану суб'єктів конституційного права [14, с. 4-5].

Натомість в енциклопедичному словнику з конституційного права міститься широке тлумачення правового статусу, як поняття, що означає «оформлене нормативним актом становище органу, організації, об'єднання, посадової особи», що характеризує «їх природу, місце в системі суспільних відносин і суб'єктів права, найважливіші права й обов'язки, форми (порядок) їх реалізації, а також акти, що при цьому приймаються, чи дії, що при цьому здійснюються» [15, с. 559]. В останньому випадку простежується намагання «адаптувати» пропоноване визначення статусу до максимально широкого кола суб'єктів, враховуючи можливий «люфт» при порівняні їхнього статусу.

У контексті предмету нашого дослідження звертає увагу також спроба (слідом за Д.Д. Цабрія) долучити до переліку елементів правового статусу і такий феномен, як форми (порядок) реалізації прав та обов'язків, які у випадку владних суб'єктів перетворюються на форми діяльності чи, іншими словами, форми реалізації власних або делегованих повноважень.

У загальнотеоретичному дискурсі про статус суб'єктів права, звісно, не міг бути обійдений увагою і статус депутатів рад усіх рівнів. На думку О. В. Зинов'єва, система статусу депутата складається з упорядкованої сукупності елементів, котра всебічно характеризує соціально-політичну сутність даного статусу, і включає в себе:

1) характер депутатського мандата;

2) функції депутатів;

3) права та обов'язки депутатів і форми їх діяльності;

4) гарантії депутатської діяльності [16, с. 109].

У свою чергу, А. О. Безуглов, узявши за основу рольовий (функціональний) критерій, розчленував правовий статус депутата на такі елементи:

1) політико-правова природа депутатського мандата;

2) виникнення, припинення і строк депутатського мандата;

3) повноваження депутатів;

4) гарантії депутатської діяльності;

5) підзвітність, відповідальність, заохочення депутатів [17, с. 3].

Науковий дискурс щодо структури конституційно-правового статусу депутатів був продовжений і після розпаду СРСР, але вже з урахуванням відмінностей між депутатами парламенту і депутатами представницьких органів місцевого самоврядування. При цьому слід констатувати, що й дотепер позиції науковців щодо елементів конституційно-правового статусу депутата відзначаються суттєвим розмаїттям.

Так, Л. Л. Лабенська, яка на дисертаційному рівні вперше комплексно охарактеризувала зміст правового статусу депутата місцевої ради, вважає, що елементами цього статусу виступають: політико-правова природа депутатського мандату, строк його виникнення, дії та припинення, повноваження (права і обов'язки), відповідальність та гарантії законності [18, с. 7]. Таку думку поділяє й С.Назаренко [19].

Натомість О. В. Чернецька доводить, що статус депутата місцевої ради являє собою цілісний внутрішньо узгоджений комплекс взаємопов'язаних та взаємообумовлених елементів, поєднуючи нормативно регламентовані характеристики інституту депутата місцевої ради як представника територіальної громади, громадського діяча та суб'єкта представницького органу місцевого самоврядування, який здійснює функції та повноваження на підставі Конституції та законів України До структури правового статусу депутата місцевої ради вона відносить: правосуб'єктність, функції, права та обов'язки, термін виникнення та припинення дії депутатського мандату, відповідальність, гарантії діяльності депутата [20, с. 4].

На думку А. О. Надежненко та Т. В. Папуш, правовий статус депутата місцевої ради можна визначити як цілісну сукупність взаємоузгоджених елементів, передбачених чинним законодавством, які визначають особливості інституту депутата місцевої ради як представника відповідної територіальної громади. Такими елементами вони вважають права і обов'язки депутата (що у своїй сукупності становлять його повноваження), джерело та порядок виникнення і припинення відповідних повноважень, відповідальність та гарантії діяльності» [21]. Формуючи визначення правового статусу депутата місцевих рад, Г. В. Задорожня відзначає, що його складовими є правосуб'єктність, принципи, компетенція, гарантії та відповідальність [22, с. 11]. «Під правовим статусом депутата органа місцевого самоврядування, - стверджує Р.Р. Хазієва, - розуміється юридичне становище, що включає в себе сукупність прав та обов'язків депутата органа місцевого самоврядування, гарантії його діяльності та відповідальність, що настає за протиправні дії (бездіяльність) депутата органа місцевого самоврядування» [23, с. 12]. Натомість на думку Ю. М. Фокіна, ключовими елементами, що визначають правове становище депутата, є його права, повноваження, форми і гарантії депутатської діяльності [24, с. 42].

Як бачимо, переважна більшість дослідників не бачать форм діяльності серед елементів правового статусу суб'єктів публічної влади, у т.ч. й депутатів місцевих рад. Значною мірою це зумовлено тим, що категорія «статус» була сформована в межах загальнотеоретичної юриспруденції, конституційного й адміністративного права, тоді як проблематика форм і методів діяльності переважно розроблялася наукою радянського будівництва. Іншими словами, «статус» і «форми діяльності» виглядають як породження різних «правових світів», різних площин правової матерії.

Втім при більш прискіпливому розгляді виявляється, що повноваження як елемент правового статусу владного суб'єкта і форми його владної діяльності є діалектично пов'язаними між собою в межах філософської пари «зміст і форма». Річ у тім, що в правовій державі свавілля визнається протиправним, а діяльність владних суб'єктів за владним розсудом (дискреція) максимально звужується з метою недопущення посягань на засади конституційного ладу, права і свободи людини і громадянина. Як проголошує ч. 2 ст. 19 Конституції України: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» [25]. При цьому слово «спосіб», вжите в даному випадку, означає імперативну вимогу використання відповідних, передбачених законодавством, форм і методів діяльності. Відповідно, повноваження, як елемент правового статусу органів публічної влади і їхніх посадових осіб, дозволяється здійснювати тільки в разі, якщо вони прямо закріплені в законодавстві, й тільки у відповідних організаційно-правових формах. Таким чином, форми діяльності виступають як організаційно-правові способи функціонування (modus operandi) відповідних повноважень, способи переведення їх зі статичного (потенційного) в динамічний (реальний) стан. І навпаки, реалізація наданих повноважень з використанням неналежних форм вважається протиправною діяльністю, а відтак тягне юридичну відповідальність.

Виходячи з наведених вище міркувань, можемо зробити висновок, що повноваження є елементом правового статусу відповідного владного суб'єкта лише в певній формі, передбаченій Конституцією та законами. То ж є всі підстави стверджувати, що форми діяльності органів публічної влади та їх посадових осіб є обов'язковим елементом їхнього правового статусу. Повноваження та форми їх реалізації не тільки взаємно пов'язані, але й взаємно впливають один на одного: від вдало обраної форми значною мірою залежить ефективність реалізації тих чи інших повноважень, а з іншого боку сам зміст повноважень зумовлює вибір тих чи інших форм діяльності.

Усе вище назване повною мірою стосується й співвідношення між повноваженнями та формами діяльності в межах правового статусу депутатів місцевих рад. При цьому з розвитком місцевого самоврядування та поглибленням процесів децентралізації закономірно збільшуються повноваження депутатського корпусу місцевих рад, то ж відбувається й пошук нових, найбільш адекватних сучасним викликам та умовам форм діяльності депутатів. На користь такої позиції свідчить і зміст чинного Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» [26]. Назва даного Закону однозначно демонструє, що його зміст відтворює відповідний обсяг правового статусу депутатів місцевих рад, в усьому розмаїтті його елементів. При цьому Глава 2 розділу ІІ даного Закону має назву «Індивідуальні та колективні форми реалізації депутатом місцевої ради своїх повноважень у виборчому окрузі», а глава 2 розділу ІІІ - «Сесійні та поза сесійні форми роботи депутата місцевої ради у раді та її органах».

Назви згаданих підрозділів не лишають жодних сумнівів у тому, що законодавець вважає форми діяльності неодмінним атрибутом правового статусу депутатів місцевих рад, добре усвідомлює їхню важливість для ефективного функціонування представницького мандату на муніципальному рівні. депутат адміністративний право місцевий рада

Висновки

Проведене дослідження надає підстави для таких висновків:

1. Форми діяльності депутатів місцевих рад є необхідним елементом їх правового статусу; вони - modus operandi відповідних депутатських повноважень. Здійснення владних повноважень у певних правових та/або організаційно-правових формах є необхідною передумовою існування правової державності.

2. Між повноваженнями депутатів і формами їхньої діяльності існує діалектичний зв'язок, тож посилення і розширення повноважень депутатів місцевих рад, що відбувається ж в процесі здійснення реформи щодо децентралізації публічної влади, має супроводжуватись адекватними змінами у формах їхньої діяльності.

Ґенеза правового статусу депутатів місцевих рад в Україні повинна своєчасно відображатися в Конституції та чинному законодавстві; законодавче забігання наперед, так само як і запізнення з внесенням відповідних змін і доповнень в частині форм діяльності депутатів місцевих рад, позбавляє відповідні реформи легітимності та ефективності. Для цього необхідно, щоб реформа щодо децентралізації спиралася на міцну доктринальну базу, на практиці підтверджуючи чи спростовуючи відповідні наукові постулати.

Список використаних джерел

1. Дотдаева О.Н. К вопросу о понятии и структуре конституционно-правового статуса. Труды Института государства и права Российской академии наук 2013. № 2. C. 25-39.

2. Лепешкин А. И. Правовое положение советских граждан. Москва: Мысль, 1966. 56 с.

3. Щетинин Б. В. Гражданин и социалистическое государство. Советское государство и право. 1975. № 2. С. 3-10.

4. Воеводин Л. Д. Содержание правового положения личности в науке советского государственного права. Советское государство и право. 1965. № 2. С. 42-50.

5. Матузов Н. И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1972. 290 с.

6. Патюлин В. А. Государство и личность в СССР Правовые аспекты взаимоотношений. Москва: Наука, 1974. 246 с.

7. Строгович М. С. Вопросы теории прав личности. Философия и современность. Москва, 1976. С. 33-36.

8. Халфина Р О. Общее учение о правоотношениях. Москва: Юридическая литература, 1974. 340 с.

9. Нудненко Л. А. Конституционно-правовой статус депутата законодательного органа государственной власти в Российской Федерации. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2004. 475 с.

10. Мухачев И. В., Цапко М. И. конституционно-правовой статус как категория юридической науки в ситуации концептуальной неопределенности. Общество и право. 2012. № 5 (42). С. 66-72.

11. Белкин А. А., Гумерова Л. Ш. Понятие и особенности правового статуса органа советского государственного управления. Государственное управление и право: история и современность: межвуз. сборник. Ленинград: Изд-во Лениград. ун-та, 1984. С. 6-12.

12. Цабрия Д. Д. Статус органов управления. Советское государство и право. 1978. № 2. С. 126-131.

13. Бахрах Д. Н. Административное право: учебник. Москва: БЕК, 1993. 301 с.

14. Богданова Н. А. Категория статуса в конституционном праве. ВестникМоск. ун-та. Серия 11. Право. 1998. № 3. С. 3-20.

15. Конституционное право. Энциклопедический словарь / отв. ред. и рук. авт. кол. С. А.Авакьян. Москва: НОРМА, 2001. 675 с.

16. Зиновьев А. В. Статус народного депутата в СССР (проблемы теории и практики). Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1987. 159 с.

17. Депутат парламента в зарубежных государствах / отв. ред. Д. А. Ковачев. Москва: Юрид. лит., 1995. 112 с.

18. Лабенська Л. Л. Правовий статус депутатів місцевих рад: автореф. дис... канд. юрид наук.: 12.00.02. Київ, 2004. 20 с.

19. Назаренко С. В. Щодо статусу депутатів місцевих рад: конституційно-правовий аспект. Університетські наукові записки. 2007. № 4. С. 55-61

20. Чернецька О. В. Конституційно-правовий статус депутатів місцевих рад в Україні : автореф. дис... канд. юрид наук.: 12.00.02. Київ, 2006. 20 с.

21. Надежденко А. О., Папуш Т. В. Окремі питання статусності та повноважень депутата міської ради. Державне управління: удосконалення та розвиток: електронний журнал. 2018. № 11. URL: http://www.dy.nayka.com.ua/ ?op=1&z=1334.

22. Задорожняя Г. В. Особенности правового статуса депутата местных советов в Украине. Общество, право, личность. Методологические и прикладные проблемы: генезис, современность и будущее: сборник статей Междунар. науч.-практ. конф. Вып. 6 / гл. ред. И.А. Маньковский. Минск: МИТСО, 2017. С. 10-12.

23. Хазиева Р Р Правовой статус депутата органа местного самоуправления: дисс... канд. юрид. наук: 12.00.02. Москва, 2012. 177 с.

24. Фокин Ю. Н. Правовой статус депутата представительного органа муниципального образования и оценка результатов его деятельности. Вопросы местного самоуправления. 2014. № 2(54). С. 42-45.

25. Конституція України від 28.06.1996. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/254к/96-вр.

26. Про статус депутатів місцевих рад: Закон України від 11.07.2002 № 93-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/93-15.

Размещено на Allbest.ru