Стаття 441 Кримінального кодексу України "Екоцид" як кримінально-правовий інструмент протидії порушенню прав людини на безпечне і здорове довкілля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут прокуратури та кримінальної юстиції Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

СТАТТЯ 441 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ «ЕКОЦИД» ЯК КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ІНСТРУМЕНТ ПРОТИДІЇ ПОРУШЕННЮ ПРАВ ЛЮДИНИ НА БЕЗПЕЧНЕ І ЗДОРОВЕ ДОВКІЛЛЯ

ARTICLE 441 OF THE CRIMINAL CODE OF UKRAINE «ECOCIDE» AS A CRIMINAL LAW TOOL FOR COUNTERACTING TO VIOLENCE OF HUMAN RIGHTS TO SAFE AND HEALTHY ENVIRONMENT

Потапова Л., студентка II курсу

Морозов Я., студент II курсу

У статті аналізується склад злочину екоциду та його концептуальна спорідненість із визнанням права на здорове й безпечне довкілля ключовим компонентом прав людства, іманентно пов'язаних із правами людини третього покоління. Дослідження представляє огляд ключових проблем визнання екоциду як міжнародного злочину, що підлягає юрисдикції Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Наголошено на прогресивності української законодавчої бази в цьому питанні у зв'язку із криміналізацією на національному рівні найбільш суспільно небезпечних злочинів.

Автори звертаються до актуальних проблем законодавчої конструкції складу екоциду в національному кримінальному праві, пов'язаних із моментом закінчення зазначеного злочину, аналізують нагальні практичні труднощі реалізації притягнення до кримінальної відповідальності за вчинений злочин, досліджують сутність та особливості злочинного посягання на об'єкт злочину та характер і масштабність його суспільно небезпечних наслідків, які враховуються у кримінально-правовій кваліфікації. У цьому аспекті викладено концепцію щодо розмежування злочину за ст. 441 Кримінального кодексу України зі злочинами проти основ національної безпеки та злочинів проти довкілля. Незважаючи на серйозність наслідків екоциду, нинішній комплексний захист довкілля й безпосередньо основоположних прав людини, а також практика притягнення до кримінальної відповідальності занадто слабка, щоб ефективно запобігати вчиненню екоциду.

У науковій статті всебічно розглянуто практичну реалізацію (за ст. 441 Кримінального кодексу України) мети протидії екологічній злочинності та можливості притягнення винних до кримінальної відповідальності. Для підвищення ефективності превентивної функції екоциду авторами запропоновані такі напрями її вдосконалення як детальна регламентація об'єктивної сторони складу злочину та підвищення обізнаності правоохоронних органів у сфері екології та екологічних злочинів. Суттєвий наголос у роботі здійснюється на важливості солідарних зусиль людства у протидії глобальним екологічним загрозам та пропонуються шляхи розвитку правового екоактивізму.

Ключові слова: екоцид, злочини проти миру та безпеки людства, права людини, права людства, право на здорове довкілля, екологічна безпека.

The article examines contemporary facets of the legal construction of ecocide ranging from a conceptual form to its substantive scope. The importance of the topic emanates from the state-recognized right to a safe and healthy environment as a key component of the third generation of human rights. Therefore, the research provides a review of the main issues concerning the international recognition of ecocide as a subject to the jurisdiction of the Rome Statute of International Criminal Court and emphasizes on advanced Ukrainian legislation in this direction.

The authors address the disputes about the legal construction of ecocide in national criminal law, which involve the moment of crime commitment, the obstacles towards the infliction of punishment, etc. In this regard, the research reflects the controversial scientific approaches to the qualification of this crime and analyzes their efficiency in the practical field. Also, the article gives a comprehensive and clear idea of the object of the crime, the scale and attributes of socially harmful consequences, which are essential to acknowledge during criminal proceedings. With the purpose of correct qualification of ecocide, the authors address the concept of differentiation between crimes against peace, security of mankind and international legal order and the crimes against national security and the crimes against the environment. Ultimately, the distinguishing features allow avoiding mistakes during criminal proceedings.

Accordingly, the issue of applying Article 441 of the Criminal Code of Ukraine is analyzed by the authors in terms of punishment of criminals conducting ecocide. Attention is drawn to the fact of incapability of criminal law tools to prevent companies from large-scale pollution of the environment. Altogether, the article draws a conclusion about respectively inefficient prevention of ecocide in Ukraine despite of quite consistent legislation in this sphere.

In general, the authors put significant emphasis on the urgency of solidary efforts made by humanity in order to counteract to global ecological threats and suggest ways for the development of environmental activism.

Key words: ecocide, crimes against peace and security of mankind, human rights, right to a healthy environment, ecological safety.

злочин екоцид кримінальний

Постановка проблеми

Науково- теоретичний та практичний фундамент досліджень у названій сфері формується завдяки працям таких вітчизняних науковців як І. Іванків, С. Мохончук, М. Куцевич, А. Климосюк, О. Дудоров та багато інших. Доробок зарубіжних фахівців із цієї проблематики представлений у дослідженнях Дж. Нікель, К. Ламас, Р. Уайт, П. Хіггінс, Д. Шелтон тощо.

Мета статті - дослідження злочину екоциду з урахуванням концепту прав людини, зокрема концепту «третього покоління прав людини»; визначення правової природи злочину екоциду, його позиції серед інших складів злочинів; ефективності поданого кримінально-правового інструменту як на національному рівні, так і в міжнародному правовому полі, його спроможності виконувати завдання протидії злочинності та потенційних можливостей у цьому плані.

Виклад основного матеріалу

На сучасному етапі технологічного та промислового розвитку особливої уваги потребує екологічна криза, спричинена масовим забрудненням навколишнього середовища. Таке забруднення є наслідком протиправної діяльності здебільшого великих промислових компаній, а також відсутністю активного втручання держави задля перешкоджання такій діяльності. Початком для виходу з екокризи й розвитку правових інструментів для цього є висновок про доречність виділення особливих прав людини третього покоління - прав людства. Українська дослідниця І. Іванків пропонує визнавати людство суб'єктом обраних прав третього покоління, а саме права на мир, права на здорове довкілля, права на сталий розвиток. Слушними виглядають такі міркування науковиці, за якими загальною особливістю людства як суб'єкта є об'єднання всіх людей навколо глобальних проблем, а не створення нових зайвих поділів прав людини в межах певних класифікацій. І. Іванків визначає п'ять відмінних ознак, які характеризують права людства, зокрема право на здорове довкілля:

1) суб'єктом цих прав є людство;

2) вони іманентно пов'язані із правами людини;

3) неможливо реально забезпечити права людства для особи без гарантування їх реалізації для всіх;

4) екстратериторіальність цих прав;

5) належність цих прав різним поколінням людства [1, с. 61].

У світлі поданої концепції право людства на здорове довкілля, основний зміст якого полягає у спрямованості на забезпечення гідного життя кожної людини, цілком уписується в національний конституційний контекст. Водночас порушення права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, закріплене у ст. 50 Конституції України, являє собою не тільки безпосередні акти насильства стосовно окремих людей, а й акти створення загрози людській безпеці в цілому, спричинені промисловою діяльністю, забрудненням навколишнього середовища стічними водами та промисловими відходами [2, с. 284]. Відповідно до цього, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля повинне забезпечуватись шляхом дотримання індивідами (з виходом на солідарну відповідальність усього людства), корпораціями та державою негативних зобов'язань утримуватися від дій, які можуть спричинити чи створити загрозу спричинення небезпеки людському життю та здоров'ю. Водночас, з боку позитивних зобов'язань держава повинна створити систему протидії таким загрозам шляхом притягнення до відповідальності, зокрема і кримінальної, тих суб'єктів, які своєю діяльністю масово забруднюють довкілля, наражаючи людство на небезпеку. Окрім держав, важливими гравцями в цьому секторі стають також недержавні актори, великий бізнес, глобальні корпорації.

Світова юридична практика має досвід протидії промисловим гігантам, що підтверджується, наприклад, такою «гучною» справою, як Tennant vs. DuPont у США, а також рішеннями ЄСПЛ у справах Guerra and Others v. Italy (1998), Tatar v. Romania (2009) тощо. Незважаючи на те, що правосуддя в цих питаннях здебільшого сконцентроване в цивільно-правовій площині, постає нагальна необхідність приведення в дію також і норм кримінального права, які би стримували порушників від спричинення екологічних катастроф.

Однією з перспективних норм, яка потребує поглибленого дослідження в цьому аспекті, є склад злочину екоциду. В Україні відповідальність за цей злочин передбачена ст. 441 Кримінального кодексу (далі - КК). Установлення покарання за екоцид є одним із правових засобів виконання обов'язку держави щодо гарантування екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги, передбаченої ст. 16 Конституції України [3]. За такої умови криміналізація масового забруднення довкілля цілком відповідає завданню Кримінального кодексу України стосовно правового забезпечення охорони довкілля, забезпечення миру й безпеки людства (ч. 1 ст. 1 КК).

Український законодавець у ст. 441 КК описує склад цього злочину як масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також учинення інших дій, котрі можуть спричинити екологічну катастрофу [4]. А проте варто зазначити, що українська фахова література з питань екобезпеки приділяє недостатню увагу аналізу екоциду, характеристиці його окремих елементів та злочину в цілому.

Згідно з Кембриджським словником, «екоцид» розглядається як знищення природного навколишнього середовища або заподіяння значної шкоди довкіллю [5]. Слово «екоцид» складається з грецької основи оікод - «дім», і латинської caedo - «вбивати»; отже, екоцид - це умисне нанесення навколишньому природному середовищу значної і довготривалої шкоди, що зі свого боку створює безпосередню загрозу життю і здоров'ю людини [6].

Дослідник Р. Уайт зазначав, що екоцид - це передусім деградація та руйнування екосистеми як із природних, так і з антропогенних причин, що так само завдає шкоду й тягне настання негативних наслідків для всього живого [7, с. 101]. У цьому аспекті він акцентував увагу на тому, що саме антропогенні причини є підставою для криміна- лізації таких діянь й окреслення їх як певного виду злочинності.

Всесвітньо відома адвокатка П. Хіггінс, яка присвятила значну частину свого життя екологічному правозахисному руху та впровадженню поняття екоциду до міжнародного кримінального права, пропонувала розуміти під екоцидом «активні дії чи бездіяльність, вчинені в мирний або воєнний час будь-якою вповноваженою особою в межах певної держави, корпорації чи будь-якої іншої організації, які сприяють спричиненню серйозних екологічних, кліматичних чи культурних утрат».

Отже, екоцид - це дії, які насамперед спрямовані на масштабне знищення екосистеми певної території, що у такий спосіб порушують нормальне і здорове проживання населення [8, с. 2].

Термін «екоцид» з'явився наприкінці 1960-х рр. у відповідь на негативний вплив на навколишнє середовище під час В'єтнамської війни. Із 1970-х рр. росла підтримка урядів й Організації Об'єднаних Націй, громадських об'єднань щодо включення екоциду до переліку міжнародних злочинів, передбачених у Римському статуті Міжнародного кримінального суду (далі - МКС), який розроблявся. Проте в підсумку екоцид був вилучений із фінальної версії документу, оскільки оспорювався деякими державами-учасницями.

Наразі у Статуті МКС виокремлено чотири злочини, які підпадають під юрисдикцію Суду: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та злочини агресії. Проте на початку 2000-х рр. з'явився рух за включення екоциду до даного переліку. У 2010 р. П. Хіггінс запропонувала поправку до Римського статуту з метою передбачення в ньому злочину «екоциду», звертаючи увагу, що таке діяння є злочином проти людяності, веде до зниження якості життя, масштабного погіршення здоров'я й добробуту населення.

Нині тривають дві великі міжнародні кампанії “End Ecocide” та “Eradicating Ecocide”, спрямовані на підтримку руху за включення екоциду до Римського статуту. Таку вимогу міжнародна спільнота обґрунтовує тим, що введення «екоциду» до Римського статуту підвищить ступінь караності цього діяння до такого рівня, що створить глобальний обов'язок держав-учасниць запобігати вчиненню масштабних екологічних злочинів, котрі зачіпають права людства.

Дійсно, криміналізація злочину на міжнародному рівні є доволі складним процесом через певні політичні та технічні причини. Неабияку роль відіграють й економічні фактори, адже промисловість як основний забруднювач навколишнього середовища є ядром економіки кожної країни, тому спротив економічних гігантів екоруху є зрозумілим [11, с. 75]. У цьому зв'язку переконання, що лише об'єднання зусиль та підтримка міжнародної спільноти може пришвидшити процес унесення змін до Римського статуту, є вкрай важливим.

Проте тут варто зазначити суттєвий позитивний момент, що, незважаючи на відсутність наразі екоциду в Римському статуті, десять держав все ж таки включили цей злочин у своє національне законодавство, й серед цих держав - Україна. Вочевидь, це свідчить про те, що законодавча база для протидії екоциду в Україні знаходиться на доволі прогресивному рівні.

Досліджуючи склад злочину, передбачений ст. 441 КК України, варто звернути увагу на деякі ключові риси, які характеризують це діяння. Дискусійною є точка зору щодо того, яка конструкція складу злочину: це злочин із матеріальним чи формальним складом? У цілому, в науці панує слушна думка, згідно з якою екоцид за конструкцією складу злочину є злочином із матеріальним складом, тобто вважається закінченим із моменту настання суспільно небезпечних наслідків. Водночас важливо підкреслити, що згідно з особливостями конструкції об'єктивної сторони складу злочину, його суспільно небезпечні наслідки можуть виражатися не тільки в заподіянні екологічної катастрофи, а також й у створенні реальної загрози спричинення екологічної катастрофи.

Водночас, у кримінально-правовій науці представлена думка, що екоцид є злочином із формальним складом. Так, С. Мохончук зазначає, що цей злочин є «злочином із формальним складом, і його варто вважати закінченим із моменту вчинення будь-якого діяння, передбаченого ст. 441 КК, що може спричинити екологічну катастрофу» [13, с. 135]. Вважаємо, що такий підхід має бути критично осмисленим, адже створення небезпеки є специфічним різновидом суспільно небезпечних наслідків, за якого «внаслідок учинення суспільно небезпечного діяння створюються такі умови, які за свого закономірного розвитку могли б заподіяти істотну шкоду для правоохоронюваного інтересу», й ця реальна загроза наслідків є видом суспільно небезпечних наслідків [12, с. 249].

Певні труднощі у кваліфікації діянь за ст. 441 КК виникають й у зв'язку з відсутністю вичерпного визначеного конкретного переліку діянь, які становлять об'єктивний бік цього злочину. Водночас, такий прийом законодавчої техніки виправдовується швидкістю науково-технічного прогресу, зокрема у сфері промисловості, що сприяє повсякчасному виникненню нових факторів впливу на довкілля [14, с. 190]. У такому разі ризики виникнення ситуації, за якої законодавство не встигатиме за поступом соціально-технічного прогресу й не пропонуватиме інструментів протидії екологічним атакам, мінімізуються.

Об'єктом злочину, передбаченого ст. 441 КК, тобто тими суспільними відносинами, яким безпосередньо заподіюється шкода, є екологічна безпека людства, тобто безпека екосистеми як середовища проживання людини як такої. Це дозволяє відрізнити названий злочин від злочинів, передбачених у розділі VIII КК «Злочини проти довкілля»: родовим об'єктом останніх є суспільні відносини у сфері охорони довкілля, котрі сприяють використанню, збереженню й відтворенню природних ресурсів і запобігають та усувають негативний вплив діяльності людини на навколишнє середовище, проте не характеризуються масштабним характером глобальних загроз еко- безпеці людства в цілому, які атакують право людства на здорове довкілля.

Суспільно небезпечні наслідки як ознака об'єктивної сторони екоциду також потребують особливої уваги дослідників. Наприклад, М. Куцевич пропонує градацію ступенів заподіяння шкоди навколишньому середовищу на обширну, довготривалу та суттєву. На його думку, «обширною» вважається шкода, що захоплює район, площею декілька сотень квадратних кілометрів; «довготривалою» - триває кілька місяців чи приблизно сезон; «суттєвою» - спричиняє суттєве чи значне порушення, завдає шкоди людському життю, природним та економічним ресурсам чи іншим матеріальним цінностям» [15]. Інакше кажучи, кожен наступний рівень забруднення навколишнього середовища свідчить про значний ступінь суспільної небезпечності та повинен бути врахований під час безпосереднього призначення покарання.

Досить актуальною є і проблематика розмежування злочину екоциду (ст. 441 КК) та диверсії (ст. 113 КК). Так, обґрунтованим видається висновок, згідно з яким злочини проти миру й безпеки людства (до них, власне, відноситься екоцид) є більш суспільно небезпечними порівняно зі злочинами, закріпленими в розділі I КК «Злочини проти основ національної безпеки України» [16, с. 163]. Хоча, на думку А. Климосюка, екоцид за своїми юридичними ознаками частково співпадає з ознаками диверсії, проте в разі відсутності у вчиненому діянні мети ослаблення держави чи іншої ознаки складу диверсії відповідальність наставатиме за вчинення екоциду [16, с. 164].

У контексті запобігання та протидії порушенням прав людини та людства на здорове довкілля значної уваги потребує проблематика прикладних аспектів притягнення до кримінальної відповідальності за вчинений злочин в українських реаліях. Варто зазначити, що ст. 441 «Екоцид» КК України іноді називають «мертвою» статтею через відсутність на практиці випадків притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення цього злочину. Серед можливих причин незастосування певної кримінально-правової норми О. Дудоров називає латентність злочинної діяльності у відповідній сфері, конструктивні недоліки кримінально-правової заборони тощо [17, с. 53]. Проте, на думку науковця, відсутність випадків застосування тієї чи іншої норми не обов'язково свідчить про її практичну неспроможність. Д. Шелтон, наприклад, зауважує, що забруднення навколишнього середовища може бути спричинено підприємствами-гігантами, бізнес та інвестиції яких є вкрай важливими для держави, а також низьким рівнем відповідних моніторингових систем для визначення ступеня забруднення повітря та води [18, с. 24]. Ці фактори також можуть впливати на небажання урядів належним чином переслідувати такі діяння. Отже, враховуючи вищезазначені фактори, доводиться констатувати проблемність практичного застосування ст. 441 КК України на сьогодні.

Складнощі притягнення до відповідальності за екоцид і порушення прав людини на безпечне довкілля демонструє, наприклад, трагедія на «БРСМ-Нафті». Страшна пожежа відбулася в червні 2015 р. в Київській області через значну кількість порушень керівництвом і персоналом нафтобази, що, зі свого боку, завдало значної шкоди навколишньому середовищу й населенню. Було встановлено, що масштаби вибуху на підприємстві могли призвести до екологічної катастрофи. У зв'язку з цим головним слідчим управлінням СБУ було відкрито кримінальне провадження за ст. 441 КК України, але згодом, після звільнення ініціаторів відкриття справи, воно було закрите за ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України. Варто додати, що у 2017 р. на «БРСМ- Нафті» знову відбулася пожежа через недбалість і нехтування правилами пожежної безпеки.

Ще однією резонансною справою є кримінальне провадження щодо «АрселорМіттал Кривий Ріг», яке було відкрито влітку 2019 р. через порушення санітарних норм і перевищення радіаційної межі. Хоча металургійне підприємство зобов'язалося знизити рівень забруднення, перевірки, як і саме провадження за ст. 441 КК, тривають і досі. Актуальним залишається питання, чи вдасться притягнути до відповідальності керівництво підприємства.

В цьому аспекті необхідно зазначити, що виконання державою позитивних зобов'язань щодо належного розслідування таких злочинів буде важливою запорукою забезпечення права людини й людства на здорове довкілля.

Висновки

Загалом, криміналізація екоциду на національному рівні відповідає не лише конституційним положенням та основним завданням КК України, а й нагальним потребам людства у зв'язку із тривожним станом навколишнього середовища й негативним впливом екологічних злочинів на населення планети. Міжнародний правозахисний рух за включення екоциду до злочинів, які підпадають під юрисдикцію Римського статуту, й наявна криміналізація екоциду на національному рівні в українському кримінальному законодавстві свідчать, що правова база для протидії таким злочинам залишається однією з важливих гарантій прав людини та людства на екологічну безпеку. Суттєвого значення в боротьбі з екоцидом набуває визнання права на здорове довкілля ключовим компонентом прав людства, іманентно пов'язаних із правами людини третього покоління.

Констатуючи проблему практичного притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення екоциду, варто зважати на певні недоліки конструкції його складу, вдаватись до напрацювань науковцями та практиками рекомендацій щодо тлумачення моменту закінчення названого злочину з урахуванням підходу, відповідно до якого загроза екологічної катастрофи є самостійним наслідком, який входить до ядра складу цього злочину й підлягає доказуванню. Крім того, значно корисним може бути звернення до кращих національних досліджень та міжнародних правових практик захисту екологічних прав людини й людства з акцентом на критеріях оцінки масштабів екологічної катастрофи як наслідку екоциду. У нагоді можуть стати незалежні наукові екологічні організації чи малі дослідницькі групи для ретельного аналізу екологічної ситуації країни, на основі якого з'ясовуватиметься тяжкість забруднення навколишнього середовища корпораціями-гігантами. Досить актуальним залишається й екологічний правозахисний активізм, підвищення правової культури та екологічної свідомості як суддівської спільноти, так і населення загалом.

Зважаючи на динаміку науково-технічного прогресу у сфері промисловості та його негативний вплив на довкілля, актуальність екологічної проблематики не лише на національному, а й на міжнародному рівні не просто зростає, а постає умовою виживання людства. Тому активізація досліджень у напрямі визнання екоциду порушенням прав людини й людства сприятиме вдосконаленню теоретичних та практичних засад притягнення до кримінальної відповідальності винних у вчиненні «екоциду», запобіганню вчиненню цього злочину і зміцненню зусиль усього світового співтовариства в цій сфері.

Список використаних джерел

1. Іванків І. Права людства: стан та перспективи їх забезпечення: дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних та правових учень»; Нац. ун-т «Києво-Могилянська Академія». Київ, 2019. 214 с.

2. Nickel, J.W. The Human Right to a Safe Environment: Philosophical Perspectives on its Scope and Justification. Yale Journal on International Law. Vol. 18. 1993. P. 281-295. URL: http://digitalcommons.law.yale.edU/yjil/voM8/iss1/9 (access 02 April 2020)

3. Конституція України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 03.04.2020).

4. Кримінальний кодекс України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення: 03.04.2020)

5. Cambridge dictionary. Cambridge University Press. 2008. Available at: https://dictionary.cambridge.org (access 03 April 2020)

6. Энциклопедия юриста. URL: http://law.niv.ru/doc/encyclopedia/law/articles/592/ekocid.htm. (дата звернення: 03.04.2020).

7. White R. Ecocide and the Carbon Crimes of the Powerful. The University of Tasmania Law Review. Vol. 37. № 2. 2018. P. 95-115.

URL: https://www.utas.edu.au/ data/assets/pdf_file/0008/1231388/Ecocide-and-the-Carbon-Crimes-of-the-Powerful_2.2.pdf (access

04 April 2020).

8. Greene A. The Campaign to Make Ecocide an International Crime: Quixotic Quest or Moral Imperative? Fordham Environmental Law Review. Vol. 30. 2019. P. 48. URL: https://ir.lawnet.fordham.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1814&context=elr (access 03 April 2020).

9. Міжнародне публічне право: навчальний посібник / за заг. ред. В.Е. Теліпко. Київ: «Центр учбової літератури», 2010. 609 c.

10. Римський статут міжнародного кримінального права. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_588 (дата звернення:

08.04.2020).

11. Curcio Lamas A. Ecocide: Addressing the large-scale impairment of the environment and human rights. Global Campus Europe (EMA) theses 2016/2017. 2017. 93 p. URL: https://repository.gchumanrights.org/bitstream/handle/20.500.11825/501/Curcio% 20Lamas.pdf?se- quence=1&isAllowed=y (access 10 April 2020).

12. Бурачинська Ю. Кримінальна відповідальність за створення небезпеки: стан дослідження проблеми у доктрині кримінального права. Підприємництво, господарство і право. 2019. № 6. С. 245-252. URL: http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2019/6/46.pdf (дата звернення: 11.04.2020).

13. Мохончук С. Екоцид: об'єктно-суб'єктна оцінка складу злочину. Публічне право. 2012. № 6(2). С. 132-138. URL: http://www.yourfuture.org.ua/ua/pb/2012/6/Mohonchuk.pdf (дата звернення: 14.04.2020).

14. Мохончук С. Еволюція міжнародно-правових норм регламентації злочину екоциду в міжнародному кримінальному праві. Публічне право. 2011. № 4. С. 187-193. URL: http://www.yourfuture.org.ua/ua/pb/2011/4/Mohonchuk.pdf (дата звернення: 14.04.2020).

15. Куцевич М. Кримінальна відповідальність за екоцид: міжнародний та національний аспекти: автореф. дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право»; Київський нац. ун-т ім. Т Шевченка. Київ, 2007. 27 с.

16. Климосюк А. Кримінальна відповідальність за диверсію: дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право»; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. Харків, 2018. 237 с.

17. Дудоров О. Кримінальне право: теорія і практика (вибрані праці). Київ: Ваіте, 2017. 872 с.

18. Shelton D. Human Rights, Health & Environmental Protection: Linkages in Law & Practice. Health and Human Rights Working Paper Series. № 1.2002. 24 p. URL: https://www.who.int/hhr/Series_1%20%20Sheltonpaper_rev1.pdf (access 18 April 2020).

Размещено на Allbest.ru