Поняття та значення захисту прав та інтересів відповідача в цивільному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття та значення захисту прав та інтересів відповідача в цивільному процесі

Лабань О.О.,

головний спеціаліст відділу розгляду звернень та надання публічної інформації секретаріату

Касаційного адміністративного суду апарату Верховного Суду

Наукова стаття присвячена дослідженню загальних положень про поняття та значення захисту прав та інтересів відповідача у цивільному процесі. Автор наголошує на тому, що право на судовий захист потрібно ідентифікувати як окреме суб'єктивне цивільне право, яким наділений як позивач, так і відповідач. Однак таке право для вказаних осіб має різний зміст і підстави виникнення, які, при цьому, не змінюють природи даного права як елемента єдиного права на судовий захист. Автор стверджує, що відповідач може реалізувати своє право на судовий захист тільки в умовах процесу, що виник з ініціативи позивача. Права відповідача можна вважати захищеними тоді, коли в результаті розгляду спору суд виносить рішення про відмову в задоволенні позову. Також у дослідженні автор доходить висновку, що принцип рівності сторін у цивільному процесі означає закріплення в законі рівних процесуальних прав, покладання на сторони рівних процесуальних обов'язків, надання сторонам однакових можливостей для здійснення процесуальних прав і обов'язків.

На підставі аналізу норм цивільного процесуального законодавства автор доводить, що ним закріплено низку правил, що регулюють процесуальне становище відповідача, права і обов'язки, що належать йому, та порядок їх здійснення, що забезпечує належний захист інтересів відповідача при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Автор стверджує, що одним з головних складників судового механізму захисту прав і законних інтересів відповідача є набір процесуальних засобів, за допомогою яких він протистоїть позивачеві в суді. Специфіка судового механізму захисту прав відповідача порівняно з відповідним механізмом, що є у розпорядженні позивача, полягає в тому, що вказані учасники цивільного процесу, хоча і займають рівне правове становище в суді, але використовують неідентичні правові засоби захисту.

Ключові слова: відповідач, цивільний процес, захист, позивач, судовий розгляд, судове рішення.

Concept and significance of the protectionof rights and interests of defendant in civil process

The scientific article is devoted to the study of general provisions on the concept and meaning of the protection of the rights and interests of the defendant in the civil process. The author emphasizes that the right to a judicial remedy must be identified as a separate subjective civil right, which is vested in both the plaintiff and the defendant. However, such a right for these persons has different content and grounds of origin, which do not, however, change the nature of this right as an element of a single right to judicial protection. The author argues that the defendant can exercise his right to judicial protection only in the context of a proceeding initiated by the plaintiff. The rights of the defendant can be considered protected when, as a result of the dispute, the court makes a decision refusing to satisfy the claim. In the study, the author concludes that the principle of equality of arms in civil proceedings means the consolidation of equal procedural rights in the law, entrusting parties with equal procedural obligations, giving parties equal opportunities to exercise procedural rights and obligations.

Based on the analysis of the rules of civil procedural law, the author proves that he enshrines a number of rules governing the defendant's procedural position, the rights and obligations that belong to him, and the procedure for their implementation, which ensures the proper protection of the defendant's interests in the administration of justice in civil cases. The author argues that one of the main components of the judicial mechanism for the protection of the rights and legitimate interests of the defendant is a set of procedural means by which he opposes the plaintiff in court. The peculiarity of the judicial mechanism of the defendant's rights protection compared to the corresponding mechanism available to the plaintiff is that the said participants of civil proceedings, although occupying equal legal position in court, but use non-identical legal remedies.

Key words: defendant, civil process, defence, plaintiff, litigation, court decision.

На сучасному етапі розвитку української держави в умовах реформування національного механізму захисту прав та інтересів осіб, запровадження цивільним процесуальним законодавством таких основоположних принципів, як змагальність, дис- позитивність та рівність сторін, дуже гостро постає проблема забезпечення реального здійснення фізичними та юридичними особами права на судовий захист. З цієї причини на перший план виступають питання не тільки ефективної правової регламентації правового статусу сторін як основних учасників процесу, але й наділення їх відповідними засобами захисту своїх інтересів у суді та дієвості таких засобів.

Традиційно в доктрині цивільного процесуального права велика кількість досліджень присвячена процесуальному статусу позивача, водночас ролі та повноваженням відповідача приділяється значно менша увага.

Разом з тим згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст. 55 Конституції України передбачає захист прав і свобод людини і громадянина судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Тому весь комплекс питань, пов'язаних із правовими заходами захисту прав та інтересів відповідача, є досить важливими та своєчасними.

Проблематику захисту прав сторін загалом та відповідача зокрема в тій чи іншій мірі досліджувалось такими процесуалістами як Г.О. Аболонін, Д.Б. Абу- шенко, В.К. Адамович, М.Т. Арапов, Л.І. Ані- сімова, А.Н. Балашов, С.С. Бичкова, Г.Д. Васильєва, М.А. Вікут, Н.М. Васильченко, М.А. Гурвич, П.П. Колєсов, І.С. Комаров, Г.В. Молєва, Н.І. Клейн, І.П. П'ятилєтов, М.В. Сидоренко, Н.М. Трашкова В.І. Тертишніков, К.С. Юдельсон Т.Б. Юсупов, В.В. Ярков та інші.

Захист прав та інтересів відповідача можна визнати цілеспрямованою діяльністю відповідача в умовах правового конфлікту, який виникає і розвивається в межах позовного провадження. На думку Н.М. Трашкової, дослідження конфлікту показує, що виникнення діяльності із захисту є закономірним наслідком наявності між позивачем та відповідачем спору, протиріччя, захисна реакція в якому - природний прояв реакції відповідача, який прагне до захисту своїх інтересів від претензій з боку позивача [1, с. 32]. Саме поняття захисту як діяльності слід розглядати як первинну базову категорію, що характеризує очікувану реакцію сторони, що не є ініціатором спору. Тобто, іншими словами, потреба відповідача у захисті проти поданого позивачем позову цілком закономірна і обумовлена не тільки нормами права, але й поведінкою в умовах конфліктної ситуації.

Відповідачем є одна із сторін цивільного судочинства. М.М. Васильченко виділяв три групи авторів, що визначають поняття відповідача. До першої групи зазначений науковець відносив авторів (С.М. Абрамов, Я.Л. Штутін), які під відповідачем розуміли особу, яка притягається судом до відповіді у зв'язку з тим, що вона порушила або оспорює суб'єктивні цивільні права або законні інтереси позивача [2, с. 23]. Недолік такого визначення очевидний, зважаючи на те, що з такого визначення можна зробити висновок, що рішення про винуватість відповідача приймається вже в момент залучення його до процесу, що не відповідає дійсності.

До другої групи належать автори (Д.М. Чечот, О.А. Мельников, М.А. Гурвич), які відповідачем визнавали особу, яка, на думку позивача, порушила чи оскаржила його суб'єктивне матеріальне право або законний інтерес [2, с. 24]. Вчені-процесуалісти, яких Н.М. Васильченко відніс до третьої групи, вважають, що відповідач - це особа, яка визначена позивачем і яка притягається до відповідальності перед ним [2, с. 24].

На думку Н.М. Васильченка, відповідачем слід називати таку особу, яка притягається позивачем або іншим уповноваженим суб'єктом до відповідальності за пред'явленим позовом в зв'язку з тим, що вона, на думку зазначених осіб, порушила право позивача або його оскаржує. Таке визначення можна обґрунтувати тим твердженням, що фактично відповідач по справі в цивільному процесі з'являється шляхом вказівки на нього позивача при зверненні до суду з позовною заявою. Однак дуже часто будь-яка особа вказується позивачем в позовній заяві як відповідач помилково. Позивач завжди вказує на особу, що ймовірно порушила його право. Саме в цей момент і можлива помилка позивача: щодо вказаної ним як відповідача особи виключається припущення про те, що вона є суб'єктом спірного матеріального правовідношення, яке є предметом судового розгляду. У такому випадку відсутня матеріально-правова підстава участі суб'єкта як відповідача в процесі.

Отож, очевидним є той факт, що першопочатково спір виникає саме в матеріально-правових відносинах, а згодом вирішується або зусиллями самих суб'єктів, або за допомогою передачі спору на розсуд і вирішення суду [3, с. 93].

У зв'язку з цим важливо визначити поняття та зміст права на судовий захист відповідача та виявити принцип рівності сторін в контексті захисту прав та інтересів відповідача в цивільному процесі. Слід зазначити, що розуміння сутності права на судовий захист в науці далеко неоднозначно. У най- загальнішому вигляді право на захист в суді може розглядатися або як самостійне суб'єктивне право, законодавчо встановлена можливість уповноваженої особи використовувати спеціальні заходи правоохоронного характеру [4. с. 160] або тільки як одна з правомочностей, наданих володільцю суб'єктивного цивільного права (разом із правом на власні дії і на дії зобов'язаних осіб) [5, с. 107].

Більш доцільно право на судовий захист розглядати як самостійне суб'єктивне право. Необхідно погодитись з точкою зору Н.М. Трашкової, що інше уявлення про зазначене право невірне хоча б тому, що в ситуації, коли позивач висуває необгрунтовані вимоги або в дійсності не володіє суб'єктивним матеріальним правом, суд однак зобов'язаний захистити порушені права та законні інтереси відповідача, за допомогою відмови позивачу в позові [1, с. 20].

Основне пояснення універсальності права на судовий захист полягає в спірності правовідносин, що є предметом судового розгляду, на момент звернення до суду і до постановления судового рішення. Саме наявність спору між сторонами пояснює необхідність залучення ресурсу судової влади для надання спірним відносинам властивості визначеності. Спірність також обумовлює і надання сторонам рівних можливостей в доступі до процедури вирішення спору.

Право відповідача на захист в цивільному процесі, безумовно, має деякі особливості порівняно з правом позивача на судовий захист, які, при цьому, не змінюють природи даного права як елемента єдиного права на судовий захист. Так, основна відмінність полягає, перш за все, в тому, що відповідач може реалізувати своє право на судовий захист тільки в умовах процесу, що виник з ініціативи позивача. Тобто, відповідне право відповідача можна назвати свого роду наслідком реалізації позивачем права на судовий захист. Однак, така особливість не свідчить про вторинність права відповідача, не применшує його значущості, оскільки саме виникнення потреби в захисті у відповідача викликано фактом звернення позивача до суду - в разі незвернення останнього з позовом потреба в захисті об'єктивно б була відсутня. Крім того, право відповідача на захист має специфічні засоби реалізації порівняно з аналогічним правом позивача.

Отже, судовий захист позивача виявляється в тому випадку, коли правозастосовний акт визнає і відновлює його ж порушені чи оспорювані матеріальне право або законний інтерес. У свою чергу, права відповідача можна вважати захищеними тоді, коли в результаті розгляду спору суд виносить рішення про відмову в задоволенні позову.

Реалізація права відповідача на судовий захист має свою специфіку, яка обумовлюється процесуальної роллю особи, до якої пред'явлено матеріально- правову вимогу, що має бути вирішена юрисдикцій- ними органами в межах цивільної справи. На таку специфіку неодноразово зверталася увага в юридичній літературі, що присвячена дослідженню проблем цивільного процесу. її суть полягає в тому, що відповідач по суті є лише ймовірним суб'єктом спірного матеріального правовідношення між позивачем і відповідачем. Як переконує І.С. Комаров, в процесі розгляду прави може з'ясуватися, наприклад, що:

1) правовідносини, на які вказує позивач як підставу для позову між позивачем та відповідачем, відсутні, наприклад, в силу того, що договір, на який посилається позивач, нікчемний або неукладений;

2) позивач не є володільцем прав або законних інтересів, на які він вказує як на порушені чи оспорювані;

3) відповідач не наділеним законом або договором тими обов'язками, на які вказує позивач в силу того, що вони покладені на іншу особу або взагалі відсутні тощо [6, с. 67].

На думку Н.М. Трашкової, відповідач прагне до припинення правового конфлікту, що в межах цивільного процесу можливо в таких формах:

1) без постановлення рішення суду по суті спору;

2) шляхом постановлення рішення суду по суті спору [1, с. 34].

При цьому найближчою метою діяльності відповідача по захисту є припинення правового спору до розгляду його по суті, якщо ж її досягти не вдається, то мета змінюється шляхом відмови позивачу в задоволенні позову за результатами його розгляду.

У зв'язку із вищевикладним, важливо встановити чи зберігається принцип рівності сторін за умови, що кожна із них має право на судовий захист у відповідному змісті.

Рівноправність сторін в цивілістичному процесі є важливою умовою їх справедливого змагання перед суддею. Тільки рівність осіб може привести суддю до досягнення істини при вирішенні справи. З цієї причини рівноправності відведено місце принципу в галузі процесуального права.

Принцип процесуальної рівності сторін знаходить свою реалізацію в умовах суворого дотримання принципів диспозитивності, змагальності, об'єктивної істини. Протилежність матеріально- правових інтересів сторін не породжує нерівності сторін у процесуальних правах. Закон, встановлюючи рівні процесуальні права і обов'язки позивача і відповідача, забезпечує рівну можливість сторін на судовий захист, на відстоювання своєї правової позиції у справі. У загальному вигляді, як нам видається, зміст принципу рівності сторін у цивільному процесі варто відобразити в таких засадах:

а)принцип рівності сторін у цивільному процесі означає закріплення в законі рівних процесуальних прав;

б)покладання на сторони рівних процесуальних обов'язків;

в)надання сторонам однакових можливостей для здійснення процесуальних прав і обов'язків;

г)неупереджене, об'єктивне ставлення суду до предмету спору і результатів його вирішення при здійсненні всіх процесуальних дій, спрямованих на повне, всебічне з'ясування всіх обставин справи, суб'єктивних матеріальних прав і обов'язків сторін.

Принцип процесуальної рівності сторін перебуває у тісному зв'язку з принципами диспозитив- ності, змагальності та доступності судового захисту і є дієвою гарантією захисту інтересів відповідача.

Вивчення змісту Цивільного процесуального кодексу України дає підстави зробити висновок, що законодавство закріплює цілу низку правил, що регулюють процесуальне становище відповідача, права і обов'язки, що належать йому, та порядок їх здійснення.

Все це забезпечує належний захист інтересів відповідача при здійсненні правосуддя у цивільних справах. Цивільне процесуальне законодавство забезпечує відповідачу повну можливість самому і за активного сприяння суду здійснювати захист проти пред'явленого позову, протистояти позивачеві, захищаючи свої інтереси.

Норми ЦПК України, визначаючи правове становище відповідача, розкривають його право захищатися проти позову та користуватися всіма процесуальними гарантіями при здійсненні цієї функції.

Таке право з'являється у відповідача, з моменту порушення справи і в процесі притягнення його як відповідача.

Аналіз норм, присвячених визначенню правового статусу відповідача, дозволяє зробити висновок, що правову основу правовідносин суду та відповідача складають процесуальні права відповідача захищатись проти позову з відповідним обов'язком суду сприяти здійсненню його законних прав та інтересів, а також дати правильну відповідь по суті пред'явлених до нього вимог в судовому рішенні.

Це право включає такі правомочності відповідача: бути обов'язково повідомленим про відкриття провадження у справі за позовом до нього, про призначення справи до розгляду; отримати копію позовної заяви та доданих до неї матеріалів, щоб знати про суть пред'явлених до нього вимог; отримати повідомлення про час і місце судового засідання з урахуванням забезпечення часу на підготовку до участі в розгляді справи, а також можливості подання письмових пояснень; подати свої докази, що обґрунтовують висунуті заперечення; брати участь в процесі особисто або через представника; оскаржувати право на позов як в матеріальному, так і в процесуальному сенсі; оскаржити постановлене рішення і звертатися про його перегляд у встановленому законом порядку; користуватися іншими правами, передбаченими цивільним процесуальним законодавством.

Очевидно, що однією з головних складових судового механізму захисту прав і законних інтересів відповідача є набір процесуальних засобів, за допомогою яких він протистоїть позивачеві в суді. Звісно ж, специфіка судового механізму захисту прав відповідача порівняно з відповідним механізмом, що є у розпорядженні позивача, полягає, перш за все, в тому, що вказані учасники цивільного процесу, хоча і займають рівне правове становище в суді, але використовують неідентичні правові засоби захисту.

При цьому під засобами захисту прав відповідача розуміються надані йому цивільним процесуальним законодавством можливості для відстоювання своєї правової позиції, спрямовані на припинення провадження у справі, відмову позивачу в позові повністю або в частині або винесення іншого бажаного для відповідача судового акту, а також в цілому на створення сприятливих умов участі відповідача в судовому розгляді.

Список використаних джерел

захист право цивільний процес

1. Трашкова Н.М. Защита ответчика в гражданском процессе : дисс. канд. юрид. наук : 12.00.15. М., 2009. 215 с.

2. Васильченко Н.М. Процессуальное положение ответчика в гражданском судопроизводстве. Харьков :Вища школа. Изд-во при Харьк. ун-те. 1979, 89 с.

3. Жеруолис И.А. Сущность советского гражданского процесса. Вильнюс : Изд-во «Минтис», 1969. 205 с.

4. Суханов Е.А. Гражданское право: в 2 т Том II. Полутом 1 : учебник / Отв. ред. проф. Е.А. Суханов. 2-е изд., перераб. и доп. М. : Издательство БЕК, 2000. 704 с.

5. Матузов Н.И. К вопросу о понятии субъективных прав граждан / Развитие прав граждан СССР и усиление их охраны на современном этапе коммунистического строительства. Саратов, 1962. С. 102-107.

6.Комаров И.С. Защита ответчика против иска в гражданском и арбитражном процессе : дис. ... канд. юрид. наук. Екатеринбург, 2012. 221 с.

Размещено на Allbest.ru