Історико-правові аспекти функціонування органів публічного обвинувачення в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історико-правові аспекти функціонування органів публічного обвинувачення в Україні

Банах С.В. - кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права та процесу, декан юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету orcid.org/0000-0002-2300-1220

Анотація

Існування прокуратури в усі часи пояснюється об'єктивною потребою прокурорського нагляду за виконанням та дотриманням законів, що, як правило, відображало волю носія влади.

Традиційно функція прокуратури розглядається як основна правова категорія, яка розкриває суть, зміст, структуру та межі діяльності органів прокуратури.

Функція підтримки публічного обвинувачення, яка тепер перетворилася на функцію підтримки обвинувачення в суді, є публічним проявом діяльності органів прокуратури. Це означає, що її реалізація вимагає від прокурора відповідного вектора поведінки, який відповідає принципам справедливості, об'єктивності та законності.

Узагальнюючи підходи науковців до періодизації створення інституту прокуратури, Н. Наулік виділяє вісім основних періодів становлення та розвитку органів прокуратури України: 1) прокуратура в давнину; 2) прокуратура за часів козацької держави; 3) прокуратура на українських землях за часів Російської імперії; 4) прокуратура Галичини;

5) прокуратура під час відродження Української держави; 6) прокуратура СРСР; 7) пострадянська прокуратура; 8) прокуратура сучасної України.

Органи прокуратури завжди розглядались і використовувались як дієвий інструмент зміцнення режиму законності, що зумовлює розвиток правової держави. Реформування прокуратури України в умовах сучасного державотворення відбувалося з урахуванням попередніх надбань її функціонального наповнення та останніх за часом документів Ради Європи стосовно ролі прокуратури в демократичній правовій державі, що мало концептуальне значення для побудови її функціональної моделі.

У статті досліджено витоки та етапи становлення органів прокуратури на теренах України в різні історичні періоди української держави. Здійснено історико-правовий аналіз нормативної бази, що регулювала діяльність прокуратури на різних етапах її розвитку. Сформульовано авторські позиції щодо важливої ролі органів прокурорського нагляду у становленні прокуратури в її сучасній формі.

Ключові слова: органи прокуратури, державне обвинувачення, становлення, розвиток, система правоохоронних органів.

прокуратура обвинувачення правовий

Abstract

Historical and legal aspects of functioning of public prosecution agencies in Ukraine

The existence of the prosecutor's office at all times is explained by the objective need for prosecutorial supervision of the enforcement and compliance with laws, which generally reflected the will of the power-bearer.

Traditionally, the function of the prosecutor's office is considered as the main legal category, which reveals the essence, content, structure and limits of the activity of the bodies of the prosecutor's office.

The public prosecution support function, which has now been transformed into a public prosecution support function in court, is a public manifestation of the activities of prosecuting authorities. This means that its implementation requires the prosecutor to have an appropriate vector of conduct that is consistent with the principles of fairness, objectivity and legality. Summarizing the approaches of scientists in the periodization of the establishment of the Institute of Public Prosecutor, N. Naulik identifies eight main periods of formation and development of the Prosecutor's Office of Ukraine: 1) the Prosecutor's Office in antiquity; 2) the prosecutor's office during the Cossack state; 3) the Prosecutor's Office in the Ukrainian lands during the Russian Empire; 4) the prosecutor's office in Galicia; 5) the prosecutor's office during the revival of the Ukrainian state; 6) the Prosecutor's Office of the USSR; 7) the post-Soviet prosecutor's office; 8) the prosecutor's office of modern Ukraine. The prosecution authorities have always been considered and used as an effective tool for strengthening the rule of law, which determines the development of the rule of law. The reform of the Prosecutor's Office of Ukraine in the context of modern state-building was based on the previous acquisitions of its functional content and recent Council of Europe documents regarding the role of the prosecutor's office in a democratic rule of law, which was of conceptual importance for the construction of its functional model.

Key words: prosecution bodies, state prosecution, formation, development, law enforcement system.

Постановка проблеми. Із 30 вересня 2016 р. набули чинності зміни до Конституції України, внесені Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 р. N° 1401-VIII. Цим Законом певним чином від- кореговано структуру розділів Конституції, зокрема п. 12 вказаного Закону виключено з Конституції України розділ VII «Прокуратура», водночас розширено розділ VIII Конституції України «Правосуддя».

Глибоке аналітичне осмислення історико-правової спадщини держави дає змогу по-новому, зі знанням справи оцінити тенденції розвитку вітчизняних державно-правових інститутів, а також уникнути «сліпого копіювання правових інститутів інших країн, без урахування власних надбань» [2, с. 3].

Ступінь дослідження теми. Питанням історико-правового розвитку органів прокуратури на теренах України займалися такі вітчизняні науковці, як О. Литвак, П. Шумський, О. Михайленко, А. Матвієць, Р Басараб, Б. Миколенко, Н. Наулік та інші.

Мета та завдання дослідження. Метою роботи є дослідити витоки та етапи становлення органів прокуратури в різні періоди розвитку української держави. Для досягнення поставленої мети необхідно дослідити становлення органів прокуратури, їх трансформацію на різних етапах історичного розвитку та здійснити історико-правовий аналіз нормативної бази, яка регулювала діяльність прокуратури на різних етапах історичного розвитку.

Виклад основного матеріалу. Історичний шлях конституційного розвитку прокуратури був непростим. Проте, незважаючи на реформи, що відбувалися, вона завжди посідала в державному механізмі певне місце. Існування прокуратури у всі часи пояснюється об'єктивною необхідністю в прокурорському нагляді за виконанням і дотриманням законів, в яких, як правило, відбивалася воля носія влади.

Традиційно функцію прокуратури розглядають як основну правову категорію, яка розкриває суть, зміст, структуру та межі діяльності органів прокуратури [3, с. 63].

Функція підтримання державного обвинувачення, яка нині трансформована у функцію підтримання публічного обвинувачення в суді, є публічним проявом діяльності органів прокуратури. Це означає, що її реалізація вимагає від прокурора відповідного вектора поведінки, який відповідав би засадам справедливості, об'єктивності та законності [3, с. 64].

В українській історико-правовій науці можна спостерігати поліфонію підходів науковців до вивчення витоків та генезису прокуратури України. О. Литвак, П. Шумський, О. Михайленко, А. Матвієць та інші подають історико-правовий аналіз єдиним масивом, від найдавніших часів до сучасності. Р Басараб, у контексті історикоправового аналізу посади генпрокурора, з урахуванням світових підходів до витоків інституту прокуратури, виділяє власну періодизацію: 1) доба Римської імперії - I ст. до н. е. - XIII ст. н. е.; 2) доба Середньовіччя - XIII- XVIII ст.; 3) доба складу України в Російській імперії - 1722-1917 рр.; 4) доба національно-визвольних змагань - 1917-1921 рр.; 5) доба складу України в СРСР - 1921-1991 рр.; 6) доба незалежної Української держави - 1991 р. - наші дні.

Чотири етапи становлення і розвитку прокуратури України виокремлює Б. Миколенко: 1) етап функціонування прокуратури як частини прокуратури Російської імперії від часів Петра I до лютнево-жовтневих подій 1917 р. (1722-1917); 2) етап функціонування прокуратури новітніх національно-визвольних змагань України (1917-1919); 3) етап функціонування прокуратури часів радянської доби (лютий 1919 р.- листопад 1991 р.); 4) етап функціонування прокура-тури в незалежній Україні (від проголошення неза-лежності України до сьогодення) [4, с. 40].

Узагальнюючи підходи науковців у періодизації становлення інституту прокуратури, Н. Наулік виділяє вісім основних періодів становлення та розвитку прокуратури України: 1) прокуратура за часів давнини; 2) прокуратура в часи козацької держави; 3) прокуратура на українських землях за часів Російської імперії; 4) прокуратура в Галичині; 5) прокуратура в період відродження Української держави;

6) прокуратура УРСР; 7) пострадянська прокуратура; 8) прокуратура сучасної України [5, с. 167].

Варто наголосити, що кожен період характеризується особливим комплексом повноважень прокурора, порядком формування органів прокуратури, наявністю системи органів або одноосібних прокурорів, що вказує на місце та роль прокуратури в системі захисту прав і свобод людини, інтересів держави і суспільства.

Для формування будь-якого інституту в державі мають поєднатися два важливі фактори: об'єктивна необхідність та її усвідомлення законодавцем. Тривалий час на теренах сучасної України важливих передумов для створення інституту, аналогічного сучасній прокуратурі, не було, що обумовлювалося кількома факторами. По-перше, державні утворення не були значними за територією, по-друге, незначним за кількістю був адміністративний апарат, а по-третє, населення користувалося правом подання чолобитної, тобто скарга на діяльність посадовця могла подаватися одразу до государя, оминаючи будь-які інші інстанції [8, с. 40].

Слово «прокурор» (прокуратор) запозичене з французької (procureur) і є похідним від латинського procurer, що перекладається як «діставати», «здобувати», «піклуватися», «керую». Вперше назву цієї посади зустрічаємо в документах, що розповідають про події II--І ст. до н. е. Стародавнього Риму поняття «прокурор» означало: 1) керівник господарства; 2) чиновник зі збору податків; 3) повірник у справах, що здійснює доручення довірителя з ведення судових справ і керування майном [4, с. 40].

Історичний досвід функціонування прокуратури засвідчує виникнення її прототипів з огляду на об'єктивну потребу розв'язування конфліктів із появою первісних форм права. В українських землях поряд зі звичаєвим правом як місцевих (автохтонних), так і прийшлих етносів, зокрема стародавніх сарматів, скіфів, середини І тис. до н. е. до V століття н.е. помічається особлива форма контролю за його дотриманням.

Доводиться факт існування на той час старійшин, вождів (царів), номофілаків (стражів закону), колегій продиктів (юридичних радників), єфіальтів, сикофантів та інших осіб та органів, які беруть участь у розгляді та вирішенні різних категорій справ у встановленому місцевими звичаями, а також законами та рішеннями народних зборів і рад міст, постановами колегій античних держав Північного Причорномор'я, Стародавньої Греції, Стародавнього Риму порядку [7, с. 212].

Наголосимо, що функція обвинувачення у вітчизняному кримінальному процесі має багатовікову історію становлення та розвитку. її процес розвитку в кожен історичний період виглядав по-різному і залежав від історичної форми кримінального процесу [8, с. 110]. У функціональному стосунку інститут прокуратури в українських землях існує з часів України-Русі [9, с. 83]. На думку вчених, становлення обвинувачення у вітчизняному кримінальному процесі пов'язано з історичним періодом України-Русі, зокрема першою пам'яткої права - Руською Правдою [10].

За час існування Київської держави відбувався активний процес становлення і розвитку її права, значна частина норм якого отримала писемне закріплення, перш за все, в літописах і збірниках права, а частина існувала у формі усного звичаєвого права. Львівський дослідник М. Бедрій вказує, що право України-Русі ґрунтувалось на східнослов'янській правовій традиції, виросло й розвинулось із додержавного звичаєвого права. Отже, первинним і основним джерелом права Київської держави був правовий звичай, який сформувався історично.

Як вказує В. Сухонос, за часів існування Київської держави та дещо пізніше обвинувальний процес був змаганням між обвинувачем та обвинуваченим. Обвинувачем міг бути в основному тільки потерпілий, який і підтримував у суді обвинувачення, виходячи із своїх власних інтересів. Тому таке обвинувачення здобуло назву «особисте» («власне»).

Дещо пізніше право виступати обвинувачем одержали родичі потерпілого, а також близькі знайомі. Так з'являлися «паростки» публічного процесу. Великий князь та інші особи, що проводили суд, доказів не збирали. Це була справа обвинувача та особи, що обвинувачувалася. Ще однією формою прояву публічного обвинувачення було громадське обвинувачення, за яким сама громадськість брала участь у переслідуванні злочинців.

Це право видавати відомих «лихих» людей передбачалося Руською Правдою, Судебником та Литовським Статутом. Так звані «губні цілувальники» вибиралися з людей «добрих і заможних». Вони мали не лише бути присутніми при розгляді справи у суді, але й розшукувати «разбойников и татей» [11, с. 119-120]. Функцію нагляду за належним виконанням винесеного судом рішення, а також застосуванням позасудових заходів вирішення конфліктів здійснювали князь або призначені ним воєводи, посадники, намісники чи волостелі.

Давньоруські традиції підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в суді, а також пов'язані з ними правові інститути і процеси, поширювалися і в межах Галицько-Волинської держави, Великого князівства Литовського, Королівства Польського та Речі Посполитої [12, с. 11].

Таким чином, у ранньофеодальному суспільстві початок реалізації функції обвинувачення засновувався на приватній ініціативі. Кримінальний процес будувався за принципом змагальності між обвинувачем (роль якого досить часто виконували потерпілий, його родичі чи знайомі) та обвинуваченим. Однак згодом зароджується публічний процес та ініціатива кримінального переслідування переходить громадським обвинувачам або посадовим особам [8, с. 112].

Досліджуючи історію зародження прокуратури на теренах сучасної України, низка вчених у своїх працях звертається також до джерела польського дослідника В. Свербигуза «Старосвітське панство» [13], в якому зазначається, що у 1579 р. у м. Батурині було створено Український Трибунал, на початку діяльності якого депутати щорічно обирали прокурора (інстигатора), який наглядав за чинністю подання позовів до трибунальського суду та якому наглядачі приватних маєтків передавали детальні відомості про позови та характер правопорушень [6, с. 40-41]. В.І. Лакизюк та О.Р. Михайленко зазначають, що прокуратура України бере своє літочислення не з періоду царювання Петра I, аз більш раннього моменту, при цьому посада прокурора збереглася і в наступному XVII ст. Наприклад, в Українському трибуналі разом із гетьманом, генеральним писарем, генеральним возним, генеральними суддями та іншими вищими чинами засідав і прокурор (інстигатор) [15, с. 143]. Пріоритетним завданням інстигаторів (прокурорів) визнавалося забезпечення законності, а функцією - нагляд за дотриманням законів у різних сферах, переважно, у судових інституціях [16, с. 103]. Поступово посада інстигатора набула майже усього спектру функцій прокуратури, які з часом трансформувалися із суто представницьких у представницько-обвинувальні.

У міру посилення процесів централізації державної влади судова влада постійно розширювала випадки переслідування ех оffisio. Особливу роль у цьому процесі відігравало розширення юрисдикції королівських судів та затвердження постійної посади королівського представника в суді - прокурора (1302 р.). Із самого початку діяльності прокуратури за нею було визнано право порушувати обвинувачення по справах, в яких був зацікавлений король. На початку XIV ст. прокурор виступав у старих формах обвинувального судочинства, однак у його процесуальному становищі малися симптоматичні відмінності - він не ніс звичайної відповідальності потерпілого за правдивість обвинувачення та не підлягав стягненню в разі виправдання підсудного.

Еволюція інституту прокуратури мала низку взаємопов'язаних наслідків: по-перше, офіційний обвинувач дедалі більше витісняв із процесу потерпілого, перетворюючи його з повноправної сторони на джерело інформації («донощика» чи просто свідка), а по-друге, скорочувалося число випадків застосування старих форм обвинувального процесу. Дедалі частіше переслідування могло починатися в офіційному порядку без належного обвинувача, прокурор отримував право проводити секретне розслідування злочинів [8, с. 112].

Здійснення військово-адміністративної, судової влади в Запорозькій Січі сприяло виробленню правових традицій підтримання обвинувачення в суді, контролю і нагляду за дотриманням взаємновизнаних загальнообов'язкових правил та їх збереженню в умовах інституційних змін в системі судових установ Української гетьманської держави [12, с. 13]. Функцію підтримання обвинувачення в суді здійснював представник від гетьмана. Повноваження щодо нагляду за додержанням законів в Українській гетьманській державі головним чином належали Генеральному військовому суду. Нагляд за дотриман-ням законів при виконанні судових рішень, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи, виконували осавули.

Російський цар Петро І у 1722 р. запровадив французьку модель спеціального контролюючого державного органу «государевого ока» - прокуратури, яка мала наглядати за центральними та місцевими адміністративними органами. Прокурор підпорядковувався імператору і зобов'язаний був наглядати, зокрема за діяльністю сенату та колегій [17]. У складі Колегії при гетьмані Іванові Скоропадському, на теренах України вперше почав функціонувати інститут прокуратури, котрий був не лише співзвучний за назвою, але й відповідав сучасній функціональній моделі інституту прокуратури. Основною функцією прокуратури у XVIII ст. було здійснення нагляду за діяльністю козацьких старшин, спрямованого на жорсткий курс централізації та русифікації України [11, с. 12]. Після смерті Петра І, при імператриці Катерині II й імператорові Петрові II роль і значення прокуратури істотно знизилися через політику, що проводиться ними, посиленні ролі інших інститутів влади, яка бачила в прокуратурі обмеження своєї влади. Були скасовані посади Генерал-прокурора і прокурорів народних судів. У більшості колегій також були скасовані посади прокурорів [18, с. 101].

Найсуттєвіші перетворення, пов'язані зі становленням прокуратури та засад її діяльності, пов'язані із другою половиною XVIII ст. У 1862 р. Державною Радою Російської імперії було прийнято «Основні положення про прокуратуру», в яких визначалося державне призначення прокурорського нагляду, його зміст (предмет), завдання та повноваження прокурорів. Дуже чітко було визначено призначення прокуратури: «Спостереження за точним і однаковим виконанням законів в Російській Імперії» [12].

В «Основних положеннях про прокуратуру» було сформульовано засади організації і діяльності прокуратури, які залишалися непорушними протягом усього періоду існування Російської Імперії. До їх числа належали єдність і найсуворіша централізація органів прокурорського нагляду, здійснення прокурорами покладених на них повноважень від імені усієї системи органів прокуратури, здійснення «верховного» нагляду в Імперії Генерал-прокурором (він же міністр юстиції), сувора підпорядкованість прокурорів нижчестоящого рівня прокурорам вищестоящого, незмінюваність прокурорів [6, с. 46].

Особливе значення для розвитку прокуратури мало проведення в Російській імперії судової реформи 1864 р., відповідно до якої цей державний орган було перетворено переважно на інструмент кримінального переслідування, а загально-наглядові повноваження було суттєво обмежено [6, с. 47].

Система прокуратури, яка склалася внаслідок судової реформи 1864 р., диференціювалася на дві внутрішні підсистеми: сенатську оберпрокуратуру та органи місцевого прокурорського нагляду, які, своєю чергою, за ієрархією поділялися на органи прокуратури при судовій палаті та при окружному суді. Обидві названі підсистеми діяли кожна окремо, одна від одної не залежали й об'єднувалися лише спільним підпорядкуванням міністрові юстиції [19, с. 10].

Анексувавши землі Галичини, австрійський уряд розпочав реформування органів влади та місцевого самоврядування. Особлива увага зверталася на утво-рення судових та інших правоохоронних органів: суду, прокуратури, поліцейського апарату й адвокатури. Законом від 10 липня 1850 р. функції прокуратури поділялися на два види: 1) «частково для безпосереднього правосуддя у цивільних та кримінальних справах»; 2) «частково для урядового керівництва юстицією і до поліпшення і правильного застосування законів взагалі». Як видно, другий вид функцій прокуратури виконував роль урядового засобу впливу на суд; формально визначалося підпорядкування суду прокуратурі [20, с. 21].

За часів Української революції 1917-1921 рр. повного та остаточного підпорядкування регіональних і територіальних органів прокуратури центральним інститутам державної влади не відбулося, що значно послабило її позиції на місцях. Через постійну зміну керівництва та недостатність виробленого механізму державного управління прокуратури низової ланки продовжували діяти так, як за часів існування Російської імперії [7, с. 206].

Із падінням у Росії монархії у лютому 1917 р. в Україні активізувався рух за самостійність. 15.12.1917 р. у новоутвореній УНР ухвалено Закон «Про утворення Генерального Суду». У складі останнього було засновано Прокураторію на чолі зі старшим прокуратором, який призначався Генеральним секретарем судових справ.

За часів Української держави П. Скоропадського 8 липня 1918 р. Законом «Про утворення Державного Сенату» було врегульовано і питання прокурорського нагляду, зокрема, при кожному Генеральному суді перебували прокурори і товариші прокурора під вищим наглядом Міністра юстиції, який одночасно був Генеральним прокурором України [21, с. 448]. За твердженням С. Жувака, місцеві прокуратури виконували функцію процесуального керівництва досудовим розслідуванням та наглядали за діяльністю державної варти, якій доручалося проведення дізнання по окремих категоріях правопорушень та розшуку злочинців. їх винятковою функцією був нагляд за недопущенням ринкових спекуляцій та монополізацією щодо торгівлі сільськогосподарською продукцією [22, с. 7-8].

У грудні 1918 р. Гетьманат було замінено на Директорію, яка складалася з 5 осіб. Після 14 грудня 1918 р., коли гетьман П. Скоропадський зрікся влади, Директорія проголосила відновлення УНР, а отже, діяльність Прокураторії зразка УНР. Було скасовано Закон «Про утворення Державного Сенату» і відновлено діяльність Генерального Суду, який став називатися «Найвищим Судом УНР». Міністру юстиції доручалось негайно затвердити новий штат і призначити осіб із прокурорського нагляду. За Директорії УНР прокуратурі, покликаній здійснювати нагляд у сфері кримінального судочинства, відводилася особлива роль у боротьбі з корупцією, системним хабарництвом, перевищенням службових повноважень урядовцями тощо.

На території Галичини, яка перебувала у складі Польщі, Конституція Речі Посполитої від 17 березня 1921 р. надавала прокуратурі конституційного статусу, визначаючи її місце у складі судової гілки влади, проте положення цього Основного Закону мали надто загальний характер.

Після встановлення на більшості території України радянської влади були створені нові органи прокуратури, спочатку у складі суду. Згідно із Декретом від 14.02.1919 р. «Про суд», а з 28.06.1922 р. згідно із Постановою ВУЦВК, «Про затвердження Положення про прокурорський нагляд в УРСР» у складі НаркомЮсту УРСР 3 10 травня 1925 р., а саме з прийняття 2-ї Конституції УРСР (перша 1919 р.), прокуратура стаала діяти як самостійний орган [23].

Тенденція централізація органів державної влади призвела до створення Прокуратури СРСР як самостійного органу, на який покладалося загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік.

Уперше на конституційному рівні засаду незалежності прокуратури було безпосередньо закріплено в Конституції СРСР від 5 грудня 1936 р., ст. 17 якої встановлювалося, що «органи прокуратури здійснюють свої функції незалежно від будь-яких місцевих органів, підпорядковуючись лише Генеральному прокурору СРСР» [7, с. 50-51].

24 травня 1955 р. затверджено Положення про прокурорський нагляд у СРСР (раніше не було спеціального законодавчого акта, який би регулював організацію і діяльність прокурорського нагляду, усіх його ланок), яке не тільки поновило демократичні принципи організації та діяльності прокуратури, а й розширило права прокуратури, врегульовувало діяльність її органів [23].

Зазначимо, що у західних областях УРСР у період 1944-1953 рр., в умовах протиборства з національно-визвольним рухом, реально основну функцію прокуратури - нагляд за дотриманням і виконанням вимог радянського законодавства - частково перейняли на себе компартійні органи. Прокурор на власний розсуд давав санкцію на арешт і порушення кримінальної справи лише стосовно осіб, які не були членами керівної партії [24, с. 10].

27 лютого 1959 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ про утворення колегій у Прокуратурі СРСР і в прокуратурах союзних республік. Тепер одноособова відповідальність керівника за прийняття рішення та проведення його в життя стала поєднуватися з колегіальністю в обговоренні найважливіших питань, що сприяло поліпшенню діяльності прокуратури.

Конституція СРСР 1977 р. встановлювала, що прокуратура являє собою систему єдиних централізованих органів, підпорядкованих тільки центру в особі Генерального прокурора СРСР.

У період перебудови зміни стосовно прокуратури на загальнодержавному рівні уже прослідковувались у Постанові ВР СРСР «Про невідкладні заходи щодо підвищення ролі прокуратури із зміцнення законності в країні» від 17 квітня 1991 р., в якій взагалі не згадується про роль компартії або про партійний контроль за діяльністю прокуратури [6, с. 62].

5 листопада 1991 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про прокуратуру», який містив низку прогресивних положень, порівняно з радянським законодавством. У ст. 6 було закріплено, що органи прокуратури «здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних на території республіки законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їх органів». Позитивною новелою Закону про прокуратуру 1991 р. також стала ст. 7 «Гарантії незалежності прокуратури у здійсненні повноважень», яка не мала аналогів у радянському законодавстві.

Засада незалежності знайшла відображення і в Законі про прокуратуру від 14 жовтня 2014 р., в якому у ст. 3 закріплено, що діяльність прокуратури ґрунтується на засаді «незалежності прокурорів, що передбачає існування гарантій від незаконного політичного, матеріального чи іншого впливу на прокурора щодо прийняття ним рішень при виконанні службових обов'язків» (п. 5 ч. 1 ст. 3) [6, с. 62-63].

28 червня 1996 р. у Конституції України питанням регламентації діяльності прокуратури присвячено розділ VII Конституції, де вказано, що вона становить єдину систему [21, с. 449].

Висновки

Прокуратура України пройшла складний історичний шлях розвитку, еволюціонувавши від органу, що захищав інтереси монарха, до гаранта забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Отже, на українських землях органи прокуратури розвивалися разом із державою, виконуючи спочатку представницькі функції, а вже пізніше - контрольно-наглядові функції з реальними можливостями усунення та недопущення порушень законодавства.

Органи прокуратури завжди розглядались і використовувались як дієвий інструмент зміцнення режиму законності, що зумовлює розвиток правової держави. Реформування прокуратури України в умовах сучасного державотворення відбувалося з урахуванням попередніх надбань її функціонального наповнення та останніх за часом документів Ради Європи стосовно ролі прокуратури в демократичній правовій державі, що мало концептуальне значення для побудови її функціональної моделі. Діяльність прокуратури відповідно до нової конституційної моделі передбачає підтримання публічного обвинувачення в суді, організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Положення чинного кримінального процесуального законодавства України демонструють бажання зако-нодавця найбільш повно й послідовно врахувати історичний досвід у реформуванні правоохоронних органів.

Список використаних джерел

1.Шульган І.І. Окремі аспекти підтримання прокурором публічного обвинувачення. Юридичний науковий електронний журнал. 2016. № 6. С. 238.

2.Сокальська О.В. Судоустрій та судочинство в Україні (XVI -початок XVII ст.) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2006. С. 3.

3.Назарук О. Підтримання публічного обвинувачення в суді - конституційна функція органів прокуратури України. Історико-правовий часопис. 2016. № 2(8). С. 63-64.

4.Миколенко В.А. Історико-правові аспекти становлення та розвитку прокуратури України. Порівняльно-аналітичне право. Електронний науковий журнал. 2017. № 1. С. 40.

5.Наулік Н.С. Прокуратура України як інститут системи захисту прав і свобод людини, інтересів суспільства та держави: історія розвитку. Актуальні проблеми правознавства. 2016. Вип. 1. С. 167.

6.Добровольський Д.М. Незалежність як засада організації та діяльності органів прокуратури : дис. ... к. ю. н. :

12.0. 10 «Судоустрій, прокуратура та адвокатура». Одеса. 2016. С. 40.

7.Жувака С.О. Історико-правовий аналіз розвитку функцій прокуратури України : дис. ... к. ю. н. : 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень». Київ, 2019. С. 212.

8.Гринюк В.О. Історико-правовий аналіз становлення та розвитку функцій обвинувачення у вітчизняному кримінальному судочинстві X - XIX століття. Європейські перспективи. 2017. № 1. С. 110-112.

9.Орлик Д.П. Історичний аналіз розвитку положень, які регламентують статус прокурора в кримінальному процесі. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Юридичні науки. 2014. Вип. 6-1. Т 4. С. 83.

10.Хамула П. Особливості становлення та розвитку правоохоронних органів на території України: історичний аспект. Віче. 2015. № 4.

11.Сухонос В. Щодо становлення органів обвинувачення. Право України. 2001. № 5. С. 119-120.

12.Жувака С.О. Історико-правовий аналіз розвитку функцій прокуратури України : автореф. дис. ... к. ю. н. :

12.0.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень». Київ : [б.в.], 2019.

13.Свербигуз В. Старосвітське панство. Варшава, 1999. 217 с.

14.Михайленко О. Р Прокуратура України : підручник. Київ : Юрінком Інтер, 2011. 336 с.

15.Курбатова І. Становлення та розвиток органів прокуратури на теренах України: історико-правовий аспект. National law journal: teory and practice. 2019. № 3. С. 134.

16.Грицаєнко Л.Р Історико-правові витоки інституту прокуратури в Україні. Вісник прокуратури. 2008. № 2 (80). С. 103.

17.Історія органів прокуратури України. URL: http://radnuk.info/pidrychnuku/prokyratyra/490-naglyad/9550-14--.html (дата звернення 21.11.2019 р.).

18.Ротнова І.Б. Історико-правові аспекти визнання прокурора суб'єктом кримінального провадження. Юридичний вісник. 2011. № 1(18). С. 101.

19.Кашарський Ф.В. Організаційно-правові засади діяльності прокуратури в українських губерніях Російської імперії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. : автореф. дис. ... к. ю. н. : 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних та правових учень». Харків : [б.в.], 2019. С. 10.

20.Кондратюк О.В. До питання утворення і місця органів прокуратури Галичини в судовій системі Австро-Угорщини. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2011. № 4. С. 21.

21.Шинкаренко Є.С. Історико-правовий генезис інтерпретації «прокурорський нагляд». Форум права. 2017. № 5. С. 448.

22.Жувака С.О. Прокуратура під час Української революції 1917-1923 років: історико-правовий аналіз. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. 2016. № 4 (76). С. 7-8.

23.Загальні положення дисципліни «Прокурорський нагляд». URL: https://www.naiau.kiev.ua/books/prokurorski_naglyad/ lections/lection1.4.htm (дата звернення 17.12.2019 р.).

24.Трухан А.Я. Прокуратура західних областей України у 1944-1953 рр. (історико-правовий аспект) : автореф. дис. ... к. ю. н. : 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень». Львів : [б.в.], 2012. С. 10.

Размещено на Allbest.ru