Стан судового захисту трудових прав в Україні (з 1922 р. До 1936 р.): стисла характеристика, правові аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Стан судового захисту трудових прав в Україні (з 1922 р. До 1936 р.): стисла характеристика, правові аспекти

Боєва О.С., кандидат юридичних наук, суддя Господарського суду Запорізької області

Анотація

За сучасних умов, коли запроваджується інтеграція українського законодавства до законодавства Європейського Союзу, основним принципом якого є саме можливість кожного захистити свої права та інтереси у суді, знання генези та історичного розвитку інституту судового захисту трудових прав сприятиме розвитку України як демократичної правової держави європейського рівня. З огляду на це автором висвітлені та розкриті деякі аспекти розвитку інституту захисту прав людини в сфері праці. Здійснено аналіз та узагальнення правового стану захисту трудових прав в Радянській Україні з періоду набрання чинності Кодексом законів про працю УСРР 1922 року до прийняття Конституції СРСР 1936 року та Конституції УРСР 1937 року.

Серед позитивних рис і напрацювань у сфері судового захисту трудових прав працівників у період часу з 1922 року до 1936 року автор виділив закріплення у Кодексі Законів про Працю УСРР (КЗпП) 1922 року права на індивідуальні і колективні трудові спори; визначення у КЗпП системи органів із розгляду трудових спорів (в тому числі судових); наявність судових органів - особливі (трудові) сесії мали у своєму складі професійного суддю та по одному представнику від профспілок і від держави (згодом - від господарського органу); створення прокуратури з трудових справ тощо.

До негативних положень та ознак віднесено зокрема такі: обмеження доступу до суду у зв'язку з віднесенням деяких справ до компетенції примирних органів відповідно до Правил про примирно-третейські суди і судовий розгляд трудових конфліктів (від 29.08.1928); незгода з рішенням розціночно-конфліктної комісії не давала підстав учаснику трудового спору звернутись до суду за захистом своїх прав; скорочені строки для звернення до суду; обмежене коло працівників мало змогу захищати свої права у порядку підлеглості та позбавлялося права на судовий захист своїх прав; курс на індустріалізацію та колективізацію негативно вплинув на становище трудящих, погіршуються умови праці, порушуються права працівників.

Відхід від курсу Нової економічної політики, ліквідація приватної власності, знаходження підприємств у державній власності призвели до унеможливлення виявлення трудових спорів, оскільки такі спори мали б характер конфлікту між працівниками та державою, що взагалі було неймовірним у тоталітарній державі. На практиці це означало, що інститут судового захисту трудових прав фактично втрачав свої прогресивні надбання та позиції, притаманні у період 1918-1924 років.

Ключові слова: трудові права, трудові спори, судовий захист, історичний період, законодавство.

Annotation

THE STATUS OF LABOUR RIGHTS JUDICIAL DEFENCE IN UKRAINE (FROM 1922 TO 1936): BRIEF CHARACTERISTIC, LEGAL ASPECTS

Under modern conditions, when the laws of Ukraine are being integrated into the legislation of the European Union, the basic principle of which is the possibility for everyone to protect their rights and interests in court, being aware of the genesis and historic development of the institute for labour rights judicial defence will promote the development of Ukraine as a constitutional state of European level.

Taking into account the above mentioned, the author has outlined and coveredsome development aspects of the institute for human rights protection at work. The analysis and generalization of the labour rights protection legal status in Soviet Ukraine has been carried out - from the entry of the Labour Code of the USSR into force in 1922 till the adoption of the Constitution of the USSR in 1936 and the Constitution of the Ukrainian Soviet Socialist Republic in 1937.

The following positive features and insights in the judicial defence of employees' labour rights from 1922 till 1936 have been highlighted by the author: the consolidation of the rights to individual and collective labour disputes in the Code of Labour Laws of the Ukrainian SSR (CLL) in 1922; the determination of the system of agencies for labour dispute proceedings (including judicial disputes) in the Labour Code, the presence of judicial agencies - special (labour) sessions included a professional judge and one representative from trade unions and the state (later also one from economic agency); the creation of a prosecution officefor labour cases and others.

In turn, the negative aspects and features included: restrictedaccess to court due to the reference of certain cases to the competence of conciliatory bodies in accordance with the Principles for the Courts of Conciliation and Arbitration and proceedings of labour disputes (from 08.29.1928); the disagreement with the decision of rates and disputes commission did not permit parties of labour dispute to appeal to court for their rightsprotection; shortened time to appeal to court; a limited number of employees had an opportunity to protect their rights by the reporting line and lost the right for judicial defence; the focus on industrializing and collectivizing had a negative impact on the employees' position, the working conditions deteriorated, and the employees' rights as well.

Shifting away from the New Economic Policy course, liquidating private property, the state ownership of enterprises made it impossible to identify labour disputes; as such disputes were merely a conflict between the employees and the state which was generally unbelievable in a totalitarian state. In practice, this meant that the institute of labour rights judicial defence actually lost its progressive achievements and positions characteristic for the period from 1918 to 1924.

Key words: labour rights, labour disputes, judicial defence, historic period, legislation.

Багато століть українська нація славетними подвигами своїх синів або навіть ціною тимчасових поступок ворогам виборювала свою незалежність і державність. Лише з 1917 року виникла назва нашої держави - «Україна» - як у географічному, адміністративному, так і в політичному й міжнародному плані. Знання історії розвитку української наукової думки, закономірностей становлення трудового права як окремої галузі права та складника трудового права - інституту судового захисту трудових прав має важливе значення для подальших наукових досліджень, а узагальнення і аналіз тенденцій, закономірностей історичного розвитку в цій сфері мають значення і для перспективних розробок щодо удосконалення судового захисту трудових прав.

Питанням генези та історіографії розвитку трудового права присвячувалися наукові праці як радянських, так і українських вчених: О.М. Волкової, В.М. Догадова, С.С. Карінського, І.Я. Кисельова, А.М. Лушникова, О.Є. Пашерстника, В.І. Смолярчука, Є.Б. Хохлова. Правовому регулюванню захисту трудових прав приділяли увагу українські вчені Н.Б. Болотіна, В.С. Венедіктов, В.В. Жерна- ков, П.І. Жигалкін, І.В. Зуб, Л.І. Лазор, М.І. Іншин, Р. Мацюк, П.Д. Пилипенко, С.М. Прилипко, І. Прокопенко, О.І. Процевський, П.М. Рабінович, В.Г. Ротань, О.Ф. Скакун, В.Н. Скобелкін, Н.М. Хуторян, Г.І. Чанишева, О.М. Ярошенко. У дослідженнях вказаних авторів йшлося про можливість захисту в судовому порядку прав працівників, але не було проведено аналізу стану судового захисту трудових прав у певні етапи розвитку України за часів існування радянського суспільства, а також за умов розбудови незалежної України.

Актуальність дослідження полягає в тому, що за сучасних умов, коли запроваджується інтеграція українського законодавства до законодавства Європейського Союзу, основним принципом якого є саме можливість кожного захистити свої права та інтереси у суді, знання генези та історичного розвитку інституту судового захисту трудових прав сприятиме розвитку України як демократичної правової держави європейського рівня.

Метою дослідження є розкриття деяких аспектів судового захисту трудових прав у Радянській Україні з періоду набрання чинності Кодексом законів про працю УСРР 1922 року до прийняття Конституції СРСР 1936 року та Конституції УРСР 1937 року. Цей період часу взято для дослідження з урахуванням того, що інституту судового захисту трудових прав у період Нової економічної політики (далі - НЕП) були притаманні прогресивні риси і напрацювання, зокрема, закріплено у КЗпП УСРР 1922 року права на індивідуальні і колективні трудові спори, визначено систему органів із розгляду трудових спорів (в тому числі судових), судові органи - особливі (трудові) сесії мали у своєму складі професійного суддю та по одному представнику від профспілок і від держави (згодом - від господарського органу) тощо. Проте з кінця 20-х років зусиллями радянського уряду поступово почали погіршуватися умови праці, звужуватися трудові права найманих працівників, а судовий захист трудових прав працівників втрачає свої позиції і стає малоефективним.

Слід нагадати, що в період з 1918 року по січень 1922 року захист трудових прав здійснювався в розціночних комісіях (згідно положень КЗпП 1918 року), а спеціальні органи з розгляду трудових спорів почали утворюватися на підставі Декрету Ради народних комісарів (РНК) РСФРР від 18.01.1922 «Про порядок вирішення конфліктів на недержавних підприємствах». Декретом передбачалося утворення спеціальних органів - конфліктних комісій у наркоматі праці, губернських і повітових відділах праці. Компетенція цих комісій спочатку (за змістом Декрету) розповсюджувалася на вирішення трудових спорів працівників недержавних підприємств, а згодом конфліктні комісії почали вирішувати і трудові спори працівників державних підприємств. Конфліктні комісії фактично здійснювали квазісудовий захист прав, вирішуючи як спори щодо тлумачення норм трудового законодавства, так і всі індивідуальні спори між працівниками та роботодавцями. До складу конфліктних комісій входили представник від наркомату праці, представник від профспілки та представник від наркомату юстиції [1]. Наразі це є важливим, оскільки конфліктні комісії діяли в період із січня 1922 року по квітень 1923 року, для працівників були доступними, спори розглядалися оперативно, а за змістом статті 3 Декрету РНК від 18.01.1922 постанови конфліктних комісій мали обов'язкову силу (як і рішення судових органів), проте їх виконання здійснювалося шляхом видачі народними судами судових наказів.

Автор у попередніх наукових дослідженнях розкривала аспекти судового захисту трудових прав в Україні, зокрема в період становлення державності національними урядами в Україні, встановлення Радянської влади на українських землях і в період так званого «воєнного комунізму» (1917-1922 р.р.). У вказаний період часу були відсутні нормативні акти стосовно порядку вирішення трудових спорів (конфліктів), оскільки вважалося, що за умов «воєнного комунізму» виключена можливість трудових спорів з огляду на примусову працю, відсутність договірних засад у трудових відносинах. У цих роботах наголошувалося, що новий етап розвитку правового регулювання захисту трудових прав працівників, в тому числі у судовому порядку, пов'язаний із появою у 1922 році першого українського трудового кодексу. Прийняттю цього кодексу передувало прийняття у 1922 році нового Кодексу законів про працю РСФРР 1922 року [2; 3].

Особливістю обох кодексів було те, що в соціально-економічному житті як Російської Федерації, так і Радянської України мав місце перехід від політики «воєнного комунізму» до НЕПу, відбувалося відродження економіки, розвивалися різноманітні галузі економіки, поширювалася економічна конкуренція. Це фактично призвело до революційних змін у трудовому законодавстві, оскільки було скасовано всі трудові повинності і в основу трудових відносин покладено принцип трудових договорів (угод), які мали укладатися між підприємствами, установами будь-якої форми власності та особами, які мали бажання працювати в цій установі. Такі суспільно- економічні відносини призвели до прогресивних змін у правовому регулюванні трудових відносин, зокрема, законом було визначено основи регулювання вирішення трудових спорів.

У проектах КЗпП РСФРР 1922 року спочатку працювали конфліктні комісії як органи, які б вирішували трудові спори, але на момент прийняття цього кодексу конфліктні комісії було виключено із тексту, а органом для вирішення трудових спорів (поза примирною процедурою) було визначено особливі сесії народного суду. Згідно положень КЗпП РСФРР 1922 року на базі конфліктних комісій було створено розціночно-конфліктні комісії, до компетенції яких входив і розгляд трудових спорів позовного характеру між працівниками та підприємствами, але здебільшого справи стосувалися не захисту прав працівників, а захисту інтересів підприємства. Важливо зазначити, що за змістом КЗпП РСФРР 1922 року (а згодом - і у тексті КЗпП УСРР) на законодавчому рівні було закріплено право на індивідуальні і колективні спори та визначено систему органів із розгляду трудових спорів.

Відповідно до ст. 168 КЗпП РСФРР 1922 року «все споры, возникающие на почве применения наемного труда, разрешаются либо в принудительном порядке (в особых сессиях народных судов), либо в порядке примирительного разбирательства - в расценочно-конфликтных комиссиях, примирительных камерах и третейских судах, организуемых на началах паритетного представительства сторон». Зі змісту норм цього КЗпП вбачається, що законом трудові спори не розмежовуються на індивідуальні та колективні, а вибір органу, який повинен вирішити спір, має здійснюватися з урахуванням предмета спору [3].

Кодекс законів про працю УСРР 1922 року, який в основному повторював положення Кодексу законів про працю РСФРР 1922 року, визначав порядок розв'язання конфліктів і спорів: справи про порушення законів про працю та спори між працівником і підприємством мають розв'язуватися на засіданнях особливих сесій народних судів або в порядку примирного розгляду - в розціночно-конфліктних комісіях, примирних камерах і третейських судах, які діяли на паритетних засадах. Згідно статті 173 КЗпП України 1922 року рішення розціночно-конфліктних комісій (РКК), угоди примирювальних камер, які мали силу договору, так само, як і постанови третейських судів, оскарженню не підлягали. Угоди прими- рювальних камер виконувалися самими сторонами. До третейського суду за обопільною згодою сторін могли передаватися справи незалежно від того, чи були вони предметом розгляду примирювальної камери. Рішення третейських судів у випадку небажання наймача добровільно виконувати їх передавалися через органи Народного Комісаріату до народного суду. Останній протягом 24 годин здійснював надпис про примусове виконання такого рішення [2].

Будучи в основному скопійованим із Кодексу законів про працю РСФРР 1922 року, Кодекс законів про працю УСРР 1922 року все ж таки містив деякі норми права, які були відсутні у Кодексі законів про працю РСФРР, а тому серед науковців існує думка, що з 1922 року по 1936 рік Кодекс законів про працю УСРР року був чи не найпрогресивнішим у Європі. Зокрема, це обумовлено відступленням від принципів трудового законодавства часів «воєнного комунізму», поверненням до законодавчої бази договірних правовідносин, наявністю передових на той час норм стосовно закріплення у кодексі лише меж робочого часу, часу відпочинку, заробітної плати тощо, які не мали порушуватися учасниками трудових правовідносин у бік погіршення умов праці або порушення прав працівників. Кодексом визначалося, що договори і угоди про працю, які погіршували її умови порівняно з нормами кодексу, вважаються недійсними.

У цей період в Українській Соціалістичній Радянській республіці (УСРР) відповідно до вимог Кодексу законів про працю УСРР 1922 року для вирішення трудових спорів у примусовому порядку (поза примирною процедурою) діяли особливі сесії (трудові камери) районних судів, які формувалися відповідно до «Положення про судоустрій УСРР». Зокрема, у пункті в) статті 2 глави 1 Розділу І «Положення про судоустрій УСРР» від 16 грудня 1922 року зазначалося: «Для розгляду справ спеціальних категорій з огляду на особливу складність таких справ, необхідність спеціальних знань і навичок для їх розгляду наряду з єдиною системою народних судів УСРР тимчасово діють спеціальні суди в справах про злочини щодо порушення Кодексу законів про працю - особливі трудові сесії народних судів» [4].

Згодом мали місце певні зміни у структурі органів, які вирішували трудові спори і конфлікти. Вирішення трудових спорів у примусовому порядку здійснювалося особливими сесіями народних судів із трудових спорів (у Основах судоустрою СРСР і союзних республік, затверджених ЦВК СРСР 29 жовтня 1924 року, трудові сесії називалися камерами народних судів із трудових справ). У зв'язку з цим розціночно-конфліктні комісії (РКК) при НКП України ліквідували. Постановою Ради Народних Комісарів від 27 квітня року було затверджено Положення про примирні камери і третейські суди [5, с. 453].

За змістом Положення про судоустрій УСРР від 16 грудня 1922 року з 01 лютого 1923 року касаційною інстанцією для трудових сесій районних народних судів був відповідний губернський суд. Рішення касаційної інстанції і вторинні рішення трудових сесій, винесені відповідно до вказівок касаційної інстанції, не підлягали касаційному оскарженню. Наглядовою інстанцією для таких справ став Верховний Суд УСРР, який розпочав свою роботу 11 березня 1923 року [4].

Рада народних комісарів (РНК) УСРР постановою від 27 квітня 1923 року затвердила «Положення про примирні камери і третейські суди» за яким рішення РКК і примирних камер виконувалися добровільно. Для визначення законності рішень примирних і третейських органів вони направлялися безпосередньо до суду. Народний суддя перевіряв їх законність і вчиняв надпис, який мав силу виконавчого документу [6]. Проте, як вказує В.І. Прокопенко у своєму підручнику «Трудове право України», порядок розгляду трудових спорів, значна кількість конфліктів, великі строки для їх розгляду призводили до тривалих строків розгляду цих спорів [5, с. 453].

У подальшому правовий статус, склад, повноваження судових органів, які мали вирішувати трудові спори, були закріплені у Положенні про судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 року - в Розділі V «Про трудові сесії народнього суду». В арт. 45 цього розділу зазначалося: «Трудові сесії народнього суду утворюють окрвиконкоми по всіх округових містах, а також у тих містах і промислових пунктах, де визнають це за потрібне, на погоджене подання окрсуду, окрпрофради й округового органу Наркомп- раці. Сесії затверджується порядком арт. 19 цього Положення. Увага! В тих місцевостях, де трудсесій не утворено, справи, підсудні до трудсесій, розглядають районові народні суди». Арт. 46 передбачав, що «трудові сесії є чинними в складі народнього судді як голови, та 2-х постійних членів труд сесії по одному а) окрпрофради і відділу місцевої промисловости, а там, де їх не утворено, від відділу місцевого господарства» [7].

За змістом Положення про судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 року касаційною інстанцією для трудових сесій районних народних судів був відповідний окружний суд (за текстом оригіналу «Положення» мав назву округовий суд). Наглядовою інстанцією був Верховний Суд УСРР (відповідно до п. 3) арт. 1 розділу І «Положення про судоустрій УСРР» мав назву Найвищий Суд УСРР).

Певним прогресивним кроком було встановлення в арт. 49 «Положення про судоустрій УСРР» від 23 жовтня 1925 року єдиного для всіх судів порядку розгляду повернутих справ. Так, в арт. 49 вказано: «Щоб утворити судові ради для розгляду підсудних до трудових сесій справ, які повернули їм на новий розгляд касаційні відділки округового суду, а також розвантажити обтяжені справами трудові сесії, коли є в тому потреба, утворюється другі склади трудових сесій порядком, загальновстановленим цим Положенням».

Окремих процесуальних правил для здійснення правосуддя по трудових спорах не існувало, а в арт. 50 «Положення про судоустрій УСРР» від 23 жовтня 1925 вказано таке: «Відповідно до правил судочинства трудові сесії чинять на загальних для всіх нарсудів підставах». Проте, як зазначає І.Я. Кисельов, на той час вже були сформульовані такі процесуальні правила щодо подання працівниками позовів про стягнення заробітної платні та їх розгляду судом: 1) працівник-позивач звільнявся від обов'язку щодо сплати судового мита та інших судових зборів; 2) коли керівник підприємства, що був відповідачем за позовом, не з'являвся до суду, суд був правомочний винести постанову про його примусовий привід до суду; 3) стягнення заробітної платні було можливе у спрощеному порядку, а саме прийняттям судового наказу, який володів силою виконавчого листа [8, с. 165-166].

Цікавим в аспекті цього дослідження є такий факт, що відповідно до «Положення про судоустрій УСРР» від 23 жовтня 1925 року у структурі органів прокуратури виділено прокуратуру з трудових справ, яка також була передбачена і в наступному положенні «Про судоустрій УСРР» від 11 вересня 1929 року. На так звану «трудову прокуратуру» покладалися функції прокурорського нагляду за законністю в галузі трудових відносин, судовий нагляд щодо розгляду судами трудових спорів, а також адміністративних і кримінальних справ з трудових питань [9, с. 648]. Найважливішим, на думку автора цього дослідження, було те, що у віданні трудової прокуратури знаходився контроль за виконанням судових рішень по трудових справах, що мало сприяти більш ефективному судовому захисту трудових прав.

Наприкінці 1920-х років радянське керівництво відмовилося від НЕПу і взяло курс на побудову в країні комуністичної системи виробництва і розподілу суспільного продукту. Було взято курс на індустріалізацію і колективізацію, що призвело до переходу від методів економічних до адміністративно-командних. Для забезпечення вирішення завдань тоталітаризації суспільства було пристосоване законодавство України. Право надавало обов'язкової сили партійним рішенням із питань «соціалістичного будівництва», формувалося нове розуміння законності як законності, спрямованої проти «ворогів режиму». Законодавчими засобами було закріплено створення в СРСР унікальної монопольно-державної економіки, яка управлялася з єдиного центру, з повним витисненням приватного капіталу з усіх галузей господарства. Партійні з'їзди, пленуми та інші органи приймали загальнообов'язкові рішення від затвердження п'ятирічних планів до резолюції політбюро чи секретаріату з конкретних питань життя республіки. Жодне рішення державного будівництва не набувало чинності без попередньої згоди партійних органів [9, с. 684, с. 704; 10, с. 342].

Такі зміни у суспільному житті та у державному управлінні потягли за собою негативні зміни і в галузі трудового права, призвели до послаблення гарантій захисту трудових прав трудящих. Зокрема, постановою ЦВК і РНК СРСР від 29 серпня 1928 були затверджені нові Правила про примирно-третейські суди і судовий розгляд трудових конфліктів. У документі регламентувалися три види розгляду трудових спорів: судовий, примирно-третейський та адміністративний (у порядку підлеглості). Негативним у цьому нормативному акті було те, що ним були встановлені занадто короткі строки звернення до суду та встановлювався вичерпний перелік справ, які входили до відання розціночно-конфліктних комісій (працівники, предмет позову яких повинен був вирішуватись у комісії, не могли звернутися до суду) та не могли бути оскарженими в судовому порядку [11].

На підставі Правил про примирно-третейські суди і судовий розгляд трудових конфліктів Народний комісаріат праці СРСР за погодженням із урядами союзних республік 12 грудня 1928 року затвердив Положення про розціночно-конфліктні комісії. Комісії утворювалися на підприємствах і в установах із рівної кількості представників адміністрації і профспілкового комітету. Рішення в РКК приймалося тільки за погодженням з обома сторонами, незалежно від характеру спору. В разі недосягнення згоди рішення не приймалось, і на цьому розгляд спору в РКК закінчувався. Рішення РКК могло бути оскаржено кожною стороною або прокурором до вищої профспілки не пізніше 14-денного строку з дня повідомлення сторін про розгляд спору. В особливих сесіях народного суду трудові спори могли розглядатися тільки у випадках, коли: 1) сторони в РКК не досягли згоди і рішення прийнятим не було; 2) рішення РКК було скасовано вищою профспілковою організацією; 3) відповідно до законодавства не обов'язково було звертатись до РКК. З підвищенням ролі РКК і народних судів зводиться нанівець роль примирних камер і третейських судів - органів по розгляду спорів при укладенні, зміні чи доповненні колективного договору. Мала значення і та обставина, що роль колективних договорів як джерела права звужувалася, а з 1933 року вони взагалі перестали укладатися [5, с. 454]. Одночасно було введено в дію такі документи: Положення про примирні камери та третейські суди для вирішення трудових конфліктів; Положення про нагляд за діяльністю розціночно-конфліктних комісій, примирних камер і третейських судів.

Встановлений положеннями «Правил про примирно-третейські суди і судовий розгляд трудових конфліктів» такий вид розгляду трудових спорів, як адміністративний (у порядку підлеглості), був нововведенням, яке проіснувало 1928 року і до кінця 1990 років. У зв'язку з тим, що лише обмежене коло працівників мало змогу захищати свої права у порядку підлеглості, наркомат праці СРСР 18 жовтня 1929 затвердив «Перечень категорий ответственных работников, дела которых об увольнении и восстановлении в должности не подлежали рассмотрению в РКК и народных судах» [12].

Як вже зазначалося, з кінця 20-х років минулого століття політика комуністичної партії та державних органів СРСР і союзних республік була цілеспрямована на інтенсивну індустріалізацію і колективізацію, дострокові виконання п'ятирічних і семирічних планів розвитку господарства, а тому інтереси та права громадян не мали ніякої цінності, все в їх житті було підкорено здійсненню планів партії та уряду, інтереси виробництва виходили на перший план. На теренах усього СРСР майже було ліквідовано приватну власність, більшість підприємств були у державній власності, а відтак трудові спори мали б характер конфлікту між працівниками та державою, що взагалі було неймовірним у тоталітарній державі. На практиці це означало, що інститут судового захисту трудових прав фактично втрачав свої прогресивні надбання та позиції, притаманні у період 1918-1924 років. Звісно, за таких обставин значно погіршуються умови праці, порушуються права працівників. Так, протягом 1929-1931 років Радою Народних Комісарів СРСР було прийнято декілька нормативних актів, спрямованих на підвищення продуктивності праці, зміцнення трудової дисципліни, хоча за своєю правовою природою ці акти суперечили як положенням Конституції, так і нормам КЗпП СРСР і КЗпП УСРР:

Постанова РНК СРСР «Про заходи щодо зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах» від 6 березня 1929 року;

Постанова РНК СРСР «Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах» від 5 липня 1929 року.

У 1929 році був введений скорочений календарно-робочий тиждень: на безперервно діючих підприємствах і установах - п'ятиденний, на всіх інших - шестиденний. Згодом, 25 лютого року, Постановою ВУЦВК і РНК УСРР було внесено зміни і доповнення до КЗпП УСРР 1922 року - більшість підприємств і установ було переведено на безперервний робітничий тиждень, а робітники і службовці одержували день відпочинку по черзі у різні дні тижня (плаваючий вихідний день). Заробітна плата мала виплачуватися залежно від професійної кваліфікації робітника за твердими фіксованими ставками або за тарифними сітками, розробленими для кожної галузі промисловості. Основними формами оплати були відрядна, почасова і преміальна. Згідно постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 22 листопада року неявка на роботу без поважної причини хоча б протягом одного дня тягла за собою звільнення з роботи з позбавленням права користуватися квартирою, наданою в будинку цього підприємства чи установи.

Загалом 30-ті роки минулого століття характеризуються тим, що Україна почала втрачати свою суверенність і незалежність як у суспільному, так і в економічному розвитку, визнавався пріоритет як загальносоюзних органів управління, так і загальносоюзного законодавства над республіканським. Мало місце регулювання правовідносин у будь-якій сфері у вигляді застосування союзних нормативних актів як актів прямої дії або ж у вигляді копіювання змісту загальносоюзних законодавчих актів.

Найвиразнішим свідченням втрати Україною незалежності та суверенності була зміна конституційно-правового статусу республіки. Відбулося послаблення ролі Всеукраїнського з'їзду рад у законотворчій діяльності, набирала обертів переважна роль союзних законодавчих актів, проводилася масова реорганізація або ліквідація деяких республіканських наркоматів, відомств тощо. Крім того, після ХІІІ Всеукраїнського з'їзду Рад (січень 1935 року) внаслідок уніфікації (за загальносоюзним зразком) було змінено найменування вищих органів влади республіки (нові назви: з'їзд Рад УСРР, ЦВК УСРР, Президія ЦВК УСРР), а на Надзвичайному XIV з'їзді Рад (січень 1937 року) замість назви «Українська Соціалістична Радянська Республіка» було встановлено нову назву республіки «Українська Радянська Соціалістична Республіка (урСр).

Слід звернути увагу на те, що у доповненнях до Конституції УСРР, прийнятих у 1925 році, було записано, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна республіка», в Конституції 1929 року - як «суверенна договірна держава», при цьому про створення союзної держави в них не йшлося. В Конституції 1937 року ці положення відсутні, є лише запис про об'єднання республік у союзну державу. Конституція УРСР 1937 року замість з'їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом державної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР обирала Президію - колегіальний постійно діючий орган влади у періоди між сесіями Верховної Ради. Президія мала широкі повноваження щодо видання указів, які мали силу закону, зокрема указів про внесення змін і доповнень у законодавство, а також щодо контролю за рішеннями уряду і обласних рад. Таким чином, характерними рисами державного устрою УРСР в той період стали бюрократизація державного і суспільного життя, згортання демократичних форм і методів роботи рад, централізація виконавчих структур і всевладдя апаратної номенклатури [9, с. 691-693].

У сфері трудових відносин на територію України розповсюджувалися союзні документи: Статут про дисципліну на залізничному транспорті (1933 року), Статут про дисципліну в органах юстиції (1933), Статут про дисципліну на водному транспорті (1934), Статут про дисципліну в органах зв'язку (1935). Положення цих нормативно-правових актів встановлювали більш сувору відповідальність окремих категорій працівників за порушення трудової дисципліни.

Підсумовуючи все викладене вище, доцільно викласти результати дослідження у вигляді стислої характеристики рівня забезпечення державою права працівників на здійснення судового захисту та стану судового захисту трудових прав працівників у період часу з 1922 року до 1936 року.

Позитивні риси та напрацювання в сфері судового захисту трудових прав:

закріплено у КЗпП УСРР 1922 року права на індивідуальні і колективні трудові спори;

визначено у КЗпП систему органів з розгляду трудових спорів (у тому числі судових);

судові органи - особливі (трудові) сесії, які мали у своєму складі професійного суддю та по одному представнику від профспілок і від держави (згодом - від господарського органу);

за Положенням про судоустрій УСРР від 23.10.1925 року у структурі органів прокуратури діяла прокуратура з трудових справ;

встановлення в арт. 49 «Положення про судоустрій УСРР» від 23.10.1925 єдиного для усіх судів порядку розгляду повернутих справ.

Негативні положення та ознаки:

Правилами про примирно-третейські суди і судовий розгляд трудових конфліктів (від 29.08.1928) встановлено перелік справ, які мали вирішуватися лише у примирних органах (розціночно-конфліктних комісіях - РКК). Тобто, обмежено доступ до суду;

Правилами про примирно-третейські суди і судовий розгляд трудових конфліктів визначено, якщо учасник трудового спору не погоджувався з рішенням РКК, він не мав права звертатися до суду (обмежено доступ до суду);

Правилами про примирно-третейські суди і судовий розгляд трудових конфліктів встановлено чіткі строки звернення до суду, проте ці строки були короткими (2 тижні, 1 місяць, 3 місяці залежно від характеру спору). У разі їх пропуску суддя при відсутності поважних причин пропуску відмовляв у прийняття позову;

Правилами про примирно-третейські суди і судовий розгляд трудових конфліктів визначено новий вид розгляду трудових - адміністративний (у порядку підлеглості). У зв'язку з цим обмежене коло працівників мало змогу захищати свої права у порядку підлеглості, але позбавлялося права на судовий захист своїх прав;

курс на індустріалізацію та колективізацію негативно вплинув на становище трудящих: погіршувалися умови праці, порушувалися права працівників. Протягом 1929-1931 років РНК СРСР було прийнято декілька нормативних актів, спрямованих на підвищення продуктивності праці, зміцнення трудової дисципліни, хоча за своєю правовою природою ці акти суперечили як положенням Конституції, так і нормам КЗпП;

відхід від курсу НЕП, ліквідація приватної власності, знаходження підприємств у державній власності призвели до унеможливлення виявлення трудових спорів, оскільки такі спори мали б характер конфлікту між працівниками та державою, що взагалі було неймовірним у тоталітарній державі. На практиці це означало, що інститут судового захисту трудових прав фактично втрачав свої прогресивні надбання та позиції, притаманні у період 1918-1924 років.

Список використаних джерел

трудовий право соціалістичний радянський

1. Виноградова О.А. Из истории становлення института разрешения индивидуальных трудових споров в России: текст научной статьи по специальности «Государство и право. Юридические науки».

2. Кодекс законів про працю УСрР 1922 року.

3. Кодекс законів про працю РСФРР 1922 року.

4. Положення про судоустрій УСРР: Постанова від 16 грудня 1922 р. / Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет.

5. Прокопенко В.І. Трудове право України: Харків, 1998. 480 с.

6. Положення про примирні камери і третейські суди: Постанова від 27 квітня 1923 р. / Рада народних комісарів.

7. Положення про судоустрій УСРР: Постанова від 23 жовтня 1925 р. / Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет.

8. Киселев И.Я. Трудовое право России. Историко-правовое исследование: Учебное пособие. Москва, 2001. 384 с.

9. Терлюк І.Я. Історія держави і права України: Навчальний посібник. Київ, 2011. 944 с.

10. Іванов В.М. Історія держави і права України: Підручник. Київ, 2007. 552 с.

11. Правила о примирительно-третейском и судебном рассмотрении трудовых конфликтов: Постановление от 29 августа 1928 г. / цИк и СНК СССР.

12. Перечень категорий ответственных работников, дела которых об увольнении и восстановлении в должности не подлежали рассмотрению в РКК и народных судах от 18 октября 1929 г. / НКТ СССР.

Размещено на Allbest.ru