Співвідношення прокурорського нагляду та судового контролю за законністю затримання особи в адміністративному та кримінальному провадженні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра організації правоохоронних та судових органів

Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

Співвідношення прокурорського нагляду та судового контролю за законністю затримання особи в адміністративному та кримінальному провадженні

Correlation of prosecutor's supervision and judicial control over the legality of a person's detention in administrative and criminal proceedings

Іваницький С.О.,

доктор юридичних наук, доцент

У статті досліджено співвідношення прокурорського нагляду та судового контролю за законністю затримання особи в адміністративному та кримінальному провадженні. Проаналізовано відмінність затримання особи за підозрою у скоєнні злочину й адміністративного затримання в аспекті суб'єктного складу, підстав, строків та процедурних особливостей. Акцентовано увагу на пріоритетних напрямах наглядової роботи прокурора щодо перевірки дотримання мотивів та строків затримання, забезпечення належного інформування затриманої особи про належні їй права, додержання права на захист, належних умов тримання та поводження із затриманою особою. Доведено, що судовий контроль та прокурорський нагляд є самостійними інструментами забезпечення законності затримання підозрюваного, що посідають провідне місце в багаторівневій системі підтримання законності у цій сфері.

Зроблено висновок, що інструментарій прокурорського нагляду за законністю затримання особи в адміністративно-деліктному та кримінальному провадженні дає змогу раніше попередити, швидше виявити та негайно усунути порушення законності безпосередньо на місці його вчинення, зокрема, в режимних приміщеннях. Звернуто увагу, що в кримінальному провадженні прокуророві певною мірою складно забезпечити об'єктивність наглядової роботи, оскільки, з одного боку, закон уповноважує його підписувати вказівки слідчому, а з іншого боку, зобов'язує боротися з порушеннями в діяльності органу досудового розслідування. Наголошено на важливості не протиставляти судовий контроль та прокурорський нагляд, а взаємодоповнювати можливості кожного з цих інструментів у механізмі «стримувань та противаг».

Аргументовано, що реалізація потенціалу судового контролю зазвичай вимагає тривалішого часу та не виключає необхідності додержання більш складної процесуальної форми юрисдикційного провадження. Маючи більший ступінь незалежності й безсторонності, інститут судового контролю виступає окремим дієвим засобом забезпечення законності затримання особи, потенціал якого реалізується, як правило, за наявності волевиявлення сторони захисту.

Ключові слова: прокурор, суддя, особиста недоторканність, прокурорський нагляд, судовий контроль, затримання особи за підозрою у скоєнні злочину, адміністративне затримання, слідчий суддя.

The article examines the correlation between prosecutor's supervision and judicial control over the legality of a person's detention in administrative and criminal proceedings. The author analyzed the difference between the detention of a person on suspicion of committing a crime and administrative detention in aspect of the subject structure, grounds, terms and procedural features. Focused on the priorities of the supervisory work of the prosecutor to verify the reasons and periods of detention, ensure adequate informing of the detainee of his rights, the right to legal aid, proper conditions of detention and treatment of the detainee. The author has proved that judicial control and prosecutor's supervision are independent tools for ensuring the legality of the detention of a suspect, and occupy a leading place in the multi-level system of maintaining the rule of law in this area.

The author concluded that the tools of public prosecutor's supervision over the legality of a person's detention in administrative and criminal proceedings allow for earlier prevention, faster detection and elimination of violations of the law directly at the place of its commission, in particular, in secure premises. The author drew attention to the fact that in criminal proceedings it is difficult for the prosecutor to ensure the objectivity of supervisory work, since, on the one hand, the law authorizes him to sign instructions to the investigator, and on the other hand, it obliges him to fight violations in the activities of the pre-trial investigation body. The author noted the importance of not contrasting judicial control and prosecutorial supervision, but of complementing the capabilities of each of these tools in the mechanism of “checks and balances”.

The author argued that the implementation of the potential of judicial control usually requires a longer time and does not exclude the need to comply with a more complex procedural form of jurisdictional proceedings. Having a high degree of independence and impartiality, the institute of judicial control acts as a separate effective means of ensuring the legality of the detention of a person, whose potential is realized, as a rule, in the presence of the will of the defense.

Key words: prosecutor, judge, personal inviolability, prosecutor's supervision, judicial control, detention of a person on suspicion of committing a crime, administrative detention, investigative judge.

Постановка проблеми

Одним з найбільш істотних обмежень конституційного права на свободу та особисту недоторканність є затримання особи в адміністративному та кримінальному провадженні. Будучи дієвим засобом забезпечення кримінального провадження та адміністративно-процесуального припинення, затримання особи, на жаль, супроводжується непоодинокими випадками порушення інтересів затриманого [1, с. 9-10], адже часто здійснюється за відсутності сторонніх осіб в умовах конфліктної взаємодії із державними органами.

Через певну процедурну «закритість» зазначеного сегмента адміністративно-деліктного та кримінального провадження забезпечення дотримання законності у цій сфері завжди було непростим завданням, успішне вирішення якого неможливе без раціонального застосування таких інструментів, як прокурорський нагляд та судовий контроль. Будучи організаційно відокремленими й незалежними від суб'єктів, що допускають порушення під час затримання особи (органи Національної поліції, ДБР тощо), представники прокуратури та судової влади спроможні більш ефективно й неупереджено забезпечити дотримання законності в цій галузі. Разом із тим законодавчі новації в царині правової регламентації затримання особи, активізація судової реформи й перебудови прокурорського відомства зумовлюють необхідність аналізу співвідношення прокурорського нагляду та судового контролю за законністю затримання особи в адміністративному та кримінальному провадженні.

прокурорський судовий затримання особа

Стан опрацювання цієї проблематики

Незважаючи на те, що окремі аспекти вказаної тематики були предметом уваги процесуалістів, адміністративістів та представників теорії судової і прокурорської діяльності [2; 3; 4], зокрема І.В. Гловюк, В.О. Гринюка, П.М. Гультая, Д.І. Клепки, І.М. Козьякова, Г.Р. Колеснік, А.В. Лапкіна, М.А. Макарова, М.А. Погорецького, В.М. Поцілуйка, А.В. Пугача, А.Б. Степанова, О.І. Тищенко, В.І. Фарин- ника, Д.Ю. Фурсова, О.О. Цимбалістенка та інших, проте питання співвідношення прокурорського нагляду та судового контролю за дотриманням законності в межах згаданого напряму роботи не отримало достатнього висвітлення на доктринальному рівні, що в сукупності із законодавчими новелами та не вирішеними раніше проблемами правозастосовної практики підкреслює важливість удосконалення роботи прокурорів та суддів на цьому шляху, а отже, й потребу активізації наукових розробок у цій сфері.

Метою цієї статті є з'ясування співвідношення прокурорського нагляду та судового контролю за законністю затримання особи у кримінальному процесі та провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Виклад основного матеріалу

Попри зовнішню схожість затримання особи за підозрою у скоєнні злочину й адміністративного затримання, які спричиняють примусове короткочасне обмеження свободи пересування й знаходження протягом встановленого законом строку під наглядом у відповідному місці, кожен з видів затримання характеризується специфікою суб'єктного складу, підстав, строків та процедурних аспектів.

Кримінальне провадження належить до тих сфер пра- возастосовної діяльності, де вірогідність порушення прав людини є найбільш високою, особливо під час застосування такого суворого заходу забезпечення провадження, як затримання особи за підозрою у скоєнні злочину.

На відміну від інших різновидів затримання (ст.ст. 188, 207, 582 КПК України, ст. 15-1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»), затримання уповноваженою службовою особою в порядку ст. 208 КПК України натепер є найпоширенішим та, як видається, потребує пріоритетної уваги органів контрольно-наглядової компетенції.

Аналізуючи законодавчу базу здійснення судового контролю за законністю затримання особи за підозрою у скоєнні злочину, необхідно констатувати обмежені можливості й недосконалість його нормативно-правової моделі. Так, згідно з ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.97, кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

У відповідності до ст. 29 Конституції України кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Розкриваючи наведені приписи, кримінальний процесуальний закон передбачає, що кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, має бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обґрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання (ч. 2 ст. 12 КПК України); підозрюваному надається право вимагати перевірки обґрунтованості затримання (п. 6 ч. 3 ст. 42 КПК України).

Разом із тим у ст. 303 КПК України, що закріплює перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, не передбачено процедури оскарження затримання особи за підозрою у скоєнні злочину під час досудового провадження.

Можливість розгляду скарги на затримання особи під час підготовчого провадження у суді (ч. 2 ст. 303 КПК України) цієї проблеми не усуває, оскільки підготовче судове засідання може бути призначено через значний проміжок часу, коли відпаде потреба в оперативному вирішенні відповідного питання.

Одним зі способів розв'язання зазначеної проблематики на практиці стало використання потенціалу ст. 206 кримінального процесуального закону, яка визначає загальні обов'язки судді щодо захисту прав людини. Вказаною нормою зафіксовано, що якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому КПК України порядку, він зобов'язаний постановити ухвалу, якою має зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з'ясування підстав позбавлення свободи. При цьому слідчий суддя зобов'язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи (ч. 3 ст. 206 КПК України).

Судова практика доводить, що згаданий механізм може досить ефективно використовуватися стороною захисту, водночас останній не позбавлений недоліків, пов'язаних із відсутністю чітких строків розгляду скарги на незаконне затримання. У ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод згадується про обов'язок суду встановити законність затримання «без зволікання», разом із тим суб'єктивна оцінка такого терміну не виключає досить широкого тлумачення.

Оптимізація механізму судового контролю на цій ділянці можлива як шляхом внесення відповідних змін до ст. 303 КПК України, так і конкретизації часових параметрів розгляду скарги на незаконне затримання у ст. 206 КПК України.

Якщо обрати перший варіант, то необхідно врахувати, що, згідно з ч. 2 ст. 306 КПК України, за загальним правилом скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування розглядаються не пізніше сімдесяти двох годин з моменту надходження відповідної скарги, крім скарг на рішення про закриття кримінального провадження, які розглядаються не пізніше п'яти днів з моменту надходження скарги. Очевидно, що 72-годинний строк розгляду скарги на незаконне затримання навряд чи вписується у стандарт розгляду «без зволікання» і в цьому контексті потребує свого зменшення. Якщо ж іти другим шляхом, то стандарт розгляду скарги «без зволікання», як видається, не буде порушений у разі встановлення граничного строку розгляду скарги на незаконне затримання, що може дорівнювати 12 годинам.

Реалізація висловлених пропозицій дасть змогу наблизити судовий контроль до прокурорського нагляду за ступенем швидкості впливу на ситуацію. Імперативне законодавче визначення процесуального керівництва як основної форми прокурорського нагляду підкреслює тісний зв'язок слідчого та прокурора, який керує, координує та перевіряє роботу органу досудового розслідування.

На цьому шляху провідними напрямами наглядової роботи прокурора, як зазначалося нами раніше, мають бути перевірка дотримання мотивів та строків затримання, забезпечення належного інформування затриманої особи про належні їй права, додержання права на захист, належних умов тримання та поводження із затриманою особою. Так, перевірка строків затримання та факту належного інформування затриманого про його права, визначені ч. 4 ст. 208 КПК України, має здійснюватися прокурором передусім шляхом співставлення даних обліково-реєстраційних документів (Журнал обліку доставлених, відвідувачів та запрошених, Журнал інформування центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги затриманим, Книга обліку осіб, яких поміщено до кімнати для затриманих тощо) із даними протоколу затримання, інформацією підозрюваного, його захисника та службової особи, відповідальної за перебування затриманих.

Під час перевірки дотримання права особи на захист прокуророві, окрім вербального спілкування із затриманим та його захисником, доцільно проаналізувати матеріали звірки даних обліково-реєстраційних документів органів досудового розслідування та місцевих центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги. З'ясування прокурором належних умов тримання та поводження із затриманою особою передбачає перевірку додержання принципу роздільного тримання різних категорій затриманих, санітарно-гігієнічних вимог, харчового забезпечення, можливих фактів незаконного застосування фізичної сили чи спеціальних засобів [5, с. 103-106].

Порівнюючи можливості інститутів судового контролю та прокурорського нагляду за законністю затримання особи за підозрою у скоєнні злочину, необхідно зазначити, що останній спроможний раніше попередити й швидше виявити та усунути порушення законності. Забезпечуючи поточне (щоденне) процесуальне керівництво роботою слідчого, прокурор краще обізнаний із матеріалами кримінального провадження й має ширші можливості дослідити питання дотримання законодавства з виїздом на місце порушення прав людини.

Перебуваючи поряд зі слідчим, прокуророві водночас певною мірою складно забезпечити об'єктивність наглядової роботи, адже закон уповноважує його однією рукою підписувати вказівки слідчому [6, с. 163-166], а іншою - боротися з порушеннями в діяльності органу досудового розслідування.

Маючи більший ступінь незалежності й безсторонності, інститут судового контролю виступає окремим дієвим засобом забезпечення законності затримання особи за підозрою у скоєнні злочину, потенціал якого реалізуються, як правило, за наявності волевиявлення сторони захисту у кримінальному провадженні.

Не протиставляючи, а доповнюючи один одного в механізмі «стримувань та противаг», судовий контроль та прокурорський нагляд є самостійними інструментами забезпечення законності затримання підозрюваного, що посідають провідне місце в багаторівневій системі підтримання законності у цій сфері.

Окремим напрямом контрольно-наглядової роботи є забезпечення законності адміністративного затримання. Останнє необхідно відрізняти від затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України, що здійснюється в порядку, передбаченому ст. 289 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАСУ), й виступає по суті різновидом забезпечення адміністративного позову.

Порівняно із кримінальним провадженням затримання особи за вчинення адміністративного правопорушення характеризується меншим ступенем правової регламентації, особливістю якої є недостатня визначеність поняття мотивів та підстав затримання. Так, стаття 29 Конституції України зобов'язує невідкладно повідомити кожного затриманого про мотиви затримання. Натомість у ст. 507 Митного кодексу України, що має назву «Мета і порядок адміністративного затримання», міститься вимога про зазначення в протоколі адміністративного затримання підстав затримання, при цьому метою затримання визначається припинення порушення митних правил, встановлення особи, яка вчинила порушення митних правил, а також для складення протоколу про порушення митних правил, якщо його неможливо скласти на місці вчинення правопорушення.

У ст. 261 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) вказується про обов'язок наводити в протоколі адміністративного затримання мотиви затримання, проте зміст цієї дефініції не розкривається. У п. 2 Порядку інформування центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги про випадки затримання, адміністративного арешту або застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2011 р. № 1363, закріплено вимогу повідомляти регіональному центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги підстави для затримання особи.

Очевидно, що приписи Митного кодексу України, КУпАП та інших нормативно-правових актів потребують уніфікації шляхом закріплення терміна «мотиви затримання», що використовується на конституційному рівні.

Підставою адміністративного затримання у науці переважно розглядається вчинення адміністративного правопорушення. Що ж до мотивів затримання, то вони, як видається, визначені у ч. 1 ст. 260 КУпАП (припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпано інші заходи впливу; встановлення особи; складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складення його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов'язковим; забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення), у зв'язку з чим відомчий нормотворець орієнтує зазначати їх як мотиви затримання під час складання відповідного протоколу (п. 6 Розділу III Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженої Наказом МВС України від 06.11.2015 № 1376).

Правовою основою прокурорського нагляду за дотриманням законів під час здійснення адміністративного затримання є ст. 2 Закону України «Про прокуратуру», що покладає на прокуратуру функцію нагляду за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. У ст. 26 цього Закону конкретизуються повноваження прокурора в цій сфері, серед яких слід відзначити право у будь-який час за посвідченням, що підтверджує обійману посаду, відвідувати місця тримання затриманих та будь-які інші місця, до яких доставлено осіб з метою складення протоколу про адміністративне правопорушення чи в яких особи примусово тримаються згідно з судовим рішенням або рішенням адміністративного органу; опитувати осіб, які перебувають у зазначених місцях, з метою отримання інформації про умови їх тримання та поводження з ними, ознайомлюватися з документами, на підставі яких ці особи тримаються в таких місцях; знайомитися з матеріалами, отримувати їх копії, перевіряти законність наказів, розпоряджень, інших актів відповідних органів і установ та в разі невідповідності законодавству вимагати від посадових чи службових осіб їх скасування та усунення порушень закону, до яких вони призвели, а також скасовувати незаконні акти індивідуальної дії тощо.

Важливо, що закон зобов'язує прокурора здійснювати нагляд за додержанням законів під час застосування заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, як шляхом проведення регулярних перевірок, так і у зв'язку з необхідністю належного реагування на відомості про можливі порушення законодавства, що містяться у скаргах, зверненнях чи будь-яких інших джерелах.

Профільний закон закріплює обов'язок прокурора негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває у місці тримання затриманих, при цьому письмові вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку та умов тримання осіб у вищезазначених місцях, а також письмові вказівки прокурора, надані іншим органам, що виконують судові рішення у справах про адміністративні правопорушення, є обов'язковими і підлягають негайному виконанню (ч.ч. 3-4 ст. 26).

Аналіз наведених повноважень засвідчує таку відмітну рису, що відрізняє прокурорський нагляд від судового контролю у цій сфері, як раптовість і спроможність негайно усунути порушення законності безпосередньо на місці його вчинення, в тому числі в режимних приміщеннях.

Поряд зі ст. 29 Основного Закону правовою основою судового контролю за законністю адміністративного затримання виступають приписи статті 267 КУпАП, у відповідності до якої адміністративне затримання може бути оскаржено заінтересованою особою у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) стосовно органу (посадової особи), який застосував ці заходи, або до суду.

Разом із тим аналіз судової практики показує, що звернення зі скаргою на адміністративне затримання безпосередньо в порядку ст. 29 Конституції України та ст. 267 КУпАП має поодинокий характер [7].

Із цього приводу суддями місцевих судів звертається увага, що положеннями КУпАП, зокрема ст.ст. 221, 221-1, визначено компетенцію судів щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення, проте судового порядку оскарження дій (бездіяльності) суб'єктів владних повноважень, зокрема заходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення, нормами цього Кодексу не передбачено. Вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень передбачено КАСУ [8; 9].

Отже, натепер результативним засобом судового оскарження адміністративного затримання є звернення до суду з адміністративним позовом у порядку КАСУ Водночас з огляду на значне робоче навантаження суддів першої інстанції, розгляд адміністративних позовів такої категорії може затягнутися на певний, у тому числі тривалий час, у зв'язку з чим провідним та найбільш оперативним інструментом забезпечення законності адміністративного затримання слід вважати прокурорський нагляд.

Висновки

Таким чином, розкриваючи загальне співвідношення інституту судового контролю та прокурорського нагляду за законністю затримання особи в адміністративно-деліктному та кримінальному провадженні, необхідно зазначити, що останній спроможний раніше попередити, швидше виявити, в тому числі завдяки фактору раптовості, та негайно усунути порушення законності безпосередньо на місці його вчинення, зокрема в режимних приміщеннях. Натомість реалізація потенціалу судового контролю зазвичай вимагає тривалішого часу та не виключає необхідності додержання більш складної процесуальної форми юрисдикційного провадження.

У кримінальному провадженні прокурор забезпечує поточне (щоденне) процесуальне керівництво роботою слідчого й краще обізнаний із матеріалами провадження. Перебуваючи поряд зі слідчим, прокуророві водночас певною мірою складно забезпечити об'єктивність наглядової роботи, адже закон уповноважує його однією рукою підписувати вказівки слідчому, а іншою - боротися з порушеннями в діяльності органу досудового розслідування. Маючи більший ступінь незалежності й безсторонності, інститут судового контролю виступає окремим дієвим засобом забезпечення законності затримання особи за підозрою у скоєнні злочину, потенціал якого реалізується, як правило, за наявності волевиявлення сторони захисту у кримінальному провадженні.

Не протиставляючи, а доповнюючи один одного в механізмі «стримувань та противаг», судовий контроль та прокурорський нагляд є самостійними інструментами забезпечення законності затримання особи, що посідають провідне місце в багаторівневій системі підтримання законності у цій сфері.

Список використаних джерел

1. Права людини за зачиненими дверима: звіт за результатами дослідження «Процесуальні гарантії затриманих осіб» / Ю. Бєлоу- сов, Т Сівак, В. Сущенко та ін. Київ, 2015. 208 с.

2. Степанов А.Б. Співвідношення прокурорського нагляду, відомчого та судового контролю під час досудового розслідування: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.09. Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого. Харків, 2018. 181 с.

3. Колеснік Г.Р Функціональне призначення нагляду і контролю у досудовому розслідуванні: дис..канд. юрид. наук: 12.00.09. Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. Харків, 2018. 171 с.

4. Пугач А.В. Заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.07. Дніпроп. державн. університет внутрішніх прав. Дніпро, 2019. 183 с.

5. Іваницький С.О. Роль прокурора в забезпеченні законності затримання особи за підозрою у вчиненні злочину. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2018. № 4. С. 102-108.

6. Іваницький С.О. Зразки кримінальних процесуальних документів слідчого, прокурора, адвоката та судді (досудове провадження): навчально-практичний посібник. Київ: видавництво «Центр навчальної літератури», 2019. 208 с.

7. Постанова Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2018 року, справа № 201/11647/18. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/78614540 (дата звернення: 16.11.2019).

8. Постанова Херсонського міського суду Херсонської області від 10 вересня 2019 року, справа № 766/4472/19. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/84836126 (дата звернення: 16.11.2019).

9. Постанова Володарського районного суду Донецької області від 07 вересня 2018 року, справа № 222/1485/18

Размещено на Allbest.ru