Міжнародне усиновлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІЖНАРОДНЕ УСИНОВЛЕННЯ

Саулевич А.О.,

студент 5 курсу факультету адвокатури Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

У статті досліджено інститут міжнародного усиновлення, який є широко розповсюдженим в усьому світі способом захисту прав дітей, що залишилися без батьківського піклування. Окреслено юридичну природу міжнародного усиновлення, проаналізовано його походження та місце в системі міжнародного права. Досліджено історію розвитку міжнародного усиновлення, виокремлено основні періоди, зазначено передумови та причини становлення даного інституту міжнародного приватного права.

Визначено нормативно-правову базу та порядок міжнародного усиновлення дітей-сиріт в українському законодавстві. Проаналізовано особливості міжнародного усиновлення, які висвітлені у практиці Верховного Суду щодо розгляду судами справ, пов'язаних із позбавленням батьківських прав, поновленням батьківських прав, усиновленням, установленням опіки та піклування над дітьми.

Окреслено основні положення міжнародних договорів, що визначають правові стандарти з міжнародного усиновлення. Проаналізовано статистичні дані щодо усиновлення дітей-сиріт в Україні за останні роки, виокремлено тенденцію зниження числа усиновлених дітей. Досліджено стан міжнародного усиновлення у 2020 році, враховуючи дію карантинних обмежень, пов'язаних з поширенням коронавірусної хвороби.

Проаналізовано дискусійні аспекти у сфері міжнародного усиновлення. Окреслено роль дитячих правозахисних організацій у дискусіях щодо міжнародного усиновлення. Звернено увагу на психологічні складнощі при адаптації, які можуть виникнути в усиновлених дітей у багатонаціональні сім'ї.

Визначено перспективи приєднання України до Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення, проаналізовано переваги для України, які полягають у посиленні державного контроль за дітьми, яких усиновили іноземці, запобіганні викраденню, продажу дітей або торгівлі ними, та подоланні корупційних ризиків у процесі міждержавного усиновлення.

Ключові слова: права дітей, інтереси, захист, сім'я, батьківське піклування, діти-сироти, іноземці

International adoption

The article examines the institution of international adoption, which is a widespread worldwide way to protect the rights of children left without parental care. The legal nature of international adoption is outlined, its origin and place in the system of international law are analyzed. The history of the development of international adoption is studied, the main periods are singled out, the preconditions and reasons for the formation of this institution of private international law are indicated.

The normative-legal base and the order of international adoption of orphans are determined in the Ukrainian legislation. The peculiarities of international adoption are analyzed and highlighted in the practice of the Supreme Court regarding the consideration by courts of cases related to deprivation of parental rights, restoration of parental rights, adoption, establishment of guardianship and custody of children. The main provisions of international agreements defining the legal standards for international adoption are outlined. The statistical data on the adoption of orphans in Ukraine for the last years are analyzed, the tendency of decrease in the number of adopted children is singled out. The state of international adoption in 2020 has been studied, taking into account the effect of quarantine restrictions associated with the spread of coronavirus disease. Discussion aspects in the field of international adoption are analyzed. The role of children's human rights organizations in discussions on international adoption is outlined. Attention is drawn to the psychological difficulties in adaptation that may occur in adopted children in multinational families.

Prospects for Ukraine's accession to the Convention on the Protection of Children and Co-operation in Respect of Intercountry Adoption are identified, and the benefits for Ukraine of strengthening state control over children adopted by foreigners, preventing abduction, sale or trafficking in children, and overcoming corruption risks.

Keywords: children's rights, interests, protection, family, parental care, orphans, foreigners.

Постановка проблеми

Одним із головних завдань держави є забезпечення ефективного захисту прав дітей, оскільки вони є найуразливішою категорією населення, адже діти не спроможні захистити себе самостійно. Міністерство соціальної політики України визначило пріоритетом на 2020 рік тему дитинства.

Вагома відповідальність покладається на державу щодо захисту інтересів та прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Правовим інструментом для розв'язання даної проблеми є усиновлення, а у разі, якщо знайти батьків для дитини у країні її походження неможливо - міжнародне усиновлення, саме тому цей інститут міжнародного приватного права потребує дослідження та системного аналізу.

Стан опрацювання цієї проблематики свідчить про те, що незважаючи на підвищений інтерес до сфери, пов'язаної з міжнародним усиновленням, певні аспекти даного інституту міжнародного приватного права залишаються невизначеними. Окремі аспекти міжнародного усиновлення досліджувались у наукових працях С.А. Абрамової, О.О. Дюжевої, С.С. Журило, І.А. Зіміної, В.В. Заборовського, Е.О. Пєтухової, Н.В. Погорецької, В.А. Рясенцева.

Метою статті є дослідження розвитку міжнародного усиновлення, як однієї з форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і як правового інституту міжнародного приватного права.

Виклад основного матеріалу

На сьогодні в Україні термін «міжнародне усиновлення» законодавчо не закріплений. У ст. 207 Сімейного кодексу України надається визначення поняття «усиновлення», тобто прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду [3]. Усиновлення - це інститут сімейного права. Міжнародне усиновлення, маючи юридичний зв'язок з декількома правопорядками, являє собою інститут міжнародного приватного права. Дане поняття охоплює два аспекти - «усиновлення дітей-іноземців» та «усиновлення дітей іноземцями». Необхідно зазначити, що більш поширеним є усиновлення іноземними громадянами українських дітей.

Розглянемо історію розвитку інституту міжнародного усиновлення. Перший період починається за часів Стародавньої Греції та Риму. Засади усиновлення були передбачені ще у Законах Хаммурапі, у яких передбачалося, якщо людина усиновить малолітнього, який знаходився в зневазі, і виростить його, то цей вихованець не може зажадатися назад по суду [9].

На території України з 1839 року, коли в російському законодавстві, яке розповсюджувалося і на територію нашої країни, було запроваджено право іноземців на усиновлення дітей за умови, що усиновлені мають бути виховані в греко-російському віросповіданні, а також передбачалося, що іноземні піддані мали змогу усиновляти осіб, окрім підкидьків та тих, котрі не пам'ятають спорідненості. У 1891 році у Законі «Про дітей усиновлених і узаконених» було закріплено право на усиновлення іноземного підданого. Передбачалося, що у випадках, коли не було можливим встановити громадянство дитини з числа примусово переміщених осіб, її усиновляли не як іноземця, або апатрида, а як громадянина своєї країни [10, с.144].

Наступний період розвитку міжнародного усиновлення пов'язаний з великим зростанням числа дітей-сиріт після закінчення війн у Північній Кореї, Греції, Японії, особливо на територіях, де відбулися воєнні дії. Саме у ті роки з'являються перші у світі спеціалізовані агентства із організації усиновлення дітей-іноземців. Г. Алштейн і Р. Саймон розглядають міжнародне усиновлення як Північноамериканську філантропічну відповідь на руйнування Європи під час Другої Світової війни, що призвело до появи тисяч осиротілих дітей» [11, с.39].

Саме в цей період починається інтернаціоналізація усиновлення. Держави не мали спеціального законодавства, яке б регулювало міжнародне усиновлення, а тому частіше всього у таких випадках застосовувалися норми для внутрішнього усиновлення, що як наслідок, призводило до порушень прав та інтересів усиновленої дитини. Оскільки законодавство різних держав відрізнялося відносно різноманітних питань усиновлення, надзвичайно важливим було об'єднати зусилля держав для здійснення законотворчості щодо міжнародного усиновлення. Характерним є створення уніфікованих норм з усиновлення.

Третій період розвитку інституту міжнародного усиновлення припадає на середину 60-х років ХХ століття. Даний період характеризується тим, що спеціалізовані агентства з усиновлення почали займатися країнами, що були звільнені від колоніальної залежності. Дані країн окрім багатьох відмінностей, а саме мова, культура, традиції, мали певні спільні риси - високий рівень народжуваності та вкрай низький рівень життя. Громадяни Італії, Сполучених Штатів Америки, Швеції, Канади, Нідерландів почали усиновлювати дітей з країн Африки, Індії, Кореї, країн Латинської Америки. Отже, основними причинами для розвитку міжнародного усиновлення були безплідність, релігійний культ та бажання збільшити свою родину. До кінця 70-тих років більшість дітей, усиновлених громадянами США, мали походження з європейських країн. Починаючи з 80-х років міжнародне усиновлення стало звичайною практикою для більшості країн.

В Україні правове регулювання відносин усиновлення з іноземним елементом здійснюється на основі низки нормативно-правових актів.

За даними Міністерства соціальної політики України протягом останніх 10 років усиновлено 23 814 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Зокрема, громадяни України всиновили 17 659 дітей, іноземці - 6155. На жаль, на сьогодні в нашій країні кількість усиновлених дітей значно знизилася. За 2019 рік в Україні було усиновлено 1478 дітей, іноземцями - 378, що є критично низьким показником.

У 2020 році, враховуючи дію карантинних обмежень, пов'язаних з поширенням коронавірусної хвороби, процес усиновлення сповільнено, але не припинено. Зберігається пріоритет національного усиновлення, українцями всиновлено вчетверо більше дітей, ніж іноземцями. Протягом 8 місяців поточного року в Україні всиновили 694 дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, з них: громадянами України - 558, іноземцями - 136.

Однією з причин такої ситуації в Україні є складна та довготривала процедура усиновлення іноземцями дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах, встановлених Цивільним кодексом України. Згідно з ч.2 ст. 289 Цивільного кодексу України дитина, яка є громадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває не менш як один рік на обліку в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері усиновлення та захисту прав дітей, і досягла п'яти років [3]. Зауважимо, що у 2019 році був розширений перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків перебування на обліку в центральному органі виконавчої влади, до повноважень якого належать питання усиновлення та захисту прав дітей, а також до досягнення дитиною п'яти років.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про охорону дитинства» усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземцями провадиться, якщо були вичерпані всі можливості щодо передачі під опіку, піклування, на усиновлення чи виховання в сім'ї громадян України. Переважне право серед інших іноземців на усиновлення дитини, яка є громадянином України, мають громадяни держав, які уклали міжнародні договори з Україною про усиновлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування [5].

Процес усиновлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, іноземцями можна поділити на декілька етапів.

Перший етап передбачає збір іноземцем документів у країні походження, реєстрацію для подання документів, подання пакету документів до Міністерства соціальної політики України та постановку кандидатів на усиновлення на облік. Надалі особа отримує запрошення на співбесіду у Департамент захисту прав дітей та усиновлення Міністерства соціальної політики України з метою ознайомлення з інформацією про дітей, котрих можливо усиновити.

Другий етап включає проходження співбесіди в Департаменті захисту прав дітей та усиновлення Мінсоцполітики, ознайомлення з інформацією про дітей, котрі можуть бути усиновленими. Після отримання направлення для знайомства та встановлення контакту з дитиною, відбувається безпосереднє знайомство з дитиною за місцем її проживання.

Третій етап полягає у поданні особою до служби у справах дітей заяву про бажання усиновити дитину. Дана служба має надати висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини. На четвертому етапі необхідно подати документи та отримати згоду на усиновлення дитини від Міністерства соціальної політики України. П'ятий етап полягає у тому, що особа подає заяву та документи до суду. За результатами судового засідання щодо усиновлення, особа отримує рішення суду про усиновлення дитини.

Останній етап передбачає передачу дитини усиновлювачу, оформлення для усиновленої дитини нового свідоцтва про народження та виїзних документів для постійного проживання за кордоном. Також важливим є здійснити постановку усиновленої дитини на консульський облік в країні проживання [8].

Верховний Суд у «Практиці розгляду судами справ, пов'язаних із позбавленням батьківських прав, поновленням батьківських прав, усиновленням, установленням опіки та піклування над дітьми» виокремлює певні особливості міжнародного усиновлення [7].

Перша полягає у тому, що при міжнародному усиновленні істотно ускладнюється контроль за наслідками усиновлення. На державу покладається особлива відповідальність, оскільки дитина, яка позбавлена батьківського піклування, часто не має нікого, хто б захищав її права та інтереси.

По-друге, міжнародне усиновлення здійснюється при умові забезпечення дитині прав в обсязі, не меншому, ніж це встановлено законами України. Встановлення обсягу захисту прав дитини за іноземним правом становить певні труднощі, як наслідок Верховний Суд зазначає, що суди практично ніколи не встановлюють зміст норм іноземного права з метою з'ясувати чи забезпечується такими нормами належний обсяг захисту прав дитини.

Також Верховний Суд звертає увагу, що в українському законодавстві передбачено заборону посередницької, комерційної діяльність щодо усиновлення дітей, передання їх під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства.

Також важливу роль у регулюванні міжнародного усиновлення в Україні мають міжнародні договори, що визначають правові стандарти з усиновлення. Зокрема, Україна приєдналась до Конвенції ООН про права дитини, Європейської конвенція з усиновлення дітей.

Згідно з Конвенцією ООН про права дитини, усиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка могла б забезпечити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення якогось придатного догляду в країні походження дитини є неможливим. Держави-учасниці мають забезпечувати, щоб у випадку усиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі самі гарантії і норми, які застосовуються щодо усиновлення всередині країни, а також вживати всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, щоб у випадку усиновлення в іншій країні влаштування дитини не призводило до одержання невиправданих фінансових вигод [1].

Україна ратифікувала Європейську конвенцію про усиновлення дітей з такими застереженням та заявою, що Україна відповідно до п. 1 ст. 27 Конвенції залишає за собою право не дозволяти усиновлювати дитину двом особам різної статі, які перебувають у зареєстрованому партнерстві, а також згідно ст. 28 органом, якому відповідно до ст. 15 Конвенції мають направлятися запити про надання інформації, є Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України [4].

У міжнародному праві функцію захисту прав та інтересів дітей у міжнародному усиновленні покладено на державу походження дитини та державу, у якій проживають усиновлювачі. Згідно з Декларацією про соціальні та правові принципи щодо захисту та благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному та міжнародному рівнях урядам необхідно розробити політику і законодавство та встановити належний нагляд за дотриманням прав дітей, яких всиновлюють за кордон. Усиновлення за кордон повинно, по можливості, проводитися лише у випадку, якщо у відповідних країнах вжиті подібні заходи [2].

Необхідно зазначити, що на сьогодні у міжнародному співтоваристві існують гострі суперечки щодо усиновлення іноземцями дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Деякі країни додержуються політики заборони чи суттєвого обмеження можливості міжнародного усиновлення. Основні дискусійні питання полягають у складності контролю за наслідками міжнародного усиновлення, можливості всиновлювати дітей одностатевими парами, наявності корупційних ризиків у процесі усиновлення, загрозі розповсюдження торгівлі дітьми у зв'язку з посередницькою діяльністю у даній сфері. Особливу роль у дискусіях щодо міжнародного усиновлення відіграють дитячі правозахисні організації.

Дитячий фонд ООН - міжнародна організація, що діє під егідой Організацій Об'єднаних Націй, та багато інших міжнародних дитячих організацій наполягають на тому, що діти-сироти за будь-яких обставин мають залишатися у країні, в якій вони народилися. З одного боку, Дитячий фонд ООН погоджується з тим, що дітей не потрібно поміщати у спеціальні заклади, проте з іншого боку - наполягає на тому, що держави мають розвивати внутрішні альтернативи міжнародному усиновленню, які полягають у наданні допомоги бідним батькам, вихованні у прийомних сім'ях та внутрішньому усиновленні.

Розглянемо «ефект Мадонни», яким почали називати усиновлення іноземцями дітей з бідних країн. Професор Кевін Браун зазначає, що даний процес був названий «ефектом Мадонни» після того, як відома співачка всиновила маленького хлопчика із Замбії в 2006 році. Багато хто вважає, що усиновлення з інших країн дозволяє вирішити багато проблем, однак вчені виявили протилежний ефект. Все більше батьків з бідних країн віддають своїх дітей у притулки в надії на те, що у них буде краще життя у багатій родині. Психологи з ліверпульського університету наполягають на тому, щоб міжнародне співтовариство відмовлялося від практики усиновлення дітей з інших країн, через те, що в останній час це перетворюється на торгівлю, наносячи надзвичайну шкоду в першу чергу дітям.

Ще одну проблему вчені вбачають у тому, що у західних країнах спостерігається дефіцит психологічних методик, яких потребують багатонаціональні сім'ї. Діти усиновлені в інші країни часто гостро відчувають свою відмінність від усиновлювачів та їх біологічних дітей. Як результат, усиновлені діти відчувають складнощі при адаптації в соціальному середовищі.

Для створення гарантій того, що міждержавне усиновлення буде здійснюватися в найкращих інтересах дитини та при додержанні усіх її основних прав, визнаних у міжнародному праві у 1993 році була прийнята Гаазька конвенція про захист дітей і співробітництво з питань міждержавного усиновлення, яка є універсальним інструментом співробітництва між країною походження дитини та країною походження кандидатів в усиновлювачі, який забезпечує ефективний захист прав усиновленої дитини, удосконалення організації процесу усиновлення, виходячи з інтересів та потреб дитини.

У 2019 році Президент України в Указі №721/2019 постановив завдання розробки пропозицій щодо приєднання України до Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення, а також внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з приєднанням до цієї Конвенції [6].

26 серпня 2020 року Кабінет Міністрів України схвалив Проекту Закону про приєднання України до Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення. Передбачається, що ухвалення Конвенції сприятиме налагодженню міждержавної комунікації між країнами-учасниками Конвенції, щоб у випадку порушення прав дітей за кордоном, Україна змогла захистити їх та повернути назад.

Основні переваги приєднання України до Гаазької конвенції про захист дітей та співпрацю з питань міждержавного усиновлення:

• посилення державного контроль за дітьми, яких усиновили іноземці;

• подолання корупційних ризиків у процесі міждержавного усиновлення;

• запобігання викраденню, продажу дітей або торгівлі ними.

Отже, ратифікація Гаазької конвенції про захист дітей та співпрацю з питань міждержавного усиновлення сприятиме удосконаленню інституту міжнародного усиновлення в Україні. У зв'язку з цим перспективним буде створення системи національних органів з міжнародного усиновлення та розвитку співпраці з відповідними структурами закордоном для того, щоб забезпечити дієвий контроль за дотриманням прав усиновлених дітей.

Висновки

Міжнародне усиновлення надає можливість забезпечити дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, основоположним правом - правом на виховання у сім'ї. Даний інститут міжнародного приватного права має складну та цікаву історію становлення від стародавніх часів і до теперішнього часу. В Україні правове регулювання відносин усиновлення з іноземним елементом здійснюється на основі низки нормативно-правових актів, міжнародних договорів, що визначають правові стандарти з усиновлення. Проаналізувавши статистику усиновлення за останні роки, особливо за 2019-2020 роки, очевидним є значне зниження кількості усиновлених дітей. Процедура усиновлення іноземцями дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є достатньо складною та тривалою. З метою покращення даної процедури в Україні важливо та доцільно ратифікувати Гаазьку конвенцію про захист дітей та співпрацю з питань міждержавного усиновлення. У світі багато дискусій щодо можливості усиновлення дітей іноземцями, проте і по сьогоднішній день міжнародне усиновлення є одним з основних способів надання дитині можливості знайти батьків та сім'ю.

усиновлення право юридичний законодавство

Список використаних джерел

1. Конвенція Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року.

2. Декларація про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 3 грудня 1986 року.

3. Цивільний кодекс України: Закон України № 435-IVвід 16 січня 2003 року.

4. Про ратифікацію Європейської конвенції про усиновлення дітей (переглянутої): Закон України № 3017-VIвід 15 лютого 2011 року

5. Про охорону дитинства: Закон України № 2402-IIIвід 26 квітня 2004 року

6. Про деякі питання забезпечення прав та законних інтересів дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, розвитку та підтримки сімейних форм виховання дітей: Указ Президента України № 721/2019 від 30 вересня 2019 року.

7. Практика розгляду судами справ, пов'язаних із позбавленням батьківських прав, поновленням батьківських прав, усиновленням, установленням опіки та піклування над дітьми: Узагальнення судової практики від 11.12.2008. Верховний Суд України.

8. Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей: Постанова Кабінету Міністрів України № 905 від 8 жовтня 2008 р.

9. Закони вавилонського царя Хаммурапі. Електронна бібліотека Історичного факультету МГУ імені М. Г Ломоносова.

10. Тютрюмов И. М. Законы гражданские с разъяснениями Правительствующего Сената и комментариями русских юристов. Книга первая. М.: Статут. 2004. 348 с.

11. Altstein H. &Simon J. Intercountry Adoption a multinational perspective. New York: Praeger, 1991. 201 р.

Размещено на Allbest.ru