Дискусійні питання нормативного регулювання допустимості доказів

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

ДИСКУСІЙНІ ПИТАННЯ НОРМАТИВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДОПУСТИМОСТІ ДОКАЗІВ

Пшенічнова З.I.,

Студентка Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Севастьянова А.Ю.,

студентка

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

У новій редакції Кримінального процесуального кодексу України реформовано майже всі процесуальні інститути та приділено значну увагу доказам і доказуванню. Уже стає очевидною необхідність удосконалення його норм щодо допустимості доказів, зокрема, щодо забезпечення прав сторони захисту у збиранні доказів, можливості давати показання з чужих слів малолітніми особами, запровадження поліграфічного дослідження як різновиду експертизи тощо. Наявність складних та багатогранних підходів до з'ясування сутності допустимості доказів, визнання їх недопустимими в юридичному процесі сприяли появі в українській юридичній науці значної кількості відповідних концепцій стосовно досліджуваної проблематики. У правозастосовній практиці накопичилось чимало питань застосування норм Кримінального процесуального кодексу України щодо допустимості доказів, які потребують вирішення на законодавчому рівні. Теоретичною основою нашого дослідження стали наукові праці з теорії національного та міжнародного права, криміналістики, судової експертизи. Досліджено питання допустимості відомостей, отриманих у результаті застосування поліграфа та гіпнозу у кримінальному провадженні. У статті розглядаються наукові публікації та світова практика щодо впровадження доказової діяльності в національних правових системах, зокрема, розглядаються вимоги Суду щодо допустимості здійснення доказів та діяльності, отриманих у результаті роботи. Таким чином, на основі нашого узагальнення практики викладені основні правила доказів та порядок висловлювань думок щодо необхідності регулювання деяких із них у національному законодавстві та практиці з урахуванням національних судів. Аналіз цього інституту є необхідним у зв'язку з його важливістю для виконання завдань кримінального провадження, забезпеченням конституційних прав і свобод усіх його учасників та, як наслідок, ухваленням законного, справедливого й обґрунтованого вироку суду. Дотримання вимог процесуального закону під час збирання доказів виступає гарантією їх законності, а в подальшому - впливає й на результат кримінального провадження в цілому.

Ключові слова: доказування, недопустимі докази, істотне порушення прав людини, поліграф, гіпноз.

доказова діяльність правова система суд

DISCUSSION ISSUES OF LEGISLATIVE REGULATION OF THE ADMISSIBILITY OF EVIDENCE

The new version of the Code of Criminal Procedure of Ukraine reformed almost all procedural institutes and paid considerable attention to evidence and evidence. The need to improve its rules on the admissibility of evidence is already becoming evident, in particular, to ensure the rights of the defense party to collect evidence, to be able to give testimony from others to minors, to conduct polygraphic study as a type of expertise, and so on. Many issues have been raised in law enforcement regarding application norms of the Criminal Procedure Code of Ukraine on the admissibility of evidence that needs to be resolved at the legislative level. The theoretical basis of our study were scientific works on the theory of domestic and international law, forensics, forensic examination. Difficult and multifaceted approaches to determining the nature of admissibility evidence, their inadmissibility in the legal process contributed to the emergence of a significant number of relevant concepts in the Ukrainian legal science in relation to the investigated issues .The question of the admissibility of information obtained as a result of the use of polygraph and hypnosis for the needs of criminal proceedings is investigated. This article discusses the scientific publications and practice of the European Court of Justice Human Rights on the implementation of evidence-based activities in national legal systems, and in particular examines the requirements of the Court on the admissibility of evidence-based exercise and activity obtained in the course of work results. Thus, based on our generalization of practice set out the basic rules of evidence and procedure for opinions expressed on the need to regulate some of them in the national legislation and practice, taking into account in national courts. The analysis of this institute is necessary in view of its importance for the performance of criminal proceedings, the safeguarding of the constitutional rights and freedoms of all its members and, as a consequence, the adoption of a lawful, fair and justified judgment. Compliance with the requirements of procedural law in the taking of evidence is a guarantee of their legality, and in the future affects the outcome of criminal proceedings as a whole.

Key words: evidence, inadmissible evidence, substantial violation of human rights, polygraph, hypnosis.

Постановка проблеми. Наявність значної кількості законодавчих новел у регламентації допустимості доказів, відсутність спеціальних досліджень у цій сфері, необхідність удосконалення кримінального процесуального законодавства в частині допустимості доказів та практики його застосування зумовлюють актуальність теми цього дослідження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значним внеском у дослідженні цієї проблеми, у виробленні шляхів її вирішення стали праці таких науковців: П.П. Андрушка, В.І. Баєва, В.П. Гмирка, І.О. Крицької, І.Б. Михайлов- ської, С.В. Некрасова, А.В. Панової, М.А. Погорець- кого, С.В. Прилуцького, Д.Б. Сергєєвої, Н.В. Сібільової, І.Л. Чупрікової, В.П. Шевчука, М.Є. Шумила тощо. Проте зазначені питання й досі залишаються актуальними для обговорень, дослідження шляхів їх вирішення тривають, що й зумовлює необхідність їх подальшої розробки.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. У поданій роботі пропонується внесення змін до ст.ст. 86, 87 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), які регулюють правила допустимості доказів. За допомогою нових вдало сформульованих положень стане можливим подолання наявних недоліків законодавства, а саме можливість визнання недопустимими доказів, які отримані з порушенням загальних принципів кримінального провадження. Крім того, акцентовано увагу на необхідності розширення переліку, відповідно до якого суд зобов'язаний визнати докази недопустимими.

Постановка завдання. Основною метою наукової праці є комплексне дослідження законодавчих положень, узагальнення та аналіз сучасних вітчизняних наукових розробок щодо такої властивості доказів як допустимість, з урахуванням раніше сформованих критеріїв та концепцій, а також виокремлення наявних проблем нормативного регулювання.

Викладення основного матеріалу дослідження

Інститут допустимості у кримінальному процесі досить новий, адже в сучасному вигляді він діє лише із 2012 року після набрання чинності новим КПК України. Цей інститут потребує змін. Така властивість як допустимість доказів охоплює далеко не всі можливі аспекти.

Перед тим, як перейти до проблем законодавчого регулювання допустимості доказів, пропонуємо дослідити ті положення, які врегульовані на законодавчому рівні. У ст. 87 КПК України акцентується увага на доказах, які є недопустимими, а отже, не можуть бути використані під час прийняття процесуальних рішень, на них не можна посилатися при постановленні судового рішення.

У ч. 1 ст. 87 КПК України зазначається, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Положення ч. 2 ст. 87 КПК України вказує, що суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини й основоположних свобод, зокрема, такі діяння: здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; порушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитись від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; порушення права на перехресний допит [1].

Окрім цього, в положеннях ст. 87 КПК України також перелічені докази, які не можуть бути визнані допустимими, зокрема докази, отриманні з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні. Варто зазначити, що перелік, який визначає, коли суд зобов'язаний визнати докази недопустимими, є вичерпним.

Фактично ми отримали ситуацію, за якої в суду є обов'язок визнати доказ недопустимим тільки в дев'яти перелічених у КПК України випадках, що ж стосується інших, зокрема, якщо докази отримані не в порядку, визначеному цим кодексом, то такого прямого обов'язку не встановлено.

Узагалі всі процеси, які відбуваються в межах кримінального провадження, повинні відповідати загальним засадам, передбаченим у ч. 1 ст. 7 КПК України. Наразі формулювання статей, які стосуються допустимості доказів, містять положення, що вказують на порушення таких принципів як законність, верховенство права, повага до людської гідності, забезпечення права на захист, недоторканність права власності.

Про інші принципи можна зробити висновки лише шляхом зіставлення всіх положень Кодексу, починаючи від ст. 2 КПК України, яка визначає завдання кримінального провадження, та закінчуючи всіма положеннями, які регламентують проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД). Лише після цього можна проводити паралель зі статтями, які регламентують допустимість доказів.

Для того, аби на практиці не виникало проблем, потрібно або чітко врегулювати в нормах усі випадки допустимості доказів, коли суд може визнати доказ недопустимим, або дати суду дискреційні повноваження. Однак навіть у разі наділення суду такими повноваженнями у КПК України все одно мають бути змінені положення щодо допустимості доказів.

У зв'язку із цим, зокрема, пропонуємо ч. 1 ст. 86 КПК України викласти в такій редакції: доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом, та відповідає загальним засадам кримінального провадження. Такі зміни, на наш погляд, приведуть до посилення рівня захисту осіб від неправомірного втручання у приватне життя, забезпечать гідний захист прав та свобод людини та громадянина.

Крім цього, доречно було б доповнити і ст. 87 КПК України, вказавши, що істотними порушеннями прав людини й основоположних свобод, які повинні бути визнані недопустимими, можуть бути й інші, не передбачені у ч. 2 ст. 87 КПК України. Варто зауважити, що істотність порушення є оціночною категорією, яка визначається в кожному конкретному разі окремо. Саме така невизначеність призводить до великої кількості зловживань, як зі сторони обвинувачення, так і зі сторони суду.

Окремі вчені навіть визначають необхідним визнавати докази очевидно недопустимими. І.Л. Чупрікова стверджує, що це докази, які були отримані з явним порушенням чинного законодавства. Очевидна недопустимість ґрунтується на обставинах, котрі є беззаперечними й не потребують додаткового дослідження (наприклад, протокол, отриманий унаслідок проведення слідчої (розшуко- вої) дії не уповноваженим на те суб'єктом), в їх основу не можуть бути покладені обставини, що мають оціночний характер [2, с. 127].

Окрім зазначених недоліків, варто звернути увагу й на дискусійні питання, які стосуються допустимості доказів. У своєму дисертаційному дослідженні І.Л. Чупрікова виокремлює такі категорії доказів, допустимість яких є досить суперечливою: докази, отримані з порушенням принципу поваги честі та гідності особи; отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій; відомості, отримані в результаті застосування поліграфа та гіпнозу [2, с. 119-140].

Вимога щодо поваги честі та гідності особи закріплена як на рівні внутрішнього законодавства, так і на рівні міжнародних нормативно-правових актів, до яких можна віднести Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція).

Незважаючи на велику кількість норм, які закріплюють цей принцип та зобов'язують поважати честь та гідність громадян, досить часто це залишається лише на рівні юридичного закріплення. Практика показує, що на досудовому розслідуванні нерідко застосовується як психічний, так і фізичний вплив на особу з метою отримання інформації, яка потім повинна бути визнана недопустимою.

Підтвердженням зазначеного може слугувати кількість звернень до Європейського Суду із прав людини (далі - ЄСПЛ) зі справами щодо порушень із боку органів, які здійснюють досудове розслідування. Однією з найвідо- міших є справа «Мельник проти України». Заявник скаржився на неправомірні дії працівників правоохоронних органів. Суд вважає, що Уряд не продемонстрував можливість за українським законодавством для заявника скаржитись на умови тримання чи не довів того факту, що засоби захисту, доступні йому, були ефективними, наприклад, що вони могли попередити порушення права (виникнення чи продовження). За результатами розгляду справи ЄСПЛ установив порушення ст. 3 та ст. 13 Конвенції щодо відсутності ефективного та доступного засобу захисту відповідно до національного права задоволення скарг заявника на лікування та умови тримання [3].

Ст. 3 Конвенції проголошує, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, ст. 13 визначає, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження [4].

Варто зазначити, що деякі слідчі (розшукові) дії так чи інакше будуть спричиняти особі фізичні чи моральні незручності, негаразди. Наприклад, примусове відібрання біологічних зразків для експертизи. Серед науковців виділяються і прихильники цього підходу, і ті, хто категорично впевнений у неправильній позиції законодавця.

Відповідна реакція викликана декількома чинниками. По-перше, відібрання біологічних зразків є дуже інтимною й особистою процедурою, яка в будь-якому разі спричинятиме незручності для особи, в якої ці зразки відбирають. По-друге, розмежування реалізації державного примусу, такого як примусове відібрання біологічних зразків, і порушення встановлених міжнародними нормативними актами загальноправових принципів і прав людини потребує чіткого нормативного закріплення, оскільки досить тісно межує одне з одним [5, с. 233].

Незважаючи на дискусії між науковцями, докази, отримані таким шляхом, будуть визнані допустимими, оскільки виконується визначена у КПК України процедура щодо примусового відібрання біологічних зразків для експертизи. Крім цього, не можна не звернути увагу на корисність цієї експертизи для розслідування злочинів проти статевої свободи. На нашу думку, коли мова йде про докази, отримані з порушенням принципу поваги до честі та гідності особи, то ідеться про саме ст. 3 Конвенції щодо таких понять, як катування, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання.

Щодо допустимості доказів, отриманих у результаті проведення НСРД, І.Л. Чупрікова зазначає, що цей інститут є досить специфічним, оскільки факт проведення зазначених дій не підлягає розголошенню, крім умов, указаних у ст. 253 КПК України, а методи проведення не підлягають розголошенню взагалі. Практичні працівники вважають це позитивним законодавчим закріпленням (згідно з анкетуванням - 86%), проте певна їх частина визнає, що є факт порушення прав людини (22%), хоча не анонімне анкетування навряд чи дало б такі результати [2, с. 131].

На практиці виникають різноманітні проблеми, зокрема, це стосується випадків, коли НСРД проводились у межах провадження, відкритого за попередньою кваліфікацією, яка передбачала наявність ознак тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а потім відбувалась перекваліфікація дій на менш тяжкий злочин. Виникає ситуація, коли обвинувальний акт доходить до суду з іншою кваліфікацією, але з доказами, отриманими внаслідок проведення НСРД, що є фактично недопустимим. Для того, щоб звести до мінімуму можливі порушення, необхідно вдосконалити положення КПК України щодо проведення таких дій.

Законодавцеві необхідно приділити більше уваги формі закріплення результатів проведення таких дій, акцентувати увагу на підготовці кадрів, уповноважених безпосередньо на їх здійснення, доопрацювати інститут кримінальної відповідальності за розголошення інформації, отриманої в результаті їх проведення, запровадити можливість отримання відшкодування матеріальної шкоди особою у випадку, коли щодо неї проводились НСРД, але їх результати спростували підозри щодо причетності відповідної особи до вчинення протиправного діяння, в якому вона підозрювалась, а також удосконалити процедуру повідомлення особі про те, що щодо неї будуть проводитись НСРД [2, с. 139].

Поговоримо про допустимість відомостей, отриманих у результаті застосування поліграфа та гіпнозу. Поліграф як різновид психофізіологічної апаратури реєструє певні фізіологічні зміни особи, яка, перебуваючи на допиті, намагається брехати, зокрема показники дихальної й серцево-судинної діяльності, гальванічний опір шкіри. Тобто сучасний поліграф, бувши комплексним аналізатором фізіологічного стану людини, одночасно записує показання частоти її серцевих скорочень, артеріального тиску, дихання, потовиділення на пальцях [6, с. 86].

Не менш важливим є й дослідження поняття гіпнозу. Гіпноз - це особливий сноподібний психічний стан людини, який характеризується такими ознаками: зниженням активності (частоти) мозкових хвиль, унаслідок чого реципієнт тимчасово втрачає можливість свідомо реагувати на слова гіпнотизера, критично їх оцінювати й аналізувати; підвищеною сприйнятливістю особи до цілеспрямованих навіювань ззовні; звуженням фокусу уваги людини та її концентрацією виключно на діях гіпнотизера; значним зниженням порогу чутливості особи до зовнішніх сторонніх подразників; тимчасовим «розмиттям» ідеальних меж між свідомістю й підсвідомістю реципієнта, внаслідок чого стає можливим як закладання в його підсвідомість потрібних гіпнотизеру програм постгіпнотичних дій, так й активізація забутих особою психічних енграм, що перебувають у підсвідомості, шляхом впливу цілеспрямованих зовнішніх подразників (слів гіпнотизера) [7, с. 64].

На нашу думку, за умов отримання добровільної згоди на проведення поліграфічного дослідження можна було б визнавати такі докази допустимими. Що стосується інформації, отриманої під час допиту підозрюваних із використанням гіпнотичного впливу, то це наразі не є доцільним, незважаючи на те, що на практиці були випадки, коли така інформація допомагала в пошуку нових обвинувальних доказів проти особи або вказувала на її невинуватість.

Висновки з дослідження і перспективи подальшого розвитку в цьому напрямку

Ретельне дослідження кожного доказу через призму його допустимості можливе за допомогою застосування практики національних судів та позицій ЄСПЛ з указаних питань. Крім того, необхідним є чітке врегулювання норм КПК України з визначенням усіх випадків, коли суд може визнати доказ недопустимим або наданням суду дискреційних повноважень. Тільки таким чином вбачається можливим подолання наявної нині проблеми.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Кримінальний процесуальний кодекс України, поточна редакція від 11.01.2019. Верховна рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 (дата звернення: 17.11.2019).

2.Чупрікова І.Л. Допустимість доказів у світлі нового Кримінального процесуального кодексу : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Одеса, 2016. 191 с.

3.Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Мельник проти України». База даних «Законодавство України». URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_049 (дата звернення: 18.11.2019).

4.Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод : Міжнародний документ від 04.11.1950 р. База даних «Законодавство України». URL http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_004. (дата звернення: 18.11.2019).

5.Тарасенко К.В. Сокиран М.Ф. Права людини при примусовому отриманні зразків для експертизи. Форум права. 2014. №4. С. 322-326.

6.Рогатюк І.В. Використання поліграфа у кримінальному судочинстві: вітчизняний і закордонний досвід. Криміналістичний вісник. 2014. № 2. С. 85-90. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/krvis_2014_2_14 (дата звернення: 19.11.2019).

7.Клєвцов О.О. Можливості використання гіпнозу в оперативно-слідчій практиці правоохоронних органів. Право України. 1998. № 7. С. 63-67.

Размещено на Allbest.ru