Ґенеза розвитку органів адвокатського самоврядування в Західній Європі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут права імені князя Володимира Великого Міжрегіональної Академії управління персоналом

Ґенеза розвитку органів адвокатського самоврядування в західній європі

Гвоздій В.А., аспірант кафедри адміністративного, фінансового і банківського права

Анотація

У статті визначено на основі вивчення історичних і правових джерел етапи розвитку правоохоронних органів у державах Західної Європи.

У статті передбачено, що реформування правоохоронних і правозахисних органів України, протидія корупції, підвищення рівня захисту прав і свобод людини і громадянина - усе це потребує ефективного функціонування органів правового самоврядування. Для розроблення науково-методичної бази їхнього функціонування доцільно звернутися до аналізу досягнень аналогічних структур держав стабільної демократії, у яких органи адвокатського самоврядування існували протягом багатьох століть. Поінформованість про кращі досягнення закордонного досвіду може бути корисна для розроблення моделі вдосконалення діяльності національних правоохоронних органів.

Автор досліджує особливості функціонування органів адвокатського самоврядування античного періоду, середньовіччя і нового століття. Особлива увага приділяється розвитку органів самоврядування Великобританії.

У статті визначено періодизацію розвитку правоохоронних органів держав Західної Європи й особливості цих етапів. Перший етап охоплює період від середньовіччя до середини XIX століття, його особливості такі: 1) органи адвокатського самоврядування створені в окремих країнах; 2) спочатку вони були національними релігійними організаціями при парафіяльних храмах; 3) метою їхньої появи була взаємодопомога і навчання нових членів; 4) їхня діяльність регулюється внутрішніми правилами, заснованими на звичайному праві. Другий етап почався в середині XIX століття і продовжується до цього дня. До його особливостей варто віднести такі: 1) формування правоохоронних органів має загальний і повсюдний характер; 2) органи адвокатського самоврядування формуються за ініціативою самих адвокатів із подальшим наданням легітимності державою; 3) їхньою метою є захист спільних професійних інтересів, вирішення питань, пов'язаних із професійною дисципліною, і підвищення кваліфікації юристів; 4) існує законодавче регулювання їхньої діяльності та наявність відповідних гарантій із боку держави.

Ключові слова: органи адвокатського самоврядування, адвокат, адвокатська діяльність, ґенеза розвитку, історичні етапи.

Abstract

THE GENESIS OF THE DEVELOPMENT OF ADVOCATE SELF-GOVERNMENT IN WESTERN EUROPE

In the article was determined on the basis of a study of historical and legal sources, the stages of the development of law-enforcement bodies in the states of Western Europe.

The article stipulates that reforming the law enforcement and human rights bodies of Ukraine, counteracting corruption, increasing the level of protection of human and citizen's rights and freedoms all need effective functioning of the bodies of legal self-government. In order to develop a scientific and methodological basis for their functioning, it is advisable to turn to the analysis of the achievements of similar structures of states of stable democracy, in which the bodies of advocate self-government have existed for many centuries. Awareness of the best achievements of foreign experience can be useful for developing a model for improving the activities of national law bodies.

The author explores the peculiarities of the functioning of the bodies of advocate self-government of the ancient period, the Middle Ages, and the New Age. Particular attention is paid to the development of the UK self-governing bodies.

The article defines the periodization of the development of law-enforcement bodies of the states of Western Europe and defines the peculiarities of these stages. The first stage covers the period from the Middle Ages to the middle of the XIX century, and its features are: 1) bodies of advocate self-government were established in individual countries; 2) originally they were national religious organizations at parish temples;

the purpose of their education was mutual assistance and training of new members; 4) their activities were governed by internal rules based on customary law. The second stage began in the middle of the XIX century and continues to this day. Its features should include the following:

the formation of law-enforcement bodies is general and ubiquitous; 2) bodies of advocate self-government are formed at the initiative of the attorneys themselves, with subsequent granting of legitimacy by the state; 3) the purpose of their education is to protect common professional interests, to resolve issues related to professional discipline and to improve the qualification of lawyers; 4) there is a legislative regulation of their activities and the availability of appropriate guarantees from the state.

Key words: bodies of advocate self-government, lawyer, advocacy, genesis of development, historical stages.

Постановка проблеми

Реформування правоохоронних і правозахисних органів України, протидія корупції, підвищення рівня захисту прав і свобод людини і громадянина потребують ефективної роботи органів адвокатського самоврядування. У свою чергу, для вироблення міцного науково-методологічного підґрунтя їх функціонування доцільно звернутися до аналізу здобутків аналогічних структур держав так званої сталої демократії, у яких органи адвокатського самоврядування існують вже багато століть. Усвідомлення кращих здобутків закордонного досвіду може бути корисним для вироблення моделі вдосконалення діяльності національних органів адвокатського самоврядування.

Аналіз публікацій, у яких започатковано розв'язання задекларованої проблематики

Проблематиці організації органів адвокатського самоврядування у країнах Західної Європи присвячували свої роботи такі вчені, як: В. Анісимов, Т Апарова, Г Дж. Берман, А. Богма, Т Вільчик, С. Деханов, Е. Дженкс, М. Кузінс, К. Коркос, Р. Мюллерат, Г Нердрум, Ф. Тейтжен і багато інших. Водночас питання, пов'язані з ґенезою розвитку вказаних органів, ще недостатньо висвітлені, що зумовлює актуальність цієї статті.

Мета статті - на підставі дослідження історико-пра- вових джерел визначити етапи розвитку органів адвокатського самоврядування в державах Західної Європи.

Виклад основного матеріалу

Уважається, що перші адвокати виникли ще за часів племінних відносин, коли врегулювання суперечок між членами племені спричиняло необхідність виконання вождем функцій, подібних до правосуддя. Водночас у нього існували радники, які інформували його про суть конфлікту та давали поради щодо ситуації. З іншого боку, родичі та знайомі сторін, так звана родинна адвокатура, висловлювали свої думки на користь кожної сторони конфлікту. Отже, уважається, що поява адвокатури тісно пов'язана з появою перших паростків судової системи [1]. На слушну думку французького судді та дослідника історії права та судової системи першої половини ХІХ ст. Ж.-Б. Грелле Дюмазо, адвокатура виникла з першим процесом і першим судом [2]. Паростки інституту адвокатури також відомі у Стародавній Індії, Давньому Єгипті, Давній Юдеї тощо.

Демократичний устрій, розвиток ораторського мистецтва, усність і публічність розгляду справ судами, панування змагального принципу як у цивільному, так і у кримінальному процесах сприяли умовам для виникнення адвокатури в Давніх Атінах. Для осіб-учасників судової справи, які не мали таланту красномовства, промови складали рідні й друзі. Пізніше складання таких промов (так званих логографів) стало зайняттям особливого прошарку осіб, які називалися логографами чи диктографами. Першим професійним логографом уважається Антифон (V ст. до н. е.), який, за словами Амміана Марцелліна та Плутарха, увів звичай брати плату за складення судових промов. Серед відомих логографів були Лізій, Ісократ, Есхіл і Демосфен. Однак вони не брали участі в судовому засіданні, тому не могли заперечувати вимоги обвинувача чи позивача безпосередньо. Поруч із логографами розвивався усний захист, у вигляді спочатку родинної адвокатури, а потім договірної [3, с. 118].

Однак уважається, що батьківщиною сучасної адвокатури, як і права загалом, став Давній Рим. Сам термін «адвокат» має латинське походження (advocatus, від advoco - «закликаю», «запрошую») [4, с. 13]. У давнину римському громадянину було надано право представляти себе в суді як безпосередньо, так і через свого представника, якого якраз «запрошували». Спочатку римляни називали адвокатами родичів і друзів учасника процесу, яких він просив супроводжувати його на суд. Тільки за часів імперії цей термін став застосовуватися до судових захисників [5]. Після періоду родинної адвокатури настав час так званого інституту патронату. Відносини між патронами та клієнтами будувалися за аналогією з родинними стосунками. Клієнт, який обрав собі патрона із кровних римських громадян (патриції), приписувався до їхнього роду, до родового культу й отримував право називатися родовим іменем. Зв'язок із патроном уважався постійним і навіть спадковим, якщо клієнт умирав бездітним, то його майно переходило до патрона. У свою чергу, патрон мав захищати інтереси клієнта перед судом. Із часом відносини між ними втратили постійний і спадковий характер. Вони виникали лише під час процесу і припинялися разом із ним, а клієнт отримав право переходити до іншого патрона або мати декількох. Поступово, з появою писемного права та розширенням кола судового вирішення суперечок між громадянами, вивчення і застосування римського права стало доступним не лише для патриціїв, але й для всіх, хто бажав, адвокатура стала професійним заняттям [3, с. 118].

Уперше діяльність адвокатів зазнала правової регламентації у ІІІ ст. до н. е., коли у 204 р. до н. е. плебейською радою Республіканського Риму ухвалено законодавчий акт народного трибуна Маркуса Цінція Аліментуса (Marcus Cincius Alimentus) «Закон Цинція про подарунки та винагороди» (Lex Cincia de donationibus) - так званий «сумптуарний закон» проти розкоші. Зокрема, він передбачав оплату праці адвокатів, яким було заборонено брати або обумовлювати гонорар до початку розгляду справи [6, с. 317; 7, с. 215].

За часів Візантії римська адвокатура зазнала деяких змін. За кодексами Юстиніана адвокатська професія прирівнялась до державної служби. Кандидат мав закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл Константинополя, Риму або Бериту та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку за префектурами в порядку їх допуску до професії. Вони поділялися на два розряди: штатних та позаштатних. Перші мали право виступати в усіх судах, а другі практикували в нижчих судах. Штатні адвокати призначалися вищим адміністративно-судовим чиновником провінції або міста з-поміж позаштатних. Дисциплінарний нагляд за адвокатами здійснював правитель провінції. За професійні порушення, як-от: зрада клієнту, вимагання великих гонорарів, наклепи, накладалися дисциплінарні стягнення у вигляді штрафу, заборони займатися адвокатською практикою з виключенням зі списку. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували на початку розгляду кожної судової справи. Цією присягою адвокати зобов'язувалися докладати зусиль для того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватися від образливих висловів, крім того, йому заборонялося свідомо затягувати процес. До розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він уже міг ставити таку умову. Суддям та намісникам провінцій було заборонено зайняття адвокатською діяльністю [3, с. 119].

Зрозуміло, що саме римська система стала основою західноєвропейської адвокатури. Водночас у кожній країні протягом середньовіччя (У-ХУІ ст.) розвиток організації діяльності професійних адвокатів мав національні особливості. Так, наприклад, у Німеччині адвокатура була абсолютно вільною професією. Будь-яка особа могла отримати право на заняття адвокатською діяльністю на невизначений строк. За надання юридичних послуг була встановлена такса. У разі її порушення адвокат позбавлявся права практикувати, разом із клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню. У Франції необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Розмір гонорару міг обумовлюватись до початку процесу і перебував у межах такси, установленої законодавчими актами. Якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначався парламентом. В Англії особи, які виявили бажання присвятити себе адвокатській діяльності, мали пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії, через три роки отримували звання соліситорів, які не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчання вони перетворювалися на баристерів і отримували право практикувати [3, с. 120].

Загалом, характеризуючи організацію адвокатської діяльності, дослідники виокремлюють такі ознаки: «відсутність чіткої організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування із судом; дисциплінарна залежність від суддів; римська система визначення гонорару» [3, с. 120].

Незважаючи на питання, пов'язані з оплатою адвокатських послуг та вимог щодо освітнього рівня, діяльність адвокатів середньовічної Європи не мала нормативного врегулювання. Сам характер діяльності адвокатів не потребував від них будь-якої кооперації. Перші осередки організації, перші органи адвокатського самоврядування з'являються саме за тих часів.

Так, наприклад, у XIV ст. у Франції у складі релігійного братства св. Миколи (патрон юристів) утворилася спільнота адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном громади, були її представниками у відносинах з урядовими установами та захищали права і привілеї членів спільноти [3, с. 120].

Англосаксонська система поділу адвокатів на баристерів і соліситорів (що до цього часу має місце не лише у Великій Британії, але й в Австралії, Канаді тощо) сформувалась у XV ст. з появою соліситорів. Баристери стали об'єднуватись у професійні корпорації ще у XIII ст. (у так звані судові інни (Inns of Court), яких на той час існувало понад десять). Саме судові інни до цього часу є традиційною формою органів адвокатського самоврядування в Англії й Уельсі. У сучасній Великій Британії кожний баристер має бути членом однієї із чотирьох юридичних корпорацій - Лінкольнс-Інн (LincolnS Inn), Грейс-інн (Gray S Inn), Міддл-Темпл (Middle Temple) або Іннер- Темпл (Inner Temple). самоврядування корупція адвокатський свобода

Сама назва цих органів адвокатського самоврядування свідчить про первісну функцію цих об'єднань (у перекладі з англ. - «готель»). У готелях, розташованих у районі лондонського Сіті, у будівлях, збудованих лицарями-тампліє- рами, чинним адвокатам, суддям і студентам юридичних факультетів надавалось житло, та, що більш важливо, юридична підготовка. Вони до цього часу передусім відомі як «третій університет Англії». За назвою будівель отримали своє найменування адвокатські об'єднання. Так, Міддл-Темпл (Middle Temple) та Іннер-Темпл (Inner Temple) - це, відповідно, Середній та Внутрішній Храм лицарів-тамплієрів («храмовників»). Будівлі, що належать Лінкольнс-Інн (Lincoln s Inn), розташовані на землях, що частково належали єпископам Чичестера. Грейс-інн (Gray s Inn) - це колишня лондонська резиденція лордів Грей. Основні функції середньовічних судових іннів (Inns of Court) мають місце до теперішнього часу. Тобто в будівлях, що належать цим адвокатським органам самоврядування, їхнім членам надавалися житло та харчування, місце для проведення громадських заходів, право користуватись бібліотеками та каплицями асоціації тощо. Хоча інни припинили виконання функції з надання фахової освіти для баристерів, вони, як і раніше, залучають до своїх колегій кваліфікованих фахівців, надаючи їм виняткове право бути присутніми на слуханнях у вищих судових інстанціях; а за необхідності вони усувають своїх членів із посади за професійні проступки. Організаційна структура сучасних судових іннів (Inns of Court) має форму, що склалась із часів середньовіччя. Так, очолює кожний з іннів Скарбник (Treasurer), яким стає член об'єднання, який у попередньому році працював у спеціально відведеному для цього офісі (наприклад, це «Читач» (Reader) в Іннер- Темпл (Inner Temple) або «Майстер бібліотеки» (Master of the Library) у Лінкольнс-Інн (Lincoln S Inn) [8].

Судові інни (Inns of Court) ніколи між собою не були об'єднані, існують сьогодні як незалежні асоціації, діяльність яких регулюється звичаєм і правилами, установленими самими спільнотами. Інни протягом століть свого існування підтримують свій незалежний статус органу самоврядування, категорично заперечуючи, наприклад, юрисдикцію місцевої влади в особі лорд-мера Лондона. Водночас Міддл-Темпл (Middle Temple) і Іннер-Темпл (Inner Temple) користуються наданими століття тому королівськими привілеями. З ХІХ ст. судові інни (Inns of Court) сформували і зробили свій внесок у низку спільних органів із просування, навчання, регулювання і з питань, пов'язаних із професійною дисципліною, серед таких органів Рада судових іннерсов (Council of the Inns of Court), Рада колегій адвокатів (Bar Council) (або Генеральна рада колегії адвокатів (General Council of the Bar)), Рада з юридичної освіти (Council for Legal Education) (заснована в 1852 р. і скасована в 1997 р.). Хоча, за словами сера Роберта Мегаррі, «це просто сучасні версії древніх функцій» [8].

Крім того, із ХХ ст. окремі сфери діяльності органів самоврядування баристерів зазнають законодавчого врегулювання. Так, до ухвалення в 1919 р. Закону «Про дискваліфікацію за ознакою статі (виключення)» (Sex Disqualification (Removal)) жінки не допускалися в жодний із судових іннів (Inns of Court). Першою жінкою, яка стала членом однієї із цих чотирьох колегій адвокатів, була Айві Вільямс, прийнята до Іннер-Темпл (Inner Temple) у 1922 р. Дотепер жінки-адвокати залишаються в меншості, винятком стало обрання жінки скарбником Іннер-Темпл (Inner Temple) у 2008 р. [8].

У XVI ст. в Англії стався остаточний поділ між двома гілками адвокатів, і баристери припинили приймати у свої професійні товариства соліситорів. Останні також почали об'єднуватись в інни, але не судові, а канцелярські (Inns of Chancelery). Проте вони залишались пов'язаними з тим чи іншим органом самоврядування баристерів. Так, наприклад, інни (Inns) Кліффорда (Clifford S), Климента (Clement S) і Ліона (Lyon's) формально були пов'язані з Іннер- Темпл (Inner Temple). Члени судових іннів (Inns of Court) читали для соліситорів лекції та наглядали за діяльністю підлеглих канцелярських іннів (Inns of Chancelery). Водночас останнім було дозволено дотримуватися власних правил і звичаїв, зокрема мати свої особливі святкові дні. Вони так і не отримали права на надання ліцензій на практичну діяльність. У них відсутні власні каплиці, значні юридичні бібліотеки та фонди. Утворені в 1739 р. професійне об'єднання соліситорів «Товариство практикуючих джентльменів» (Society of Gentlemen Practisers) та в 1825 р. «Товариство юристів» (Law Society) на початок ХХ ст. перетворились на клуби-їдальні. У сучасній Британії вони вважаються вмираючими й анахронічними установами [8].

Сучасні об'єднання адвокатів в інших країнах Західної Європи здебільшого почали складатись наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Так, наприклад, Асоціація адвокатів Швеції (Swedish Bar Association) заснована в 1887 р. в результаті індивідуальної ініціативи шведських адвокатів, набула офіційного статусу з ухваленням у 1948 р. Судово-процесуального кодексу. Її діяльність регулюється нормами цього законодавчого акта та статутом, затвердженим урядом. Тільки члени цієї асоціації можуть іменуватись адвокатами. На сьогодні вона налічує понад 5 800 членів. Мета її діяльності полягає в підтримці високих етичних і професійних стандартів, захисті загальних професійних інтересів її членів і сприянні єдності та консенсусу між ними [9].

Висновки

Отже, ґенеза розвитку більшості сучасних органів адвокатського самоврядування в Західній Європі налічує майже сто років. Водночас завдяки тому, що на цей час продовжують своє існування такі асоціації, як судові інни (Inns of Court) Великобританії, ми маємо можливість визначити два етапи цього розвитку. Перший етап охоплює період із часів середньовіччя до середини ХІХ ст., його особливості такі: 1) органи адвокатського самоврядування мали локальний характер і утворювались в окремих країнах; 2) первісно вони являли собою форми типових братств, тобто національно-релігійних громадських організацій при парафіяльних храмах; 3) метою їх утворення була взаємодопомога та навчання нових членів; 4) їхня діяльність регулювалась внутрішніми правилами на основі звичаєвого права.

Другий етап розпочався із середини ХІХ ст. і триває дотепер. До його ознак варто віднести такі: 1) утворення органів адвокатського самоврядування має загальний і повсюдний характер; 2) органи адвокатського самоврядування утворюються за ініціативою самих адвокатів із подальшим наданням легітимності з боку держави; 3) метою їх утворення є захист спільних професійних інтересів, розв'язання проблем, пов'язаних із фаховою дисципліною та підвищенням кваліфікаційного рівня адвокатів; 4) має місце законодавче регулювання їхньої діяльності та наявність відповідних гарантій із боку держави. Становлення та розвиток органів адвокатського самоврядування в Україні має власні особливості, пов'язані з перебуванням українських земель у складі інших держав (Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської, Австро-Угорської імперій та Союзу Радянських Соціалістичних Республік, періоду існування Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки та безпосередньо після набуття країною незалежності) і потребують власного детального дослідження, що зумовлює напрями подальших наукових розвідок.

Список використаних джерел

1. Історія адвокатури. Правовий статус адвокатури та адвокатська діяльність.

2. Grellet-Dumazeau M. Th. Le Barreau Romain. 2nd ed. Paris, 1858. 475 p.

3. Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката : у 2-х ч. / О. Святоцький та ін. ; за заг. ред. С. Сафулька. Київ : Видавничий дім «Ін Юре», 2008. Ч. 1.616 с.

4. Попова Л. Латинська мова для юристів : навчальний посібник. Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2007. 80 с.

5. Тищенко Р Від створення світу і до наших днів.

6. Гиббон Э. История упадка и разрушения Римской империи (History of the decline and fall of the Roman empire) : в 7-ми т. Пер. с англ. В. Неведомского. 2-е изд., стер. Санкт-Петербур г: Наука, 2006. Т. 1.427 с.

7. Бартошек М. Римское право : понятия, термины, определения. Пер. с чешск. Москва : Юрид. лит., 1989. 448 с.

8. Pilkington C. The Inns Of Court And Inns Of Chancery And Their Records.

9. The Swedish Bar Association - a presentation.

Размещено на Allbest.ru