Органи прокуратури як учасники цивільного судочинства за законодавством Російської Імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Органи прокуратури як учасники цивільного судочинства за законодавством Російської Імперії

Добкіна К.Р.,

кандидат юридичних наук, доцент, декан юридичного факультету Державного університету інфраструктури та технологій

Наукова стаття присвячена дослідженню історії становлення та розвитку інституту участі в цивільному судочинстві органів прокуратури на прикладі законодавства Російської імперії. З урахуванням комплексного аналізу визначено, що в аспекті здійснення цивільного процесу на території України за часів дореволюційної Росії практика участі державних органів у цивільному процесі, не була зовсім невідомою щодо захисту прав і законних інтересів інших осіб. Найбільш розповсюдженим способом захисту прав і законних інтересів інших осіб, була діяльність у цивільному судочинстві органів прокуратури.

Як досліджено авторкою, основною формою цивільного судочинства за Статутами 1864 р. вважався змагальний процес, тому доручення всіх спірних цивільних справ у спостереження прокурорського нагляду було некоректним із принципами змагального процесу. Внаслідок чого участь прокурора визнавалася необхідною та обов'язковою тільки в цивільних справах, що вимагають особливого урядового піклування.

Необхідність допущення осіб прокурорського нагляду пояснювалася тим, що в деяких справах інтереси осіб не могли бути захищені особисто самими потерпілими (малолітніми, божевільними, справи юридичних осіб, пов'язані з казенним інтересом). У цих справах прокуророві ставилося в обов'язок захищати саму силу закону. Прокурор розглядався як представник точного розуму діючих законів і захисник, який діяв в ім'я закону в інтересах осіб: юридичних або фізичних, які в силу певних обставин, не могли самостійно розпоряджатися своїми правами та відстоювати свої законні інтереси у суді при розгляді цивільної справи. Зазвичай прокурор вступав у процес як «другорядна особа», представляючи суду обґрунтувальний висновок, але як виняток міг вважатися і «головною стороною», окрім того мав можливість брати участь як у позовному провадженні, так і в охоронному судочинстві.

З урахуванням комплексного аналізу, з'ясовано, що за загальним правилом, захист інтересів фізичних осіб здійснювалося у цивільному судочинстві як самостійно, так і за допомогою представництва.

Цивільно-процесуальне законодавство дореволюційної Росії передбачало поодинокі випадки участі у процесі інших осіб з метою захисту прав і свобод людини і громадянина. Нечисленність таких цивільних справ, відсутність чітких процесуально-правових норм, які б регулювали процесуальне положення органів державної влади, дозволяє стверджувати, що інститут участі прокурора у цивільному судочинстві за часів Російської імперії як інститут цивільного судочинства лише починав зароджуватись. В той же час, діяльність органів державної влади з метою захисту прав та законних інтересів інших осіб у цивільному судочинстві здійснювалася через участь прокуратури за результатами здійснення наглядових функцій, а його участь - це виняткові обставини серед загального процесуального порядку.

Ключові слова: цивільне судочинство, органи державної влади, органи прокуратури, радянське законодавство, Російська імперія.

Bodies of the prosecutor's office as participants of civil judgment under the legislation of the Russian Empire

The scientific article is devoted to the study of the history of the establishment and development of the institute of participation in the civil proceedings of the prosecution bodies on the example of the legislation of the Russian Empire. government agencies. Taking into account the complex analysis, it was determined that in the aspect of the civil process in the territory of Ukraine during the pre-revolutionary Russia was not completely unknown about the protection of the rights and legitimate interests of others. The most widespread way of protecting the rights and legitimate interests of others was to act in the civil judiciary.

As researched by the author, the main form of civil proceedings under the Statutes of 1864 was considered a competitive process, so the assignment of all disputed civil cases in the supervision of prosecutorial supervision was incorrect with the principles of the competitive process. As a result, prosecutor involvement was only recognized in civil cases requiring special governmental care.

The necessity of admitting persons of prosecutorial supervision was explained by the fact that in some cases the interests of the persons could not be protected personally by the victims themselves (minors, insane, cases of legal entities related to public interest). In these cases, the prosecutor had a duty to protect the very force of law. The prosecutor was regarded as a representative of the exact mind of the laws in force and a defender, in the name of the law, of persons: legal or natural, who, due to certain circumstances, could not independently exercise their rights and defend their legitimate interests in court in civil proceedings. As a rule, the prosecutor entered the proceedings as a «minor person», presenting a substantiated conclusion to the court, but as an exception he could be considered as a «main party», in addition he had the opportunity to participate in both the legal proceedings and the court proceedings.

Based on a comprehensive analysis, it was found that, as a general rule, the protection of the interests of individuals was exercised in civil proceedings both individually and through representation.

The civil procedural law of pre-revolutionary Russia provided for single cases of participation in the process of other persons in order to protect the rights and freedoms of man and citizen. The paucity of such civil cases, the absence of clear procedural rules governing the procedural position of public authorities, suggests that the institution of prosecutor involvement in civil proceedings during the Russian Empire as an institution of civil justice was only beginning to emerge. At the same time, the activity of public authorities in order to protect the rights and legitimate interests of others in civil proceedings was carried out through the participation of the prosecutor's office on the results of supervisory functions, and its participation is exceptional circumstances.

Key words: civil judiciary, public authorities, prosecutors, Soviet legislation, Russian Empire.Постановка проблеми.

Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав і свобод, законних інтересів. Досягненню мети судового захисту служить й інститут участі в цивільному процесі осіб, які виступають від свого імені, але на захист прав та законних інтересів інших осіб. Значимість вивчення зазначеного інституту цивільного судочинства, пояснюється тим, що діяльність органів державної влади - це додатковий засіб реалізації прав матеріально-зацікавлених осіб й одна з гарантій їх захисту.

Відмінною рисою цивільних прав є те, що вони належать людині та громадянину, але їх реалізація залежить від самої людини, адже ніхто не може примусити особу пред'явити позовну заяву до суду та ініціювати відкриття провадження по цивільній справі.Зазначене теоретичне положення знайшло своє закріплення і у законодавчих актах кожного історичного періоду державотворення, зокрема згідно Статуту цивільного судочинства закріплювалося, що судові органи не можуть приступати до відкриття провадження інакше як за клопотанням зацікавленихосіб, права яких оспорюються, не визнаються, або порушуються.

Теорія цивільного процесуального права, в аспекті здійснення цивільного процесу на території України за часів дореволюційної Росії не була значновідомою в контексті захисту прав та законних інтересів інших осіб. Найбільш розповсюдженим способом захисту прав і законних інтересів інших осіб,була діяльність у цивільному судочинстві органів прокуратури.

У правничо-наукових дослідженнях, які стосувалися проблематики участі у цивільному судочинстві органів державної влади, зокрема органів прокуратури, не приділялося особливої уваги аналізу історико-правових аспектів функціонування прокуратури крізь призму участі у цивільному судочинстві, що особливо актуально в період реформування цивільного судочинства.

Стан дослідження. Органи прокуратури як учасники цивільного судочинства в тій чи іншій мірі були предметом дослідження в роботах різних вчених таких як М.І. Бородін, М.М. Васильченко, С.В. Васи- лєв, І.А. Ходаковський та ін.

Водночас історико-методологічні аспекти становлення розвитку та становлення інституту участі у цивільному судочинстві прокуратури на території України за законодавством Російської імперії вченими не досліджувалося.

Внаслідок чого, метою статі є дослідження історії становлення та розвитку органів прокуратури як учасників цивільного судочинства за законодавством Російської імперії.

Виклад основного матеріалу. Прокурорський нагляд був заснований у Російській імперії за часів Петра І для порушення окремих справ. Саме із цією метою були засновані «фіскали», головним обов'язком яких було порушення кримінального переслідування у справах, в яких не було «чолобитника» (позивача), а також з метою викриття таких злочинів як: хабарництво, порушення державних інтересів, господарські злочини тощо. В обов'язки прокурорів ставилося спостереження за діяльністю колегій, а також за діяльністю фіскалів. Згодом, окремими постановами були внесені зміни воргані- зацію діяльності установ прокуратури, тому що вони не могли впоратися з настільки надмірними функціональними обов'язками. Тому, як стверджували окремі науковці, розробники Статутів 1864 року звільнили прокуратуру від побічних обов'язків, поклавши на неї обов'язок участі в процесі [1, с. 90].

Основною формою цивільного судочинства за Статутами 1864 року вважався змагальний процес, тому доручення всіх спірних цивільних справ у спостереження прокурорського нагляду було некорек- тниміз принципами змагального процесу. Внаслідок чого участь прокурора визнавалася тільки в цивільних справах, що вимагають особливого урядового піклування [2, с. 116-120].

Необхідність допущення осіб прокурорського нагляду пояснювалася тим, що в деяких справах інтереси осіб не могли бути захищені особисто самими потерпілими (малолітніми, божевільними, справи юридичних осіб, пов'язані зказенним інтересом). У цих справах прокуророві ставилося в обов'язок захищати саму силу закону. Прокурор розглядався як представник точного розуму діючих законів і захисник, в ім'я закону, осіб: юридичних або фізичних, які в силу певних обставин, не могли самостійно розпоряджатися своїми правами та відстоювати свої законні інтереси у суді при розгляді цивільної справи [3, с. 85].

Як правило, прокурор вступав в процес як «другорядна особа», представляючи суду обгрунтуваль- ний висновок, але як виняток міг вважатися і «головною стороною», окрім того мав можливість брати участь як у позовному провадженні, так і в охоронному судочинстві.

В цивільному судочинстві прокурор міг уособлювати статуспозивача. Це допускалося у шлюбних справах, справах про законність народження, в яких не було відповідача. Але, найбільш поширені були випадки участі прокурора в охоронному судочинстві. Так, в розділі п'ятому «Об удостоверении в безвестном отсутствии» Статуту 1864 року закріплювалося, що кожен, у кого є підстави вважати особу, до майна якої він має відношення, безвісно відсутньою, а також представники прокурорського нагляду можуть просити Окружний суд вжити заходи щодо охорони такого майна.В інших розділах процесуального законодавства зазначалося, що зазначені справи можуть бути ініційовані шляхом пред'явлення позову родичами чи близькими особами, або прокурором. Суд, отримавши матеріали вирішував питання щодо розгляду справи про оголошення особи безвісно відсутньою та встановлення опіки над майном за проханням приватних осіб, а також за зверненням органів прокурорського нагляду. Суб'єкти прокурорського нагляду мали право прохати суд оголосити особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою, одночасно прокурор міг звернутися до суду і з метою захисту й охорони майна божевільних осіб [4, с. 429].

Суб'єкти прокурорського нагляду давали висновки по деяким категоріям справ. Наприклад, передбачалося, що прокурор надає свій висновок в наступних випадках:1) у справах казенних установ;

2) у справах земських установ, міських і сільських товариств; 3) у справах осіб, які не досягли повноліття, безвісно відсутніх, глухонімих і божевільних; 4)з питань про підсудність; 5) у спорах про підробку документів і взагалі у випадках, коли в цивільній справі виявляються обставини, які підлягають розгляду в рамках кримінальної справи; 6) на прохання суддів; 7) у шлюбних справах про законність народження; 8) на прохання про видачу свідоцтв на право бідності; 9) у справах про стягнення винагороди за шкоду і збитки, заподіяні розпорядженнями посадових осіб адміністративного відомства, а також стягнення збитків з чинів судового відомства.

Висновок прокурор надавав також у цивільних із змішаним майновим та громадським інтересом: справи, які стосувалися діяльності скарбниці, сільських товариств, шлюбного союзу та питань усунення суддів. Цікаво, що підпорядкування справ скарбниці загальному цивільному процесу, але під наглядом прокурорів, було здійснено з метою посилення захисту прав і законних інтересів самої скарбниці щодо неправомірних посягань з боку приватних осіб [5, с. 1131-1132].

Окремоїувагизаслуговують цивільні справи приватних осіб, яких держава брала під особливу опіку, наприклад при розробці цивільно-процесуального законодавства існували пропозиції виключити прокурора із числа осіб, які зобов'язанні надати висновок по даним категоріям справ в силу наявності у таких осіб опікунів чи піклувальників, але зазначені пропозиції були відхилені. У кінці ХІХ ст. стверджувалося, що «малолітній, в силу певних законів природи не може захищати свої права перед судом. Опікун, нерідко байдуже ставиться до нехтування правами малолітнього, може бути не обізнаним із усіма обставинами справи та, власне, діяти всупереч інтересів малолітнього відстоюючи лише власні інтереси. Суд в силу наявності принципу змагальності не може проявляти активність щодо захисту інтересів окремої сторони, а тому без участі прокурора розгляд таких справ є неможливим» [6, с. 145-147].

Як зазначали окремі науковці, обов'язок піклуватися щодо захисту майнових і особистих прав громадян має покладатися на державу. Внаслідок чого, залучення органів влади в інтересах слабких і позбавлених можливості захищати власні права та законні інтереси є виправданою тенденцією.Але для досягнення успішних результатів в зазначених аспектах, необхідно вдаватися до більш ефективних заходів, аніж номінальна участь прокурора у цивільному судочинстві. Критика багато в чомупояснюва- лася розчаруванням суспільства діяльністю прокурора в цивільному процесі, в таких справах як захист інтересів і фізичних осіб, і скарбниці [7, с. 348].

Усвідомлення зазначених обставин було очевидним у суспільстві, адже у 1910 р. Міністерством юстиції було запропоновано законопроект, який пропонував відмовитися від участі прокурора в цивільному процесі, але прихильників таким ініціативам не знайшлося.

Однак, законом від 09 травня 1911 р. діяльність прокурора в цивільному процесі була значно обмежена внаслідок скасування окремих норм процесуального законодавства, які передбачали обов'язковість висновку прокурора у справах щодо осіб, які не досягли повноліття, глухонімих, божевільних та у справах казенного управління. Нова редакція процесуального законодавства передбачала перелік справ за якими висновок прокурора був обов'язковим, зокрема це справи: 1) з питань про сперечаннях між судовими і урядовими установами; 2) у спорах про фальсифікації; 3) у шлюбних справах щодо законності народження, вяких немає відповідача; 4) справи про стягнення винагороди за шкоду і збитки, заподіяні розпорядженнями посадових осіб адміністративних і судових відомств [8, с. 363-364].

Таким чином, із даного переліку були виключені справи скарбниці і приватних осіб (малолітніх, божевільних йін.), а охорона законних інтересів даних категорій громадян мала здійснюватися опікунськими установами.

Як зазначав В.М. Гордон, «у випадках виникнення суперечності між інтересами малолітнього і опікуна, слід повідомити про це опікунській установі. Остання має звільнити опікуна, хоча б на деякий час, від його опікунських обов'язків і призначити опікуном для захисту інтересів опікуваного іншу особу» [7, с. 366].

Окремі категорії цивільних справ, які стосувалися прав та законних інтересів скарбниці були позбавлені участі прокурора, оскільки такі установи завжди мали відповідного юрисконсульта, або присяжних повірених, які мали можливість захищати скарбницю у суді, а, отже, доцільність участі прокурора нівелюється.

Перелік справ, у яких участь прокурора була обов'язковою для направлення до цивільної справи висновку, не був вичерпним, внаслідок чого останній мав право надавати висновок по таких справах як: визнання особи безвісно відсутньою; узаконення чиусиновлення дітей; марнотратство; визнання особи божевільною.

Крім участі прокурорів у процесуальному законодавстві дореволюційної Росії, можна було зустріти й інші випадки захисту прав та законних інтересів інших осіб, наприклад справи про марнотратство розпочиналися волосними судами: 1) за клопотанням родичів або близьких осіб; 2) за заявами посадових осіб селянських установ і селянського управління; 3) інших осіб, що передбачалося у законі «Об учреждении опек над сельскими обывателями вследствие расточительности» від 18 травня 1911 р. [9, с. 1442].

Окрім того, розглядаючи основоположні правові норми зазначеного періоду в контексті цивільного судочинства, доцільно звернути увагу, що законодавець не визначав інститут прокуратури як суб'єкт, який сприяє забезпеченню соціально-незахищених верств населення права на судовий захист, хоча теорія процесуального права звертала увагу на доступності судового захисту для даної категорії осіб відзначаючи їх процесуальну нерівність.

Як стверджував відомий цивіліст Є.М. Вась- ковський, «для суспільства дійсно важливо, щоб перемогу здобула саме права сторона, але якщо сторони нерівні: одна сторона - освічена особа, а інша - неписьменний селянин, то очевидно, що сильний переможе, а це не є справедливістю. Для усунення нерівності сторін, правники вбачали два шляхи розв'язання даної проблеми: перший - надання суду з метою встановлення матеріальної істини по справі певної кількості доказів, другий - можливість ведення цивільних справ в інтересах малозабезпечених осіб іншими особами такими як: присяжні повірені, які надавалися на безоплатній основі» [1, 120].

Висновок

цивільне судочинство прокуратура

Підбиваючи підсумки можна зробити висновок, що за загальним правилом захист інтересів фізичних осіб здійснювалося у цивільному судочинстві як самостійно, так і за допомогою представництва.

Цивільно-процесуальне законодавство дореволюційної Росії передбачало поодинокі випадки участі у процесі інших осіб з метою захисту прав і свобод людини і громадянина. Нечисленність таких цивільних справ, відсутність чітких процесуально-правових норм, які б регулювали процесуальне положення органів державної влади, дозволяє стверджувати, що інститут участі прокурора у цивільному судочинстві за часів Російської імперії як інститут цивільного судочинства лише починав зароджуватись.

Діяльність органів державної влади з метою захисту прав і законних інтересів інших осіб у цивільному судочинстві здійснювалася через участь прокуратури за результатами здійснення наглядових функцій, а його участь - це виняткові обставини серед загального процесуального порядку.

Список використаних джерел

1. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса. Москва : Изд. Бр. Башмаковых. 1917. 429 с.

2. Нефедьев Е.А. Учебник русского гражданского судопроизводства. Москва : Тип. Московского Императорского университета. 1908. 404 с.

3. Гражданский процесс. / под ред. В. Мусина, Н. Чечиной, Д. Чечота. Москва : ПБОЮЛ Гриженко. 2001. 544 с.

4. Практ. коммент. основных полож. Устава гражд. судопр-ва : (Ст. 1-28 действующего устава и 1-36 ст. проекта нового устава) / сост. В.Л. Исаченко, тов. обер-прокурора Гражд. кассац. деп. Правительствующего сената. Санкт-Петербург : тип. М. Меркушева, 1904. 591 с.

5. Устав гражданского судопроизводства с законодательными мотивами, разъяснениями Правительствующего Сената и комментариями русских юристов, извлеченными из научных и практических трудов по гражданскому праву и судопроизводству (по 1 февраля 1912 года) / сост. И.М. Тютрюмов. Санкт-Петербург : Законоведение, 1912. 1984 с.

6. Учебник русского гражданского судопроизводства. Сочинение И. Энгельмана, заслуженного профессора. Типография К. Маттисена. Юрьев, 1899. 358 с.

7. Гордон В. Устав гражданского судопроизводства с систематизированным собранием законодательных мотивов ко всем узаконениям и разъяснениями Правительствующего Сената и Министерства юстиции. Санкт-Петербург, 1914. 1236 с.

8. Учебник русского гражданского судопроизводства. Санкт-Петербург : тип. М. Меркушева. 1913. Т XIX. 411 с.

9. Малышев К.И. Курс гражданского судопроизводства. Рига, 1923. Т 2. 1836 с.

Размещено на Allbest.ru