Евтаназія як право людини четвертого покоління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Евтаназія як право людини четвертого покоління

Eutanasia as a fourth generation human right

Турченко О.Г.,

завідувачка кафедри конституційного, міжнародного і кримінального права Донецького національного університету імені Василя Стуса,

кандидат юридичних наук, доцент

Євтушенко Д.О.,

здобувачка вищої освіти юридичного факультету Донецького національного університету імені Василя Стуса

Стаття присвячена дослідженню питання доцільності та можливості визнання й легалізації евтаназії як права людини четвертого покоління. Проаналізовані різні підходи визначення права на життя, історичні витоки евтаназії, її види в контексті змісту права на життя. Критично проаналізовані міжнародні акти (наприклад такі, як Загальна декларація прав людини ООН 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Декларація про евтаназію 1987 року, рекомендація 1418 «Про захист прав людини і гідності невиліковно хворого і помираючого» Парламентської Асамблеї Ради Європи, документ Парламентської Асамблеї Ради Європи «Питання й відповіді про евтаназію» від 10.09.2003 року) практика Європейського суду з прав людини (зокрема такі справи, як «McCann and Others v. United Kingdom», «Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom», Ірландія проти Сполученого Королівства» 1978 року, «Прітті (Pretty) проти Сполученого Королівства», «Тайрер (Tyrer) проти Сполученого Королівства»), нормативно-правові акти національного законодавства країн (США, Нідерланди, Бельгія) щодо можливості легалізації евтаназії, умов та процедури її здійснення, можливих негативних наслідків застосування такої процедури. евтаназія право життя

На підставі аналізу практики Європейського суду з прав людини обґрунтований один з аргументів на користь легалізації активної евтаназії, зокрема, що в певних випадках відмова від евтаназії може розглядатися як застосування до людини тортур, жорстокого і такого, що принижує гідність, поводження, що забороняється статтею 3 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини. Зроблений висновок про необхідність розробки єдиних міжнародних стандартів у цій сфері з встановленням ефективних гарантій прав людини.

Ключові слова: евтаназія, активна евтаназія, пасивна евтаназія, право на смерть, легалізація.

The article is devoted to the study of the expediency and possibility of recognition and legalization of euthanasia as a fourth generation human right. Different approaches to determining the right to life, historical origins of euthanasia, its types in the context of the content of the right to life are analyzed. Critically analyzed international acts (such as the UN Universal Declaration of Human Rights of 1948, the International Covenant on Civil and Political Rights of 1966, the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms of 1950, the Declaration on Euthanasia of 1987, Recommendation 1418 «On Protection of Rights Human Dignity of the Incurably Sick and Dying ”of the Parliamentary Assembly of the Council of Europe, document of the Parliamentary Assembly of the Council of Europe“ Questions and Answers on Euthanasia ”of 10 September 2003) case law of the European Court of Human Rights Kingdom ”,“ Paul and Audrey Edwards v. The United Kingdom ”, Ireland v. The United Kingdom (1978),“ Pretty v. The United Kingdom ”,“ Tyrer v. The United Kingdom ”), national legislation countries (USA, Netherlands, Belgium) on the possibility of legalization of euthanasia, conditions and procedures for its implementation, the possible negative consequences of such a procedure.

Based on the analysis of the case law of the European Court of Human Rights, one of the arguments in favor of legalization of active euthanasia is substantiated, in particular that in certain cases refusal of euthanasia can be considered as torture, cruel and degrading treatment prohibited by Article 3. Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. It is concluded that it is necessary to develop common international standards in this area with the establishment of effective human rights guarantees.

Key words: euthanasia, active euthanasia, passive euthanasia, right to die, legalization.

Постановка проблеми

21 століття - час неймовірних відкриттів, прогресу, розквіту нового гуманізму, появи нових підходів до розуміння традиційних правових постулатів. Фундаментальною, загальновизнаною для класифікації прав людини є побудована на генераційному підході концепція «трьох поколінь» прав французького правознавця Карела Васака. Але наукові відкриття в галузі медицини, мікробіології, генетики стали підґрунтям для виділення якісно нового пласту людських прав - четвертого покоління прав людини, зокрема, так званих «соматичних» прав, які являють собою систему прав людини, пов'язаних з реалізацією права на життя, що передбачають можливість вільно й відповідально приймати юридично значимі рішення стосовно власного тіла з урахуванням досягнень біології, медицини, генетики, техніки.

Переліку соматичних прав особи ні юридична наука, ні сучасне законодавство поки що не містять. Закономірно, що навколо цих прав зараз точаться наукові суперечки, актуалізуються наукові пошуки щодо трансформації реалізації права на життя в контексті розвитку біотехнологій. Право людини на життя зазнає помітної трансформації, зумовленої, передусім, виникненням загроз для генетичної безпеки та недоторканності людини, забезпечення яких у результаті розвитку сучасних біотехнологій стало важливою складовою забезпечення реалізації права на життя.

О.О. Пунда зазначає, що право на життя як особисте немайнове право слід розглядати з позиції права людини на розпорядження власним тілом, а саме право змінювати функціональні можливості організму та розширювати їх техніко-агрегатними або медикаментозними засобами. Зокрема, в це число можна віднести - право на смерть, право на зміну статі, гомосексуальні контакти, трансплантацію органів, право на вживання наркотиків або психотропних засобів, право на штучне репродуктивне розмноження, право на стерилізацію, аборт та клонування, віртуальне моделювання [1, с.64].

У зв'язку з цим, особливого значення набуває останніми роками необхідність вирішення проблеми правової регламентації такого спірного права, як права на смерть (евтаназію).

Стан опрацювання проблематики.

Проблемні аспекти права на життя, зокрема і питання евтаназії, міжнародно-правового захисту права на життя, досліджували Н. Ба- сай, Ю. Коренга, Г Красновський, Р Майда- ник, І. Міщук, А. Мусієнко, О. Пунда, В. Самойлова, Ю. Таланов, О. Явор. Дослідженню питання права на смерть безпосередньо присвячені наукові доробки таких вчених, як О. Мірошниченка, С. Цебенко, Я. Триньо- вої, Н. Борисевича, Г Анікіної, М. Лисенка, Л. Місюри, Л. Федюка. Попри наявні наукові дослідження, до цього часу залишаються невизначеними окремі питання, пов'язані з розумінням права на евтаназію.

Мета статті - дослідити питання доцільності та можливості визнання й легалізації евтаназії як права людини четвертого покоління.

Виклад основного матеріалу

Право на життя - фундаментальне, невідчужуване, абсолютне право людини, відповідно, на державу покладається обов'язок гарантувати його захист від посягань, свавільного позбавлення життя.

В науковій літературі здебільшого право на життя розуміють через певні «можливості». Так, Н.В. Кальченко зазначає, що право на життя - це природна, невід'ємна від людини можливість захисту недоторканності життя і свободи розпорядження нею [2, с. 75].

О.Г. Рогова, визначаючи це право в широкому розумінні, розуміє під ним свободу людини безпосередньо реалізовувати можливості, які вона має внаслідок своєї належності до виду Homo sapience, та задовольняти необхідні сутнісно-якісні біологічні, соціальні, духовні, економічні та інші потреби, неподільні із самою людиною [3, с. 13].

Стосовно змісту права на життя, то до сьогоднішнього дня найбільш активні дискусії точаться щодо включення до нього права на припинення життя (права на смерть).

Наприклад, В.М. Танаєв «складає» право на життя з трьох блоків: власне право на життя, право на ризик і право на припинення життя (право на смерть) [4, с. 39].

На думку О. Домбровської також, зміст права на життя повинен охоплювати поряд з визначенням початку життя і визначення кінця життя (як можливість людини існувати в часі і просторі, тобто діяти чи бездіяти на власний розсуд, розпоряджатися власним життям [5, с. 37-38].

В свою чергу, Я. Шевченко, пропонуючи розглядати право на життя в двох аспектах - права на власне життя та права давати життя іншим, включає до його змісту право на фізичну (природну) смерть, але при цьому наголошує, що останнє охоплює абсолютну заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя [6, с. 148-149].

З аналогічних позицій виходять і міжнародні стандарти прав людини. Так, стаття 3 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року проголошує, що кожна людина має право на життя. стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року встановлює, що «право на життя є невід'ємним правом кожної людини», чим затверджує природний характер цього права і його невідчужуваність, конкретизація ж сутності цієї норми здійснюється через те, що «ніхто не може бути свавільно позбавлений життя».

Стаття 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року також закріплює право кожного на життя, покладає обов'язок на державу щодо його охорони і встановлює вичерпний перелік випадків, коли позбавлення особи життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті: на виконання смертного вироку суду (винесеного після визнання особи винною у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання); якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили (для захисту будь-якої особи від незаконного насильства; для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою; при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

Як бачимо, ні невиліковної хвороби, ні відчуття нестерпного, постійного фізичного болю особою або прохання про припинення страждань, з чим часто пов'язується можливість застосування евтаназії, до цього переліку не включено.

Європейський суд з прав людини у рішенні «McCann and Others v. United Kingdom» також наголосив, що пункт 2 статті 2 Конвенції забороняє будь-яке застосування владою необов'язкової сили, яка призводить до позбавлення життя, незалежно від того, умисним був такий результат чи ні. А у рішенні «Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom» Суд прямо встановлює за кожною державою імперативний обов'язок із захисту права на життя через «збереження життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією, що передбачає прямий обов'язок держави забезпечити право на життя шляхом ухвалення ефективних норм кримінального права».

Вперше термін «евтаназія» (від грец. euthanasia, eu- добре, thanatos- смерть) вжив ще у 1605 році Френсіс Бекон. Під евтаназі- єю він розумів «легку смерть». Зокрема, він вважав, що якби лікарі хотіли бути відданими своєму обов'язку та почуттю гуманності, то мали б поглиблювати свої знання в медицині і водночас робити все для того, щоб полегшити відхід з життя хворого, в якого ще не згасло дихання [7, с. 7].

Британська енциклопедія евтаназією називає «милосердне вбивство» (Mercy killing) - дію чи практику, спрямовану на отримання безболісної смерті осіб, які страждають від болю при невиліковних хворобах чи фізичних розладах [8].

З розвитком наукової думки почали розрізняти два види евтаназії: активну і пасивну. Активна евтаназія, або «метод наповненого шприца», полягає у виконанні дій, спрямованих на припинення мук безнадійно хворої людини, результат яких є смертельним для останньої. До активної евтаназії відносять і суїцид, який асистується. За такої форми евтаназії пацієнту, на його прохання лікарем надається допомога в здійсненні самогубства. При пасивній евтаназії хворому, знову ж таки на його прохання, припиняють надавати спрямовану на продовження життя медичну допомогу, що призводить до природної смерті [9, с. 459].

В контексті останньої визначають також ортотаназію - припинення надзвичайних заходів по відношенні до хворого, визнаного уже невиліковним, хоча і надмірно не страждаючим; та дистаназію - продовження життя хворого у будь-який спосіб [10, с.149].

Щоб зрозуміти відношення міжнародного медичного співтовариства до евтаназії необхідно звернутись до Декларації про евта- назію, яка була прийнята у жовтні 1987 року в Іспанії Тридцять дев'ятою Всесвітньою медичною асамблеєю. Згідно неї «евтаназія» є актом навмисного позбавлення життя пацієнта і навіть на прохання самого пацієнта або на підставі звернення з подібним проханням його близьких, є неетичною. Це не виключає необхідності поважного ставлення лікаря до бажання хворого не перешкоджати протіканню природного процесу вмирання в термінальній фазі захворювання [11, с.150]. Тобто, цим документом засуджується активна евтаназія і дозволяється пасивна.

Що ж до позиції міжнародних міжурядових організацій, то згідно з рекомендацією 1418 «Про захист прав людини і гідності невиліковно хворого і помираючого» Парламентська Асамблея Ради Європи (далі - ПАРЄ) наполягає на забороні умисного позбавлення життя невиліковно хворої або вмираючої людини. Тобто, знову ж таки засуджується саме активна евтаназія.

Проте, та ж ПАРЄ у своєму документі «Питання й відповіді про евтаназію» від 10.09.2003 року говорить, що декриміналі- зація евтаназії дозволить контролювати процеси, пов'язані з евтаназією і обмежити їх чіткими рамками закону [9, с. 462-463].

Перший в світі закон «Про право людини на смерть» був прийнятий у 1977 році у штаті Каліфорнія (США). Окрім Каліфорнії, евтаназія дозволена також у штатах Орегон, Північна Кароліна, Юта, Вайомінг. Законодавством штату Індіана передбачений так званий «прижиттєвий заповіт», в котрому пацієнт офіційно підтверджує свою волю про те, щоб його життя не продовжувалось штучним шляхом при певних обставинах.

Першою країною у Європі, яка легалізувала евтаназію, є Нідерланди, де добровільна евтаназія була визнана прийнятною ще у 1984 році Верховним судом країни. Проте, для цього лікар повинен був дотримуватись вимог, викладених в інструкції Королівської медичної асоціації. В 2002 році був прийнятий «Закон про припинення життя за бажанням чи допомогу в самогубстві» [12, с.94], в результаті Нідерланди стали єдиною країною в світі, де відкрито виконують як самогубство за допомогою лікаря, так і добровільну активну евтаназію.

Вчинити евтаназію може прохати будь- яка особа якщо їй виповнилося 12 років. Якщо пацієнту 16 - 18 років, його батьки будуть повідомлені про рішення, але їхня думка не має жодної юридичної сили. До 16 років пацієнту необхідно отримати дозвіл від батьків на проведення процедури.

З метою запобігання зловживань з боку медичних працівників, родичів пацієнтів законом встановлюються вимоги за яких можливо вчинення евтаназії.

Такі вимоги передусім покладають на лікаря такі обов'язки, як:

пересвідчитися в тому, що прохання пацієнта добровільне й обдумане;

упевнитися, що страждання пацієнта нестерпні й не має жодної перспективи поліпшення стану здоров'я та інформувати пацієнта про його стан на даний момент і про подальший прогноз;

проконсультуватися ще хоча б з одним незалежним фахівцем, який повинен оглянути пацієнта і дати письмовий висновок.

Також лікар разом з пацієнтом повинні прийти до спільного висновку, що не має іншої альтернативи, окрім проведення евтаназії.

Після проведення всіх викладених вище процедур пацієнт повинен надати в усній чи письмовій формі інформовану згоду. Таку назву дане поняття носить через те, що рішення приймається пацієнтом на основі володіння повною інформацією про стан свого здоров'я. Про кожен факт вчинення евтаназії лікар зобов'язаний повідомляти владі, як про «неприродну смерть» [9, с. 460].

Іншим прикладом країни - члена і засновниці Ради Європи, у якій легалізовано активну і пасивну евтаназію є Бельгія. Таке рішення було втілено у життя шляхом прийняття у 2002 році Закону «Про евтаназію», яким передбачені наступні умови законності проведення евтаназії:

пацієнт повинен бути повнолітнім або емансипованим неповнолітнім, і знаходитися в здоровому глузді і ясній пам'яті в момент висловлювання свого прохання про евтаназію, таке прохання повинно бути: добровільним; обдуманим; неодноразовим; не повинно бути наслідком зовнішнього тиску, ситуація пацієнта повинна бути безвихідною з медичної точки зору, він повинен відчувати нестерпні і постійні фізичні і психічні страждання, які неможливо пом'якшити і які є наслідком нещасного випадку або серйозної і невиліковної патології;

лікар повинен дотримуватись умов і процедури, передбачених Законом «Про евтаназію»;

лікар зобов'язаний переконатися в тому, що пацієнт зміг обговорити свій намір застосувати евтаназію з усіма особами, з якими він побажав зустрітися (у разі якщо існує група лікарів, які перебувають у постійному контакті з пацієнтом, кожен лікар цієї групи повинен обговорити з пацієнтом ситуацію, що склалася; за бажанням пацієнта його прохання про евтаназію повинно бути обговорена з тими його родичами, яких він вкаже);

пацієнт може відкликати своє прохання в будь-який момент, в цьому випадку складений документ вилучається з медичної карти і повертається пацієнту [9, с. 460].

Не вважається протизаконною пасивна евтаназія шляхом «припинення безкорисної підтримки життя» і у Швеції, Фінляндії, Швейцарії.

Тобто, як видно на практиці не зважаючи на існування заборони застосування евтаназії ПАРЄ, самі члени - засновники Ради Європи легалізують активну і пасивну евтаназію.

Хоча у країнах по-різному регулюються питання евтаназії, зокрема, щодо форми згоди (прохання) пацієнта на (про) вчинення евтаназії, віку пацієнта, з якого можливе вчинення евтаназії, що в певних випадках може мати негативні наслідки.

Так, не у всіх країнах ясність розуму й здоровий глузд пацієнта є обов'язковим критерієм можливості вчинення евтаназії, зокрема у Нідерландах її застосовують не тільки до смертельно хворих людей, які відчувають нестерпну фізичну біль, а й до осіб, які переносять психологічні страждання, коли наявність ясності розуму й здорового глузду у пацієнта сумнівна, що, на наш погляд, є невиправданим, небезпечним та необгрунтованим. Так само, сумнівним представляється застосування усною форми згоди (прохання) пацієнта на (про) вчинення евтаназії; а вчинення евтаназії пацієнту, який не є повнолітнім без згоди його батьків, взагалі може порушувати інші гарантовані права людини.

Взагалі така відмінність у підходах до процесу вчинення евтаназії у країнах, що її легалізували ще раз доводить необхідність її врегулювання на міжнародному рівні. Це дасть можливість здійснення на міжнародному рівні контролю за законністю вчинення евтаназії у країнах та виправити існуючі недоліки у регулюванні даного явища.

Отже, питання легалізації евтаназії є досить суперечливим, а тому в науковій літературі наводиться безліч аргументів «за» і «проти» неї. Не розглядаючи їх усі, зупинимося на одному з них.

Коли наводяться аргументи на користь легалізації евтаназії, то, передусім, згадується принцип гуманізму та те, що в певних випадках відмова від евтаназії може розглядатися як застосування до людини тортур, жорстокого і такого, що принижує гідність, поводження, що забороняється статтею 3 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.

Європейський суд з прав людини у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» 1978 року дав таке визначення поводженню, що принижує гідність - це поводження, яке викликає у потерпілих почуття страху, муки і неповноцінності, та здатне принизити і зганьбити їх [13, с. 144]. Отже, не дозволяючи хворим особам за допомогою вчинення евтаназії піти з життя, держава фактично примушує їх терпіти фізичні і моральні муки, які їм приносить хвороба, продовжувати відчувати свою неповноцінність.

Щоб зрозуміти й пояснити всю жахливість такого становища можна звернутись і до справи «Прітті (Pretty) проти Сполученого Королівства», яку розглядав ЄСПЛ. У цій справі заявниця страждала від хвороби рухових нейронів (прогресуюча нейро-деге- неративна хвороба рухових клітин центральної нервової системи). Ця хвороба є повільно прогресуючою і в наш час невиліковною. Лікарі лише можуть надати допомогу хворим у придушені симптомів хвороби на деякий час. При цій хворобі відбувається поступове ураження рухових нейронів, що призводить до паралічів і подальшої атрофії м'язів. Тобто, людина повільно позбавляється можливості ходити, рухати руками, головою, ковтати, а на останній стадії і дихати. Смерть настає від інфекцій дихальних шляхів або відмови дихальної мускулатури. Простіше кажучи, людина задихається. Також, іноді хворі помирають від голоду через неможливість проковтнути їжу. На останніх стадіях цієї хвороби, люди, зокрема й пані Прітті фактично повністю паралізовані, вони не можуть ходити, спілкуватися (мовлення пані Прітті вже було практично нерозбірливим при поданні заяви), самостійно їсти (їх годують через трубку), і на останок вони постійно прикуті до апаратів штучної вентиляції легенів. При цьому всьому на інтелект цих хворих хвороба не впливає і він залишається таким, як і був до неї. Життя хворого перетворюється на болюче очікування невідворотного кінця [14].

Не можна не згадати і про справу «Тайрер (Tyrer) проти Сполученого Королівства», у якій Суд дійшов висновку, що навіть якщо особа не була принижена в очах інших, то вона може бути при цьому принижена в своїх власних.

Виходячи з наведеного, як аргумент «за» визнання евтаназії, може розглядатися неприпустимість в контексті статті 3 Конвенції примушування особи до продовження життя з боку держави, яке принижує її у своїх власних очах, через те, що вона через свій стан не відчуває себе повноцінним членом суспільства, не може повністю реалізувати себе, обходитися без сторонньої допомоги, відповідно держава повинна бути зобов'язана виконати свій позитивний обов'язок, а саме припинити приниження людської гідності такої особи шляхом надання їй права на проведення евтаназії і проведення такої процедури.

Хоча загалом Європейський суд з прав людини у цьому питанні зберігає нейтральну позицію, визнаючи за державами право на самостійність врегулювання евтаназії і в більшості випадків не беручи до уваги матеріальний аспект справ, а вирішуючи їх з позиції порушень процесуальної форми (Сан- лес проти Іспанії, Прітті проти Сполученого Королівства, Кох проти Німеччини).

Висновки

Отже, питання про евтаназію є дуже складним та вимагає докладного, продуманого підходу. Життя - найвище благо, цінність людського життя спонукає боротись за нього при будь-яких умовах, навіть у найбезнадійніших ситуаціях. Але все більше країн починає легалізувати активну евтаназію, при цьому її регулювання в кожній країні відрізняється та містить прогалини, що створює ризик зловживання цим правом. Тому представляється необхідною розробка єдиних міжнародних стандартів у цій сфері з встановленням ефективних гарантій прав людини.

Список використаних джерел

Пунда О.О. Право на життя. Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. 2003. № 2. С. 58-64.

Кальченко Н.В. Гражданские права человека: современные проблемы теории и практики: монография / под ред. Ф.М. Рудинского. Волгоград, 2004. 187 с.

Рогова О.Г. Право на життя в системі прав людини: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень». Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. Харків, 2006. 20 с.

Танаев В.М. Право на смерть. Вестник Гуманитарного университета. 1999. № 1. С. 37-42.

Домбровська О. Зміст конституційного права на життя людини та громадянина. Право України. 2002. № 5. С. 37-41.

Цивільне право України: академічний курс у 2-х томах / за ред. Я.М. Шевченко. Київ: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. Т 1. 518 с.

Андрієвська Т.І. Морально-етична, віросповідна та правова проблема «права на смерть». Медичне право України: проблеми становлення та розвитку: матеріали I Всеукр. наук.-практ. конф. ( Львів, 19-20 квітня 2007 р.). Львів: Львівський нац. уні-тет ім. Івана Франка, Львівський нац. мед. уні-тет ім. Данила Галицького, 2007. С. 7-13.

Encyclopedia Britannica: CD™97. [Chicago]: Encyclopedia Britannica, cop. 1997.

Мірошниченко О.А. Евтаназія та право людини на життя у міжнародному та національному праві. Форум права. 2012. № 3. С. 459-464.

Иванюшкин А.Я. Профессиональная этика в медицине: (Филос. очерки) / А.Я. Ива- нюшкин; АМН СССР М.: Медицина, 1990. 220 с.

Грабар Н.М., Кондрат Н.М. Щодо легалізації евтаназії як законодавчого закріплення права громадян України на гідну смерть. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2012. № 3. С. 146-150.

Eutanazja w dyskusji / Morciniec P. (red.), Opolska Biblioteka Teologiczna, Opole 2001.

Шишкіна Е. Основні положення концепції заборони неналежного поводження з людиною в практиці Європейського суду з прав людини. Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. 2011. Випуск 28. С.139-149.

Рішення Європейського суду з прав людини від 29 квітня 2002 р. у справі «Прітті проти Сполученого Королівства» заява N 2346/02. Офіційний вебпортал парламенту України. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/980_210#Text (дата звернення: 02.11.2020).

Размещено на Allbest.ru