Історична генеза нормотворчої діяльності держави (період ранніх держав)

Размещено на http://www.allbest.ru

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Історична генеза нормотворчої діяльності держави (період ранніх держав)

Погорєлова З.О., кандидат юридичних наук,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

У статті на основі уявлення про причини виникнення держав аналізується генеза нормотворчої діяльності ранніх держав від II тисячоліття до н.е. до V століття н.е. (держав Межиріччя, Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії, Афінської і Римської держави). Аналізується природа нормотворчих повноважень органів стародавніх держав.

З'ясовується джерела нормотворчих повноважень держави на прийняття нормативних актів на регулювання відносин між людьми, зміну уявлень про це в процесі історичного розвитку держави. Досліджуються зовнішні форми, в яких здійснювалося це регулювання. Окрема увага приділена вивченню характеру процедурних правил, що супроводжували нормотворчу діяльність держави та її органів у різних державах.

Вивчається становлення системи нормативного регулювання суспільних відносин, аналізуються перші історичні кодифіковані акти і давні закони (закони царя Хаммурапі у Вавилоні, закони царя Солона в Афінах, закони Ману в Індії, бронзовий триножник і Книга законів царства Вей у Китаї, закони XII таблиць у Римі, кодифікація Юстиніана та ін.), досліджуються вимоги до розробки і застосування законів у ранніх державах.

Підкреслюється, що правові системи ранніх держав розвиваються з урахуванням історичних, культурних, соціальних та національних особливостей. Простежується зародження політичної і правової теорії стосовно обґрунтування державної влади у сфері законодавчого регулювання.

Нормотворення на ранніх етапах державності відбувалось у результаті культурних обмінів між народами і залежало від рівня цивілізованості здійснення влади, наявності зачатків демократичного управління в окремих державах, а також традицій звичаєвого права.

Ключові слова: генеза нормотворчої діяльності держави, джерела нормотворчих повноважень держави, зовнішні форми права, нормотворчий процес.

HISTORICAL GENESIS OF REGULATORY ACTIVITY OF A STATE (EARLY STATES PERIOD)

The article analyzes the genesis of the early states' rulemaking activity from the second millennium BC on the basis of the idea of the causes of states. to the 5th century AD (the states of the Inter-rivers, Ancient China, Ancient India, the Athenian and Roman states). The nature of the normative powers of the organs of the ancient states is analyzed.

The sources of the legislative power of the state to adopt normative acts for regulating relations between people are being clarified, as well as to change their perceptions in the course of the historical development of the state. The external forms in which this regulation was implemented are investigated. Particular attention was paid to the study of the nature of the procedural rules that accompanied the rulemaking of the state and its bodies in different states.

The formation of the system of regulation of social relations is studied, the first historical codified acts and ancient laws are analyzed (the laws of King Hammurabi in Babylon, the laws of King Solon in Athens, the laws of Manu in India, the bronze tripod and the Book of Laws of the Wei Kingdom in China, Laws XII, codification of Justinian, etc.), the requirements for the development and application of laws in the early states.

It is emphasized that the legal systems of the early states are evolving in the light of historical, cultural, social and national characteristics. The emergence of political and legal theory regarding the justification of state power in the sphere of legislative regulation is traced. Normalization in the early stages of statehood was the result of cultural exchanges between peoples and depended on the level of civilization of power, the beginnings of democratic governance in individual states, and the custom of customary law.

Key words: genesis of the rulemaking activity of the state, sources of rulemaking powers of the state, external forms of law, rulemaking process.

1. Постановка проблеми

нормотворчий державотворення влада

Розкриття природи нормотворчої діяльності сучасної держави та її органів і пошук нового методологічного підґрунтя для здійснення нормотворчої діяльності є неможливим без дослідження історичних передумов становлення нормотворчої діяльності ранніх держав, з'ясування природи їхніх нормотворчих повноважень, зовнішніх форм, в яких здійснювалось регулювання суспільних відносин та специфіки процедурних правил їх підготовки та прийняття. Відповіді на питання історії становлення нормотворчої діяльності держави та її органів сприятимуть кращому розумінню сутності нормотворчої діяльності сучасної держави, вибору адекватного правового інструментарію і виробленню відповідних правових форм нормотворчої діяльності усіх органів державної влади.

Стан дослідження теми. Дослідженню питань генези нормотворчої діяльності держав періоду становлення державності у Стародавньому Китаї, Стародавній Індії, ранніх державах Межиріччя присвячено чимало наукових праць філософів і правників давнини, Середньовіччя, Нового часу і сучасності, серед яких, зокрема, праці Конфуція, Шана Яна, Платона, Аристотеля, Ш. Монтеск'є, Г. Гроція, Г. Мена, Т. Моммзема, Г. Бузольта. Серед них також праці українських істориків права, зокрема В.В. Омельчука, П.В. Сацького.

У спектрі всіх цих досліджень - питання історії становлення інститутів держави, які здійснювали нормотворчу діяльність, особливостей нормотворчої діяльності окремих держав, правил і прийомів юридичної техніки, систематизації законодавства тощо. Водночас у багатьох випадках історичні дослідження співіснують із загальнотеоретичними дослідженнями. Причиною цього у правовій науці, як і в інших суспільних науках, є процес диференціації наукового знання. Отже, сучасні загальнотеоретичні праці, в яких висновки ґрунтувалися б на цілісному баченні історії виникнення та трансформації нормотворчої діяльності держав, умов та причин рецепції законодавства, особливостей становлення вітчизняної правової джерельної бази, що вкрай необхідно для правильної оцінки подальших шляхів розвитку нормотворчої діяльності нашої держави, оскільки ця діяльність має враховувати історичні корені та традиції вітчизняного права, є досить рідкими. Тому завданням цієї статті є намагання хоча б частково виповнити цю прогалину.

Виклад основного матеріалу. Ведучи мову про історичну генезу нормотворчої діяльності держави, варто мати на увазі три найголовніші аспекти цього питання. Насамперед, йдеться про необхідність з'ясування джерела нормотворчих повноважень держави на прийняття нормативних актів, тобто обґрунтування влади держави (а відповідно, її органів, що репрезентують цю владу) на регулювання відносин між людьми, зміну уявлень про це в процесі історичного розвитку держави. По-друге, це необхідність дослідження зовнішніх форм, в яких здійснювалося це регулювання. І, по-третє, це вивчення характеру процедурних правил, що супроводжували нормотворчу діяльність держави та її органів. Спробуємо проаналізувати історичний розвиток держав із цих трьох точок зору, розпочавши зі з'ясування питання про причини створення держав і визначення на серед цих причин потреби нормативно-правового регулювання суспільних відносин.

Причини, які ведуть до створення держави, в різні часи розумілись по-різному. Так, ними визнавалась потреба забезпечення безпеки людей (Епікур), досягнення загального блага (Сократ), моральність (Платон), етичні цілі (Аристотель), взаємодопомога і справедливість правління, охорона майнових інтересів (Цицерон), природна необхідність (Аквінський), забезпечення свободи (Монтеск'є, Руссо), здійснення морального закону (Гегель), організація соціального примусу (Ієрінг), охорона наявного способу виробництва (марксизм) [1] та ін. Однак неодмінно однією з найважливіших функцій та іманентно необхідних для держав після їх формування стає функція регулювання поведінки людей із метою підпорядкування її загальним цілям. Платон вважав, що державу створюють потреби, за яких кожен виконує свою працю для спільного добра [2, с. 8-9]. Цього можна досягти, на його думку, через закон, який має на меті «утвердження добробуту для цілої держави; то силою, то переконанням згуртовуючи громадян, він робить так, щоб вони одні одним приносили користь настільки, наскільки кожен спроможний бути корисним для спільного добра. Закон сам витворює таких мужів не для того, щоб потім дозволити їм розбрідатися куди хто захоче, а для того, щоб послуговуватись ними для зміцнення держави» [2, с. 214-215].

Ранні держави та їх правителі перебирають на себе цю функцію, намагаючись надати своєму правлінню священного характеру. За нерозвинутості системи нормативного регулювання управління на початкових стадіях існування держави здійснюється у формі індивідуальних наказів, розпорядчих дій. Але з часом ця форма соціального управління перестає задовольняти людей, оскільки допускає широкий розсуд правителя. Тому повільно, але невблаганно домінуючою формою управління стає управління на основі нормативного регулювання, що з винайденням писемності набуває писаної форми, а згодом оформлюється у вигляді нормативних актів. Тому таку діяльність зараховують до повноважень спеціально уповноважених органів, а сама вона набуває професійного характеру.

Ця загальна тенденція прослідковується в усіх країнах. Так, цар Першої Вавилонської династії Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.) стверджував, що «боги Ану та Енліль обрали його»... «Мардук прикликав його, щоб «справедливо керувати людьми і дати країні щастя», а для цього Хаммурапі «вклав в уста країни істину і справедливість» [3, с. 13-14]. Законодавча влада була зосереджена в руках царя, як, зрештою, і вся верховна влада (виконавча, судова, релігійна). Жреці і титуловані чиновники відали підготовкою законів, судові функції покладались на суддів округу і суди «найстаріших та іменитих людей міста» [4, с. 94-96]. Кодекс Хаммурапі як кодифікація давньошумерійських законів поєднував норми древнього звичаєвого та рабовласницького права з властивими тому часу елементами самосуду, «таліонного права», диференціацією покарань залежно від станового положення, владою глави сім'ї над її членами, підневільним становищем жінки тощо.

У Стародавньому Китаї, зокрема, бронзовий триножник - Огляд законів з'явився в 536 р. до н.е., згодом «Книга законів царства Вей» Лі Куя - у IV ст. до н.е. Розвиток нормативного регулювання набуває особливого значення у зв'язку з потребою централізації Стародавнього Китаю. Це відбувається на основі вчення фа цзя (легістів), основоположником якого є Шан Ян (близько 390-338 рр. до н.е.) [5]. Відмова від звичаїв, єдині, загальні для всіх закони, творцем яких є правитель, їхня ясність, доступність, призначення вищих і нижчих чиновників, здатних зрозуміти суть законів - умови їх неухильного дотримання, перетворення розумних і хитрих, мудрих і здібних на доброчинних та спрямування їх сил на загальну справу [5, с. 235-239]. Шан Ян також описав вимоги до роботи із законами. Так, син Неба (імператор - З. Погорєлова) призначав трьох «чиновників-законників»: до палацу, до відомства юйші (аналог прокуратури) і до першого радника сина Неба. Викладались і вимоги до поводження з прийнятими законами. Чиновник, який відав законами, мав оповістити чиновників і народ про прийняті закони, інакше мав бути покараний згідно з цими законами. У разі отримання запиту від котрогось із чиновників щодо існуючого закону, він мав також невідкладно передати ліву частину документа чиновнику, який робив запит, водночас праву частину - зберігати в дерев'яних ящиках у спеціальному опечатаному приміщенні. Один примірник закону мав зберігатись у «палаці сина Неба» [5, с. 235-237].

У Стародавній Індії першими давніми законами, відкритими, за легендою, людям Ману божественними істотами, були священні книги Ману. Серед таких джерел згадуються також священні книги Кальна-Сутрась, Манава-Дгарма-Шастра. Але всі вони є результатом праці духовних керівників народу - вчених-брамінів (жреців), які підносяться над усіма. Цар як верховний воєначальник спочатку є помічником браміна в забезпеченні дотримання правил покаяння, в якому полягає суть покарання. Однак із наданням царській владі божественного характеру влада і закони оголошуються священними, освяченими богами, цар визнається верховним суддею нації, а закон, що міститься у священному писанні, визнається цивільним законом. Посади верховного воєначальника, жреця і судді поєднуються. Браміни (серед яких не тільки юристи, але й професори, знавці правил пристойності, або ж просто освічені люди) продовжують впливати на владу, намагаючись бути її учасниками разом із царями, виступати їх радниками і помічниками, користуючись особливими почестями і впливом. Вони опікуються питаннями підготовки текстів законів, а згодом, із розвитком системи судочинства більшість із них отримує професійні суддівські функції [6, с. 1-137].

В Афінській державі перші писані закони з'явилися на вимогу населення встановити чіткі правила та усунути свавілля суддів із числа аристократів у застосуванні права та визначенні ступеня покарань. Тому в 621 р. до н.е. на архонта Дракона було покладено написання і обнародування права. Під час правління Солона природне право, за винятком кримінального (в цій сфері Драконові закони, вочевидь, зберігали силу ще довго після його епохи), було піддане корінному перегляду, накреслене «бустрофедоном» на чотирикутних дерев'яних стовпах (аксонах), які знаходились в Акрополі, а згодом були перенесені Ефіальтом у будинок ради [7, с. 145-153].

У заснованому на Апенінському півострові у X ст. до н.е. Стародавньому Римі віддавна правом опікувались жреці (понтифіки), які зберігали, тлумачили та застосовували сакральне право. Саме їх у Дигестах Юстиніана називають давніми мудрецями, яким «священні принцепси надавали владу складання і тлумачення законів» [8]. Закон з'явився пізніше. Історично першими згадуються так звані куріатні закони Ромула, який вважається засновником Риму (зібрані в книзі Секста Папірія). Однак після вигнання царів вони втратили силу і певний час управління здійснювалось переважно за допомогою звичаєвого права. На вимогу широких прошарків населення як реакція на незгоду з недоліками неписаного права, яке допускало широкий розсуд, під час його застосування було сформовано спеціальну делегацію, яка ознайомилась із правовою системою Афінської держави. Комісія із 10 децемвірів із консульською владою для написання законів представила в 451 р. до н.е. 10 таблиць, а в 450 р. до н.е. - 2 таблиці на затвердження Народними зборами. Так з'явився найстаріший кодифікований письмовий правовий пам'ятник від народу - Закони XII таблиць (451-450 рр. до н.е.), що дійшов до нас у порівняно цілісному вигляді [9].

У період республіки і принципату (509 р. до н.е. - 284 р. н.е.) вища державна влада, включаючи законодавчу, належала сенату. З IV ст. до н. е. до складу сенату після завершення строку служби та складання повноважень включаються магістрати. Від Гая Юлія Цезаря Октавіана Августа сенат стає єдиним законодавчим органом, а його склад повністю формує принцепс. Всі інші форми правотворчості в цей період фактично припинилися. Воля принцепсу набула значення закону і вносилась до сенату у вигляді проекту, де згодом отримувала формальне затвердження. З I ст. н.е. сенат втрачає законодавчу владу і право законодавчої ініціативи, а сили закону набувають постанови сенату - сенатус-консульти, якими фактично оформлялись пропозиції принцепсів. Із переходом влади до імператорів імператорські конституції стають головним джерелом права.

Ульпіан в 1-й книзі «Інституцій» стверджував, що принцепс вільний від обов'язку додержуватися закону: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону, оскільки народ через царський закон, прийнятий з приводу вищої влади принцепса, надав принцепсу всю свою вищу владу і міць. <.. .> Таким чином, те, що імператор постановив шляхом письма і підпису, або приписав, дослідивши справу, або взагалі висловлював, або приписав шляхом едикту, як відомо, є законом. Це є те, що ми зазвичай називаємо конституціями» [10].

З III ст. до н.е. юриспруденція Стародавнього Риму вивільняється від впливу понтифіків, набуває світського і більш професійного характеру. Покладення початку світського характеру юриспруденції пов'язується з іменем Гнея Флавія, сина вільновідпущеника, писаря державного діяча, цензора Аппія Клавдія Красса (після втрати зору отримав прізвисько Цек - «сліпий»), який вкрав та опублікував збірник юридичних формул (legis actiones) під своїм іменем. Знання цих формул вважалось у ті часи прерогативою жреців. У подальшому вони здобули широке визнання під назвою jus civile Flavium, а сам автор на знак визнання його заслуг, незважаючи на походження, був обраний едилом. Вже згодом, із 253 р. до н.е. понтифік Тіберій Корункарій почав у присутності учнів розбирати юридичні питання і висловлювати свої думки [11, с. 103-104]. Діяльність юристів у той час спрямовувалась на задоволення потреб правової практики, розв'язання правових питань у трьох напрямах: 1) respondere - підготовка відповідей на юридичні питання окремих приватних осіб; 2) cavere - повідомлення необхідних для укладення угод між окремими особами формул, надання відповідної допомоги під час укладення таких угод; 3) agere - повідомлення правових формул для ведення справ у суді.

До кінця III ст. н.е. формами нормотворчості в Римській імперії, поряд із діяльністю юристів, є рескрипти (слугуючи певним видом прецедентів, рескрипти дозволяли вирішувати окремі проблеми приватного права), конституції і едикти імператорів. Важливими віхами кодифікації римського законодавства, після XII таблиць, стали Інституції Г ая (біля 160 р. н.е.), потім настала черга неофіційної кодифікації Костянтина Великого (272-337 рр. н.е.). У часи імператора Феодосія в 438 р. був підготовлений перший офіційний кодекс, який охоплював публічне, приватне та церковне право.

Після розпаду Римської імперії її західна частина послуговувалась в основному збірками - спрощеними переробками кодексу Феодосія, найголовнішою з яких стала книга «Закон римських вестготів» 506 р., часів короля Алариха II.

У східній частині Римської імперії найбільш значимою кодифікацією стала кодифікація за часів імператора Юстиніана у 528-534 рр. під керівництвом видатного римського юриста Трибоніана (пізніше отримала назву «Corpus iuris civilis» («Звід цивільних законів»)), яка складалася з Кодексу Юстиніана (12 книг з усього чинного римського права), Дигестів (Пандектів) Ульпіана і Павла (50 книг, що мстили вчення найбільш відомих юристів Давнього Риму у вигляді цитат та висловлювань із питань цивільного і преторського права та судової практики), а також Інституцій (зводу римсько-візантійського права). На додаток до цих у 534-535 рр. були видані Новели (50 рішень у 8 книгах), що стосувалися окремих питань цивільного права. Ці кодифіковані акти витримали випробування тривалим часом і лише у VIII ст. н.е. були перероблені, вдосконалені, спрощені і викладені в Еклозі (вибрані закони). Але мало минути багато століть, щоб римське право справило об'єднуючий вплив на право і законодавство європейських народів [12].

Висновки

Дослідження історичної генези нормотворчої діяльності держав свідчить про те, що вже на ранніх етапах існування держави необхідна заміна регулювання управління у формі індивідуальних наказів на нормативне регулювання, яка монополізується їх владною верхівкою, правителями, які намагаються надати своєму правлінню священного характеру. Із виникненням писемності процес нормотворчої діяльності набуває писаної форми і згодом оформлюється у вигляді нормативних актів. Тому таку діяльність зараховують до повноважень спеціально уповноважених органів, а сама вона набуває професійного характеру. Однак важливо підкреслити, що у процесі збереження цих закономірностей правові системи в ранніх державах розвивалися з урахуванням історичних, культурних, соціальних, національних особливостей. Значний вплив на цей процес, включаючи питання поширення рецепції права, справляли розвиток торгівлі і культурних обмінів між народами, рівень цивілізованості здійснення влади, наявність зачатків демократичного управління в окремих державах, а також сила традицій звичаєвого права.

Список використаних джерел

1. Тимошенко В.И. Теория государства в политико-правовой мысли Укрины и России (конец XIX - начало XX вв.) : монография. 2-е изд., перераб. и доп. Чернигов : Издатель Лозовой В.М., 2014. 624 с.

2. Платон. Держава / Пер. з давньогр. Д. Коваль. Київ : Основи, 2000. 355 с.

3. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран (комментированная) / сост. : Л.Н. Маймескулов, Д.А. Тихоненков; под ред. Л.Н. Маймескулова. Харьков : Право, 2011. 872 с.

4. Авдиев В.И История древнего Востока. Издание второе, переработанное и дополненное. Москва : Государственное издательство политической литературы, 1953. 758 с.

5. Книга правителя области Шан / Пер. с кит. и вступ. статтья Л.С. Переломова. Москва : Наука, 1968. 351 с.

6. Сэръ Генри Сомнеръ Мэн. Древній закон и обычай. Москва : Типографія А.И. Мамонтова и К., 1884. 312 с.

7. Бузольт Г. Очеркъ государственныхъ и правовыхъ греческихъ древностей. Переводъ съ немецкаго. Харьков : Типографія Адольфа Дарре, 1985.

8. Дигесты Юстиниана. Из конституции «о составлении дигест». ULR: https://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Pravo/ digest/01.php. (Звернення 19.01.2020).

9. Дигесты Юстиниана. Титул II. О происхождении права и всех магистратов и о преемственности мудрецов. ULR: https://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Pravo/digest/01.php. (Звернення 19.01.2020).

10. Дигесты Юстиниана. Книга 1. Титул IV. О конституциях принцепсов. ULR: https://www.gumer.info/bibliotek_Buks/ Pravo/digest/01.php. (Звернення 19.01.2020).

11. The Law. The Story of Lawmakers, and the Law We Have Lived By, from the Earliest times to the Present Day by Renй A. Wormser. New York, Simon and Schuster, 1949, p. 103-104.

12. Покровский И.А. История римского права. Санкт-Петербург : издательско-торговый дом «Летний сад», 1999. ULR: http://civil.consultant.ru/elib/books/25/.(Звернення 19.01.2020)

Размещено на Allbest.ru