Місце права людини і громадянина на інформацію в системі конституційних прав

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Інституту законодавства Верховної Ради України

Місце права людини і громадянина на інформацію в системі конституційних прав

Ларін Є.О., аспірант

Анотація

У статті розглядається місце права людини і громадянина на інформацію в системі конституційних прав. Визначено, що у сучасному світі право на інформацію не можна розглядати як винятково негативне право. Положення міжнародних договорів, рішень міжнародних організацій та міжнародна судова практика дозволяють вести мову про позитивні обов'язки держави щодо його забезпечення, якими є його захист, створення і підтримка належної інформаційної інфраструктури, забезпечення плюралізму інформаційного простору та надання доступу до інформації, що знаходиться у розпорядженні держави з відповідними легітимними обмеженнями. З огляду на це розуміємо, що право на інформацію не є абсолютним, а за своїм характером та змістом правомочностей є відносним.

Наголошено, що дискусійним є й питання упорядкування права на інформацію за соціальним статусом, а саме: права людини, що належать суб'єкту від народження, та права громадянина, які надаються, гарантуються та охороняються державою, до якої належить особа. Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Адже громадянин - це людина, яка законом визнається юридично належною даній державі. І якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина - у конституції певної держави. Зроблено висновок, що у питанні класифікації та систематизації конституційного права людини і громадянина на інформацію правовою наукою й досі не вироблено єдиного, уніфікованого погляду. Класичні юридичні підходи та моделі з огляду на стрімкий розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних технологій та посилення солідаризуючої ролі держави у побудові громадянського суспільства сьогодні не в змозі охопити динаміку розвитку права на інформацію, тому вимагають від наукової спільноти нових напра- цювань та обговорень. Водночас незмінним, на нашу думку, залишається розуміння права на інформацію як одного із основоположних (природних) прав людини і громадянина, що визначає її конституційно-правовий статус.

Ключові слова: право на інформацію, Конституція України, система конституційних прав, класифікація і систематизація прав людини, покоління прав людини, конституційно-правовий статус.

Annotation

The position of the human and civil right to information in the system of constitutional rights

The article deals with the place of human and citizen's right to information in the constitutional rights system. It has been determined that in the modern world the right to information cannot be regarded as a purely negative right. The provisions of international treaties, decisions of international organizations and international jurisprudence make it possible to speak about the positive obligations of the state to secure it, which are to protect it, to create and maintain an adequate information infrastructure, to ensure pluralism of the information space and to make available information at its disposal. States with appropriate legitimate restrictions. On this basis, we understand that the right to information is not absolute but is relative in nature and content. It is also emphasized that the issue of the ordering of the right to information by social status is debatable, namely: human rights belonging to the subject from birth and citizens' rights that are granted, guaranteed and protected by the state to which the person belongs. Human rights and citizens' rights are closely interrelated but not identical concepts.

After all, a citizen is a person who is legally recognized as a lawful state. And if human rights are enshrined in international legal acts, then the rights of the citizen are in the constitution of a particular state. It is concluded that in the matter of classification and systematization of the constitutional right of man and citizen to information by legal science, a single, unified view has not yet been developed.

Classical legal approaches and models, given the rapid development of modern information and communication technologies and the strengthening of the state's solidarity role in building civil society, are unable to capture the dynamics of the right to information today, and therefore require new scientific developments and discussions from the scientific community. At the same time, in our opinion, the understanding of the right to information as one of the fundamental (natural) human and citizen rights, which determines its constitutional and legal status, remains unchanged.

Key words: the right to information, the Constitution of Ukraine, the system of constitutional rights, the classification and systematization of human rights, the generation of human rights, constitutional and legal status.

Постановка проблеми

Визначення конституційної природи права на інформацію зумовлює необхідність з'ясування питання про його місце в системі прав і свобод людини і громадянина. І хоча дослідження кваліфікації та систематизації конституційних прав і свобод людини і громадянина є традиційними для юридичної науки та практики, їх багатоманітність та динаміка розвитку, різновекторність підходів упорядкування знову і знову вимагають від наукової спільноти відповідних напрацювань та обговорень. Донині у конституційному праві не існує єдиного, уніфікованого підходу до класифікації прав і свобод людини і громадянина. Вони є досить різноманітними і можуть бути класифіковані за багатьма критеріями, які покладені в їх основу.

Стан дослідження. Проблематика місця права людини і громадянина на інформацію в системі конституційних прав досліджувалась правниками-науковцями, зокрема такими дослідниками, як В. Мелащенко, В. Лучін, В. Федоренко, О. Пушкіна, І. Комшалюк, В. Політанський та багато інших.

Метою статті є визначення місця права людини і громадянина на інформацію в системі конституційних прав.

Викладення основного матеріалу

Вітчизняні конституціоналісти В. Мелащенко, В. Лучін, В. Федоренко звертають увагу на те, що метою класифікації норм конституційного права є не лише виняткове зведення до логічно завершеного, вичерпного поділу їх на види, а більш глибоке і повне проникнення в їх природу і зміст, волю законодавця, що дозволяє виявити функціональні зв'язки правових норм та їх субординацію, сформувати всебічне уявлення про цю систему та її юридичні властивості з метою утвердження належних теоретико-методологічних основ для вдосконалення конституційної правотворчої та правозастосовної діяльності в правових реаліях сьогодення [1, с. 35; 2, с. 320-321].

Українська дослідниця О.В. Пушкіна, з думкою якої варто погодитись, звертає увагу, що у Розділі ІІ «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» чинної Конституції України немає безпосередньої вказівки на той критерій, згідно з яким у ньому класифікуються та групуються права людини, тобто у ньому відображено опосередкований спосіб закріплення конституційної класифікації прав людини. Разом з тим «... з цього факту не можна робити висновок, що у Конституції України права людини подаються безсистемно і що в ній відсутня внутрішня структура, яка дозволяє класифікувати різні права» [3, с. 10].

Ми, як і більшість вітчизняних учених-конституціоналістів, що спираються у своїй аргументації на основні положення загальновідомих міжнародно-правових актів з питань прав людини, дотримуємось точки зору, що закріплені у другому Розділі Основного Закону України права і свободи людини і громадянина потрібно групувати на п'ять основних груп: громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні, які, за слушним зауваженням Н.Г Шукліної, «є не якимось випадковим, аморфним поєднанням, а внутрішньо узгодженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом всі найважливіші й найістотніші сфери життя і діяльності людини» [4, с. 203; 5].

Але з цього приводу й виникають складності: найбільш дискусійним серед дослідників у галузі конституційного права якраз і є питання визначення місця конституційного права на інформацію у системі конституційно-правових норм саме за сферою суспільних відносин, де за основну кваліфікуючу ознаку беруться сфери життєдіяльності людини або, як іноді кажуть, соціальне призначення цих прав, тобто ті області суспільного життя, де вони виникають та реалізуються.

Розмірковуючи у площині означеної проблематики, І.С. Комшалюк зазначає, що право на інформацію, закріплене у статті 34 Конституції України (тобто право «збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію»), провідні представники національного конституційного права відносять до політичних прав, але очевидно, що воно є не тільки політичним правом громадянина, а й природним особистим правом, таким як право на життя, що притаманне людині від народження, а не лише у контексті участі у політичному житті країни. Право на інформацію можна також віднести до культурних прав у контексті реалізації свободи літературної, художньої, наукової та технічної творчості чи реалізації права на освіту тощо [6]. Таке широке, скоріше, навіть, неконкретизоване уявлення про місце права на інформацію у системі конституційних прав і свобод людини і громадянина, на нашу думку, лише ускладнює та заплутує розуміння його правової природи, сутності та змісту. конституційний право громадянин інформація

Вважаємо, що предтечею наукової дискусії, яка породжує різноманітність думок, точок зору та підходів до питання класифікації інформаційних прав загалом й права на інформацію зокрема, а також певну спірність щодо їх правової природи, є суперечності поглядів дослідників у питанні єдності системи прав людини.

Традиційно для класифікації прав людини відповідно до еволюції їх розвитку прийнято використовувати теорію поділу прав людини, розроблену французьким правознавцем чеського походження Карелом Васьком. Основою цієї концепції є генераційний підхід, а саме поділ прав на три покоління, до першого з яких належать цивільні й політичні права (Hberte), до другого - соціально-економічні (egaHte), а до третього - права колективні або солідарні (fraternitй) [7].

Думки правознавців з приводу упорядкування інформаційних прав кардинально різняться. Дослідники, обґрунтовуючи ту чи іншу позицію з означеного питання, наводять аргументацію, яка, на нашу думку, жодним чином не є аксіомою, що не підлягає спростуванню.

Так, розглядаючи наукову позицію щодо віднесення прав і свобод людини в сфері інформаційних відносин до третього покоління прав людини, вважаємо, що вона є невиправданою та взагалі суперечить розумінню концепції еволюційного розвитку прав людини, яка пов'язана не з часовими показниками їх виникнення, а з їх принципово різною юридичною природою.

На думку більшості правників, з якою варто погодитись, визнання третього покоління прав людини зумовлено розвитком перших двох поколінь прав людини та суспільства загалом. Це покоління прав людини називається «колективними» чи «солідарними» правами. Тобто це не виокремлення нових прав людини, а реалізація особистих, політичних, соціальних, економічних та культурних прав сумісно, окремими групами. На підставі розвитку національно-визвольного руху країн, а також загострення глобальних світових проблем сформувався термін «права народів», до яких входять такі права, як право на мир, безпеку, право на самовизначення народів, на здорове навколишнє природне середовище, право на роззброєння та інші. У цей же історичний період виникло ще одне питання, яке стосувалось охорони найбільш незахищених верств населення. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності. Їх права створюють сукупну цінність для всіх членів групи, тому що благами подібного типу всі члени групи можуть користуватися тільки спільно. До таких груп належать жінки, діти, пенсіонери, інваліди, біженці, представники расових та національних меншин. Вони використовують права в галузі свободи від дискримінації за статевим, расовим, національним або віковим принципом. У зв'язку із цим може виникнути твердження, що всі, хто входить до відповідної групи, є окремими індивідами та самостійно можуть реалізовувати свої права. Так, можна було б сказати про перше чи друге покоління прав людини, але не про третє. Носіями таких прав є особи, але лише тому, що вони належать до певних соціальних груп. Права третього покоління покликані подолати автономію окремих індивідів, що конкурують між собою, і забезпечити соціальну солідарність, що дозволить людям повністю розкрити свій потенціал за допомогою спільної участі в соціальному житті різних співтовариств, до яких вони належать [8, с. 59; 9].

Отже, право на інформацію за своєю природою є індивідуальним правом, яке належить кожній людини від народження. Разом із тим слід погодитись з дослідниками, які відмічають якісну особливість цього права, яке, на відміну від інших основоположних прав, що складають конституційно-правовий статус особи, не просто гарантує людині користування таким соціальним благом, як інформація. Можливо більш важливим і ціннісним є його значення для політичної системи суспільства, зокрема, для функціонування механізму держави. Це означає те, що право на інформацію отримує правову регламентацію не лише як право індивіда, а й як найважливіша форма забезпечення взаємозв'язку між державою та громадянським суспільством. Воно обмежує свавілля державної влади, сприяючи її успішній реалізації і таким чином гарантуючи свободу індивіда та суспільства [10, с. 48-49].

З огляду на викладене та розуміння того, що право на інформацію, яке історично сформувалось на основі свободи слова та друку та у сучасній правовій доктрині являє собою низку відповідних визнаних, гарантованих та задекларованих державою правомочностей, нормативне врегулювання яких постійно трансформується з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, вважаємо, що воно є одним із основоположних (природних) прав людини, яке притаманно їй від народження. Враховуючи юридичну природу та правову сутність цього права, яке виражається у свободі сприймати та користуватися інформацією для задоволення своїх особистих потреб у різних сферах життєдіяльності, у контексті теорії еволюції прав людини його слід відносити до першого покоління прав людини, незважаючи на той факт, що як похідне від свободи слова і друку воно набуло самостійного юридичного закріплення лише у ХХ столітті. Адже часові показники офіційного визнання права на інформацію не торкаються його правової сутності як природного права, а є лише проекцією цього права у нормативно-правовій площині.

Відштовхуючись від класифікаційного чинника прав людини залежно від конкретно-історичних умов їх виникнення та розглядаючи право на інформацію як право першого покоління, більш зрозуміло й чітко можна визначити й інші його класифікаційні критерії.

Так, більшість конституціоналістів за змістом (характером потреб людини) відносять частину другу статті 34 Конституції України, де визначені правомочності права на інформацію, до особистих прав і свобод людини. На їх думку, яка поділяється й нами, особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи, становлять основу її конституційно-правового статусу, покликані забезпечити свободу й автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного зовнішнього втручання [11, с. 111].

Слід звернути увагу, що здебільшого право на інформацію розглядається у контексті права на свободу вираження поглядів. Автори не роблять наголос на самостійності цього права та його відмінностях від свободи думки і слова, вільного вираження своїх поглядів і переконань, що декларуються частиною першою статті 34 Конституції України. Така розмитість трактування права на інформацію, на наш погляд, вносить невизначеність у питання розуміння його як окремого конституційного права людини.

Ще одним не менш важливим критерієм упорядкування прав людини є розподіл їх за способом здійснення на активні та пасивні права. На думку деяких правників, право на інформацію належить до активного права, тобто такого, яке вміщує в собі певну можливість дій, що проявляється в певній можливості вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів [12; 13].

Дійсно, певною мірою варто погодитись з такими висновками. Право на інформацію як сукупність правомочностей, закріплених у частині другій статті 34 Конституції, за своїм змістом переважно є активним, оскільки становить певну міру поведінки і для його реалізації особі необхідно вдатися до активних дій. Ця активність передбачає вчинення відповідних, передбачених законом дій, які спрямовані на вільне збирання, одержання, зберігання, використання та поширення інформації, що знаходиться у суспільному обігу про будь-які процеси та явища об'єктивної дійсності за умови, що такі дії не спричиняють шкоду інформаційній безпеці суспільства, держави та не порушують права, свободи і законні інтереси інших осіб.

Ми поділяємо погляди тих дослідників, які відносять право на інформацію до активних прав на тій підставі, що його реалізація вимагає цілеспрямованих зусиль особи для отримання вичерпної інформації, оскільки навіть сприйняття загальнодоступної інформації завжди має творчий характер та припускає здійснення індивідом розумової діяльності.

Судження науковців різняться й у разі класифікації права на інформацію залежно від механізму реалізації й характеру зобов'язань держави - право на інформацію належить як до негативних, так і до позитивних прав людини.

На думку Ю.М. Бисаги, О.Р. Дашковської та інших науковців, негативні права вважаються основоположними і абсолютними. Вони з'явилися раніше інших прав і розвивалися як група прав на незалежність громадян від влади. Ці права мають назву «права свободи», «права громадянських свобод», «громадянські права і свободи». Негативні права вимагають від держави (органів і посадових осіб, наділених владно-публічними повноваженнями) і приватних осіб утримуватися від дій, що перешкоджають людині реалізувати свої свободи [14; 15].

Водночас, як зауважує П. Сухорольський, наприкінці минулого століття впливовими стають ідеї щодо позитивних обов'язків держави й щодо традиційно негативних прав. Основа для цього закладена у багатьох міжнародно-правових документах та договорах. Зокрема, у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що держави-учасниці зобов'язані:

1) поважати і забезпечувати права, визнані у Пакті;

2) вживати законодавчих чи інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав;

3) забезпечувати ефективні засоби правового захисту особі, права якої порушено.

У статті 1 Європейської конвенції з прав людини зазначено, що держави «гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи», визначені у Конвенції. Про обов'язок держави поважати права і свободи людини та забезпечувати їхнє вільне і повне здійснення, а також вживати для цього законодавчі та інші заходи йдеться і в Американській конвенції з прав людини. Важливу роль для встановлення існування позитивних обов'язків держави щодо низки особистих і політичних прав людини відіграє і Європейський Суд з прав людини, який намагається визнати такі обов'язки держави стосовно майже усього переліку конвенційних прав людини [16].

Позицію щодо належності права на інформацію як до негативних, так і до позитивних прав людини підтримує й В.С. Політанський. На його думку, це підтверджується так: якщо розглядати право на інформацію як негативне право, то воно передбачає обов'язок як держави, так і людини утримуватися від тих або інших дій у ставленні до особи. Воно запобігає небажаним втручанням у свободу особи і є основою індивідуальних свобод, що забезпечують незалежність від влади, а також можливість на участь у владі. Негативні права людини передбачають негативні зобов'язання держави та її агентів (представників) утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на їх порушення або незаконне обмеження. Як позитивне, право людини на інформацію вимагає більш активної діяльності з боку державних інституцій. Ця діяльність забезпечена позитивними зобов'язаннями держави, які в найбільш широкому вигляді передбачають активні дії держави, спрямовані на їх утвердження, захист та сприяння реалізації. Це може виражатися в певних діях держави стосовно інформування своїх громадян про результати її діяльності, у наданні відомостей стосовно тієї чи іншої інформації, що знаходиться в розпорядженні держави та стосовно якої не встановлено обмежень у її отриманні [12].

Отже, викладене доводить, що у сучасному світі право на інформацію не можна розглядати як винятково негативне право. Положення міжнародних договорів, рішень міжнародних організацій та міжнародна судова практика дозволяють вести мову про позитивні обов'язки держави щодо його забезпечення, якими є його захист, створення і підтримка належної інформаційної інфраструктури, забезпечення плюралізму інформаційного простору та надання доступу до інформації, що знаходиться у розпорядженні держави з відповідними легітимними обмеженнями. Виходячи з цього, розуміємо, що право на інформацію не є абсолютним, а за своїм характером та змістом правомочностей є відносним.

Дискусійним є й питання упорядкування права на інформації за соціальним статусом, а саме: права людини, що належать суб'єкту від народження та права громадянина, які надаються, гарантуються та охороняються державою, до якої належить особа. Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Адже громадянин - це людина, яка законом визнається юридично належною цій державі. І якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина - у конституції певної держави.

З огляду на виклад конституційних положень частини другої статті 34 Основного Закону України право вільно, на свій вибір, збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб належить кожному.

Висновки. Підсумовуючи вищевикладене, ми доходимо висновку, що у питанні класифікації та систематизації конституційного права людини і громадянина на інформацію правовою наукою й досі не вироблено єдиного, уніфікованого погляду. Класичні юридичні підходи та моделі з огляду на стрімкий розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних технологій та посилення солідаризуючої ролі держави у побудові громадянського суспільства сьогодні не в змозі охопити динаміку розвитку права на інформацію, тому вимагають від наукової спільноти нових напрацювань та обговорень. Разом із тим незмінним, на нашу думку, залишається розуміння права на інформацію як одного із основоположних (природних) прав людини і громадянина, що визначає її конституційно-правовий статус.

Список використаних джерел

1. Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України. Київ: Вентурі, 1995. 240 с.

2. Федоренко В.Л. Система конституційного права України: теоретико-методологічні аспекти: монографія. Київ: Ліра-К, 2009. 580 с.

3. Пушкіна О.В. Питання класифікації прав людини та способів закріплення у сучасній конституційній практиці. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2004. №11. С. 8-20.

4. Конституційне право України. За заг. ред. В.Ф. Погорілка. 2-ге доопр. вид. Київ: Наукова думка, 2000. 732 с.

5. Кириченко Ю.В. Класифікація прав і свобод людини і громадянина за Конституцією України: теоретичні та практичні аспекти. Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету ім. Г Сковороди. Серія Право. Випуск 21.2014. С. 26-32.

6. Комшалюк І.С. Конституційне право на інформацію в Україні. Матеріали Другої Всеукраїнської Інтернет-конференції «Конституціалізм в Україні (ідеї, концепції, доктрини): історія і сучасність» (м. Львів, 25 квітня 2013 р.).

7. Ткачук Н.І. Інформаційні права і свободи людини і громадянина в Україні: визначення термінів, співвідношення понять. Інформація і право. №2(25). 2018. С. 17-30.

8. Шебаніц Д.М. Сучасна проблематика теорії «поколінь прав людини» в умовах європейської міждержавної інтеграції. Науковий вісник Ужгородського національного університету: Серія: Право. Ужгород: Видавничий дім «Гельветика», 2015. Т.1. Вип. 31. С. 57-61.

9. Тиріна М.П. Покоління прав людини: проблеми сучасної класифікації. Держава і право. 2011. Вип. 52. С. 728-732.

10. Корченкова Н.Ю. Становление теоретико-правовой концепции права на информацию: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01: Н. Новгород, 2000. 197 с.

11. Конституційне право України. За ред. В.П. Колісника та Ю.Г. Барабаша. Харків: Право, 2008. 416 с.

12. Політанський В.С. Право на інформацію в системі основоположних прав людини і громадянина. Вісник Національної академії правових наук України. 2016. №4. С. 86-95.

13. Діордіца І. Класифікація інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Підприємництво, господарство і право. 2016. №7. С. 116-122.

14. Бисага Ю.М., Палінчак М.М., Бєлов Д.М., Данканич М.М. Основні права людини. Ужгород: Ліра, 2003. 164 с.

15. Дашковська О.Р Покоління прав людини як соціальна форма опосередкування свободи. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». 2016. №22. С. 4-7.

16. Сухорольський П. Міжнародні стандарти забезпечення свободи вираження поглядів в умовах утвердження концепції позитивних обов'язків держави. Український часопис міжнародного права. Випуск 1.2015. С. 146-155.

Размещено на allbest.ru