Становлення та розвиток тимчасового доступу до речей і документів як засобу кримінального процесуального доказування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Становлення та розвиток тимчасового доступу до речей і документів як засобу кримінального процесуального доказування

Лисаченко Є.І., аспірант кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ

Анотація

Сучасний інститут тимчасового доступу до речей і документів був сформований у результаті тривалого історичного розвитку, а його стан у наш час є підсумком усієї еволюції кримінального процесуального доказування. Історичний аналіз тимчасового доступу до речей і документів як засобу кримінального процесуального доказування дасть змогу оцінити концепції, які пропонувались у сфері доказування, та надасть можливість цілісного сприйняття досліджуваного інституту, що своєю чергою буде сприяти формуванню ефективного та демократичного механізму застосування тимчасового доступу до речей і документів як засобу кримінального процесуального доказування.

Метою статті є дослідження тимчасового доступу до речей і документів як засобу кримінального процесуального доказування у ретроспективі, аналіз відповідних положень основних нормативних актів, виданих починаючи з часів Київської Русі до незалежної України, а також виокремлення основних етапів становлення досліджуваного інституту.

Процес становлення та розвитку тимчасового доступу до речей і документів як засобу кримінального процесуального доказування пройшов чотири періоди:

1) формування в період Київської Русі;

2) становлення та розвиток у період перебування українських земель у складі інших держав;

3) радянський період;

4) період розбудови правової незалежної України.

В останньому періоді можна виділити два етапи розвитку: проведення виїмки під час дії норм КПК України 1960 року та реалізація тимчасового доступу до речей і документів за КПК України 2012 року. Розуміння тимчасового доступу до речей і документів як результату еволюції надалі дозволить ґрунтовно та всесторонньо визначити його природу та сутність у теорії та практиці кримінального процесу.

Ключові слова: тимчасовий доступ до речей і документів, засіб кримінального процесуального доказування, виїмка, становлення, розвиток.

Annotation

Постановка проблеми

Інтерес до тимчасового доступу до речей і документів як засобу кримінального процесуального доказування, передусім до ґенези у кримінальному процесі, зумовлюється пошуком шляхів вирішення сучасних проблем доказування. Такий підхід дає можливість розглядати певний об'єкт як результат еволюції. Зокрема, для визначення сутності та природи тимчасового доступу до речей і документів, його поняття необхідно здійснити історичний екскурс, встановити етапи розвитку об'єкта наукового дослідження. Історичний аналіз дасть змогу оцінити концепції, які пропонувались у сфері доказування, та надасть можливість отримати позитивний досвід для формування більш ефективної та демократичної процедури тимчасового доступу до речей і документів.

Дослідження окремих теоретичних та практичних аспектів тимчасового доступу до речей і документів як засобу кримінального процесуального доказування здійснювали Ю.П. Але- нін, І.В. Гловюк, Ю.М. Грошевий, О.В. Капліна, М.П. Климчук, В.В. Коваленко, О.М. Кузів, Д.Н. Ліс- ніченко, Л.М. Лобойко, В.Т. Маляренко, В.Т. Нор, Д.П. Письменний, М.А. Погорецький, Д.Б. Сергєєва, О.С. Старенький, М.С. Строгович, В.Я. Тацій, А.Р. Туманянц, Л.Д. Удалова, В.І. Фаринник, С.С. Чер- нявський, А.В. Чуб, О.Г Шило, М.Є. Шумило та інші фахівці. Разом з тим у працях вчених не приділялася достатня увага історичним аспектам тимчасового доступу до речей і документів як засобу кримінального процесуального доказування.

Отже, метою статті є дослідження тимчасового доступу до речей і документів у ретроспективі, аналіз відповідних положень основних нормативних актів, виданих починаючи з часів Київської Русі до незалежної України, а також виокремлення основних етапів становлення об'єкту дослідження.

Виклад основного матеріалу

кримінальний процесуальний доказування русь

Сучасний інститут тимчасового доступу до речей і документів був сформований у результаті тривалого історичного розвитку, а його стан у наш час є підсумком усієї еволюції кримінального процесуального доказування.

На доктринальному рівні відсутня єдність щодо визначення поняття і сутності кримінального процесуального доказування. На наш погляд, обґрунтованим та комплексним є визначення, запропоноване М.А. Погорецьким, відповідно до якого кримінальне процесуальне доказування - це практична, пізнавальна, правова й розумова діяльність сторін кримінального провадження кримінального процесу, що полягає в отриманні доказів (пошуку, розшуку і виявленні (вилученні) фактичних даних та їх джерел; перевірці, оцінці фактичних даних і їх джерел, їх процесуальному оформленні (закріпленні) й наданні цим фактичним даним та їх джерелам значення доказу у кримінальному провадженні, а також у використанні цих доказів для встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження, в обґрунтуванні доказами своєї правової позиції уповноваженими суб'єктами кримінального процесу та відповідних процесуальних рішень [1, с. 74].

Тимчасовий доступ до речей і документів як засіб кримінального процесуального доказування є одним із його внутрішніх системо-утворюючих структурних елементів [1, с. 71] та має свої особливості на кожному історичному етапі під час реалізації суб'єктами кримінального процесуального доказування покладених на них функцій.

Становлення сучасного інституту тимчасового доступу до речей і документів у вітчизняному кримінальному процесі пов'язано із історичним періодом Київської Русі. В цей час відбувався активний процес становлення і розвитку права Київської Русі, значна частина норм якого отримала писемне закріплення перш за все у літописах і збірниках права, а частина існувала у формі усного звичаєвого права [2, с. 47].

Однією з форм здійснення тимчасового доступу до речей і документів є вилучення цих речей чи документів, що і було першим проявом досліджуваного інституту.

Звід звичаєвих норм «Руська Правда» передбачав, що встановлення обставин злочину, відновлення свого порушеного права було обов'язком потерпілого. Так, у разі вчинення крадіжки потерпілий сам повинен був вживати заходів щодо пошуку власного майна, а у разі віднайдення брав на себе відповідальність за вилучення вказаного майна. Така процедура здійснювалася у присутності свідків (видоків) і надалі слугувала доказом вини особи, яка скоїла злочин [3]. Якщо особа, в якої власник віднайшов свою викрадену річ, стверджувала, що вона її законно придбала, «Руська Правда» унормовувала окрему процедуру, яка була прообразом сучасного досудового розслідування та називалась «звід». Згідно з цією процедурою власник викраденої речі разом з особою, в якої ця річ виявлена та вилучена, йшли до особи, в якої вона була придбана. Це і був «звід». Він продовжувався доти, доки особа не могла пояснити, звідки у неї з'явилася відповідна річ [4].

Наступний етап розвитку формувався під впливом законодавства Великого Князівства Литовського, яке містилося в статутах. Литовський статут 1529 року регламентує процедуру відшукання викраденого майна (речового доказу) та процедуру обшуку житла, в якому воно може знаходитися, як елементи вилучення майна. Так, у розділі 13 артикулі 2 говорилося: «Якщо кого вів донощик або хто за речовим доказом по сліду прийшов у якійсь дім, але не міг мати вижа від того пана, чия людина, тоді мусить у присутності сторонніх людей зробити обшук у домі. І якщо знайшов украдену річ, то мусить вести ту людину до того вряду, чия це людина». Процесуальний статус вижа можна інтерпретувати як понятого, який засвідчував правомірність процедури обшуку та вилучення майна [3].

Значну увагу було присвячено проведенню виїмки у Статуті кримінального судочинства 1864 року (далі - СКС), дія якого поширювалася на територію України, яка входила до складу Російської імперії. Однак виїмка унормовувалася спільно з обшуком і не відокремлювалася від нього [5].

У статтях 105-111, 258-259, 267, 357-370 СКС йшлося про такі згруповані у спільних статтях слідчі дії, як обшук та виїмка. У цих нормах СКС зазначалося, що обшук і виїмка як у житлових, так і не житлових приміщеннях проводиться лише у разі обґрунтованої підозри, що там заховані обвинуваченим речові докази, знаряддя злочину. Обшуки та виїмки проводяться мировим суддею чи у виняткових випадках за його дорученням чинами поліції, коли він особисто через поважні причини не може їх провести. У постанові мирового судді мають бути зазначені підстави, що стали причиною доручення чинам поліції проводити обшук чи виїмку. Під час визначення випадків, у яких суддя може доручити поліції проводити слідчі дії, зверталася увага на низький рівень освіченості, а відповідно, й надійності підвідомчих мировому судді переважно сільських поліцейських чинів. Тож суддя міг доручати поліції провадження слідчих дій та дізнання лише в означених виняткових випадках. За суддею залишався обов'язок особисто перевірити отримані поліцією докази [6].

Обов'язковою вважалася присутність господаря або його дружини чи будь-кого із дорослих, які мешкають у цьому приміщенні. Без дозволу не допускалися сторонні громадяни туди, де проводився обшук чи виїмка. Зазвичай виїмки та обшуки проводилися вдень, а і разі необхідності могли проводитися вночі, та про причини, які викликали таку невідкладність, мало бути зазначено у протоколі.

У ст. 258 СКС зазначається, що у тих випадках, коли поліція застала особу на місці вчинення злочину або нею виявлено щойно вчинений злочин, поліція набуває повноважень судового слідчого щодо проведення всіх невідкладних слідчих дій, зокрема і виїмки [6].

Заслуговує на увагу і той факт, що як окремі види обшуку та виїмки розглядалося їх проведення із приміщень дипломатичних та іноземних установ за погодженням із Міністерством закордонних справ; із приміщень церков, казарм, монастирів, вчених общин, навчальних закладів і молитовних домів за присутності їх керівників; із помешкань імператора та його родини лише за згодою придворного начальника. У ст. 368-1 СКС розглядається процесуальний порядок огляду та виїмки поштової чи телеграфної кореспонденції, які можуть проводитися за постановою лише окружного суду [6].

Слушною є позиція Д. Лісніченка, що попри беззаперечні позитивні здобутки формування інституту вилучення майна, які знайшли своє відображення в СКС, неврегульованим залишилося відмежування таких засобів вилучення майна, як обшук і виїмка. В уявленнях тогочасних законодавців ці засоби були нероздільні і сприймалися як продовження один одного. Передбачалося, що обшук - це пошук, а після віднайдення певної речі відбувається її вилучення - виїмка [3].

Такий же підхід до сутності виїмки зберігся в Інструкції для народних слідчих 1919 року (далі - Інструкція) та у КПК УРСР 1922 року.

У ст. 114 Інструкції зазначено, що у разі необхідності огляду і виїмки поштово-телеграфної кореспонденції народний слідчий інформує про це відповідну поштову чи телеграфну установу. Стаття 185 Інструкції передбачає, що у постановах народного слідчого про проведення обшуку, виїмки, оглядів та освідувань вказується мета проведення цих слідчих дій, умови місця та часу, особи, які повинні брати участь та безпосередньо їх проводити [7, с. 19]. Таким чином, Інструкція містила положення про виїмку як слідчу дію, однак детально не регламентувала її проведення.

Статтею 178 кПк УРСР 1922 року було закріплено, що слідчий, за наявності підстав вважати, що в якому-небудь приміщенні чи у будь-якої особи знаходяться предмети, що мають значення для кримінальної справи, то він має право пред'явити вимогу про видачу цих предметів і проводить виїмку. У разі відмови особи видати вказану річ слідчий проводить примусове вилучення або обшук, складаючи про це постанову, а за результатами - протокол. У положеннях ст. 179 КПК УРСР 1922 року вказувалося на обов'язок урядових установ, посадових та приватних осіб, організацій виконувати вимоги слідчого щодо видачі речей, предметів чи документів.

КПК УРСР 1922 року також встановлював особливості проведення виїмки документів, що містять державну, дипломатичну, військову таємниці.

Законодавець робить спробу розмежовувати виїмку від обшуку лише у КПК УРСР 1927 року. Однак при цьому передбачалося, що у разі виявлення під час обшуку предметів чи документів проводилася їх виїмка [5, с. 9].

У ст. 173 КПК УРСР 1927 року зазначалося, що у разі необхідності проведення в якому-небудь приміщенні чи особи обшуку чи виїмки предметів, що мають або можуть мати значення для справи, про це складається мотивована постанова, і слідчий пред'являє вимогу про видачу цих предметів, проводячи за необхідності обшук чи виїмку у примусовому порядку. Коли слідчому стане відомо, що у користуванні будь-якої особи чи установи є предмети чи документи, що можуть бути доказами у справі, тобто речові докази, він має право їх вилучити для прилучення до справи. Якщо на вимогу слідчого особа чи установа, у віданні яких знаходяться необхідні для справи предмети чи документи, добровільно їх не видають, то слідчий має право вилучити їх примусово. Під час вилучення можуть бути два випадки: 1) слідчий точно знає, де знаходяться документи чи предмети, - тоді він проводить виїмку; 2) слідчий не знає їх місця знаходження - тоді він проводить обшук і, знайшовши необхідні докази, - проводить виїмку.

Таким чином, положення, що у разі віднайдення під час обшуку речі слідчим проводиться виїмка, вказує на відсутність чіткого законодавчого розмежування між обшуком і виїмкою, єдність цих дій, перехід однієї в іншу.

На увагу заслуговує позиція М.С. Строговича, що обшук - це слідча дія, спрямована на виявлення та вилучення предметів, які приховані; виїмка - це вилучення предмета або документа, які перебувають у володінні певної особи. Виїмка може бути як добровільною, так і примусового характеру. Якщо слідчий висунув вимогу про видачу певного майна, і воно передається слідчому, то це виїмка без застосування примусу. У разі відмови у видачі майна слідчий здійснює примусове вилучення, а якщо особа заперечує знаходження вказаного майна у неї, то слідчий проводить обшук. Це означає, що, з одного боку, обшук може виходити з виїмки, за відмови у видачі, а з іншого боку, обшук може проводитися і як самостійна слідча дія [8, с. 195]. Розвиваючи окреслену вище позицію, Д. Лісніченко слушно вказує на недоцільність розмежування виїмки на примусову та непримусову. Адже, якщо особа навіть підтвердила наявність у себе майна, яке підлягає вилученню, але відмовилася його видавати, то у слідчого виникає необхідність віднайдення його, а такий пошук потрібно інтерпретувати не інакше, як обшук [3].

З прийняттям КПК України 1960 року законодавцем було регламентовано особливості проведення виїмки в одній главі з обшуком. Так, Глава 16 КПК України 1960 року визначала, що виїмка проводиться в тих випадках, коли слідчий має точні дані, що предмети чи документи, які мають значення для справи, знаходяться в певної особи чи в певному місці. Своєю чергою слідчий проводить обшук у тих випадках, коли він має достатні дані вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі, заховані в певному приміщенні або місці чи в якої- небудь особи. Посадові особи і громадяни не мають права відмовлятися пред'явити або видати документи чи їх копії або інші предмети, які вимагає слідчий під час обшуку і виїмки [9].

З огляду аналізу доктринальних підходів щодо окресленого питання доходимо висновку, що більшість процесуалістів відносили виїмку за КПК України 1960 року до слідчих дій.

Так, Ю.П. Аленін розглядає виїмку як нонвербальну слідчу дію та зазначає, що під час виїмки немає необхідності розшукувати предмети чи документи, тому що точно відомо, де вони зберігаються. Виїмка може проводитися як добровільно, так і примусово та є не лише одним із способів збору доказів, але у ряді випадків і способом забезпечення цивільного позову та конфіскації майна [10, с. 230].

В.П. Шибіко вказує, що виїмка - це самостійна слідча дія, яка має проводитися у тих випадках, коли слідчий має точні дані про те, що предмети або документи, які мають значення для справи і знаходяться в певної особи або в певному місці. Виїмка є засобом збирання нових доказів та перевірки тих, що вже є в розпорядженні слідчого. Під час виїмки предмети тільки вилучаються. В інтересах успішного проведення виїмки слідчий має право заборонити особам, які перебувають у приміщенні або зайшли туди під час виїмки, виходити з цього приміщення і спілкуватися між собою до закінчення її проведення. Виїмка, за загальним правилом, провадиться за постановою слідчого [11, с. 260-262].

На думку Л.М. Лобойка, виїмка - це слідча дія, під час якої вилучають об'єкти, місцезнаходження яких достовірно відоме і які можуть мати значення для кримінальної справи. Ця слідча дія завжди проводиться у присутності понятих, яких має бути не менше двох [12, с. 211-213].

Однак Д.Б. Сергєєва та О.С. Старенький, дотримуючись концепції розуміння слідчих дій як заходів, що складаються з сукупності пошуково-пізнавальних та посвідчувальних прийомів, проводяться уповноваженими кримінальним процесуальним законом суб'єктом у визначеному для кожного з них порядку з метою виявлення й закріплення фактичних даних і відомостей про їх джерела для отримання доказів у кримінальному провадженні та їх перевірки [13, с. 393], зауважують, що виїмка не відповідає всім сутнісним ознакам слідчої дії. Так, дискусійним є пошуково-пізнавальний та посвідчувальний характер виїмки, а також спрямованість цього заходу на виявлення й закріплення фактичних даних і відомостей про їх джерела для отримання доказів у кримінальному провадженні або перевірки цих доказів. Отже, на думку науковців, виїмка є процесуальною дією, що має винятково забезпечувальний характер, оскільки в результаті її провадження слідчий лише отримує об'єкти, що надалі підлягають слідчому огляду або експертним дослідженням. Саме за результатами огляду або експертизи слідчий може виявити й закріпити фактичні дані й відомості про їх джерела для отримання доказів або для перевірки цих доказів. Лише подальший огляд або експертні дослідження мають пошуково-пізнавальний характер, а також відповідають іншим сутнісним ознакам слідчої дії [14, с. 71].

Таким чином, на підставі аналізу наукових джерел констатуємо відсутність єдності доктринальних підходів до визначення сутності виїмки за КПК України 1960 року. Робимо висновок, що більшість процесуалістів відносили виїмку до одного з видів слідчих дій, зокрема з огляду на регламентацію законодавцем процесуального порядку її проведення в одній главі з обшуком.

Кардинально новою віхою розвитку досліджуваного інституту стало набуття чинності КПК України 2012 року, в якому регламентації тимчасового доступу до речей і документів присвячено окрему 15 Главу та у п. 5 ч. 2 ст. 131 тимчасовий доступ до речей і документів віднесено до переліку заходів забезпечення кримінального провадження.

У ст. 159 КПК України визначено правову природу тимчасового доступу до речей і документів. Так, тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та вилучити їх (здійснити їх виїмку) [15].

У вітчизняній науковій літературі тимчасовий доступ до речей і документів відносять до різних за цільовим призначенням груп заходів забезпечення кримінального провадження. Так, М.Н. Смоков визначає тимчасовий доступ до речей і документів заходом забезпечення, що обмежує суспільне і приватне життя громадян [16, с. 629-630], Ю.М. Грошевий, В.Я. Тацій, А.Р Туманянц відносять досліджуваний інститут до заходів, спрямованих на встановлення обставин кримінального правопорушення, збирання та збереження доказів [17, с. 258], В.В. Коваленко, Л.Д. Удалова, Д.П. Письменний - до заходів, що забезпечують отримання засобів доказування [18, с. 165], І.В. Гловюк - заходів, спрямованих на збирання та перевірку доказів [19, с. 293].

Тимчасовий доступ до речей і документів, що здійснюється шляхом їх вилучення, має схожі ознаки з виїмкою - слідчою дією, яка була регламентована статтями 178-183 КПК України 1960 року. Проте за КПК України 2012 року тимчасовий доступ до речей і документів полягає не лише у можливості вилучити їх (здійснити виїмку), але й у можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії без вилучення в особи, яка ними володіє.

Слушною є позиція М.Я. Никоненка, який зазначає, що має місце непроста природа такого заходу забезпечення кримінального провадження, як тимчасовий доступ до речей і документів. Науковець вказує, що, з одного боку, тимчасовий доступ до речей і документів відповідає всім властивостям заходу забезпечення кримінального провадження, адже дає можливість кожній із сторін ознайомитися з речами і документами, зробити їх копії (ч. 1 ст. 159 КПК України). З іншого боку, тимчасовий доступ до речей і документів відповідає всім властивостям слідчої (розшукової) дії, адже дає можливість використання як доказів відомостей, що містяться у речах і документах (п. 6 ч. 2 ст. 160 КПК України), а також у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею (судом) вилучити їх (здійснити їх виїмку (ч. 1 ст. 159 КПК України) [20].

Відповідно до ст. 223 КПК України 2012 року слідчими (розшуковими) діями є дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні [15]. Саме на отримання доказів або перевірку вже отриманих доказів здебільшого і спрямоване проведення тимчасового доступу, у зв'язку з чим його віднесення до заходів забезпечення кримінального провадження (а не до слідчих дій) є досить дискусійним питанням [21, с. 220].

Узагальнюючи вищевикладене, можна зробити висновок, що процес становлення та розвитку тимчасового доступу до речей і документів як засобу кримінального процесуального доказування пройшов чотири періоди: 1) формування в період Київської Русі; 2) становлення та розвиток у період перебування українських земель у складі інших держав; 3) радянський період; 4) період розбудови правової незалежної України. В останньому періоді можна виділити два етапи розвитку: проведення виїмки під час дії норм КПК України 1960 року та реалізація тимчасового доступу до речей і документів за КПК України 2012 року. Розуміння тимчасового доступу до речей і документів як результату еволюції в подальшому дозволить ґрунтовно та всесторонньо визначити його природу та сутність у теорії та практиці кримінального процесу.

Список використаних джерел

1. Погорецький М.А. Нова концепція кримінального процесуального доказування. Вісник кримінального судочинства України. 2015. №3. С. 63-79.

2. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика: монографія. Київ: «ЮрінкомІнтер». 2004.

3. Лісніченко Д. Історія становлення та розвитку інституту вилучення майна в кримінальному процесі України. Национальный юридический журнал: теория и практика. 2018.

4. Кузнецов И. История государства и права славянских народов: учебное пособие. Минск, 2007.

5. Кузів О.М. Організація і тактика проведення виїмки: автореф. дис канд юрид наук: 12.00.09, Київськ. нац. ун-т внутр. справ. Київ, 2010. 211 с.

6. Устав уголовного судопроизводства 1864 г.

7. Чуб А.В. Тимчасовий доступ до речей і документів як захід забезпечення кримінального провадження: дис. канд юрид наук: 12.00.09, Нац. акад. внутр. справ, Київ, 2017. 221 с.

8. Строгович М.С. Уголовный процесс. Москва: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1941. 316 с.

9. Кримінально-процесуальний Кодекс України: Кодекс Української РСР від 28.12.1960 р.

10. Аленин Ю.П. Процессуальные особенности производства следственных действий. Одесса: Центрально-Украинское издательство, 2002. 264 с.

11. Михеєнко М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінально-процесуальне право України: підручник, 2-е вид., перероб. і доп. Либідь, 1999. 260-262.

12. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: курс лекцій: навч. посібник. Київ: Істина, 2005. 456 с.

13. Погорецький М.А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі: монографія. Харків: Арсіс, ЛТД, 2007. 575 с.

14. Сергєєва Д.Б., Старенький О.С. Використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій для проведення тимчасового доступу до речей і документів. Вісник кримінального судочинства. 2015. № 4. С. 70-79.

15. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 № 4651-VI.

16. Смоков С.М. Види обмежень конституційних прав громадян у новому Кримінальному процесуальному кодексі України. Форум права. 2012. № 2. С. 628-632.

17. Грошевий Ю.М., Тацій В.Я., Туманянц А.Р Кримінальний процес: підручник. Харків: Право, 2013. 824 с.

18. Коваленко В., Удалова Л.Д., Письменний Д.П. Кримінальний процес: підручник. Київ: Центр учбової літератури, 2013.

19. Гловюк І.В., Андрусенко С.В. Тимчасовий доступ до речей і документів як захід забезпечення кримінального провадження, спрямований на збирання та перевірку доказів. Порівняльно-аналітичне право. 2013. № 3-2. С. 293-297.

20. Никоненко М.Я. Види заходів забезпечення кримінального провадження та їх місце і роль у процесі доказування. Судова апеляція. 2014. №1(34).

21. Фаринник В.І. Застосування заходів забезпечення кримінального провадження: теорія та практика: монографія. Київ: Алерта, 2017. 546 с.

Размещено на Allbest.ru