Онтологічне праворозуміння в соціологічній доктрині права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОНТОЛОГІЧНЕ ПРАВОРОЗУМІННЯ В СОЦІОЛОГІЧНІЙ ДОКТРИНІ ПРАВА

ONTOLOGICAL UNDERSTANDING IN THE SOCIOLOGICAL DOCTRINE OF LAW

право буття доктрина соціологічний

Гоцуляк Ю.В.,

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри теорії та історії держави і права та

адміністративного права Донецького національного

університету імені Василя Стуса

Стаття присвячена аналізу атрибутів правового буття у соціологічній доктрині права. Автор розкриває положення, що в основі будь-якого права покладено співбуття і закладене прагнення людини до спілкування. У статті розкриваються й аналізуються онтологічні переваги соціологічної юриспруденції перед позитивістським і нормативістським підходом.

Автор аналізує положення, згідно з яким воля держави є необхідною силою для права, але ця воля не є первинним началом, вона породжена співбуттям людини. У статті йдеться про те, що співбуття, як і правове буття, не відбуваються за принципом заданого шаблону. Такими є лише початкові категорії та атрибути, а у процесі пізнавальної діяльності та різних способів спілкування розкривається зміст цих категорій і розгортаються атрибути. Там, де є спілкування, завжди є впорядкування, а отже і правове буття.

Є. Ерліх вважає позитивне державне право свого роду «постправом», яке виникає на основі тих правил співіснування, що природно сформувалися між індивідами. Розкривається позиція, що у соціальних групах є безліч норм, які мають не меншу силу, ніж державний закон, і виконуються навіть краще з тієї причини, що вони «живі», вироблені самим життям.

Автор аналізує положення соціологічної школи, яке полягає в тому, що сила права зосереджена не у повноваженнях, а у волі його виконувати; розкриває атрибути правового буття не держава, а свідомість (саме її інтенція на спілкування та впорядкування є безпосереднім корелянтом права).

Автор доводить онтологічну позицію, що писаний закон у складному світі розгортання правового буття є лише одним із його модусів, можливо і найважливішим, втім далеко не єдиним. Право ні в якому разі не має опанувати життям, насаджувати чужі для природи людини приписи, інакше це вже не живе право, а мертве, воно стає інородним тілом у суспільному організмі.

Ключові слова: соціологія права, правове буття, Ерліх, Остін.

The article is devoted to the analysis of the attributes of legal existence in the sociological doctrine of law. The author reveals that any law is based on co-existence and the human desire for communication. The ontological advantages of sociological jurisprudence over the positivist and normativist approach are revealed and analyzed in the article.

The author analyzes the provisions according to which the will of the state is a necessary force for law but this will is not the primary principle it is generated by human co-existence. The article argues that co-existence and legal being do not occur on the principle of a given pattern. Only the initial categories and attributes are specified, and the process of cognitive activity and different modes of communication reveals the content of these categories and expands the attributes. Where there is communication there is always order and therefore legal existence.

Erlikh considers positive state law a kind of “post-law” that arises on the basis of those rules of coexistence that naturally emerged between individuals. The article reveals the position that in social groups there are many norms that have no less force than state law and are implemented even better for the reason that they are “alive” produced by life itself.

The author analyzes the provisions of the sociological school which is that the power of law is not rooted in authority but first and foremost the will to execute it. It reveals the attributes of legal being not the state but the consciousness its very intention for communication and ordering is the direct correlate of law.

The author argues ontologically that written law in the complex world of the deployment of legal existence is only one of its modes, perhaps the most important, but not the only one. The law should not take possession of life impose prescriptions on the nature of man otherwise it is no longer a living right but dead it becomes a foreign body in the social organism.

Key words: law sociology, legal being, Ehrlich, Austin.

У кінці XIX на початку XX ст. опозиція позитивного і природного права перейшла у дещо інший вимір. У правовій дійсності головними началами є не Бог, природа, космос, а по суті дві категорії, які можуть претендувати на вирішення онтологічних правових питань формальний владний припис і людська діяльність. Виникає потреба з'ясувати, звідки саме право черпає свою силу і свій зміст?

Чи є людська діяльність достатньо впорядкованою, що зрештою із неї і проявляються правові приписи, чи все ж людина є істотою, яка потребує впорядкування ззовні за допомогою норми? Перша відповідь належить соціологічним напрямам «живого» права, а другі нормативістським. У статті автор з'ясує, як правове буття розгортається через впорядкувальну здатність людської комунікації, як, лише вивчаючи поведінку людини, можна отримати зміст для припису формального закону. Для цього будуть досліджені вчення відомих юристів соціологічного напряму Євгена Ерліха та Роско Паунда.

Метою дослідження є продемонструвати, що категорія правового буття і її ключові атрибути зберігають свій зміст і розкриваються через людське співбуття, знаходять свою реальність у соціальних зв'язках.

Є. Ерліх наголошує на тому, що право, яке не рахується із природою людини і суспільними процесами, є нікчемним і навіть не може вважатися правом, а є просто творчістю влади: «Слід звикнути до думки про те, що певні речі взагалі не можуть бути здійснені шляхом правових приписів, що сила права дійсно має певні межі. Слід звикнути до думки про те, що на наслідки правила поведінки намір того, хто його запропонував, не має жодного впливу. Набувши чинності, право йде своїм шляхом: чи правове положення діє, чи діє воно так, як бажалося, залежить виключно від того, чи є воно засобом, придатним для поставленої мети» [1, с. 189].

Правовий припис ще не право, адже він може бути мертвим і нікчемним. Наприклад, не може припис суверен зобов'язати усіх громадян бути бідними чи мертвими, адже це суперечить природі людини, що виражається у праві на життя і власності. Держава може різними непрямими способами довести людину до бідності завдяки примусу, але позитивного відгуку правосвідомості така норма не матиме. Атрибути правового буття розкриваються і розгортаються у різних сферах життя людини, але не створюються верховною волею. Саме тому політична воля правителя (навіть тоталітарного) має враховуватися при створенні норм із соціальним життям, інакше він ризикує створити право без правовідносин і втратити зв'язок держави та громадянина. Дія позитивного закону корелюється напряму із особливостями суспільного життя. У цьому контексті напрошується висновок, що тоталітарний режим дорівнює тоталітарному суспільству тобто це готовність соціуму у певний період його історії прийняти тоталітарні обмеження задля певної вищої мети. У протилежному випадку тоталітарний закон буде руйнівним не лише для вільного суспільства, але й для самої держави.

Для відстоювання соціуму як витоку правового буття Є. Ерліх використовує принцип географічного детермінізму, відомий ще з праць Ш. Монтеск'є: «... кожен із тих народів дотримується в усіх своїх правничих відносинах щоденного життя цілком відмінних правових засад. Давній принцип осібності (особовості) у праві в дійсності продовжує жити, тільки на папері він заступлений принципом територіальності» [2, с. 194]. Із сказаного випливає важлива онтологічно-правова категорія правова традиція.

Правове життя відбувається у часі та просторі, тому має типову тривимірність минуле, теперішнє, майбутнє. Правове минуле зберігається за допомогою соціальної пам'яті і відтворюється у теперішньому. Якщо соціальні групи відрізняться між собою, це означає, що їх співбуття має свої особливості і способи впорядкування. Саме тому для Є. Ерліха стає очевидною позиція, що одна і та ж норма у різних суспільних групах буде діяти по-різному; наскільки точно ми розуміємо ідентичність групи, етносу, народу, настільки вдалими будуть державні приписи, адже вони матимуть позитивний відгук правосвідомості. Співбуття, як і правове буття, не відбуваються за принципом заданого шаблону. Такими є лише початкові категорії та атрибути, а у процесі пізнавальної діяльності та різних способів спілкування розкривається зміст цих категорій і розгортаються атрибути. Там, де є спілкування, завжди є впорядкування, а отже і правове буття.

Для Є. Ерліха позитивне державне право це свого роду «постправо», яке виникає на основі тих правил співіснування, що природно сформувалися між індивідами: «В усьому ж іншому буковинська сім'я розвивається й процвітає за власним природним правом, не турбуючись про ту норму-рішення» [3, с. 186]. Соціальне право не обов'язково є державним. Позитивне право як і сучасна теорія права правовою дійсністю вважають юридичні факти та процеси, тобто все те, що охопив закон. Як же бути із тими явищами та процесами, які не врегульовані законом, але апріорі мають своє впорядкування? Саме тому у соціологічному підході і виник термін «живе право», адже не дуже доречним є поділ відносин на правові і неправові лише на підставі наявності щодо них державного припису. Це дуже важливе онтологічне положення, яке стверджує, що право завжди є там, де є спілкування і впорядкованість. Саме це і називається правовим буттям. У соціальних групах є безліч норм, які мають не меншу силу, ніж державний закон, і виконуються навіть краще в силу того, що вони «живі», вироблені самим життям.

Держава та закон самі по собі є соціальними явищами, тому всі дороги ведуть до соціального організму: «. юриспруденція це без сумніву практична дисципліна: вона вчить застосувати право на практиці. ... Проте це завдання, як вказувалося, вона може виконати в повному обсязі лише тоді, коли постане як морфологія людського суспільства й дослідить сили, які діють у суспільстві на предмет їхньої природи та обсягу» [3, с. 191]. Розкривати атрибути правового буття починає не держава, а свідомість, її інтенція на спілкування та впорядкування.

У попередніх працях під час аналізу античних мислителів автор виокремлював розум як невід'ємний атрибут правового буття, адже розумне може бути пізнане лише розумним. Людське становлення відбувається лише у співбутті, яке передбачає певні домовленості щодо взаємних обмежень і встановлення правил присвоєння та відчуження, з чого зрештою і розпочинається розгортання правового буття. Право бере свій початок у першу чергу не в інституті суспільства, а у самому співбутті. Сила права починає діяти ще до держави, інакше вона була б чимось чужим і незрозумілим для буття людини.

Норма потребує відголоску в суспільних процесах: «Оскільки правові положення натепер досить повно містяться в законах, легко доступних кожному, то при пізнанні нинішнього права задача складається тільки в зіставленні матеріалу із законів і віднайдені його змісту за допомогою відповідного тлумачення в літературі і судовій практиці» [4, с. 211]. Сучасна теорія права передбачає цей процес уже на перших етапах нормотворення. Втім, соціологічна юриспруденція розглядає суспільні відносини і норми закону як певні паралелі, які вже постфактум потребують узгодження. Напрошується проблема, що норма може існувати сама собою, живе право теж окремо.

Є. Ерліх натякає на те, що легітимізація закону має відбуватися не лише у парламентах, а й у змістах, породжених правовим життям, судовій практиці та літературі. Лише жива норма впорядковує. З онтологічної позиції у цьому є логіка, адже процес оформлення права має відбуватися шляхом переходу від змісту до форм, а не під форми підводити відносини. Такі варіанти теж мають місце у правовій реальності, коли шляхом грубої сили встановлюється жорства правова монополія держави як інструмент для встановлення штучного порядку (репресивні режими), але така монополія все одно є не тривалою, і рано чи пізно правосвідомість встановлює свій протест щодо підміни правових змістів.

Закон це не все право: «Ще значнішою мірою, ніж для правових положень минулого, діє те для сьогодні діючих, що вони містять у собі не все право. Бо мужі, які склали XII таблиць, lex Salica, Саксонське зерцало, все-таки були знайомі фактично з правом свого часу із власного споглядання і намагалися як раз те право, з яким вони мають справу, зібрати і в правові положення обняти» [4, с. 212]. Враховуючи ті положення, які відстоює школа соціологічної юриспруденції, мало постати питання про обсяг. Є. Ерліх вказує, що закон вміщує у собі не все право. Сучасна теорія права пояснює це дещо інакше норма регулює не всі суспільні відносини. Соціологія права вважає, що всі відносини є правовими, не будь-які суспільні відносини є правовідносинами. Як бачимо, сучасна теорія права більш схильна до позитивістської моделі. І все ж правове буття це не проста форма (формально визначене, загальнообов'язкове правило поведінки), а дещо більше. Сучасні визначення права як сукупності норм швидше виглядають як наслідок певних правових процесів, ніж як розкриття змісту. З цієї точки зору соціологічна юриспруденція є більш онтологічною, ніж позитивізм, адже робить спробу пояснити витоки, а не замкнути питання на формах. Автор вкотре доходить висновку, що право починається зі співіснування індивідів, особливого характеру їх зв'язків.

Майже кожен факт взаємодії між собою людей, що має місце обмеження чи зобов'язання, дає нам право: «Майже кожний день приносить нам якийнебудь юридичний сюрприз, за який ми дякуємо щасливому випадку, особливому правовому спору чи статті в щоденних газетах» [4, с. 213]. Саме з цієї причини для Є. Ерліха прецедентне право є більш досконалою системою, ніж система нормативноправових актів, адже прецедент стосується саме конкретного спору і конкретних життєвих обставин.

Враховуючи сучасні тенденції, слід визнати, що зміст прецеденту теж належить до загального, адже він має застосовуватися в усіх подібних випадках. Очевидно, що соціологічна юриспруденція має свої крайнощі, по суті майже відкидаючи нормативістський підхід. Саме через ці крайнощі можна чітко зрозуміти, що для соціологічного підходу важливою є правова істина, а правовий припис має походити і відображати конкретне співбуття людей, а не зводити його до спільного знаменника чи насаджувати незасвоєні правосвідомістю приписи.

Живе право тому і таке, що походить із життя: «Живе право це не в правових положеннях усталене право, яке все-таки опановує життям. Джерелами його пізнання є, в першу чергу, сучасні документи, безпосереднє спостереження життя, торгівлі і підприємництва, звичок і звичаїв, усіх союзів, як юридично визнаних, так і правом пропущених і обійдених, а також ще й юридично не погоджених» [4, с. 214].

Стає зрозумілим, чому Є. Ерліх назвав свою правову доктрину соціологічною, якщо навіть ключовим правовим методом є спостереження. Вчений наголошує, що право ні в якому разі не має опанувати життям, насаджувати чужі для природи людини приписи, інакше це вже не живе право, а мертве, воно стає чужорідним тілом у суспільному організмі і тягне за собою в кращому випадку операцію з видалення (коли скасовується закон, який не діє), а подекуди й ампутацію окремих складників організму (коли закон спричиняє репресивні руйнівні процеси, знищує класи, і навіть держави припиняють своє існування). У зв'язку з цим розуміння соціологами правового буття як явища екзистенціального є вкрай важливим запобіжником у спробах перетворити право на диктатора.

Є. Ерліх вказує, що живе право має «... свою пізнавальну цінність, яка полягає в тому, що воно є основою правового порядку людського суспільства» [4, с. 218]. Це важливе онтологічне положення, адже в такому випадку живе право це не просто конкретні життєві ситуації, воно розкриває ключовий атрибут правового буття впорядкування. Справа в тому, що, спостерігаючи за соціальним спілкуванням, очевидним стає факт невід'ємності процесів впорядкування у комунікації, адже співбуття передбачає збереження власного буття, визнання іно-буття і налагодження з ним взаємодії.

Соціологічна юриспруденція між буквою і фактом впевнено обирає останній, саме тому теорія права зміщує свій зміст у напрямі правозастосування. «Сучасне догматичне правознавство, якому властиво за необхідності розуміти кожен правовий припис, спочатку дізнаватися про наміри законодавця, ніколи достатньо не зважало на те, що значення, яке фактично відведено праву в житті, набагато більше залежить від осіб, покликаних його застосовувати, ніж від його тлумачення» [5, с. 171]. Законодавчий процес не має бути творчістю державного діяча, а результатом відтворення співбуття суспільства.

Можна стверджувати, що у цьому положенні є багато істинного. Закон має брати свій зміст із життя, тому що в життя він має повернутися, а один і той же припис може застосовуватися по-різному. Справедливість може бути боротьбою із класовими ворогами, рівність колективізацією, а благо утопією майбутнього. Таким чином цілком демократичний припис реалізується як «мертве» право. Саме тому для Є. Ерліха важливіше значення у правовому механізмі має не створення норми, а її застосування. Отже, правове буття розгортається у соціумі від змістів до форм і знову до змістів, щоб на шляху до формальностей і їх застосування не втратити правову істину.

Цікавими є думки іншого представника соціологічної теорії права Р. Паунда, який демонструє генезис походження законів: “Toward the end of the last century a positivist sociological thinking tended to supersede the metaphysical-historical and the utilitarian-analytical. All phenomena were determined by inexorable natural laws to be discovered by observation. Moral and social and hence legal phenomena were governed by laws as completely beyond the power of conscious human control as the movements of the planets. We might discover these laws by observation of social phenomena and might learn to submit to them intelligently instead of rashly or ignorantly defying them” [6, с. 55-56]. Американський вчений показує важливу онтологічну тенденцію правові теорії, які займаються пошуком законів у природі, надприродних явищах, у свідомості, вселенському розумі. Таким чином маємо історичне правове спостереження із виявлення впорядковуючих процесів.

Цей дискурс наглядно демонструє і обгрунтовує поняття правового буття, адже маємо вікову інтуїцію людства щодо присутності певних законів, загадкою лиш залишається їхній генезис. Р. Паунд стверджує, що у цьому спостереженні та пошуку людство зайшло занадто далеко, а істина знаходилася завжди зовсім близько безпосередньо у співбутті. Проблема віддалених пошуків у тому, що на них ніяк не може впливати людина. З іншого боку, виникає і зворотне питання, чи має людина впливати на правові витоки?

Правове буття є складовою частиною буття як такого, його присутність є безумовною. На думку автора, спостерігати потрібно не за конкретними процесами, а за правовими атрибутами в них, які присутні як у природі, свідомості, так і в суспільному житті людини. Правове буття розгортається у вигляді реалізації атрибутів через призму правової істини, тому джерела впорядкування можуть і подекуди мають наближатися до екзистенції людини, але свою фундаментальність і «священство» (незмінність) вони можуть отримувати і в тих духовних силах, які представлені у світовій правовій думці.

Висновки

Воля держави справді є необхідною силою для права, але вона не є первинним началом, а є породженою співбуттям людини.

Співбуття, як і правове буття, не відбуваються за принципом заданого шаблону. Такими є лише початкові категорії та атрибути, а у процесі пізнавальної діяльності та різних способів спілкування розкривається зміст цих категорій і розгортаються атрибути. Там, де є спілкування, завжди є впорядкування, а отже і правове буття.

Для Є. Ерліха позитивне державне право це свого роду «постправо», яке виникає на основі тих правил співіснування, що природно сформувалися між індивідами. У соціальних групах є безліч норм, які мають не меншу силу, ніж державний закон, і виконуються навіть краще, бо вони «живі», вироблені самим життям.

Сила права зосереджена не у повноваженнях, а у волі їх виконувати; розкривати атрибути правового буття починає не держава, а свідомість, її інтенція на спілкування та впорядкування.

Писаний закон у складному світі розгортання правового буття є лише одним із його модусів, можливо і найважливішим, але далеко не єдиним. Право ні в якому разі не має опанувати життям, насаджувати чужі для природи людини приписи, інакше це вже не живе право, а мертве, воно стає чужорідним тілом у суспільному організмі.

Список використаних джерел

Ерліх Є. Соціологія і юриспруденція. Проблеми філософії права. 2005. Том III. № 1-2. С. 185-193.

Ерліх Є. Про живе право. Проблеми філософії права. 2005. Том III. № 1-2. С. 194-200.

Ерліх Є. Соціологія і юриспруденція. Проблеми філософії права. 2005. Том III. № 1-2. С. 185-193.

Ерліх Є. Основи соціології права ХХІ ст. Дослідження живого права. Проблеми філософії права. 2005. Том III. № 1-2. С. 211-220.

Ерліх Є. Вільне правознаходження та вільне правознавство. Проблеми філософії права. 2005. Том III. № 1-2. С. 168-184.

Roscoe Pound, An Introduction to the Philosophy of Law. New Haven : Yale University Press, 1922. 295 p.

Размещено на Allbest.ru