Право на безпечне довкілля як невід’ємний елемент приватності людини

This scientific article is devoted to the research of the actual issue of the proper implementation and protection of a person's right to a safe environment. The paper determines that the ability of each person to obtain reliable information about the state of the environment and, accordingly, to provide the proper conditions for safe existence is a guarantee of the exercise of the right to environmental safety.

Some aspects of regulation of security relations that arise in case of violation of a person's right to a proper environmental status are considered. It has been established that the practical issue of environmental protection and protection of environmental rights is an extremely difficult matter, in which the national judicial system is ineffective given the lack of well-established experience of fair enforcement. Therefore, the method of adapting to the national legal system of developments of international institutions in the field of research, especially the European Court of Human Rights, is very effective, since they have achieved significant results. The article analyzes the state of international and national legal regulation in the field of environmental protection and ensuring the right of everyone to their safety for life and health.

The content and nature of individual acts that mediate important issues of organizing the interaction of government bodies and public institutions and individual citizens in developing an environmental strategy have been clarified. It has been established that the most prudent and competent issues on the legal protection of citizens' rights to a safe environment are currently being resolved at the level of decisions of the European Court of Human Rights.

The provisions of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms do not define environmental rights as a direct object of protection. Therefore, in its case-law, the Court regulates security relations in this field by indirectly protecting other fundamental rights of the individual. This is first and foremost the right to life, which is protected by the rules of Art. 2 and the right to privacy, the protection of which occurs within the scope of Art. 8 of the Convention. Specific examples are given and recommendations are given to improve these activities at national level.

Key words: environmental strategy, right to privacy, environmental security.

Права людини є визначальною цінністю, яка має гарантуватися та забезпечуватися державою. Реально вони у своєму конкретному втіленні обґрунтовують принципи взаємодії між державою та індивідом, забезпечуючи останньому отримання певних матеріальних і нематеріальних благ (прав особи), можливість вчиняти дії на власний розсуд (свободи особи). При цьому держава мусить гарантувати індивідууму найбільш прийнятні умови для вільного існування і розвитку, здійснювати необхідні заходи, щоб обмежити особу від надмірного державного чи іншого втручання. Можливість кожної особистості отримати надійну інформацію про стан навколишнього середовища та забезпечити належні умови для безпечного існування є гарантією реалізації права на екологічну безпеку [1, с. 46]. Відтак організація правових і логістичних механізмів захисту цього права як одна з основоположних конституційних гарантій є елементом юридичного інструментарію щодо охорони і захисту права на повагу до приватного життя.

Увагу зазначеним питанням у науковій літературі приділяло широке коло таких вчених, як В.І. Андрейцев, Н.В. Вітрук, А.В. Толстоухов, А.П. Гетьман,

B. В. Костицький, В.І. Кутузов, Н.Р. Кобецька,

C. Г. Грицкевич, С.А. Боголюбов, Н.Р Малишева, А.А. Попов, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга, та інші. У подібних публікаціях національне законодавство поки що у своєму розвитку відстає від міжнародної регулятивної бази, тож питання адаптування вказаних механізмів до національної правової системи продовжує залишатися досить актуальним. Окремі аспекти регламентації охоронних відносин, які виникають у разі порушення права особи на належний стан навколишнього середовища, нині залишаються малодослідженими та дискусійними.

Слід погодитися з висловленою в публіцистиці думкою, що практичне питання збереження елементів довкілля та захист екологічних прав є надзвичайно складною справою, у вирішенні якої часто не допомагає система національного судочинства [2, c. 77]. Тож досить дієвим вбачається метод адаптування до національної правової системи напрацювань зарубіжних провідних демократій і міжнародних інституцій у досліджуваній сфері, оскільки вони в цьому досягли вагомих результатів. Ці питання є особливо важливими з огляду на становлення законодавства та право- застосовної практики у сфері реального забезпечення дотримання екологічних прав людини.

Метою статті є дослідження проблемних питань, які потребують правового вирішення, виникають при регулюванні та захисті вказаних суб'єктивних прав.

Міжнародне та національне правове регулювання у сфері охорони довкілля та забезпечення права кожної людини на його безпечність для життя і здоров'я є досить розгалуженим і детальним. Так, Конституція України у ст. 50 визначає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Ефективність суб'єктивного права полягає, передусім, у можливості його вільно та безперешкодно реалізувати, а у випадку перешкоджання здійсненню цього повноваження - отримати належний та адекватний судовий захист. Цьому процесу має сприяти вступ нашої держави до Конвенції від 25 червня 1998 року про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, які стосуються довкілля (Орхуська Конвенція) [3]. В цьому акті закріплюються положення, які є нормами прямої дії, а національним законодавством відповідні процедури й механізми судового захисту порушених екологічних прав та інтересів можуть бути конкретизовані. Зокрема, за ч. 3 ст. 3 цього міжнародного акту держава-учасниця має сприяти екологічній просвіті та підвищенню рівня поінформованості громадськості з проблем навколишнього середовища, особливо стосовно отримання доступу до інформації, участі в процесі прийняття рішень і доступу до правосуддя з питань, які стосуються навколишнього середовища

Важливими в питанні організації взаємодії владних органів і суспільних інституцій та окремих громадян у розробці екологічної стратегії є Керівні принципи щодо забезпечення доступу до екологічної інформації та участі громадськості в процесі ухвалення рішень у галузі охорони навколишнього середовища від 25 жовтня 1995 року (Софійські принципи), які спрямовані на подальший розвиток підходів, відтворених у Декларації по навколишньому середовищу і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 рік). З цією метою Керівні принципи запроваджують правила, згідно з якими держави повинні докладати активних зусиль для сприяння участі громадськості в процесах розробки екологічної політики та прийнятті рішень в області охорони довкілля, які становлять особливий інтерес для територіальних і місцевих громад (п. 18).

До прийняття рішень, які мають суттєвий вплив на навколишнє середовище, державам слід вживати заходів, які забезпечують врахування думки громадськості, науковців, інших груп, об'єднаних спільними інтересами, і природоохоронних органів (п. 21). Громадськість повинна мати доступ до адміністративних і судових процедур для оскарження дій або бездіяльності приватних осіб і державних органів, які порушують положення національного законодавства, що стосується навколишнього середовища (п. 25) [4].

Найбільш виважено та компетентно питання правового захисту прав громадян на безпечне довкілля вирішуються на рівні рішень Європейського суду з прав людини. Річ у тому, що приписи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які в практичній площині покликаний реалізовувати ЄСПЛ, не визначають екологічні права як безпосередній об'єкт захисту. Саме загрози з боку зовнішніх правопорушень, пов'язаних із неналежним впливом на природу, є однією з головних проблем сьогодення. За своєю прецедентною практикою суд регулює охоронні відносини у цій царині шляхом опосередкованого захисту інших фундаментальних прав особистості. Це передусім право на життя, яке охороняється правилами ст. 2, та право на приватність, захист якого відбувається в межах ст. 8 Конвенції.

Показовою в цьому контексті є справа "Онорил- діз проти Туреччини", яка була розглянута ЄСПЛ 30 листопада 2004 року [5]. Заявник скаржився, що безсистемна забудова житлових кварталів, де він проживає, у безпосередній близькості до міського смітника порушила його право на безпечне життя. Попри те, що останнім часом смітник був уже засипаний і були насаджені дерева, розміщені спортивні майданчики, все ж проведені роботи з благоустрою не відповідали законним технічним вимогам. За звітом експертів, це могло спричинити серйозний ризик для здоров'я жителів долини, але, незважаючи на це, відповідні впорядкувальні роботи продовжувалися. 28 квітня 1993 року близько 11:00 на місці події стався вибух метану. Після зсуву, спричиненого високим тиском, відхід вибухнув, вогонь охопив десь десять помешкань, розташованих під ним, включаючи те, що належить заявнику. Під час аварії загинули 39 людей. Розглядаючи цю справу, суд підкреслив, що захист права на життя, як цього вимагає стаття 2 Конвенції, може відбуватися у зв'язку з експлуатацією місць збору відходів, враховуючи потенційні ризики, пов'язані з цією діяльністю. Було визнано наявність позитивного зобов'язання держав вжити відповідних заходів для захисту життя осіб, які є під їх юрисдикцією (п. 65).

Беручи до уваги аргументи сторін, суд повторив, що його підхід до тлумачення ст. 2 засновано на думці про те, що мета та ціль Конвенції як інструменту захисту окремих людей потребує, щоб її положення інтерпретувалися та застосовувалися так, щоб зробити гарантії практичними та ефективними. В той же час суть цього спору полягає в тому, що національні органи не зробили все, що від них можна було очікувати, щоб запобігти загибелі близьких родичів заявника. У зв'язку з цим суд наголосив, що ст. 2 стосується не лише для випадків смерті внаслідок застосування сили представниками держави, а й встановлює їх позитивний обов'язок вживати відповідних заходів щодо захисту життя осіб, які перебувають під їх юрисдикцією. Це зобов'язання повинно тлумачитися як таке, що застосовується в контексті будь-якої діяльності, будь-якої публічної чи ні, в якій може бути поставлено під загрозу право на життя, зокрема у випадку промислової діяльності, яка за своєю суттю є небезпечною, такою як експлуатація місць збору відходів. У зв'язку з цим суд визнав, що скарга заявника підпадає під сферу дії п. 1 ст. 2, яка здебільшого й застосовувалася в цій справі (п. 70-74).

Іншим аспектом правоохоронної діяльності в площині реалізації охоронюваних законом екологічних прав громадян є процесуальні гарантії їхнього захисту. Подібні гарантії розуміються як система юридичних засобів забезпечення здійснення екологічних прав фізичними особами в галузі екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища [6, с. 12]. Прикладом належного правозастосування при захисті повноважень особи на безпечне довкілля стала справа "Лопес Остра проти Іспанії" [7]. Так, заявниця вказувала, що поряд із її будинком декількома підприємствами за фінансовою допомогою держави було побудовано станцію із переробки відходів, яка почала працювати без ліцензії і в процесі своєї діяльності викидала в атмосферу смог, розповсюджувала неприємні запахи. Це, в свою чергу, призвело до погіршення стану здоров'я місцевих жителів, зокрема мешканців кварталу, в якому жила заявниця. Пані Лопес Остра звернулася до ЄСПЛ зі скаргою на бездіяльність муніципалітету стосовно незручностей, яких завдає очисна станція, розташована за кілька метрів від місця її проживання. При цьому вона послалася на п. 1 ст. 8 і ст. 3 Конвенції, стверджуючи, що стосовно неї порушено право на повагу до житла, що заважає її особистому й сімейному життю, а також вказала на нелюдське поводження.

Розглядаючи справу по суті, суд встановив, що викиди станцією сульфату водню перевищували дозволений рівень, вони могли становити небезпеку для здоров'я жителів близьких помешкань. Навіть можна було встановити причинно-наслідковий зв'язок між цими викидами і хворобами, які мала донька заявниці. Навіть припустивши, що муніципалітет виконав обов'язки, покладені на нього національним правом, необхідно було з'ясувати, чи національні органи влади вжили потрібних заходів для того, щоб захистити право заявниці на повагу до її житла, особистого життя, гарантовані ст. 8 Конвенції.

З урахуванням вказаних обставин було визнано "значне забруднення навколишнього середовища, яке могло вплинути на добробут громадян і унеможливити користування ними своїм житлом настільки, що це негативно впливало на їх приватне і сімейне життя, не заподіюючи тим самим значної шкоди їх здоров'ю. Виходячи з цього і не зважаючи на свободу самостійної оцінки, яка визнається за державою-відповідачем, суд визнав, що остання не змогла підтримати необхідну рівновагу між економічними інтересами міста (мати очисну станцію) та ефективним здійсненням позивачкою її права на повагу до житла і особистого та сімейного життя (п.п. 49, 50, 58). Отже, було порушення конвенційної ст. 8, але щодо вимоги за ст. 3 було відмовлено.

Таким чином ЄСПЛ напрацював прецедентний підхід, який дозволяє гарантувати судовий захист права кожного громадянина на чисте і здорове навколишнє середовище шляхом захисту конвенційних прав особи на життя та приватність. Подібна практика дала змогу на міжнародному рівні отримувати судовий захист від порушення екологічних прав і громадянам України, адже до цього часу всі вимоги подібного штибу залишалися не задоволеними. Так, у справі "Гримковська проти України" [8] ЄСПЛ розглянув скаргу заявниці, яка стверджувала, що через зміни у русі транспорту внаслідок ухвалення державного рішення про зміну магістрального руху її будинок зрештою став фактично непридатним для життя. Він зазнавав значної шкоди від вібрації та шуму, які створювали кілька сотень вантажних автомобілів, що проїжджали щогодини.

Крім того, за цей час значною мірою підвищився рівень забруднення повітря, а в невідповідному покритті дороги утворилися численні вибоїни. Оцінивши всі обставини справи, суд підтвердив свою позицію, викладену ним у справі Лопес Остра: коли справа стосується екологічної небезпеки, небезпідставна скарга за ст. 8 може виникнути лише тоді, коли відповідна загроза сягає такого рівня, що призводить до значного погіршення здатності заявника користуватися своїм житлом, мати приватне та сімейне життя. Оцінка такого мінімального рівня є відносною і залежить від усіх обставин справи: інтенсивності і тривалості шкідливого впливу та його фізичний і психологічний наслідок для здоров'я людини та якості її життя. Вивчивши наявні фактичні дані, суд встановив, що сукупний вплив шуму, вібрації, забруднених повітря та ґрунту, спричинений магістральною дорогою, здебільшого не дав заявниці можливості користуватися правами, гарантованими статтею 8 Конвенції. Крім того було враховано, що Уряд не довів, що перед ухваленням рішення про визначення вулиці частиною магістральної дороги було підготовлено відповідне техніко-екологічне обґрунтування, а після цього - впроваджено розумну політику природокористування. Також не доведено, що заявниця мала реальну можливість брати участь у прийнятті відповідних рішень, включаючи можливість оскарження дій міської влади у незалежному органі. Пам'ятаючи про ці два фактори та Орхуську Конвенцію, суд не міг зробити висновок, що у цій справі було досягнуто справедливого балансу. Таким чином, було порушення статті 8 Конвенції (п. 58, 62, 72).

Позиція Європейського суду як органу, покликаного забезпечити одноманітне справедливе застосування захисних механізмів, наразі є визначеною та усталеною. Певною мірою його правова позиція з окресленого питання була узагальнена в матеріалах справи "Дубецька та інші проти України" [9]. У цьому провадженні, визнавши, що протягом всього періоду, який розглядається, два забруднюючі підприємства здійснювали діяльність не у відповідності із застосовними положеннями національного екологічного законодавства, Уряд не зміг ані сприяти переселенню заявників, ані забезпечити функціонуючу політику, щоб захистити їх від екологічних ризиків, пов'язаних із постійним проживанням у безпосередній близькості від вказаних промислових підприємств, держава не змогла надати достатнє пояснення своєї неспроможності ані відселити заявників, ані знайти якісь інші шляхи ефективного вирішення їх індивідуального тягаря протягом більш ніж 12 років. Тож було констатовано порушення статті 8 Конвенції (п. 155-156).

З урахуванням викладеного, можна дійти певних висновків. Так, забезпечення реалізації екологічних прав людини та їхній судовий захист має відбуватися в межах правового механізму, передбаченого ст. 8 Конвенції як елементу права на приватність особи. При цьому визначальними є встановлені судом і викладені в рішенні обґрунтування і мотиви захисту. Принципи, які застосовуються до оцінки відповідальності держави за статтею 8 Конвенції в екологічних справах, загалом схожі. Вони застосовуються і при аналізі обставин з точки зору прямого втручання, і з позиції позитивного обов'язку регулювати приватну діяльність.

Вивчаючи конкретну ситуацію у кожній справі, суд обов'язково має з'ясувати, чи здійснили органи влади достатні дослідження, щоб оцінити ризик потенційно небезпечної діяльності, чи розробили вони адекватну політику щодо підприємств-забруднювачів на підставі доступної інформації, чи було вжито всіх необхідних заходів для своєчасної реалізації цієї політики.

Список використаних джерел