Звільнення особи від призначеного покарання як наслідок застосування кримінально правових норм про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням

Размещено на http://www.allbest.ru/

Звільнення особи від призначеного покарання як наслідок застосування кримінально правових норм про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням

Сосонська А.І. - аспірант кафедри кримінального права № 1 Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Анотація

У статті детально розглянуто порядок, підстави та умови для застосування кримінально-правових норм про звільнення особи від призначеного їй за обвинувальним вироком суду покарання у зв'язку із закінченням іспитового строку у відповідності до частини першої статті 78 Кримінального кодексу України. Висвітлено також питання про розмежування таких правових категорій як «звільнення від відбування покарання» та «звільнення від покарання» у контексті застосування ч. 1 ст. 78 КК України. Наведено ґрунтовний аналіз думок науковців із вказаного приводу. Проаналізовано точки зору вчених щодо визначення початку перебігу іспитового строку та його тривалості. Вивчено судову практику із визначення тривалості іспитового строку у діяльності окремих судів та наведено ґрунтовні думки із цього приводу.

Проаналізовано узгодження сторонами угоди про примирення чи про визнання винуватості терміну іспитового строку при наявності узгодженого звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі застосування кримінально-правової норми, закріпленої у частині 2 статті 75 КК України. Запропоновано врегулювати у законодавстві основні вимоги при визначенні тривалості іспитового строку, зокрема щодо наведення у Загальній частині Кримінального кодексу України певних умов, за яких особі, яка звільняється від відбування покарання з випробуванням, може бути призначено мінімальний іспитовий строк. У статті вказано, що такими умовами можуть вважатися вчинення злочину особою вперше, неповнолітній вік, відсутність негативних характеристик її особистості, щире каяття та відшкодування завданих збитків, категорію злочину (злочин невеликої, середньої тяжкості чи необережний тяжкий злочин), відсутність заперечень з боку потерпілої сторони, позитивна посткримінальна поведінка. Також висвітлено питання щодо подання уповноваженим органом з питань пробації висновку щодо можливості звільнення особи від призначеного покарання у зв'язку із закінченням іспитового строку як результат діяльності наглядової пробації.

Ключові слова: покарання, звільнення, випробування, іспитовий строк, умови звільнення, наглядова пробація.

Abstract

Release of a person from a punished penalty as a consequence of application of criminal legal rules on release from a sentence with a probation

The article examines in detail the procedure, grounds and conditions for the application of criminal law on release of a person from the sentence imposed on him by the court in connection with the expiration of the probation period in accordance with part one of Article 78 of the Criminal Code of Ukraine. The issue of differentiation of such legal categories as “release from serving a sentence” and “release from punishment” in the context of the application of Part 1 of Art. 78 of the Criminal Code of Ukraine. A thorough analysis of the opinions of scientists on this subject is given. The points of view of scientists on determining the beginning of the exam period and its duration are analyzed. The case law on determining the duration of the probationary period in the activities of individual courts is studied and sound opinions on this subject are given. The parties agreed on the agreement on conciliation or guilt of the probationary period in the presence of an agreed release from probation on the basis of the criminal law enshrined in Part 2 of Article 75 of the Criminal Code of Ukraine. It is proposed to regulate in the legislation the basic requirements for determining the length of probation, in particular to specify in the General Part of the Criminal Code of Ukraine certain conditions under which a person released from probation may be assigned a minimum probation. The article states that such conditions may be considered the commission of a crime by a person for the first time, a minor, lack of negative characteristics of his personality, sincere remorse and compensation, category of crime (crime of small, medium or negligent felony), lack of objections from the victim , positive postcriminal behavior. The issue of submission of an opinion by the authorized body on probation on the possibility of release of a person from the imposed punishment in connection with the expiration of the probationary period as a result of supervisory probation is also covered.

Key words: punishment, release, probation, probationary period, conditions of release, supervisory probation.

Постановка проблеми. Як вбачається із ч. 1 ст. 78 КК України, після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав покладені на нього обов'язки та не вчинив нового злочину, звільняється судом від призначеного йому покарання. Отже, обов'язковими умовами для звільнення засудженої особи від призначеного їй за вироком суду покарання є закінчення встановленого судом відповідно до ч. 4 ст. 75 КК України іспитового строку (що встановлюється на термін від одного до трьох років на розсуд суду), безумовне виконання обов'язків, покладених на таку особу відповідно до статті 76 КК України, та утримання від подальшої злочинної діяльності невчинення у період дії іспитового строку нового злочину.

Разом з тим, дотепер серед науковців тривають дискусії щодо того, як саме визначати початок перебігу іспитового строку. Зокрема, у чинному КК України питання про початок відбування іспитового строку особою, звільненою від відбування покарання з випробуванням, не врегульовано; так само його не визначено і у КПК України.

Таким чином, постає питання: якщо призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням та іспитовим строком нерозривні у випадку застосування статті 75 КК України, то чи може по різному обчислюватися початок строку відбування покарання та початок перебігу іспитового строку? Адже саме від з'ясування цього питання залежить і застосування ч. 1 ст. 78 КК України коли ж саме органу пробації подавати до суду подання про можливість звільнення особи від покарання у зв'язку із закінченням іспитового строку?

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню різних аспектів застосування кримінально-правових норм про звільнення особи від відбування покарання у зв'язку із закінченням іспитового строку, встановленого відповідно до вироку суду, присвячені праці М.В. Романова, Е.В. Лядова, О.О. Наумова, О.О. Книженко та ін.

Метою статті є дослідити порядок, підстави та умови щодо застосування судами ч. 1 ст. 78 КК України та надати пропозиції щодо вирішення проблемних питань, які виникають при їх використанні на практиці.

Основні результати дослідження. Відповідно до ч. 2 статті 165 КВК України вказується, що після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав покладені на нього обов'язки та не вчинив нового злочину, за поданням уповноваженого органу з питань пробації звільняється судом від призначеного йому покарання, нагляд припиняється і засуджений знімається з обліку в зазначеному органі. [1] Отже, необхідним елементом для звільнення засудженого від призначеного покарання як позитивного кримінально правового наслідку застосування кримінально правових норм про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є наявність відповідного подання уповноваженого органу з питань пробації, яке у цьому випадку виступає як звіт щодо стану виконання особою, звільненою від відбування покарання на підставі статті 75 КК України, покладених на неї обов'язків, а також щодо зміну її поведінки за час дії іспитового строку від протиправної на момент винесення обвинувального вироку суду до законослухняної на закінчення іспитового строку.

При цьому, важливо розрізняти знову ж таки категорії «звільнення від відбування покарання» та «звільнення від покарання» у контексті застосування ч. 1 ст. 78 КК України. Зокрема, на думку автора статті, звільнення від відбування покарання з випробуванням це форма реалізації кримінальної відповідальності, яка виражається у застосуванні до засудженої особи примусового заходу кримінально-правового характеру, пов'язаного із реалізацією кримінального покарання, зумовленого виявом дискреційних повноважень держави в особі уповноваженого органу (суду) щодо застосування кримінально-правових норм про звільнення від відбування покарання з випробуванням, визначеного для особи в обвинувальному вироку суду.

Іншими словами, під час звільнення від відбування покарання з випробуванням реалізуються повноваження суду щодо призначення особі кримінального покарання (реалізація кримінальної відповідальності), однак відбування цього покарання ніби «відтерміновується», «відкладається» на визначений іспитовий строк від 1 до 3 років. При цьому покарання як кримінально правова категорія визначається як захід державного реагування на вчинені злочини та впливу на осіб, що їх вчинили, відображення негативної оцінки вчиненого злочину і самого злочинця від імені держави. [2, с. 167168]

Покарання це найбільш суворий захід державного примусу, який має не лише каральну (власне покарання особи, яка вчинила злочин), але й запобіжну функцію (запобігання вчиненню злочинів як особою, яка вже засуджується, так і іншими особами), що застосовується виключно за вироком суду до осіб, які вчинили злочин.[3, с. 318] М.В. Романов зазначає, що якщо відбування покарання це обов'язок засудженого підкоритися та зазнати весь комплекс правових обмежень, які входять в обсяг конкретного виду кримінального покарання і який є частиною кримінальної відповідальності, то, відповідно, звільнення від відбування покарання означає звільнення певної особи від обов'язку зазнати конкретний набір правообмежень, тобто від певної частини наслідків кримінальної відповідальності.^]

Тобто до відома особи, яка засуджується за вчинення злочину, доводиться проста істина якщо під час іспитового строку цією особою не буде вчинено нового злочину чи систематично не вчинятимуться правопорушення, що тягнуть за собою адміністративні стягнення, а також буде виконано усі обов'язки, встановлені за цим же обвинувальним вироком суду, то такий захід примусу як реальне відбування покарання так і не буде реалізоване. У протилежному ж випадку держава залишає за собою обов'язок звернути вирок до реального виконання та направити особу для відбування покарання, причому не важливо, скільки саме іспитового строку пройшло на момент прийняття такого рішення покарання буде реально відбуватися у тому виді і розмірі, яке встановлено обвинувальним вироком суду. Разом з тим, якщо під час звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі статті 75 КК України засуджена особа доведе своє виправлення, не вчинятиме нових злочинів та вестиме законослухняний спосіб життя, таких негативних кримінально правових наслідків для неї не настане.

Таким чином, звільнення від покарання після закінчення іспитового строку на підставі ч. 1 ст. 78 КК України за наявності усіх перелічених вище обов'язкових умов означає остаточну і безповоротну відмову держави у особі уповноважених органів (які повинні організовувати виконання певного виду кримінального покарання) від реалізації покарання як кримінально правового заходу державного примусу, що застосовується до особи, засудженої за вчинення злочину. Така відмова можлива тільки після спливу іспитового строку, який встановлюється судом при призначенні особі покарання та звільненні від його відбування з випробуванням. Як нам вже відомо з ч. 4 ст. 75 КК України, іспитовий строк встановлюється судом на термін від одного до трьох років. [5]

Разом з тим, дотепер серед науковців тривають дискусії щодо того, як саме визначати початок перебігу іспитового строку. Зокрема, у чинному КК України питання про початок відбування іспитового строку особою, звільненою від відбування покарання з випробуванням, не врегульовано; так само його не визначено і у КПК України. Взагалі, КПК України врегульовано питання набрання судовим рішенням законної сили так, відповідно до ч. 1 ст. 532 КПК України вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не подано (тобто через 30 днів після його ухвалення). Частиною 2 цієї статті встановлено, що у разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Відповідно до ч. 4 цієї статті судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій, Верховного Суду набирають законної сили з моменту їх проголошення. [6] Лише у ч. 1 ст. 165 Кримінально-виконавчого кодексу України встановлено, що іспитовий строк обчислюється з моменту саме проголошення вироку суду, а не набрання ним законної сили.

Крім того, як вбачається із роз'яснень, наданих у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання» іспитовий строк при звільненні особи від відбування покарання на підставі статті 75 КК України рекомендовано суддям обчислювати з дня постанов лення вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст. 75 КК. [7]

Таким чином, постає питання: якщо призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням та іспитовим строком нерозривні у випадку застосування статті 75 КК України, то чи може по різному обчислюватися початок строку відбування покарання та початок перебігу іспитового строку? Адже саме від з'ясування цього питання залежить і застосування ч. 1 ст. 78 КК України коли ж саме органу пробації подавати до суду подання про можливість звільнення особи від покарання у зв'язку із закінченням іспитового строку?

У науковому середовищі думки також розділилися. Так, російський вчений Е. Лядов зазначає, що норма про встановлення початку відбування іспитового строку є нормою, яка регулює питання призначення покарання, тобто вона є нормою матеріального права і відповідно повинна бути присутньою у тій кримінально правовій нормі, яка регламентує призначення умовного покарання. Наявність такої норми у Кримінально виконавчому кодексі, який регулює питання у процесі виконання умовного засудження недоцільна. Таким чином, зауважує він, ця норма повинна бути виключена із КВК та навпаки, ту статтю Кримінального кодексу, яка регулює звільнення від відбування з випробуванням, має бути доповнено новою частиною наступного змісту: «Іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку судом». [8, с. 911] Таким чином, він вважає, що іспитовий строк починає відраховуватися з моменту винесення обвинувального вироку, однак віднесення відповідної норми до норм КВК є неправильним.

Однак, існують і протилежні думки. Так, низка науковців пропонують обчислювати початок перебігу іспитового строку з моменту вступу вироку в законну силу з огляду на те, що звільнення від відбування покарання з випробуванням є однією з форм реалізації кримінальної відповідальності. Вони обґрунтовують таку свою думку, посилаючись на роз'яснення Конституційного Суду України у рішенні у справі про депутатську недоторканність від 27 жовтня 1999 р. №9рп/99, в якому вказано, що кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду. [9] Так, О. Наумов, проаналізувавши ряд положень кримінального та кримінального процесуального законодавства зауважує, що закон пов'язує настання правових наслідків для особи, яка вчинила злочин, саме з моментом набуття законної сили обвинувальним вироком суду. [10, с. 151] Зокрема, відповідно до ст. 88 КК України особа, засуджена за вчинення злочину, вважається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Безпосередньо у статті 62 Конституції України (Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини) вказується, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, це ж саме положення висвітлено і у статті 17 КПК України. Статтею 533 КПК України встановлено, що обов'язковими для виконання для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування є ті судові рішення, які набрали законної сили, і саме вони підлягають виконанню на всій території України. Звідси, як слушно зауважує Наумов О., навіть винесений та проголошений вирок суду, який не вступив в законну силу, не дає підстави вважати особу винуватою та відповідно такий вирок не може бути виконаний до вступу його в законну силу. Отже, виконання вироку про звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути здійснено тільки за умови вступу вироку в законну силу.

Цікавою є думка Нікітіної А.О., яка, аналізуючи положення ч. 3 ст. 534 КПК України обґрунтовано зауважує, що законодавцем встановлено виключний перелік випадків, коли судове рішення виконується ще до набрання ним законної сили.[11, с. 109] Так, згідно цього положення виправдувальний вирок або судове рішення, що звільняє обвинуваченого зпід варти, виконуються в цій частині негайно після їх проголошення в залі судового засідання. Проте, навіть у цьому випадку до виконання звертається не весь вирок, а лише та його частина, яка звільняє реабілітовану особу від обмежувальних кримінально правових заходів. Тому погоджуюся із думкою Нікітіної А.О. щодо того, що природа судового рішення, яким особу виправдано (реабілітуюче рішення) категорично відмінна від правової природи обвинувального вироку суду, який виноситься у випадку засудження особи та звільнення її від відбування покарання на підставі статті 75 КК України, оскільки дійсно засуджений хоч і не відбуває призначене судом покарання, однак на підставі ст. ст. 75, 76 КК України повинен виконувати покладені на нього судом обов'язки та утримуватися від дій, заборонених нормами права, а тому зазнає обмежень прав і обов'язків. Звільнена особа все рівно перебуває під особливим режимом «відбування покарання». Таким чином, засуджена на підставі статті 75 КК України особа не може виконувати покладені на неї в період іспитового строку обов'язки, а відповідний орган здійснювати контроль за їх виконанням до тих пір, поки обвинувальний вирок не набере законної сили. З огляду на це, підтримую думку, що іспитовий строк має обчислюватися з моменту вступу вироку в законну силу.

На такій позиції також наголошує, зокрема, О. Книженко, яка крім того зазначає про те, що іспитовий строк є одним із складників режиму випробування, становить собою відповідний проміжок часу, протягом якого за поведінкою засудженого звільненого від відбування покарання з випробуванням здійснюється контроль, а сам він під загрозою виконання призначеного основного покарання зобов'язаний виконувати вимоги, які до нього пред'являються. Вона цілком обґрунтовано зауважує також і про те, що цей строк визначає тривалість режиму випробування та не залежить від строку призначеного покарання, однак доцільно визначати цього тривалість у залежності від виду призначеного покарання. [12, с. 14]

Ця думка дійсно заслуговує на увагу, адже при визначенні тривалості іспитового строку законодавцем не встановлено ніяких критеріїв. Наприклад, відповідно до статті 65 КК України покарання за вчинення злочину призначається особі з урахуванням меж санкцій статті Особливої частини КК України, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, відповідно до положень Загальної частини, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання. А про те, як саме визначати тривалість іспитового строку, законодавець не вказує, зазначаючи лише часові проміжки такого призначення у ч. 4 ст. 75 КК України. Однак цілком очевидно, що якщо покарання призначається особі з огляду як на об'єктивно встановлені обставини справи, так і з урахуванням індивідуального критерію, то так само має визначатися і тривалість іспитового строку, який встановлюється засудженому при звільненні від відбування покарання з випробуванням. Існують навіть такі думки, що встановлення іспитового строку повинно бути внесено до закону про кримінальну відповідальність у якості покарання. Зокрема, Т.І. Ерхітуєва прийшла до висновку, що умовне засудження потрібно «переназвати» та визначати категорією «іспитовий строк» з огляду на те, що саме іспитовий строк є невід'ємною частиною інституту умовного засудження, саме у цьому елементі знаходить своє вираження сутність і зміст такого засудження. Вона стверджує, що саме іспитовий строк надає характеру умовності інституту умовного засудження та пропонує включити іспитовий строк у перелік видів покарань в КК РФ, визначивши його місце між службовим обмеженням для військовослужбовців та обмеженням волі. [13]. Однак, на думку автора цього дослідження, віднесення іспитового строку до окремого виду покарання є недоцільним, оскільки він прямо залежить від факту призначення особі певного виду покарання виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі або позбавлення волі на строк не більше 5 років. Таким чином, іспитовий строк є вторинною правовою категорією, яка прямо залежить від призначення покарання як форми реалізації кримінальної відповідальності.

На визначеності тривалості іспитового строку у залежності від виду та розміру покарання наголошував відомий радянський науковець Ю.М. Ткачевський, який прямо наголошував на тому, що «тривалість іспитового строку визначається судом у залежності від ступеня суспільної небезпечності злочину і особи, яка його вчинила, від того, який термін, на думку суду, є необхідним, щоб засуджений довів своє виправлення». [14] Російські науковці В. Гладких та С. Дьяконова також стверджують, що чим вищий характер суспільної небезпечності вчиненого злочинного діяння та особи злочинця, чим вищий ступінь тяжкості злочину, тим більш суворе покарання має бути призначено винуватому і тим більш тривалий іспитовий строк має бути визначено. Таким чином, строк призначеного умовного покарання та іспитового строку прямо залежать одне від одного. [15, с. 131]

Дійсно, для досягнення цілей звільнення від відбування покарання з випробуванням на нашу думку важливий не стільки строк призначеного за обвинувальним вироком суду покарання, від відбування якого особа звільняється, а визначення їй достатньої тривалості іспитового строку, який у даному випадку буде мірилом здатності особи до виправлення своєї злочинної поведінки без реального відбування покарання. Таким чином, при визначенні тривалості іспитового строку суд повинен враховувати всі ті ж самі критерії, які він бере до уваги при визначенні виду та строку покарання засудженому, з огляду на індивідуальний критерій його суб'єктивну волю до виправлення та ведення законослухняного способу життя. Ще одним важливим питанням є визначення тривалості іспитового строку. На даний час вітчизняний законодавець не ставить перед судами вимоги встановлювати певну тривалість іспитового строку у залежності від конкретної справи, її обставин, тяжкості вчиненого злочину чи категорії суспільно небезпечного діяння. Таким чином, визначення тривалості іспитового строку, так як і виду та розміру покарання, віднесено до дискреційних повноважень суду. Крім того, законом не встановлено жодних заборон до призначення мінімального іспитового строку особам, які раніше вже засуджувалися за вчинення злочинів, хоча, на нашу думку, у цьому випадку доцільно було б передбачити можливість призначення іспитового строку не менше двох років для таких осіб.

Проаналізувавши судову практику із визначення тривалості іспитового строку (вибірково вивчено понад 200 обвинувальних вироків, ухвалених упродовж 2019 року місцевими судами Донецької області), очевидно вбачається, що судді виважено підходять до призначення іспитового строку. Так, наприклад, особам, які уперше вчинили злочин та звільняються від відбування покарання з випробуванням, а також судимість яких знята та погашена у встановленому законом порядку, здебільшого призначається іспитовий строк від 1 до 2 років (якщо особа вчинила декілька злочинів вперше). Однак, якщо особа уперше вчинила тяжкий злочин, у якому завдано суттєвої шкоди здоров'ю іншої особи (наприклад, тяжке тілесне ушкодження), то за відсутності заперечень з боку потерпілої сторони такі злочинці звільняються від відбування покарання з випробуванням та переважно максимальним іспитовим строком 3 роки , і лише неповнолітнім особам у злочинах таких категорій, як виняток, призначається мінімальний іспитовий строк 1 рік . Крім того, у переважній більшості випадків максимальний іспитовий строк може бути призначено у разі засудження особи за тяжкий злочин, передбачений ч. 2 ст. 286 КК України, за сукупності таких обставин: якщо особа повністю визнає свою вину та щиро розкаюється, відшкодовує завдані збитки або моральну шкоду, має бездоганну характеристику (працює, раніше не вчиняла злочинів), з урахуванням обставин вчиненого злочину (відсутність умислу на його вчинення згідно категорії правопорушен ня) , або ж якщо потерпіла сторона не наполягає на призначенні реального покарання у злочинах тієї ж категорії.

Особам же, які раніше засуджувалися за вчинення злочинів або реально відбували покарання, при звільнення від відбування покарання іспитовий строк призначався переважно у межах від 2 до 3 років.

Однак, вивчення судової практики показало, як суттєво відрізняється визначення іспитового строку, коли воно належить до дискреційних повноважень суду, та коли це безпосередньо здійснюють сторони угоди у кримінальному провадженні. Так, проведеним моніторингом рішень у Єдиному державному реєстрі судових рішень засвідчено той факт, що при укладенні угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним (обвинуваченим) або угоди про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним (обвинуваченим) у переважній більшості випадків іспитовий строк призначався на 1 рік, без урахування тяжкості злочину, епізодів злочинної діяльності, наявності попередніх судимостей у особи . Лише у поодиноких випадках в угодах сторонами визначалася максимальна тривалість іспитового строку 3 роки, наприклад, при наявності багатьох попередніх судимостей у підозрюваного , або якщо особою вчинений злочин у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інших злочинів проти здоров'я населення . На мою думку, це може бути пов'язане з тим, що підозрювані (обвинувачені), заздалегідь визнаючи свою вину при укладенні угод у кримінальному провадженні, бажають для себе гарантій щодо встановлення саме мінімального іспитового строку при звільненні від відбування покарання з випробуванням, а інша сторона, отримавши сатисфакцію своїх вимог (наприклад, із потерпілим розрахувалися за спричинену моральну або матеріальну шкоду, попросили вибачення тощо, прокурор отримав визнання вини підозрюваним чи обвинуваченим у провадженні, яке було складним та вимагало значного часу для свого розгляду тощо), не заперечує проти такого факту.

Висновки

Таким чином, приходжу до висновку, що на даному етапі детальний підхід до визначення тривалості іспитового строку у кримінальному провадженні при ухваленні обвинувального вироку та звільненні особи від відбування покарання з випробуванням забезпечують саме суди при реалізації своїх дискреційних повноважень. Вони звертають увагу як на конкретні обставини вчиненого злочину, так і на особу обвинуваченого та після проведеного аналізу приймають рішення про визначення достатнього іспитового строку, з огляду не лише на інтереси конкретних учасників кримінального провадження (потерпілого, прокурора чи обвинуваченого), а й на інтереси суспільства та держави у цілому (щодо запобігання вчинення злочинів цією та іншими особами, таким чином реалізовуючи превентивну функцію правосуддя). При узгодженні звільнення від відбування покарання з випробуванням та, як наслідок, тривалості іспитового строку сторони угоди у кримінальному провадженні, як правило, не переймаються забезпеченням досягнення цілей покарання, передбачених у Загальній частині Кримінальному кодексі України (виправлення засудженого через призначення більш істотного іспитового строку та, як наслідок, запобігання вчинення ним та іншими особами у подальшому злочинів), керуючись у першу чергу досягненням своїх власних інтересів (відшкодування завданих збитків та моральної шкоди, бажання уникнути тривалого судового розгляду та пов'язаних із цим незручностей з однієї сторони та призначення якнайменшого іспитового строку, максимальне скорочення терміну, під час якого обмежуватимуться права, свободи та потрібно буде ретельно контролювати свою поведінку для особи, яка вчинила злочин).

На мою думку, питання щодо законодавчого врегулювання основних вимог при визначенні тривалості іспитового строку є досить актуальним. Доцільно було б передбачити у Загальній частині Кримінального кодексу України певні умови, за яких особі, яка звільняється від відбування покарання з випробуванням, може бути призначено мінімальний іспитовий строк, наприклад: вчинення злочину особою вперше, неповнолітній вік, відсутність негативних характеристик її особистості, щире каяття та відшкодування завданих збитків, категорію злочину (злочин невеликої, середньої тяжкості чи необережний тяжкий злочин), відсутність заперечень з боку потерпілої сторони, позитивна посткримінальна поведінка тощо. І навпаки якщо особа вчиняє злочин не вперше, раніше відбувала покарання (або у тому числі була звільнена від його відбування з випробуванням), або вчинила декілька епізодів злочинної діяльності, має негативну характеристику, не відшкодувала заподіяну злочином шкоду, не помирилась із потерпілою стороною, продовжує злочинну діяльність або ж вчинила злочин такої категорії, яка є небезпечною для суспільства при звільненні такої особи від відбування покарання іспитовий строк повинен бути максимальним.

Список використаних джерел

кримінальний правовий звільнення

1.Кримінальновиконавчий кодекс України: Закон України від 11 лип.2013 р. № 112915. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/112915 (дата звернення 20.11.2020).

2.Сташис В. В. Роль та значення покарання у системі запобігання злочинності. Право України. 2011. № 9. С. 167173.

3.Кримінальне право України. Загальна частина: підруч. / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін. Харків, 2010. 456 с.

4.Романов М.В. До питання про сутність і поняття «звільнення від відбування покарання». Теорія і практика правознавства. 2013. № 1. URL:http://naukajuracademy.kharkov.ua/ download/el_zbirnik/1.2013/Romanov.pdf. (дата звернення: 20.11.2020).

5.Кримінальний кодекс України: Закон України від 05 квіт.2001 р. № 234114. URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/234114 (дата звернення 20.11.2020).

6.Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квіт.2012 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/465117 (дата звернення 20.11.2020).

7.Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жов 2007 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ v000770003 (дата звернення 20.11.2020).

8.Лядов Э.В. Условное осуждение к лишению свободы как институт уголовного и уголовноисполнительного права : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Акад. права и управления Министерства юстиции Российской Федерации, Рязань, 2001. 273 с.

9.Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жов. 1999 р. № 9рп/99. справа №115/99. Вісник Конституційного Суду України. 1999. № 5. С. 714.

10.Теоретичні та практичні аспекти визначення іспитового строку при звільненні від від

бування покарання з випробуванням жінок на підставі ст. 79 КК України / О. О. Наумов. Юридична наука. 2014. № 12. С. 149157.

11.Нікітіна А.О. Строки в кримінальному праві та їх значення: дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Нац. юрид. унт ім. Я. Мудрого. Харків, 2018. 218 с.

12.Книженко О.О. Звільнення від відбування покарання з випробуванням за кримінальним правом України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національний унт внутрішніх справ. Харків, 2003. 207 с.

13.Эрхитуева Т.И. Условное осуждение: юридическая природа, основания применения и порядок исполнения: юридическая природа, основания применения и порядок исполнения: дис.. канд. юрид. наук : 12.00.08 / Байкальский гос. унт экономики и права. Иркутск, 2007. 212 с.

14.Ткачевский Ю.М. Условное осуждение. Социалистическая законность. 1963. № 11. С. 53

Гладких В.И., Дьяконова С.В. Условное осуждение: правовая природа и проблемы применения: монография. Москва : Междунар. юрид. инт, 2009. 167 с.

Размещено на Allbest.ru