Право на оплату праці - одне з важливих конституційних прав людини

Размещено на http://allbest.ru

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

Право на оплату праці - одне з важливих конституційних прав людини

Райко М.С., здобувач кафедри правознавства

юридичного факультету

Анотація

У статті розглянуто право на оплату праці як одне із важливих конституційних соціально-економічних прав людини і громадянина. Зазначено, що право на оплату праці виникає в кожної людини під час застосування праці різних форм.

Однак особливої й детальної правової регламентації зазнає отримання оплати за працю лише в трудових відносинах, оскільки в цивільно-правових відносинах сторони є рівними й автономними, а в трудових - працівник підпорядкований роботодавцеві, який бажає використовувати свою владу для мінімізації витрат на заробітну плату, що й викликає потребу постійного його стримування, у тому числі за допомогою правових засобів.

Акцентовано увагу, що незважаючи на те, що право на оплату праці є конституційним, усе ж трапляються непоодинокі випадки, коли це право не дотримується, і громадяни вимушені звертатися до уповноважених органів за його захистом, у тому числі стосовно невиплати чи неналежної виплати заробітної плати.

Зокрема, велику кількість скарг, пов'язаних з порушенням трудових прав, розглянуто Європейським судом з прав людини. Усі вони в основному стосувалися невиплати або невчасної виплати заробітної плати та інших компенсаційних і гарантійних виплат.

Зроблено висновок, що право на оплату праці є невіддільним від права на працю й характеризує сутнісну мету останнього, оскільки право на працю реалізується особою саме для забезпечення достатнього рівня життя для себе і членів своєї сім'ї.

Оплата праці є одним з найважливіших складників організації діяльності будь-якого підприємства, оскільки від оптимальної системи оплати праці залежить не лише життєвий рівень працюючих на ньому, а й результати господарської діяльності підприємства загалом. Право заробляти собі на життя є невіддільним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним тільки тоді, коли воно забезпечене матеріально. Належна оплата праці - це прояв одного з принципів здійснення трудових правовідносин - відплатності праці, згідно з яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить для них достатній життєвий рівень.

Ключові слова: право на оплату праці, право на працю, соціально-економічні права, судова практика, працівник, держава.

Abstract

The right to pay work - one of the important the constitutional rights of human

The article discusses the right to remuneration as one of the major constitutional socio-economic rights of man and citizen. It is stated that the right to remuneration arises in every person during the application of work of different forms.

However, special and detailed legal regulation is subject to payment for labor only in labor relations, since in civil legal relations the parties are equal and autonomous, and in labor the employee is subordinate to the employer, who wishes to use his power to minimize the cost of wages and causes the need for constant restraint, including through legal means.

Attention is drawn to the fact that, although the right to remuneration is constitutional, there are still frequent cases where this right is not respected and citizens are obliged to apply to the competent authorities for its protection, including for the non-payment or undue payment of wages. In particular, a large number of complaints relating to violations of labor rights have been considered by the European Court of Human Rights. All of them mainly concerned the non-payment or late payment of wages and other compensatory and guarantee payments.

it is concluded that the right to pay is inseparable from the right to work and characterizes the essential purpose of the latter, since the right to work is exercised by the individual precisely to ensure a sufficient standard of living for himself and his family members.

Remuneration is one of the most important components of organizing the activity of any enterprise, since the optimal level of remuneration depends not only on the living standards of its employees, but also on the results of economic activity of the enterprise as a whole.

The right to earn a living is inalienable from the right to life itself, since the latter is real only when it is financially secured. Adequate remuneration is a manifestation of one of the principles of the employment relationship - the remuneration of labor, according to which all workers are entitled to a fair remuneration that will ensure a sufficient standard of living for them.

Key words: right to remuneration, right to work, socio-economic rights, jurisprudence, employee, state.

Постановка проблеми

Забезпечення стабільного економічного розвитку України та підвищення життєвого рівня населення тісно пов'язане з проведенням ефективної політики у сфері регулювання оплати праці.

На сучасному етапі спостерігається надто низький рівень реальної заробітної плати, наявність заборгованості з її виплати.

Заробітна плата є основним джерелом доходів працівників і найсильнішим мотиватором розвитку трудового потенціалу більшості населення, але останнім часом вона не виконує свої функції.

Відсутність системного підходу держави до вирішення проблем стимулювання високопродуктивної праці унеможливлює економічне зростання, стабілізацію і підвищення рівня життя населення. Тільки через оплату праці та вдосконалення механізму її регулювання можна рухатися вперед, шляхом прогресу та процвітання України.

Право на оплату праці виникає в кожної людини під час застосування праці різних форм.

Однак особливої й детальної правової регламентації зазнає отримання оплати за працю лише в трудових відносинах, оскільки в цивільно-правових відносинах сторони є рівними й автономними, а в трудових - працівник підпорядкований роботодавцеві, який бажає використовувати свою владу для мінімізації витрат на заробітну плату, що й викликає потребу постійного його стримування, у тому числі за допомогою правових засобів.

Стан дослідження. Правовим засадам реалізації конституційного права на оплату праці приділялась увага в роботах таких науковців, як В.М. Божко, Н.Б. Болотіна, В.М. Вегера, Ю.М. Верес, О.В. Гаєвая, Н.Д. Гетьманцева, С.Ю. Головіна, О.О. Єршова, М.І. Кучма, Л.І. Лазор, Р.З. Лівшиць, М.В. Лушнікова, А.Ю. Пашерстник, О.І. Процевський, В.О. Радіонова- Водяницька, Н.М. Салікова, Н.М. Хуторян, Є.Б. Хохлов, Г.І. Чанишева, О.М. Ярошенко та інші.

Мета і завдання дослідження - проаналізувати право на оплату праці як одне із важливих конституційних соціально-економічних прав людини і громадянина і на підставі зробленого аналізу зробити певні висновки.

Виклад основного матеріалу

Право на оплату праці гарантується Конституцією України, як і право громадян на працю. Воно є невіддільним трудовим правом людини. Адже будь-яке суб'єктивне право за необхідності забезпечується примусовою силою держави, а тому і в інституті заробітної плати повинно залишатися централізоване державне регулювання [1, с. 97].

Так, відповідно до ст. 43 Конституції України [2] кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (ч. 4) і своєчасно виплачену (ч. 7).

Конституційний Суд України виходить з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування й повинна забезпечувати для нього належний, гідний життєвий рівень. Це встановлює конституційний обов'язок держави створювати відповідні умови для реалізації громадянами свого права на працю для оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема шляхом державного регулювання оплати праці [3].

Передбачене розглядуваною статтею Конституції право кожного на заробітну плату, не нижчу встановленого законом мінімального розміру оплати праці, не є ідентичним праву трудівника на винагороду, яка забезпечує гідне існування людини та її сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло й безперервне поліпшення умов життя.

У конституціях багатьох зарубіжних країн (Великобританія, США, Японія) не зазначається, яким повинен бути розмір оплати праці. Так, у ст. 27 Конституції Японії, прийнятій парламентом країни (що набрала чинності ще 3 травня 1947 р.), закріплено, що «заробітна плата, робочий час, відпочинок та інші умови визначаються законом».

Законодавством цієї держави встановлено, що мінімальний розмір оплати праці має становити 2 000 доларів. Цей стартовий розмір у подальшому збільшується не тільки у зв'язку з придбанням працюючою особою досвіду, а й залежно від таких чинників у її житті, як створення сім'ї, народження дитини, придбання житла та інших. У Конституціях США й Великобританії теж не обумовлено, якою має бути оплата праці. Проте в цих країнах традиційною залишається значна роль профспілок, а також мають велике значення колективні договори й угоди про працю.

У конституціях деяких інших зарубіжних держав право працівників на винагороду за працю для забезпечення свого гідного існування закріплено. Приміром, у ст. 36 Конституції Італії (1947 р.) встановлено, що працівник має право на винагороду, яка відповідає кількості та якості його праці і яка є достатньою для забезпечення особі та її родині вільного й гідного існування [4, с. 69, 70].

Відповідно ж до вітчизняного законодавства (Закону України «Про оплату праці» [5]) держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних гарантій і норм, умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працюючих. Виходячи з наведеного положення держава повинна гарантувати відповідний рівень оплати праці цим трудівникам. Конституція, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, визначила зміст і спрямованість її діяльності, зокрема, її обов'язок щодо утвердження, забезпечення й гарантування прав і свобод людини (статті 1 і 3).

Вагомим складником цього обов'язку є забезпечення державою соціальної спрямованості її економіки, створення умов і гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за неї (ч. 4 ст. 13, частини 1, 2 і 7 ст. 43 Конституції). Конституційний Суд України зазначив, що право заробляти собі на життя є невіддільним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним, лише коли воно є матеріально забезпеченим (абз. 2 пп. 6.1.1 мотивувальної частини Рішення КСУ [6]). Право на оплату праці випливає безпосередньо із самого права людини на працю. Поняття «право на оплату праці» і «право на працю» є взаємозумовленими й виступають конституційними соціально-економічними правами, що належать до так званого «другого покоління» прав людини. Соціальні, економічні й культурні права людини «другого покоління» знайшли своє універсальне відображення у Загальній декларації прав людини [7] й у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права [8].

Так, у ст. 23 Загальної декларації прав людини проголошено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці й на захист від безробіття. Кожна працююча особа без будь-якої дискримінації має право на рівну оплату за рівну працю. Кожен працюючий має право на справедливу й задовільну винагороду, яка забезпечує існування, гідне людини та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

У ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права задекларовано право людини на працю, що включає право кожного отримати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, й мають зробити належні кроки до забезпечення цього права.

У ст. 7 цього ж міжнародно-правового документа встановлено, що право кожного на справедливі і сприятливі умови праці включає, зокрема, винагороду, що забезпечувала б усім трудящим справедливу зарплату й рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якої різниці.

Соціально-економічні права слугують індикатором соціальної держави, оскільки їх закріплення свідчить про прагнення останньої їх реально забезпечувати. По суті, соціальна держава є юридичним вираженням відповідальності й обов'язків держави перед суспільством щодо реалізації соціальної програми, що ґрунтується на економічних, соціальних і культурних правах. Звичайно, про так званий «ступінь соціальності» держави неможливо судити лише за наявністю (або відсутністю) в конституціях переліку соціально-економічних прав людини і громадянина. Навіть якщо такі права закріплені, вони можуть бути сформульовані як наміри держави, як норми-декларації. У такому разі ці права належить розглядати не як суб'єктивні права, а лише як орієнтир для діяльності уряду країни.

Як сукупність прав людини розглядувані соціально-економічні права покликані забезпечувати гідний рівень життя й необхідну соціальну захищеність. Права соціальні й економічні в жодному разі не можуть бути відокремлені одні від одних.

Приміром, А. Менгер, характеризуючи внутрішню структуру соціально-економічних прав, відносив до них три взаємопов'язані права працівника: його право на працю, право на повний результат своєї праці і право на гідне людське існування. Причому дослідник розмірковував про три права одного цілого: «ця можливість працювати породжує іншу можливість - отримувати справедливу винагороду за свою працю, що своєю чергою дозволяє забезпечувати гідний рівень свого існування» [9, с. 7].

На думку О.І. Процевського, право на працю, право на оплату праці і право на належні, безпечні та здорові умови праці, які згідно з Конституцією України складають правовий статус громадянина, є правами суб'єктивними. Оскільки суб'єктивні права існують у нерозривному зв'язку з юридичними обов'язками, які покладені на роботодавця, державу і працівника, то в механізм правового регулювання праці включається весь юридичний інструментарій соціальної галузі, якою є трудове право [10, с. 67].

Право на працю науковець розглядав як можливість індивіда заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, або ж шляхом вільного вибору професії й занять. Учений стверджував, що право на працю має комплексний характер, адже воно має економічний і соціальний складники. Економічний складник виявляється в адекватності оплати праці її затратам і фактично означає можливість людини здобути засоби на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї. Соціальний складник полягає в можливості людини отримати допомогу в працевлаштуванні і таким чином забезпечити гідний рівень життя для себе і членів своєї родини [10, с. 55]. У той же час, незважаючи на те, що право на оплату праці є конституційним, усе ж трапляються непоодинокі випадки, коли це право не дотримується, і громадяни вимушені звертатися до уповноважених органів за його захистом, у тому числі стосовно невиплати чи неналежної виплати заробітної плати. Як свідчить практика, відповідних юридичних важелів внутрішнього рівня не завжди буває достатньо для захисту трудових прав працюючих, а тому останнім доводиться звертатися навіть до відповідних міжнародних ін. інституцій, щоб досягти успіху.

Зокрема, велику кількість скарг, пов'язаних з порушенням трудових прав, розглянуто Європейським судом з прав людини. Усі вони здебільшого стосувалися невиплати або невчасної виплати заробітної плати та інших компенсаційних і гарантійних виплат. Скаржники обґрунтовували свої вимоги порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) [11], у якій закріплено право кожного на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, визначеним законом, який вирішує спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру, а також порушенням права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, який визначено у ст. 13 Конвенції. невиплата трудовий праця україна

Прикладами порушення наведених вище прав можна назвати такі справи: «Ромашов проти України», «Баландіна проти України», «Войтенко проти України», «Сичов проти України» та інші. Висновок з аналізу цих справ має важливе значення для захисту трудових прав осіб, які працюють на державних чи комунальних підприємствах і отримують заробітну плату за рахунок бюджетних асигнувань, та полягає в тому, що відповідний державний чи комунальний орган - засновник відповідного підприємства - не може відмовитися покривати свої борги, що виникли у підприємства, із зарплати працівників. У цьому разі засновники не повинні керуватися ч. 3 ст. 96 Цивільного кодексу України, за якою учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язання юридичної особи, оскільки Європейський суд з прав людини наполягає: якщо виконання рішення про виплату заборгованості із зарплати неможливе через відсутність відповідних бюджетних асигнувань, держава не звільняється від відповідальності за невиконання цього рішення [12, с. 38-41].

Висновки

Підводячи підсумок вищенаведеному, ще раз наголосимо, що право на оплату праці є конституційним соціально-економічним правом людини і громадянина. Воно є невіддільним від права на працю і характеризує сутнісну мету останнього, оскільки право на працю реалізується особою саме для забезпечення достатнього рівня життя для себе і членів своєї сім'ї.

Оплата праці є одним з найважливіших складників організації діяльності будь-якого підприємства, оскільки від оптимальної системи оплати праці залежить не лише життєвий рівень працюючих на ньому, а й результати господарської діяльності підприємства загалом. Право заробляти собі на життя є невіддільним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним тільки тоді, коли воно забезпечене матеріально. Належна оплата праці - це прояв одного з принципів здійснення трудових правовідносин - відплатності праці, згідно з яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить їм достатній життєвий рівень.

Список використаних джерел

1. Бурак В.Я. Єдність і диференціація правового регулювання трудових відносин, робочого часу, часу відпочинку і заробітної плати на підприємствах : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.05. Львів, 1999. 175 с.

2. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

3. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Дзьоби Юрія Володимировича щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України. Офіційний вісник України. 2013. № 84. Т 2. С. 894. Ст. 3118.

4. Васильев В.А. Конституционные основы оплаты труда в РФ. Социум и власть. 2012. № 6 (38). С. 68-71.

5. Про оплату праці: Закон України від 24.03.1995 р. № 108/95-Вр Відомості Верховної Ради України. 1995. № 17. Ст. 121.

6. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності» та конституційним поданням 89 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень пункту 2 частини другої статті 90 Конституції України, статті 5 Закону України «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності» (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення) від 29.01.2008 р. № 2-рп/2008. Офіційний вісник України. 2008. № 80. Ст. 2697.

7. Загальна декларація прав людини: прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015 (дата звернення 23.11.2018).

8. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права: пакт ООН від 16.12.1966 р. Вісник Конституційного Суду України. 2006. №4.

9. Менгер А. Завоевание рабочим его прав. Право на полный продукт труда в историческом изложении. Санкт-Петербург, 1906. 148 с.

10. Процевський О.І. Методологічні засади трудового права : монографія. Харків : ХНАДУ, 2014. 260 с..

11. Конвенція РЄ «Про захист прав людини і основоположних свобод» від 04.11.1950 р. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/995_004 (дата звернення 20.11.2018).

12. Пилипенко П.Д. Право на оплату праці та його захист у Європейському суді з прав людини. Єдність і диференціація трудового права та права соціального забезпечення : матеріали III всеукр. наук.-практ. конф. (м. Харків, 28 листоп. 2014 р.). Харків : Харк. нац. ун-т внутр. справ, 2014. С. 38-41.

Размещено на Allbest.ru