Вплив ідеологічних засад примусу на політичну нестабільність у державі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив ідеологічних засад примусу на політичну нестабільність у державі

Сировацький Б.І.,

кандидат юридичних наук, адвокат

У статті аналізується вплив ідеологічних засад примусу на політичну нестабільність в державі, акцентується на убезпеченні від неї. Відзначається, що якщо існують очевидні зв'язки між державою та громадянином, то наявною має бути й певна ідеологічна система, що їх аксіологічно пов'язує, розставляючи акценти у системі субординації. Отже, в цьому контексті слід ствердити, що державний примус - це категорія, що стосується далеко не лише звичної системи притягнення до юридичної відповідальності й виконання покарань, а також системи цивільного захисту населення. Вона торкається й інших сфер людського існування, зокрема тих, де існує верховенство позитивного права, спрямоване на захист інтересів панівної частини суспільства. Автор наголошує на тому, що держава чинить імперативний вплив на особу не лише за допомогою засобів превенції та елімінації наслідків протиправної поведінки у випадку, коли шкода була завдана конкретним приватним інтересам, а й тоді, коли йдеться про загрозу безпеці самої держави, політичній еліті, що обрана народом, злагодженому існуванню суспільства тощо. Зрештою, обґрунтовується авторська позиція, відповідно до якої застосування сили - це чи не остання стадія, найбільш рішучий етап впливу на особу чи групу осіб, коли вирішити ситуацію іншими способами не вдається. Отже, ідеологічна система слугує своєрідною віссю, яка чітко виражає діалектичну єдність переконання та примусу. Тобто переконання, правовиховний вплив, пропаганда - це не щось зовсім інакше чи чуже системі примусу, це етапи ідеології, найпоширеніші та найбажаніші.

Ключові слова: суспільство, держава, людина, громадянин, примус, переконання, правовиховний вплив, політична нестабільність, цінності, філософія права. ідеологічний політичний нестабільність

The impact of ideological principles of coercion on political instability in the state

The article analyzes the influence of the ideological foundations of coercion on political instability in the country, and focuses on, in fact, securing it. It is noted that if there are obvious links between the state and the citizen, then there should be a certain ideological system that axially connects them, emphasizing the system of subordination. Therefore, in this context, it should be argued that state coercion is a category that applies not only to the usual system of bringing to justice and the execution of sentences, but also to the system of civil protection of the population. It also touches upon other spheres of human existence, or more precisely, all those where the rule of positive law is in place, aimed at protecting the interests of the dominant part of society. The author emphasizes that the state exerts an imperative influence on the person not only by means of prevention and elimination of the consequences of illegal behavior in the case when harm is done to specific private interests, but also when it is a threat to the security of the state itself, to the political elite that is elected people, the harmonious existence of society, etc. In the end, the author's position is substantiated, according to which the use of force is perhaps the last stage, the most decisive stage of influencing a person or a group of persons, when the situation cannot be resolved in other ways. And, therefore, the ideological system serves as a kind of axis that clearly expresses the dialectical unity of conviction and coercion. That is, persuasion, legal influence, propaganda is not something completely different or alien to the coercive system, it is one of the stages of ideology, the most widespread and the most desirable.

Key words: society, state, man, citizen, coercion, persuasion, legal influence, political instability, values, philosophy of law.

Постановка проблеми. У демократичних державах, де перевага віддається концепції антинасильства, заходи примусу в контексті масових протистоянь покликані захищати інтереси більшості і за жодних обставин не мають слугувати каральним функціям. Застосовуються вони винятково для усунення перешкод, що виникають на шляху здійснення нормальних функцій суспільства.

Окрім функції припинення суспільної загрози, заходи примусу до учасників масових заворушень та осіб, що чинять загрозу суспільній безпеці та легітимній державній владі, чинять вихований вплив. Проте існують думки, що чинити певний вплив на особу, вина якої не встановлена та не доведена судом, недоречно, антигуманно та незаконно.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Деякі питання, що розглядаються у цьому науковому дослідженні, були предметом вивчення у працях українських і зарубіжних вчених, на основі яких і була сформована теоретична основа статті та вироблена авторська позиція щодо цього. Серед них - В. Бліхар [1], А. Гусейнов [2], В. Дудченко [3], Ю. Іванов [4], М. Скригонюк [5], М. Цимбалюк [6], О. Ярмиш [7] та ін.

Метою статті є філософсько-правовий аналіз впливу ідеологічних засад примусу на політичну нестабільність в державі.

Виклад основного матеріалу. Будь-які самостійні суспільні інституції так чи інакше характеризуються наявністю ідеологічного підґрунтя. Чи то дитячий садок і школа як первинні агенти соціалізації, чи то церква, чи заклади пенітенціарного спрямування - усі вони чинять певного рівня соціально- та правовиховний вплив, користуючись відповідними засобами, що формують ідеологічний апарат. У цьому контексті слушно зазначає М. Скригонюк: "<...> Зв'язок філософсько-правового вчення про маси та теорія ідеології об'єктивно зумовлені потребами суспільного генезису, зокрема, такими процесами: захисту прав і свобод людини, державотворення за участі мудрого простонароду, побудови класичного громадянського суспільства, закономірностей боротьби за мир та ін., адже процес правореалізаційної діяльності, державотворення за участі мудрого простонароду, як і всього українського народу, для людини, громади, нації (народу), їх повноцінного функціонування в умовах одержавленого суспільства можливий лише за умови повноцінного ідеологічного забезпечення" [5, с. 285]. Отже, на думку дослідника, головний зміст правової ідеології формується зі структури плебсології як науки про народ, його маси, конфлікти всередині певних його груп та зіткнення із політичною елітою. Названа галузь філософсько-правової науки торкається поглядів на правові відносини, що виникають у суспільному житті між людиною (національними, соціальними групами) та державою (органами влади). Головними у плебсології є світоглядні погляди, відповідно до яких природне право людини невпинно конкурує із соціальним правом.

Отже, з огляду на наведене в контексті ідеологічної парадигми модерну філософсько-правову концепцію, що випливає із засад плебсології, можна розглядати як систему філософсько-правових ідей та поглядів, що теоретично сформовані на основі аналізу норм національних та світових галузей права, а також відповідної правореалізаційної діяльності. І тут слід вказати на те, що у сучасній науці ідеологія права проявляється у ефективізації рівня правової інформованості, підвищенні рівня правової культури окремої особи, усвідомленні народом своєї ролі як єдиного джерела влади в процесі управління державою, зростанні рівня правосвідомості громадян, зниженні рівня правового нігілізму, а також і юридично нейтральної, конформної поведінки (натомість відбувається її витіснення соціально активною поведінкою громадян) тощо. Однак у відносинах "людина - держава" не завжди вдається досягти консенсусу в межах одних лише ідеологічних переконань, поширених за допомогою засобів правової пропаганди. І коли така незгода з боку особи чи групи осіб виходять за рамки, що окреслені законом та становлять загрозу суспільному ладу, державний апарат вдається до застосування державного примусу. Із цього випливає судження про те, що якщо попередні розділи нашого дослідження торкалися здебільшого примусу до людей, які притягаються до юридичної відповідальності внаслідок вчинення правопорушення, то далі ітиметься про примус до осіб і груп осіб, що порушують суспільну безпеку, іншими словами, про протидію стихійним масовим заворушенням, акціям громадської непокори та межі такої протидії.

Теорія плебсології та ідеологія права як категорія філософії права схильна класифікувати акції громадянської непокори та масові заворушення на певні стадії, що пов'язані із історичними періодами розвитку людства. так, перехід від первіснообщинного ладу до рабовласницького (а в деяких випадках безпосередньо до феодалізму) був першою в історії зміною соціально-економічної формації. Відштовхуючись від тлумачення, що революція - це повсякчас кардинальний поворот та зміна курсу соціального і політичного розвитку держави, який передбачає позбавлення від усього того, що втратило актуальність, та встановлення панування нового і прогресивного та своєчасного шляхом заколоту та сили, легко зрозуміти, що будь-які революції - це завжди злочини та правопорушення. Отже, якщо революція сприяє природно-історичній, а не надуманій зміні суспільно-економічної формації, вона є вкрай необхідною для розвитку суспільства, в іншому випадку вона може бути проявом політичного бандитизму, яким прикриваються для захоплення влади.

Визнано, що еволюція і революція - дві взаємопов'язані форми руху суспільства, які сприяли і сприяють його трансформаційним процесам. Але ці дві форми руху наповнюються реальним змістом - наявністю масових заворушень. Для кожного народу такий рух залежав від цілої низки факторів, у тому числі географічних, кліматичних, етнічних, історичних, геополітичних, а також рушійних сил, ступеня їх рішучості. Революція - це повсякчас кардинальний поворот та зміна курсу соціального і політичного розвитку держави, який передбачає позбавлення від усього того, що втратило актуальність, та встановлення панування нового і прогресивного та своєчасного шляхом заколоту та сили, тому будь- які революції - це завжди злочини та правопорушення, що неминуче відбуваються із застосуванням імперативної сили держави. Примус, застосовуваний державними органами, різниться залежно від типу суспільної формації того чи іншого суспільства.

Отже, примус - це необхідний елемент будь-якої суспільної організації. донедавна в літературі, особливо юридичного характеру, панувала думка про те, що державний примус та примус кримінально- процесуальний збігаються за обсягом та змістом. Попри це, як видається у контексті суто логічного аналізу, ці поняття різняться як за обсягом, так і за своєю суттю. З одного боку, поняття державного примусу, що вчиняється з метою охорони громадського порядку та безпеки, є поняттям ширшим за обсягом. З іншого боку, кримінально-процесуальний примус відрізняється додатковим обсягом заходів. Отже, поняття державного примусу ширше, проте кримінально-правовий примус характеризується додатковими опціями - винятковими можливостями та засобами.

Заходи щодо усунення наслідків правопорушення забезпечують успішний превентивний вплив. У цьому також виражається виховний вплив на суспільство. Якщо ж примусовий захід застосовується щодо особи, яка в результаті визнається невинуватою у вчиненні правопорушення, тобто імперативна сила держави до неї застосовувалася невиправдано, то виховний вплив не виникає, оскільки дана особа в ньому не зазнавала потреби [4, с. 151]. Згідно із загальним правилом затримання є одним із найбільш практикованих видів примусу. Воно відбувається при зіткненні інтересів громадян та їх об'єднань у протистоянні із владою. За змістом затримання особи у випадку акцій громадянської непокори не слід плутати із затриманням на 15-денний термін, що є наслідком притягнення до адміністративної відповідальності та видом адміністративних санкцій.

Наріжним каменем питання затримання як запобіжного заходу в межах протидії масовим заворушенням та акціям громадської непокори слід вважати його підставність, тобто законність та обґрунтованість, коли учасник акції створює своїми діями загрозу суспільної небезпеки.

Вказівка в законі та можливість затримання людей на підставі вказівки іншої особи чи групи осіб, що навіть не є потерпілими, дає можливість для створення загрози маніпуляції з різною метою, а також дає шанс на дискредитацію як з боку правоохоронних органів та органів виконавчої влади для боротьби та усунення інакодумців, так і з боку груп чи об'єднань громадян, що становлять стосовно такої особи суспільну опозицію.

Натомість в ході значного збільшення кількості протестних рухів в цілому світі, в тому числі і країнах розвинутих демократій, практика застосування силових запобіжних заходів суттєво випереджає теорію та пропонує останній ефективні праксеологічні прийоми та схеми протидії масовим заворушенням і акціям громадської непокори, що становлять загрозу суспільній безпеці. Наприклад, на практиці доволі часто відбувається застосування сили у вигляді затримання осіб, які чинять злісний опір правоохоронним органам, відмовляються пред'являти документи, що посвідчують особу, своєю поведінкою спричиняють до знищення об'єктів приватного, комунального чи державного майна. Це ті ознаки, посилаючись на наявність яких, працівники правоохоронних органів миттєво чинять низку заходів щодо обеззброєння особи та її подальшого приводу до найближчого місцевого районного відділення поліції. Така процесуальна дія (затримання) як міра запобіжного заходу має два завдання: 1) припинити завдання шкоди особам, матеріальним об'єктам, водночас відвертаючи загрозливу ситуацію; 2) отримати можливість встановити особу затриманого.

Сьогодні апарат, обов'язками якого затримання порушників, охорона правопорядку в державі, протидія масовим заворушенням, становить унікальний засіб примусової політики держави. цей апарат у більшості держав - це поліція. Поліцейська діяльність має за мету охорону всіх форм громадського порядку. вона спрямована проти ексцесів в громадських місцях. Поліцейська діяльність виникла як відповідь на потребу перманентної охорони суспільних відносин та держави. Про цей порядок держава зобов'язана постійно турбуватися з огляду на свої функції та загрозу втратити попит у суспільстві. Отже, поліція з огляду на свою функціональну характеристику - необхідний атрибут держави. Зрештою, в цьому прихована необхідність існування поліції в сучасному суспільстві. При демократичному режимі кожній людині надається можливість робити все, що не шкодить інтересам іншої людини, тому демократія обмежується законами, тобто закон обмежує свободу людини певними рамками. У цьому полягає основний принцип суспільного співжиття, коли окремі індивіди здійснюють свою життєдіяльність, не обмежуючи життєдіяльність інших індивідів. Проте досить часто виникають обставини, за яких діяльність окремих індивідів, їх організованих чи стихійних об'єднань суперечить інтересам суспільства в цілому. Держава охороняє інтереси суспільства, а як же бути окремій особі? Виходить, що держава повинна забезпечувати інтереси суспільства та права її окремих громадян. У цьому і є суть сучасного розуміння демократичної держави, ключ до її розуміння. Відомо, що держава має усувати, злагоджувати протиріччя між загальними інтересами і інтересами приватними. Ця теза вірна щодо будь-якого державного інституту, в тому числі і поліції. її призначення в найзагальнішому вигляді можна визначити як підтримку (охорону, захист) встановленого в суспільстві правопорядку. Тобто можливість застосування сили та примусу, в тому числі сили і примусу до людей, що беруть участь у масових заворушеннях, - це та риса, яка вирізняє поліцію серед інших органів у системі органів виконавчої влади.

Квінтесенція поліцейської діяльності виявляється у можливості примусити вчиняти ті чи інші дії або, навпаки, під погрозою застосування сили чи її безпосереднього застосування змусити відмовитися від певної поведінки. оскільки історія неодноразово підказувала нам, що механізми саморегуляції людини спрацьовують далеко не завжди, функціонує інститут поліції. Відштовхуючись від усвідомлення такої гострої потреби й необхідності, враховуючи факт неспрацювання механізмів саморегуляції, зазначимо, що поліція завжди була і є затребуваним правоохоронним органом. Проте такий стан речей не підтверджує, що поліція - це синонім насильства. Зовсім ні, адже на практиці здебільшого основним методом роботи із суспільством є попередження, превенція, застереження, переконання тощо [7, с. 249-251].

Загалом як у практиці, так і в теорії юридичної думки панує думка про примус як достатньо широкий перелік заходів - беззастережних однобічних приписів, що охоплюють не лише безпосередні форми і засоби, а також відносні чи непрямі форми й засоби, наприклад, перевірки, ревізії, вето, штрафи, стягнення тощо. Ідеться про примусові органи. В цьому контексті варто зазначити, що термін англосаксонської правової теорії і практики, що трактується як правоохоронний чи правозасто- совний орган, в суворому розумінні означає "правопримусовий орган". Отже, і поліцію вартувало б охарактеризувати як правопримусовий орган, що наділений правом застосування безпосереднього примусу для реалізації владних функцій, реалізувати які поза такою категорією влади неможливо.

Уособленням влади у суспільстві є держава, позаяк держава є способом організації суспільного життя та володіє низкою монопольних властивостей та повноважень. Отже, це апріорі означає покладення на неї обов'язку виконувати низку монопольних функцій. Уповноважені державні органи мають право застосовувати легалізований примус, тобто виконувати делеговані державним органам з боку народу повноваження, покладати на членів суспільства необхідність дотримуватися певних правил. З цією метою використовується державна влада, тобто апарат держави. Регламентація примусу відбувається відповідно до нормативно-правових норм, що продиктовані іменем держави і верховенством закону. Однак закон є не лише механізмом нормативно-правового закріплення державного примусу, а й способом його імплементації у свідомість людей. Проте задля здійснення зазначеної ролі самі правові механізми повинні бути легітимними у рефлексії людської свідомості, мають слідувати загальним принципам права, що сформувалися впродовж багатьох тисячоліть у цивілізованих державах та є передбаченими у більшості основних законів демократичних держав. Втілення заходів державного примусу так чи інакше пов'язане зі створенням меж та втіленням обмежень, в тому числі і досить значних, як щодо фізичних осіб, громадян, осіб без громадянства, так і щодо юридичних та службових осіб. Тому актуальним є впровадження належного правового підґрунтя щодо забезпечення функціонування зазначених форм, впровадження щодо них відповідної нормативно-правової бази.

Висновки

Підсумовуючи, слід відзначити, що примус - це не кара, а засіб та захід, що перебуває на протилежному боці правового виховання і правової пропаганди, однак перебуває з ними на діалектичній ідеологічній осі. Ідеологічний компонент держави має довгу історію, якій не поступається його мікро- феномен - примус. Останній здійснюється компетентним державним озброєним органом - поліцією, найпоширенішим видом якого, якщо говорити про масові заворушення, є затримання. Зокрема, затримання класифікуються за низкою ознак. Отже, поруч із силовим способом примусу при вчиненні масових заворушень (який є недопустимим до акцій громадянської непокори, що не володіють протизаконними ознаками), вчені дедалі частіше звертаються до філософії антинасильства, що дає підстави формулювати виключний перелік застосування примусу до громадян. Це найбільш доцільно на даному етапі розвитку суспільства.

Список використаних джерел