Електронні докази в цивільному судочинстві України

Размещено на http://allbest.ru

Сумський національний аграрний університет

Електронні докази в цивільному судочинстві України

Кожевнікова А.В., аспірантка

кафедри приватного та соціального права

юридичного факультету

Анотація

Статтю присвячено дослідженню проблеми електронних доказів у цивільному судочинстві України. Зокрема, теоретичному та нормативно-правовому аналізу підлягає наукове тлумачення поняття й сутності електронних доказів, законодавче визначення електронного доказу в цивільному судочинстві України, порядок подання копій електронних доказів у паперовій формі до суду. У статті значну увагу приділено питанням розмежування понять «оригінал електронного доказу», «копія електронного доказу» та «посвідчена копія електронного доказу в паперовій формі».

З'ясовано причинно-наслідковий зв'язок із проблемним моментом розмежування оригіналу та копії електронного доказу - встановленням належності, достовірності, достатності й допустимості електронних доказів у цивільному судочинстві України. Виявлено прогалини в законодавстві, що стосуються встановлення своєрідного ступеня правдивості, від якого, власне, і залежить встановлення та визнання належності, допустимості, достатності й достовірності електронних доказів. Зроблено висновки, згідно з якими сучасний стан розроблення науковцями питання електронних доказів у цивільному судочинстві України потребує доопрацювання та залишається актуальним в умовах прогресивного розвитку інформаційно-телекомунікаційних відносин.

Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій на світовому рівні є надто стрімким, і Україна як держава має йти «в ногу» зі світовими змінами. Адже технічний прогрес, безперечно, має вплив на всі сфери суспільного життя. Визнання в цивільному судочинстві України електронних доказів є проявом впливу інформаційних технологій на судоустрій України. У статті досліджено науково-теоретичну проблему трактування електронних доказів та практичну проблему, що пов'язана із законодавчими прогалинами подання електронних доказів, засвідчення копій електронних доказів у паперовій формі. З'ясовано, що вирішення зазначених проблем є нагальною потребою в умовах стрімкого розвитку інформаційних технологій.

Ключові слова: доказ, електронний доказ, копія електронного доказу, копія електронного доказу в паперовій формі, цифрова форма, інформаційні технології, цивільне судочинство України.

Abstract

Electronic evidence in the civil proceedings of Ukraine

The article is devoted to the study of the problem of electronic evidence in the civil proceedings of Ukraine. In particular, the theoretical and regulatory legal analysis is subject to scientific interpretation of the concept and essence of electronic evidence, the legislative definition of electronic evidence in the civil proceedings of Ukraine, the procedure for submitting copies of electronic evidence in paper form to court. In the article considerable attention is paid to the issues of differentiation of the terms “original electronic evidence”, “copy of the electronic evidence” and “certified copy of electronic evidence in paper form”. The cause and effect connection with the problematic moment of differentiation between the original and the copy of the electronic evidence - determination of the authenticity, reliability, adequacy and admissibility of electronic evidence in the civil proceedings of Ukraine has been clarified. Legislative gaps have been identified regarding the establishment of the peculiar degree of truthfulness on which, in fact, the determination and recognition of the admissibility, admissibility, sufficiency and reliability of electronic evidence depends. The conclusions are drawn according to which the current state of development of electronic evidence by scientists in the civil procedure of Ukraine requires refinement and remains relevant in the conditions of the progressive development of information and telecommunication relations.

The conducted research gives grounds to claim that the development of information and telecommunication technologies at the world level is too rapid and that Ukraine as a state should keep up with the global changes. Technological progress undoubtedly has an impact on all spheres of public life. Recognition of electronic evidence in the civil proceedings of Ukraine is a manifestation of the influence of information technologies on the judiciary of Ukraine. The article explores the scientific and theoretical problem of the interpretation of electronic evidence and the practical problem associated with the legal gaps in the submission of electronic evidence, the certification of copies of electronic evidence in paper form. It has been found that solving these problems is an urgent need in rapidly developing information technologies.

Key words: evidence, electronic evidence, copy of electronic evidence, copy of electronic evidence in paper form, digital form, information technologies, civil proceedings of Ukraine.

Постановка проблеми

В умовах сучасного інформаційно-телекомунікаційного технічного прогресу активно зростає адаптація українського законодавства, зокрема, поступово, але досить швидко, запроваджується діджиталізація українського судочинства України.

Такий етап для країни загалом є позитивним, проте з оцифровуванням українського судочинства постає проблема неготовності України до змін. Це означає, що на етапі судової реформи, упровадження електронного суду та ведення судочинства в електронному вигляді виникає питання про наявність, подання й дослідження електронних доказів. Добре, що ще в 2017 р. до всіх процесуальних кодексів України було внесено зміни та визнано існування електронних доказів відокремлено від письмових і речових.

Однак до початку 2020 р. невирішеним та проблематичним як на науково-теоретичному рівні, так і у практичному застосуванні залишається порядок подання й дослідження електронних доказів у цивільному судочинстві України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретико-правове дослідження проблеми електронних доказів у цивільному судочинстві України є досить популярною темою серед науковців. Зокрема, це питання вивчали О.І. Антонюк, О.С. Воронюк, К.Б. Дрогозюк, А.Ю. Кала майко, В.В. Марков, Ю.С. Павлова, С.О. Чорний, А.С. Штефан. З-поміж дисертаційних досліджень, присвячених цьому питанню, варто згадати роботу А.Ю. Каламайко, у якій здійснено комплексний аналіз теоретичних і практичних проблем використання електронних засобів доказування в цивільному процесі, та роботу Ю.С. Павлової, що є спеціальним комплексним дослідженням електронного документа як джерела доказів у цивільному процесі в умовах оновленого цивільного процесуального законодавства України та євроінтеграційних процесів. Розв'язання проблеми застосування електронних доказів у цивільному судочинстві досить добре розкрито у праці С.О. Чорного та О.І. Антонюк, які проаналізували проблеми на рівні законодавчого регулювання, що стосуються подання як оригіналів електронних доказів, так і їх копій до суду. Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми можна зустріти у праці А.С. Штефан, яка виявила найбільш істотні проблеми, що виникають під час встановлення обставин цивільних справ за допомогою електронних доказів. Однак зазначеними науковцями не було запропоновано об'єктивне вирішення та усунення прогалин чинного вітчизняного законодавства з огляду на особливості правової освіти та культури України.

Метою статті є теоретико-правове дослідження електронних доказів у цивільному судочинстві України. Задля її досягнення було постановлено такі основні завдання:

- дати наукове тлумачення поняття та сутності електронних доказів;

- дослідити законодавче визначення електронного доказу в цивільному судочинстві України;

- охарактеризувати порядок подання електронних доказів до суду, у тому числі копій у паперовій формі;

- розмежувати поняття «оригінал електронного доказу», «копія електронного доказу» та «посвідчена копія електронного доказу в паперовій формі»;

- запропонувати вирішення проблемних аспектів порядку подання, дослідження, визнання належності й допустимості електронного доказу.

Виклад основного матеріалу

У сучасних умовах, коли ми можемо спостерігати запровадження інформаційно-комунікаційних технологій у судочинство України, важливим є нормативно-теоретичний аналіз та дослідження правової природи електронних доказів. Серед різноманітних наукових підходів можна виділити декілька, які й варто проаналізувати.

Зокрема, М.В. Горелов визначає електронний доказ як відомості про обставини, що мають значення для розгляду справи, виконані у формі цифрового, звукового або відеозапису. При цьому вчений зазначає, що для надання інформації в електронній формі вже є загальновизнана назва «файл» як будь-який цілісний масив інформації, організований відповідно до фіксованих правил (різних для різних файлів) і не прив'язаний до носія [1, с. 128]. Тобто науковці вважають, що це певна інформація в електронній формі, яка не обов'язково може бути прив'язана до носія інформації.

Електронний доказ - це двійковий комп'ютерний код, який створений за допомогою комп'ютерних засобів та існує на технічних носіях. Його неможливо відчути, він не має матеріального вираження, проте існує в нематеріальній формі на технічних засобах. Ця ознака відрізняє електронний доказ від письмових і речових доказів, які існують лише в матеріальній формі та нерозривно з нею пов'язані [2, с. 106].

Отже, можна сказати, що електронні докази являють собою певну інформацію, яка має значення для розгляду судової справи та міститься на спеціально визначеному електронному носії або роздрукована з такого електронного носія, може відтворюватися, зберігатися, передаватися в цифровій формі.

Як зазначав К.Б. Дрогозюк, електронний документ, на відміну від звичайного документа, може бути «прочитаний», тобто переведений у форму, доступну для сприйняття людиною, лише за допомогою технічних засобів або спеціальних програм [3, с. 61]. Саме стрімкий розвиток інформаційних технологій спонукав до активних і прогресивних змін у законодавстві України. Відповідно до ч. 1 ст. 100 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, які мають значення для справи, зокрема електронні документи (у тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- і звукозаписи тощо), вебсайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, в інших місцях збереження даних в електронній формі (у тому числі в мережі Інтернет) [4].

Беззаперечним варто визнати те, що законодавче закріплення поняття електронного доказу є позитивним аспектом для судового розгляду справ. Тому тепер є можливість і правова підстава під час розгляду справи в цивільному судочинстві подавати більшу кількість доказів, виражену в електронній (цифровій) формі.

Аналіз визначення, закріпленого законодавчо, дає можливість зробити висновки, згідно з якими електронний доказ - це певна інформація, що міститься на портативних пристроях та має електронну (цифрову) форму. О.С. Воро- нюк вважає таке визначення прогресивним, оскільки воно містить широкий перелік видів електронних доказів і джерел інформації, який не є вичерпним, що важливо з огляду на стрімкий технічний прогрес та появу нових видів електронних доказів і джерел, на яких такі докази можуть зберігатися [5, с. 12].

На нашу думку, законодавче визначення електронного доказу має невичерпний перелік свого вираження, форми та виду електронного носія, що є правильним рішенням з огляду на постійні інформаційно-телекомунікаційні зміни. Однак, на жаль, є безліч неврегульованих питань, що стосуються використання, поширення, зберігання та, звісно, подання до суду електронних доказів. Відповідно до ч. 2 ст. 100 ЦПК України електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису згідно із Законом України «Про електронний цифровий підпис». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу [4]. Однак Закон України «Про електронний цифровий підпис» втратив чинність на підставі закону № 2155-VIII від 5 жовтня 2017 р., а тому чинним на сьогодні є Закон України «Про електронні довірчі послуги».

Виникає питання про те, яким же чином має бути засвідчено електронну копію доказу, якщо закон, який визначав правовий статус електронного цифрового підпису та регулював відносини, що виникали в разі використання електронного цифрового підпису, ба навіть саме поняття «електронний цифровий підпис», уже не існує, оскільки втратив чинність.

У ст. 1 Закону України «Про електронні довірчі послуги» наведено три терміни (а саме електронний підпис, кваліфікований електронний підпис, удосконалений електронний підпис) та їх визначення. Так, відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 1 вищевказаного закону електронний підпис - це електронні дані, які додаються підписува- чем до інших електронних даних або логічно з ними пов'язуються та використовуються ним як підпис. Відповідно до п. 23 ч. 1 ст. 1 зазначеного акта кваліфікований електронний підпис - це вдосконалений електронний підпис, який створюється з використанням засобу кваліфікованого електронного підпису та базується на кваліфікованому сертифікаті відкритого ключа. Відповідно до п. 44 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про електронні довірчі послуги» удосконалений електронний підпис - це електронний підпис, що створений за результатом криптографічного перетворення електронних даних, з якими пов'язаний цей електронний підпис, з використанням засобу вдосконаленого електронного підпису та особистого ключа, однозначно пов'язаного з підписувачем, і який дає змогу здійснити електронну ідентифікацію підписувача та виявити порушення цілісності електронних даних, з якими пов'язаний цей електронний підпис [6]. Якщо зробити висновок узагальнено, то копія електронного доказу має бути засвідчена з використанням електронного підпису особи або в інший спосіб, передбаченим чинним законодавством України.

Натомість Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» дещо суперечить трактуванню порядку засвідчення копії електронного документа. Як уже зазначено, копія електронного доказу має бути засвідчена електронним цифровим підписом або в інших спосіб, передбачений чинним законодавством України.

Якщо звернутися до ст. 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», то ми зрозуміємо, що електронний підпис може використовуватися для ідентифікації автора електронного документа, а накладення такого електронного підпису є етапом створення електронного документа [7]. Отже, цей випадок є беззаперечним прикладом того, яким чином можна створити заяву, запит чи клопотання та подати їх уповноваженій особі в електронний спосіб. Натомість питання про те, чи можна засвідчити копію електронного доказу, наклавши на нього свій електронний підпис, чи можна зробити такі дії в разі підписання електронного документа його власником та чи буде вважатися такий електронний доказ належним і допустимим, залишаються невирішеними та тільки ускладнюють процедуру надання таких електронних доказів.

Позитивним аспектом є те, що все-таки можливе візуальне подання електронного документа на папері. Так, відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронна копія електронного документа засвідчується в порядку, встановленому законом; копією документа на папері для електронного документа є візуальне подання електронного документа на папері, яке засвідчене в порядку, встановленому законодавством [7].

Таким чином, доки не буде врегульоване на законодавчому рівні питання щодо порядку засвідчення копії електронного доказу, належним і допустимим буде електронний доказ у формі візуального вираження на папері. Згідно із ч. 2 ст. 8 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму [7]. Вищевказана норма статті має позитивний аспект, однак невирішеним залишається питання про те, як правильно засвідчувати копію електронного доказу, щоб він вважався судом належним і допустимим.

С.О. Чорний та О.І. Антонюк вважають, що порядок засвідчення як електронної копії електронного доказу, так і його паперової копії законом не передбачений [8].

На думку Ю.С. Павлової, зміст електронних документів мав би посвідчувати незалежний учасник цивільно-правових відносин, наділений спеціальною компетенцією із забезпечення достовірності юридичних фактів. З огляду на відсутність особистої зацікавленості в нотаріуса та наявність спеціальної компетенції в суду було б досить підстав вважати такий доказ допустимим та використовувати його під час розгляду справи. Наприклад, надання до суду роздруківки сторінки з вебсайту, на якому розповсюджено недостовірну інформацію, є недопустимим доказом, адже суд не має прямої процесуальної можливості оглянути відповідну сторінку в Інтернеті та перевірити достовірність наданої інформації. Водночас залучення нотаріуса дало би змогу зафіксувати зміст інтернет-сторінки та надати роздруківці із сайту юридичної сили, що дало би змогу використати її рівноцінно з іншими доказами [9, с. 78].

Відповідно до ч. 3 ст. 100 ЦПК України учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом [4]. Розглянемо більш детально, що це означає. Електронний доказ у формі електронного (цифрового) документа можна візуалізувати в паперову форму. Своєю чергою паперова копія електронного документа буде вважатися саме електронним доказом, а не письмовим на підставі норми статті ЦПК України. А.С. Штефан зазначає: «Ні на законодавчому, ні на теоретичному рівні не вирішені питання про розмежування оригіналу та електронних копій електронних доказів, порядок засвідчення паперових копій електронних доказів, допустимість альтернативних способів фіксації інформації, вираженої в електронній (цифровій) формі, коли її оригінал змінюється чи перестає існувати» [10, с. 66]. Відповідно до ч. 4 ст. 100 ЦПК України учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу [4].

Відповідно до ч. 5 ст. 100 ЦПК України, якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги [4].

Ми цілком згодні з думкою А.С. Штефан із цього приводу, яка зазначає, що з положення ст. 100 ЦПК України постає, що для електронних доказів встановлено порядок подання, аналогічний порядку подання письмових доказів: закон допускає можливість використання електронної (паперової) копії електронного доказу, проте водночас підкреслює важливість існування його оригіналу, ненадання якого може призвести до того, що копія електронного доказу не братиметься судом до уваги. Такий режим не повною мірою відповідає особливостям електронних доказів, оскільки в багатьох випадках їх копії здатні точно й вичерпно передавати зміст оригіналу та слугувати засобом встановлення обставин справи [10, с. 68]. З наукової позиції досить дискусійним є питання щодо розмежування оригіналу електронного доказу, копії електронного доказу та паперової копії електронного доказу. Полеміка виникає внаслідок можливості необмеженої кількості разів копіювати електронний доказ, розміщений на цифровому носії інформації. Так, А.Ю. Каламайко стверджує, що здатність об'єктів, виражених в електронній (цифровій) формі, до копіювання необмежену кількість разів із повним збереженням даних призвела до появи висновку про відсутність поняття оригіналу електронних доказів [11, с. 50].

Ще більш проблематичним питанням є практичне розмежування копії та оригіналу електронних доказів. Так, оригіналів електронного доказу, на підставі ч. 2 ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», може існувати певна множинність: у разі надсилання електронного документа декільком адресатам або його зберігання на декількох електронних носіях інформації кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа [7]. А на підставі ч. 2 ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» варто не забувати про те, що якщо автором створюються ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ і документ на папері, то кожен із документів є оригіналом та має однакову юридичну силу [7].

Ми згодні з Ю.С. Павловою, яка наголошує на тому, що довіра до електронного доказу, можливість його ідентифікації та автентифікації є центральною проблемою використання електронних доказів. Протягом тривалого часу проблема використання електронних засобів доказування полягала не в запереченні факту їх існування, а в їх верифікації. Тобто поставало питання про те, яким чином суд та інші учасники провадження могли перевірити, що електронні дані не були підроблені, відповідають дійсності та належать певній особі [12, с. 79].

Аналіз проблемних і досить дискусійних аспектів теми дослідження дає можливість виявити причинно-наслідковий зв'язок з іншим проблемним моментом - встановленням належності, достовірності, достатності та допустимості електронних доказів у цивільному судочинстві України, що залишається практично не дослідженим. Належність, достовірність, достатність і допустимість електронних доказів у цивільному судочинстві України - це своєрідний ступінь правдивості й відповідності фактичним об'єктивним обставинам. Одним із найскладніших завдань, на нашу думку, є встановлення такого своєрідного ступеня правдивості, від якого, власне, і залежить встановлення й визнання належності, допустимості, достатності та достовірності електронних доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів [4].

На нашу думку, не досить оцінити докази лише за власним внутрішнім переконанням. Для вирішення цього дискусійного питання вважаємо за доцільне законодавчо прийняти та застосовувати на практиці залучення спеціаліста з інформаційних технологій у судовому засіданні під час дослідження електронних доказів або ж застосовувати призначення судової експертизи у сфері інформаційних технологій у разі вирішення занадто складних питань. судочинство цивільний електронний доказ

Висновки

З огляду на досліджену проблематику доходимо висновку, що сучасний стан розроблення науковцями електронних доказів у цивільному судочинстві України загалом є досить дослідженим. Однак залишаються невирішеними актуальні питання практичного застосування електронних доказів у межах судових спорів. Зокрема, встановлено, що завдяки розвитку технічного прогресу у світі Україна також переходить на новий інформаційно-телекомунікаційний рівень. Так, у чинному цивільному процесуальному законодавстві вже визнано як окремий вид доказу електронний доказ. Є норма закону, відповідно до якої можливе подання електронного доказу як в оригіналі, так і в копії, а також у посвідченій копії електронного доказу в паперовій формі.

Однак із практичної позиції неврегульованими залишаються такі питання:

- порядок подання електронного доказу в паперовій формі;

- порядок засвідчення копії електронного доказу та засвідчення електронної копії доказу в паперовій формі;

- порядок неупередженої оцінки електронного доказу, визнання його належним, достовірним, достатнім і допустимим.

На нашу думку, суттєвою пропозицією, яка позитивно вплине на вирішення вищезазначеної проблеми, є залучення спеціаліста з інформаційних технологій у судове засідання під час дослідження електронних доказів, а також призначення судової експертизи у сфері інформаційних технологій у разі особливо складного завдання.

Список використаних джерел

1. Горелов М.В. Электронные доказательства в гражданском судопроизводстве : дисс. ... канд. юрид. наук : 12.00.15. Екатеринбург, 2005. 185 с.

2. Павлова Ю.С. Поняття та правова природа електронних доказів у цивільному процесуальному праві. Актуальні проблеми держави і права. 2017. Вип. 79. С. 102-109.

3. Дрогозюк К.Б. Сучасні джерела доказування в цивільному процесі України та Франції. Право і суспільство. 2016. № 1. С. 52-63.

4. Цивільний процесуальний кодекс України : Закон України від 18 березня 2004 р. № 1618-IV (зі змінами й доповненнями) / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/1618-15#n6733 (дата звернення: 18.02.2020).

5. Воронюк О.С. Електронні докази: що вважати оригіналом а що - копією? Закон і Бізнес. 2017. № 45(1343). URL:

https://zib.com.ua/ua/130967-elektronni_dokazi_scho_vvazhati_originalom_a_schokopieyu.html (дата звернення: 15.02.2020).

6. Про електронні довірчі послуги : Закон України від 5 жовтня 2017 р. № 2155-VlM (зі змінами й доповненнями) / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2155-19 (дата звернення: 18.02.2020).

7. Про електронні документи та електронний документообіг : Закон України від 22 травня 2003 р. № 851-IV (зі змінами й доповненнями) / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/851-15 (дата звернення: 18.02.2020).

8. Чорний С.О., Антонюк О.І. Електронні докази в цивільному процесі: проблеми застосування на практиці. Вісник студентського наукового товариства Донецького національного університету імені Василя Стуса. 2018. Т. 1. № 10. URL: http://jvestnik-sss.donnu.edu.ua/article/view/5468 (дата звернення: 14.02.2020).

9. Павлова Ю.С. Особливості збирання і процесуального закріплення електронних доказів у цивільному судочинстві. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». 2017. Вип. 4. Т 1. С.76-80.

10. Штефан А.С. Електронні докази: ознаки та особливості використання. Теорія і практика інтелектуальної власності. 2019. № 6. С. 65-80.

11. Каламайко А.Ю. Електронні засоби доказування в цивільному процесі : дис. ... канд. юрид. наук. Харків, 2016. 242 с.

12. Павлова Ю.С. Електронний документ як джерело доказів у цивільному процесі : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03. Одеса, 2019. 239 с.

Размещено на Allbest.ru