Міжнародні стандарти прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут підготовки юридичних кадрів для органів Служби безпеки України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ПРАВ ЛЮДИНИ

Хаустова М.Г., кандидат юридичних наук,

доцент кафедри теорії філософії і права

Пилипчук А.В., курсант III курсу

Анотація

Стаття присвячена міжнародним стандартам прав людини, дотримання яких є обов'язком усіх сучасних демократичних держав, опікування щодо яких належить міжнародному співтовариству. У дослідженні проаналізовано найбільш фундаментальні та керівні міжнародні акти, у яких закріплені стандарти прав людини, серед них: Загальна декларація прав людини, Пакт про громадянські та політичні права, Пакт про економічні, соціальні та культурні права. Автори звертають увагу на існування чималої кількості підходів до визначення поняття міжнародних стандартів прав людини. Також увага приділена питанням забезпечення та захисту основних прав людини. У зв'язку з цим проведений аналіз практики Європейського суду з прав людини, оскільки останній відіграє найважливішу роль у формуванні та запровадженні стандартів захисту прав людини, які є важливою складовою загальних стандартів прав людини. Наведено класифікацію міжнародних стандартів прав людини, засновану на різних критеріях. Також у роботі розглянута проблема недотримання цих стандартів на практиці. Висвітлений стан дотримання міжнародних стандартів прав людини як на рівні нашої держави, так і на міжнародному рівні загалом. Авторами запропоновано варіанти вирішення вказаної проблеми та подальші шляхи вдосконалення механізму функціонування стандартів. У статті містяться положення, що стосуються ситуації в Україні, яка склалася на сьогодні у сфері запровадження та дотримання міжнародних стандартів прав людини, надана інформація про відповідність вітчизняного законодавства міжнародним нормам та рівень його орієнтованості на них. Зроблено висновок про існування відповідності національного законодавства, яке стосується прав людини, міжнародним стандартам, чого, на жаль, не можна сказати про законодавчу і правозастосовну практику. Наведена практика Європейського суду з прав людини щодо допущених державою порушень прав людини.

Ключові слова: міжнародні стандарти прав людини, права та свободи людини, класифікація міжнародних стандартів прав людини, Європейський суд з прав людини, Загальна декларація прав людини.

Annotation

право людина міжнародний суд

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS STANDARDS

The article focuses on international human rights standards, the duty of which is the responsibility of all modern democratic states, the care of which belongs to the international community. The article analyzes the most fundamental and leading international instruments, which set out human rights standards, and noted that there are many approaches to defining the concept of international human rights standards. Also, attention is paid to the protection and protection of fundamental human rights. In this regard, an analysis of the case law of the United Nations International Court of Justice and the case law of the European Court of Human Rights has been carried out, since the latter plays a crucial role in the formulation and implementation of human rights standards, which are an important component of general human rights standards. Several cases have been filed within the framework of the case law of the European Court of Human Rights, which contain interpretations of the provisions of the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms as one of the most basic international human rights instruments, as well as violations committed by States in this field. The list of types of international human rights standards, based on various criteria, is provided. Attention is also paid to the problem of non-compliance with these standards in practice. The state of observance of international human rights standards both at our state level and at the international level as a whole is illuminated. In connection with the latter, we propose options for solving this problem and further ways of improving the mechanism of functioning of these standards. The article contains provisions concerning the current situation in Ukraine in the field of implementation and observance of international human rights standards, information on compliance of national legislation and its level of orientation towards international standards. It is concluded that national human rights legislation complies with international standards in the relevant field.

Key words: international human rights standards, human rights and freedoms, classification of international human rights standards, European Court of Human Rights, international human rights standards.

Постановка проблеми

Як відомо, на сучасному етапі нашого життя людина визнається найвищою цінністю, тому діяльність усіх демократичних держав спрямована саме на закріплення та гарантування її прав. Так само позиція та авторитет держави у міжнародному співтоваристві визначається ступенем виконання та дотримання нею основоположних засад міжнародного права, до яких належить принцип поваги до прав людини. На сьогодні існують проблемні аспекти визначення поняття міжнародно-правового стандарту та усвідомлення необхідності уніфікувати трактування державами цієї категорії, щоби забезпечити однакове розуміння рівня відповідальності кожної держави, яку вона несе за недотримання стандартів.

Наша держава, як суверенна та незалежна, також є одним із суб'єктів розробки міжнародно-правових стандартів прав людини та максимальними зусиллями намагається впроваджувати зазначені стандарти в життя.

У зв'язку з підписанням Україною Угоди про асоціацію з Європейським Союзом значно підвищився рівень дотримання міжнародних стандартів прав людини та вимоги до законодавства, яке має максимально співвідноситися з міжнародними актами у відповідній галузі.

Мета статті - визначення поняття міжнародних стандартів прав людини, їх особливостей та видів і напрямів удосконалення механізму функціонування для мінімізації їх порушень державами.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв'язання проблеми

Основні положення та питання практики створення і реалізації міжнародно-правових стандартів прав людини, дослідженням їх правового змісту, механізму утворення та забезпечення, класифікації, властивостям, а також питанням їх дотримання присвячені праці таких науковців, як П.М. Рабінович, Л.Р. Наливайко, Ю.Ю. Білас, К.В. Степаненко, Н.М. Раданович, С.М. Ляхівненко та інших.

Виклад основного матеріалу

Етап життя, на якому сьогодні перебуває світ, характеризується поширенням компетенції щодо захисту та дотримання фундаментальних прав і свобод людини на всю міжнародну спільноту, а не на окремі держави. Унаслідок посилення гуманізації в усіх сферах життя зросла увага міжнародного співтовариства до цього важливого моменту. Загалом, протягом певного проміжку часу найбільш вагомі міжнародні організації прийняли приблизно трьох сотень документів у сфері прав людини, які отримали різні форми свого вираження: хартії, декларації, конвенції тощо. Це пояснюється тим, що одним із пріоритетних завдань міжнародного співтовариства визнано забезпечення захисту прав людини.

Слід зазначити, що правові акти міжнародного характеру зазвичай розуміються як міжнародні стандарти, оскільки формуються на основі звичаєвих норм, які виникають у тому разі, коли держави визнали юридичну силу правил поведінки, котрі були проголошені Генеральною Асамблеєю ООН у вигляді декларацій або рекомендацій [1, c. 30-31].

Досліджуючи питання міжнародних стандартів прав людини, слід почати з визначення даного поняття. Термін «міжнародний стандарт» у науці міжнародного права зустрічається дуже часто, оскільки він стосується багатьох напрямків відносин, що виникають між державами. З огляду на це існує багато підходів до визначення стандарту: ним позначаються положення конвенцій, які мають загальний характер, правила поведінки, які відображені у документах технічного характеру.

Проведення порівняння між різними підходами у науці з питань стандартизації надало можливість сформувати диференційований підхід щодо встановлення правової сутності міжнародних стандартів у різних галузях суспільних відносин. Це і стало теоретичною основою для майбутнього дослідження усієї багатоманітності прояву міжнародних стандартів у різноманітних галузях міжнародного права.

Торкаючись доктринального підходу до визначення поняття «міжнародні стандарти прав людини», сформованого в межах міжнародного права, слід зазначити, що відповідно до нього воно розуміється як «зафіксовані в актах та документах міжнародного характеру, уніфіковані у текстуальному плані та універсальні у функціональному застосуванні, зокрема для деяких міжнародних державних об'єднань, норми та принципи, які опосередковано через абстрактні, оціночні термінологічні поняття закріплюють мінімально необхідний або бажаний зміст та/або обсяг прав людини, обумовлені тим рівнем соціального розвитку, що був досягнутий, а також його динамікою, які в той же час визначають обов'язки держав позитивного характеру, що стосуються їх забезпечення, охорони та захисту і передбачають у разі порушення певні санкції політичного або політико-юридичного характеру [2, c. 24].

Так, наприклад, Т.М. Слінько надає наступне визначення: «міжнародні стандарти прав людини - це загальновизнані міжнародно-правові норми, які закріплюють на загальнолюдському рівні статус особистості і встановлюють перелік основоположних прав і свобод, обов'язок держав дотримуватися цих прав і свобод, а також межі можливого або припустимого їх обмеження» [1, c. 31]

На думку О.І. Вінгловської, міжнародними стандартами прав людини є загальновизнані міжнародно-правові норми (звичаєві та договірні), що встановлюють на основі тенденцій та потреб соціального прогресу загальнолюдський статус особистості шляхом: 1) визначення переліку прав та свобод, що підлягають загальному дотриманню; 2) закріплення юридичного змісту і обов'язку держав дотримуватись цих прав і свобод; 3) встановлення меж можливого та припустимого звуження цих прав і свобод; 4) заборони певних дій з боку держави, юридичних та фізичних осіб [4, с. 3-4].

Звертаючись до історичних передумов, слід зазначити, що поняття «стандарти прав людини» набувають поширеного вживання лише з 1990-х років, а саме, у документах Організації з безпеки і співпраці в Європі (далі - ОБСЄ), котрі пов'язані з людським виміром. У межах ОБСЄ термін «стандарти» застосовувався задля того, аби не формувати принципово нові положення в системі європейського права, а виділяти та згруповувати принципи і норми, які закладені у базис правового статусу людини.

Внаслідок цього стандарти набували відокремленого характеру, а тому, їх часто почали визначати як норми - вимоги щодо захисту та регулювання прав людини, що закріплені у правових документах міжнародного характеру. Незважаючи на те, що в основу міжнародних стандартів прав людини покладено норму звичаєвого права, їх прикладне значення надає змогу розуміти стандарти з боку обов'язкових вимог, що відображені у міжнародних договорах [3, с. 10-11].

Однак все ж таки у всьому світі система захисту прав людини отримала свій активний розвиток у період другої половини 20-го століття, а саме, по завершенню Другої світової війни, з того моменту, коли Організацією Об'єднаних Націй було ухвалено Загальну декларацію прав людини. Події двох світових воєн дали міжнародній спільноті зрозуміти, що відсутність на міжнародному рівні та в усіх державах певних показників прав людини, котрим мають відповідати їх національні правові системи, зробить можливим існування загрози повторення масштабних та неприпустимих порушень прав людини, що відбувалися в період вищеназваних подій. Тому в преамбулі Декларації визначено, що закріплені в ній положення та принципи слід розуміти як «загальний стандарт», «загальний ідеал», прагнути досягти якого мають усі держави і народи [2, с. 20].

Переходячи до питання класифікації міжнародних стандартів прав людини, необхідно зазначити, що існує значна їх кількість.

Так, П.М. Рабінович зазначає, що від того або іншого розуміння даного поняття залежить поділ стандартів на окремі види. Науковець пропонує таку класифікацію:

у залежності від античного статусу вони диференціюються на:

- номінальні (термінологічні, текстуальні), включають тільки назви прав та свобод людини, які відображені у міжнародних актах;

- фактичні (змістовні), що містять закріплені у вказаних джерелах змістові та обсягові показники цих прав та свобод.

за простором (територією) дії:

- світові (загально цивілізаційні, глобальні);

- регіональні (передусім, континентальні).

за колом адресатів:

- загальні (стосуються усіх людей);

- спеціалізовані (адресовані членам лише певних соціальних спільнот, угруповань, наприклад, дітям, жінкам, біженцям).

за суб'єктом їх встановлення: стандарти ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи, Європейського Союзу тощо [2, с. 24].

О.В. Саленко пропонує класифікувати міжнародні стандарти за такими критеріями:

1. зміст і спосіб закріплення: цілі, принципи, норми;

2. сфера дії: універсальні, регіональні, партикулярні;

3. юридична сила: імперативні, диспозитивні;

4. функції в механізмі міжнародно-правового регулювання: матеріальні та процесуальні;

5. спосіб творення та форма втілення: звичаєві, договірні та такі, що містяться в рішеннях міжнародних організацій [5, с. 265].

В.Д. Бринцев класифікує міжнародні стандарти таким чином:

- загальні (щодо державного устрою, прав людини та матеріального права);

- процесуальні (стандарти адміністративного, господарського, цивільного, кримінального судових процесів);

- стандарти судоустрою [6, с. 54].

Як відомо, міжнародні стандарти захисту прав людини мають обов'язково знаходити своє відображення у власному законодавстві кожної держави. Наприклад, Конституцією України закріплено положення, відповідно до якого: «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України» [7].

Головними міжнародно-правовими актами, які закріплюють загальновизнані стандарти прав людини та яким відповідають норми Конституції та нормативно-правові акти України є: Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966), Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод з Протоколами (1950), Європейській соціальний стандарт (1961), Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (далі - НБСЄ) (1975), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць НБСЄ (1989), Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ (1990) [1, с. 31].

Загальна декларація прав людини 1948 року й до сих пір розглядається як найбільш унікальний документ та вважається фундаментом для універсалізації прав людини. Саме цей міжнародний акт став найпершим документом, у якому на міжнародному рівні систематизовано громадянські, політичні, соціальні, економічні та культурні права людини. Важливим моментом є те, що Декларацією акцентовано на необхідності спільного для усіх розуміння прав людини. Через те, що в Декларації закріплена значна кількість різних категорій прав, вона має абстрактний характер, однак, незважаючи на це, вона є юридично визнаною більшістю членів ООН і такою, яка спричиняє породження міжнародно-правових зобов'язань [8, с. 216].

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року також є одним з авторитетних міжнародних актів, що стосуються прав людини. Його зміст можна поділити на два розділи: у першому закріплені громадянські та політичні права, у другому містяться статті, пов'язані з міжнародним контролем за дотриманням названих прав. Пакт закріпив значну сукупність найголовніших прав та свобод, котрі мають надаватися кожною державою всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини (п. 1. ст. 2) [9].

Значення Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року полягає в особливостях сформульованих у ньому економічних, соціальних та культурних прав. Преамбула даного пакту закріплює положення про те, що проголошені у пакті права випливають з властивої людській особі гідності, а ідеалу особистості, вільної від страху та нужди, можна досягти лише за наявності таких умов, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами. Їх детальний перелік бере свій початок з проголошення прав на: працю (ст. 6), справедливі і сприятливі умови праці (ст. 7), соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування (ст. 9), достатній життєвий рівень для себе та сім'ї (ст. 11), освіту (ст. 13), участь у культурному житті, користування результатами наукового прогресу (ст. 15) [10].

Необхідно також зазначити, що міжнародно-правові стандарти прав людини, а також стандарти їх захисту регламентуються міжнародно-правовими актами універсального й регіонального характеру, що діють у сфері прав людини. Учасниками названих договорів є держави - члени Європейського Союзу, Ради Європи, Організації Американських Держав тощо.

Одним із найавторитетніших та найбільш давнім таким міжнародним договором у сфері прав людини регіонального значення є Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року. Невід'ємною частиною Конвенції є Протоколи, роль яких полягає у тому, що в них розвиваються, доповнюються або конкретизуються певні її положення.

Даний міжнародно-правовий договір став першим документом у сфері прав людини, котрий не лише проголосив такі права та заклик до їх дотримання, але і поклав деякі обов'язки юридичного характеру на сторони та запровадив систему контролю щодо здійснення прав людини в межах держав-членів, яка розрахована на постійне застосування.

Що ж стосується міжнародного механізму здійснення контролю за дотриманням прав у межах нормотворчої та правозастосовної діяльності держав - учасниць Конвенції, то головним суб'єктом такого механізму постає Європейський суд з прав людини (далі - ЕСПЛ).

Зв'язок Конвенції та ЄСПЛ є двостороннім, оскільки контрольні повноваження останнього знаходять свій вияв у тому, що він визначає напрями розвитку через здійснення тлумачення положень. Як наслідок, існує можливість застосування гарантованих Конвенцією стандартів у соціальних та політичних умовах розвитку суспільства, що перебувають у стані постійних змін.

При реалізації міжнародно-правових стандартів прав людини ЄСПЛ має важливе значення і для національних правових систем, яке знаходить свій вияв у правових позиціях, що формуються Судом і створюють прецедентне право, яке має пріоритет над змістом національної правової системи, наприклад, нашої держави.

Також є думка, що правові погляди ЄСПЛ не вважаються прецедентом як джерела права, властивого країнам загального права, і такого роду судові акти співвідносяться з прецедентом і правовою позицією як форма та зміст, а прецедентне значення надається не рішенням Європейського Суду, а вираженим у ньому правовим позиціям. Окремі автори пропонують розглядати правові позиції даного наднаціонального суду як «квазінорми», що містять у собі специфічну, автономну інтерпретацію правових понять у світлі Конвенції [11].

Значного поширення також набув термін «прецеденти тлумачення», що становить собою наслідок діяльності ЄСПЛ щодо визначення для себе та роз'яснення для інших змісту права, яке гарантується нормою Конвенції, встановлення її сенсу задля єдиного застосування до обставин конкретних справ у всіх країнах-учасницях [3, с. 60].

Не слід оминати увагою і Статут ООН 1945 року, за статтею 55 якого з метою утворення умов сталості та добробуту, необхідних для мирних та дружніх відносин між націями, заснованих на повазі принципу рівноправ'я та самовизначення народів, ООН має сприяти загальній повазі та дотриманню «прав людини та основних свобод для усіх, без розрізнення раси, статі, мови та релігії». Відповідно до пункту «b» ч. 1 ст. 13 Статуту, Генеральна Асамблея ООН повинна організовувати дослідження та розробляти рекомендації з метою сприяння міжнародній співпраці, зокрема, у сфері сприяння здійсненню цих прав [12, с. 125].

Міжнародно-правові норми, впровадженні у вітчизняне законодавство, установлюють стандарти прав людини, тим самим роблячи нашу державу одним із суб'єктів масштабного процесу стандартизації у сфері прав людини. Основним «виконавцем» цих міжнародно-правових стандартів прав особи на рівні держави виступають органи публічної влади, головним завданням та сутністю функціонування котрих є забезпечення прав людини.

Удосконалення національного законодавства, і, відповідно, практики його правозастосування, може мати місце лише у разі правильного розуміння та застосування міжнародних договорів і закріплених у них міжнародно-правових норм, що визнані Україною або сформовані за її участі.

На сьогодні наша держава підписала та ратифікувала велику кількість міжнародних договорів у сфері прав людини, зміст яких за допомогою різних механізмів інкорпоровано у вітчизняне право.

Запровадження до національного законодавства положень міжнародних актів, що стосуються застосування міжнародно-правових стандартів прав людини, стає обов'язком для органів публічної влади неухильно дотримуватися цих стандартів.

У зв'язку з цим виникає потреба створити ефективні механізми узгодження нормативних засад діяльності системи правоохоронних та правозахисних органів зі світовими (зокрема, європейськими) стандартами. Міжнародні стандарти, що стосуються прав людини в діяльності правоохоронних органів, розробляє низка органів системи ООН, зокрема, Рада з прав людини. Ухвалення цих стандартів Генеральною Асамблеєю, Економічною та Соціальною радою ООН надає їм універсального характеру. У преамбулі Міжнародних стандартів юридичного забезпечення прав і свобод людини ООН зазначено, що «норми міжнародного права у сфері захисту прав людини є обов'язковими для всіх держав та їх органів, включаючи співробітників правоохоронних установ» [13].

Відповідно до практики ЄСПЛ переважна кількість скарг громадян України до Суду подається на незаконні дії працівників правоохоронних органів, зокрема органів поліції. Наприклад, 29 січня 2019 року ЄСПЛ було ухвалено остаточне рішення у справі «Андрєєва проти України». У вказаній справі Суд констатував порушення процесуального аспекту ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку з не проведенням державними органами ефективного розслідування обставин смерті сина заявниці, яка скаржилась за матеріальними та процесуальними аспектами статей 2 та 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на те, що її сина у 2004 році закатували до смерті працівники міліції, а органи влади не провели ефективне розслідування її скарг. Європейський суд вказав, що розслідування має відповідати мінімальним стандартам ефективності, які включають у себе незалежність, ретельність, оперативність і розумну швидкість, громадський контроль та участь близьких родичів (п. 28 рішення). Як наголошує у своєму листі Уповноважений у справах Європейського суду з прав людини І. Ліщина, «характер констатованих Європейським судом у вказаному рішенні порушень є структурним і вже тривалий час перебуває під наглядом Комітету Міністрів Ради Європи, який закликає державні органи проводити ефективне розслідування у справах такої категорії відповідно до практики Європейського суду» [14].

Висновок

На сьогодні Конституція України та законодавство у сфері прав людини загалом відповідають міжнародно-правовим стандартам, чого, на жаль, не можна сказати про правозастосовну практику, яка відіграє важливіше значення з практичної сторони, оскільки пов'язана з безпосередніми діями щодо реалізації міжнародно-правових стандартів прав людини.

Можна зробити висновок, що в процесі постійного розвитку та прогресу перебуває лише законодавча сфера. У той же час, внаслідок недоліків та неефективності механізму її реалізації, мають своє продовження суцільні порушення норм та принципів, пов'язаних із правами людини, які є загальновизнаними та закріплені у Європейській Конвенції з прав людини та інших основних міжнародноправових актах.

З огляду на реальну ситуацію існує необхідність розроблення ефективних механізмів забезпечення та реалізації цих стандартів у нашій державі, бо, як свідчить практика, існуючі з завданням не справляються. Удосконалення та оновлення у цьому напрямку дозволить Україні вийти на новий етап розвитку та прискорить процеси євроінтеграції.

Список використаних джерел

1. Слінько Т.М. Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини та їх відображення в Конституції України. Права людини і демократія: зб. наук. ст. за матеріалами наукової конференції, м. Харків, 15 травня 2018 р. Харків, 2018. С. 30-34. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/15177/1/Slinko_30-34.pdf.

2. Рабінович П.М. Міжнародні стандарти прав людини: властивості, загальне поняття, класифікація. Вісник Національної академії правових наук України. 2016. № 1. С. 19-29. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://visnyk.kh.ua/web/uploads/pdf/ilovepdf_com19-29.pdf.

3. Наливайко Л.Р, Степаненко К.В. Міжнародно-правові стандарти прав людини: навчальний посібник. Дніпро: Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, 2019. 184 с.

4. Вінгловська О.І. Імплементація міжнародних стандартів щодо прав дитини в національному законодавстві України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. Наук: 12.00.11. Київ, 2000. С.7.

5. Саленко О.В. Міжнародні стандарти у сфері судоустрою та статусу суддів, їх зміст і класифікація. «Национальный юридический журнал: теория и практика». ООО: Научно-практическое правовое издание. 2014. № 3. 269 с.

6. Бринцев В.Д. Стандарти правової держави: втілення у національну модель організаційного забезпечення судової влади: монографія. Харків: Право, 2010. 464 с.

7. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР / Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

8. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / за ред. О.Д. Зайчука, Н.М. Оніщенко. Авт.: Зайчук О.В., Заєць А.П., Копиленко О.Л., Оніщенко Н.М. та ін. Київ: Юрінком Інтер, 2006. 688 с.

9. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

10. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_042.

11. Абдрашитова В.З. Теоретико-правовые основы исполнения решений Европейского Суда по правам человека: автореф. дис.... канд. юрид. наук. 12.00.01. Москва, 2008. С. 12.

12. Деркач А.Л. Міжнародно-правові стандарти захисту прав людини та їх відображення в Конституції України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://pgp-joumal.kiev.ua/archive/2019/8/24.pdf.

13. Шмельова Г.Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини. Право України. 1994. № 10. С. 49-51.

14. Щорічний звіт про результати діяльності Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2018 році. Щодо виконання рішення Європейського суду з прав людини у справі «Андреева проти України». URL: https://minjust.gov.ua/files/gene ral/2019/03/13/20190313101256-68.pdf.

Размещено на Allbest.ru