Втручання у права людини в німецькій та українській правових доктринах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Втручання у права людини в німецькій та українській правових доктринах

Поєдинок В.В., доктор юридичних наук, професор юридичного факультету

Косілова О.1, кандидат політичних наук, доцент юридичного факультету

Анотація

Без сумніву, основні права насамперед мають захищати сферу свободи особи;

вони є правами оборони громадянина від держави.

З рішення Федерального конституційного суду Німеччини

у справі Лют від 1958 року

У статті досліджуються легітимні підстави для втручання (обмежень) у права людини в Україні та ФРН, проаналізовано види та форми втручань. Визначено межі втручання у права людини відповідно до Основного закону ФРН та Конституції України.

У статті наголошено, що основне завдання та мета основних прав - протидія втручанню держави та захист індивідуального простору. Концепція прав людини базується на загальній для всіх країн універсальній системі цінностей, що забезпечує основу для створення системи прав людини з міжнародно-визнаними нормами та стандартами. Основна ідея прав людини в німецькій правовій доктрині полягає в тому, що кожна людина має права, спрямовані на захист людської гідності, яка вважаються невідчужуваною та недоторканною. Важливою складовою частиною німецької доктрини прав людини є законодавче застереження: в сучасних конституціях вона передбачає можливість обмеження основних прав допустимим способом. Обмежувальне положення є прерогативою формального закону (акта парламенту), воно не може приймати форму постанови, адміністративного акта виконавчої влади чи рішення суду. Конституція (Основний закон) Німеччини дає змогу обґрунтовувати втручання, якщо дотримуються певні умови. Виняток становить гарантія людської гідності, яка захищається як «непорушна».

На відміну від Основного закону Німеччини, Конституція України не використовує поняття «втручання», натомість використовується поняття «обмеження основних прав». Конституція України дає можливість законодавцю лише розширити, а не звузити зміст конституційних прав і свобод та встановити механізми їх реалізації. Обмеження прав та свобод не можуть бути довільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією та законами України та переслідувати законну мету.

Конституція України визначає перелік прав, які можуть бути обмежені в умовах воєнного або надзвичайного стану, а також права, які не можуть бути обмежені за жодних обставин. Однак, незважаючи на широкий спектр прав, які неможливо обмежити, їх порушення є частими, а наявні механізми захисту та відновлення прав і свобод людини в Україні є недоліками та потребують вдосконалення.

Ключові слова: обмеження прав людини, втручання у права людини, порушення прав людини, людська гідність, законодавче застереження, міжнародні стандарти прав людини.

Abstract

INTERFERENCE WITH HUMAN RIGHTS IN GERMAN AND UKRAINIAN LEGAL DOCTRINES

The article explores the legitimate grounds for human rights interventions (restrictions) in Ukraine and Germany, and analyzes the types and forms of interventions. The limits of human rights interventions are determined in accordance with the Basic Law of the Federal Republic of Germany and the Constitution of Ukraine.

The major task and the purpose of fundamental rights is to counteract state interference and protect individual space. The basic idea of human rights in the German legal doctrine is that everyone has dignity because he/she is a human being. Every person has rights aimed at protecting human dignity, which is deemed inalienable and indivisible. The concept of human rights is based on a common universal system of values for all nations, providing the basis for the creation of a human rights system with internationally recognized norms and standards.

An important concept of the German doctrine is the legislative reservation: in modern constitutions it provides a possibility to restrict fundamental rights in a permissible way. A restrictive provision is the prerogative of a formal law (an act of parliament), it cannot take form of a resolution, an administrative act of the executive power or a court decision. The Constitution (Basic Law) of Germany allows for justifying interventions if certain conditions are met.

The German doctrine defines the normative and procedural grounds on which interventions human rights are not considered to be violations. The exception is the guarantee of human dignity, which is protected as “inviolable”.

Unlike the Basic Law of Germany, the Constitution of Ukraine does not use the concept of “interference”; “fundamental rights restriction” goes as an approximately corresponding concept. The Constitution of Ukraine enables the legislator only to expand, not narrow, the content of constitutional rights and freedoms and to establish mechanisms for their implementation. The restrictions on rights and freedoms may not be arbitrary and unjust, must be established exclusively by the Constitution and laws of Ukraine and pursue a legitimate aim.

The Constitution of Ukraine defines the list of rights that may be restricted under martial law or a state of emergency, as well as rights that cannot be restricted under any circumstances. However, in spite of the wide range of rights that cannot be restricted, their violations are frequent, and the existing mechanisms for the protection and restoration of human rights and freedoms in Ukraine are flawed and need improvement.

Key words: human rights restrictions, interference in human rights, violation of human rights, human dignity, legislative reservation, international human rights standards.

Постановка проблеми

Права людини мають природну сутність і є невід'ємними від індивіда. Вони функціонують як позатериторіальні та позанаціональні незалежно від закріплення в законодавчих актах держави. Права та свободи окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства; їх можна розцінювати як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи особи [1]. Відповідно до природної концепції права, яка набуває все більшої популярності, держава не дарує права людині, а тому не може їх і відібрати. Природними правами є більшість так званих «негативних прав», які визначають обов'язки держави та інших людей утримуватися від тих або інших дій у ставленні до особи. Держава в таких умовах охороняє особу від небажаних втручань і обмежень, що порушують її свободу. Такі права є основними, абсолютними. Їх здійснення та реалізація не залежать від ресурсів, засобів держави, рівня соціально-економічного розвитку суспільства, держави [2]. Виходячи з природної концепції прав людини, однією з найбільш важливих функцій основних прав людини є захист від втручання в сферу індивідуальної свободи, тобто оборонна функція. Розуміння основних прав людини передусім як оборонних прав випливає з ліберальної (буржуазно-конституційної) теорії основних прав, яка тлумачить ці права як сферу природної свободи особи. Відповідно, головним завданням основних прав та їх призначенням є здійснення протистояння державному втручанню та захисту індивідуального простору [3].

Втім, незважаючи на існування нормативних, інститу- ційних механізмів захисту прав людини, порушення прав людини у сучасному світі є непоодинокими та носять глобальний характер. Правозахисники вважають, що положення «Загальної декларації прав людини» все ще є мрією, ніж реальністю, навіть через шістдесят років після її виходу [4]. За твердженням міжнародної правоза- хисної організації “Amnesty International”, у світі зростає загальна готовність людей боротися за свої права та цінності: «Нові та серйозні загрози дали кисень духу протесту» [5]. Усе вищезазначене й зумовило дослідження теми втручання у сферу автономії індивіда з боку держави та державних органів.

Стан опрацювання

Дослідженням проблем прав людини в Україні займалися, зокрема: О.В. Батанов, О.В. Зайчук, О.Л. Копиленко, П.М. Рабінович, В.Я. Тацій, В.Ф. Погорілко, Ю.С. Шемчушенко.

Класиком у сфері досліджень прав людини у Німеччині є Г. Еллінек, серед сучасних німецьких дослідників варто згадати Пітера М. Хюбера, Міхаеля Кюніха, Роберта Алексі, Доріса Катедера, Отто Баума, Ганса Д. Яраса, Фолькера Еппіга та інших.

Порівняльна характеристика підходів до втручання у права людини в німецькій та українській правових доктринах проводиться в Україні вперше.

Метою статті є дослідження поняття, видів та критеріїв виправданості втручання у права людини з боку держави у сучасних німецькій та українській правових доктринах.

Виклад основного матеріалу

Втручання як порушення основних прав у німецькій правовій доктрині. Основна ідея прав людини у німецькій доктрині полягає в тому, що кожна людина має гідність через той факт, що вона є людиною. Для захисту людської гідності людина має права, які є невідчужува- ними та неподільними [6]. Концепція прав людини базується на загальній універсальній системі цінностей для всіх народів, яка забезпечує основу для створення системи прав людини з міжнародно визнаними нормами та стандартами. Норми права, що затверджують права людини, регулюють відносини між державою та людьми, перед якими вона є відповідальною. Уряди держав зобов'язані поважати та захищати права та свободи людей за допомогою відповідного законодавства та політики.

Одним із найбільш поширених та глибоких видів порушень основних прав є втручання. Відповідно до німецького права «втручання» (нім. “Eingriff') є порушенням основних прав у сфері захисної (оборонної) функції [7]. Німецький дослідник Георг Еллінек у структурі загального публічно-правового статусу особи основним правам приписував загалом “status negativus”, тобто стан, за якого особа зберігає свободу від держави. Цей стан формується й захищається основними правами, «коли й оскільки вони як оборонні права захищають конкретні свободи або вільне здійснення індивідуальних прав від державних втручань, обмежень або порушень» [8]. Цей основоположний підхід і натепер правильно по суті позначає значення більшості основних прав Основного закону Німеччини.

У німецькій юридичній літературі розрізняють класичне визначення втручання та сучасне (розширене) визначення втручання.

Класичне (імперативне) втручання являє собою загальний або індивідуальний захід регулювання, який переважно несе обтяження адресатам заходу [9]. Типовою є «оперта на правові форми дія», а саме: «негайно і навмисно (остаточно) виданий державою, за необхідності з використанням примусу, наказ або заборона, тобто імперативна дія, що має результатом скорочення основних прав на свободи [10]. На практиці таке втручання відіграє найважливішу роль у разі спору порівняно з іншими видами втручань. Так само й законодавче уповноваження на реалізацію втручання саме по собі вже є втручанням [11]. Чи йдеться при цьому про оборону, а отже, про втручання - має бути вирішено з урахуванням відповідних правил: наприклад, відмова надати певне погодження є втручанням, а не відмовою у наданні блага, якщо таке погодження у загальному випадку має бути надано автоматично [12].

Класичне втручання характеризується чотирма необхідними ознаками: остаточність означає, що захід держави цілеспрямовано, а також передбачувано діє у спосіб, що обмежує право-свободу; безпосередня дія означає, що захід держави спрямований безпосередньо на спричинення певних (обтяжливих) правових наслідків для носіїв основних прав, тобто не вимагає виконавчого акта для досягнення намічених правових наслідків; правова форма означає, що захід держави втілено в законодавчому акті, підзаконному акті, судовому рішенні тощо; примусовість вказує на типову імперативність поведінки держави [13].

Нове (розширене) визначення втручання. Зважаючи на різноманітність можливостей дій виконавчої влади в умовах сьогодення, класична концепція втручання вже не є достатньою для охоплення всіх можливих проявів втручань в основні права. Тому склалося нове визначення втручання, відповідно до якого втручання означає будь-яку поведінку держави, яка повністю або частково перешкоджає особі діяти в сфері, захищеній основними правами, незалежно від того, чи є цей ефект передбачуваним або ненавмисним, прямим або непрямим, юридичним чи фактичним, із застосуванням примусу або без такого. Досягнутий ефект має бути пов'язаний із заходами держави [14]. Втручання у розширеному розумінні включає в себе, наприклад, цільове субсидування або іншу підтримку діяльності приватних осіб, що має наслідком втручання в конституційні права. Приклад:

У справі від 27.03.1992 р. (BVerwG 7 C 21/90) Федеральний адміністративний суд встановив, що законодавчі положення, що покладають конкретні завдання на виконавчу владу, є придатними для виправдання фактичних («неформальних») посягань на основні права лише тоді, якщо за межами покладання цих завдань вони з достатньою чіткістю уповноважують на обмеження свободи осіб, на яких впливає виконання завдання. Зокрема, надання необхідних бюджетних ресурсів не є достатньою підставою для субсидування, якщо таке субсидування пов'язане з цілеспрямованим втручанням в основні права третіх осіб, що не отримують субсидії [15].

Наступну групу втручань становить непрямий вплив, коли відмова від реалізації основного права пов'язується з отриманням певної переваги [16]. Отже, можна говорити і про стимулюючий вплив втручання. Також можна говорити і про побічні чи опосередковані види впливу правил, як і фактичних дій, що можуть становити непряме втручання: таке втручання може для третіх сторін випливати з того, що адресат втручання направляє його далі, перекладаючи на чужі плечі. Нарешті, загрози основним правам можуть становити й втручання у основне право [17]. Такі наслідки впливу фактичного чи непрямого характеру можуть бути, але не обов'язково є випадками втручання в основні права чи їх порушеннями. Отже, якщо захід має несприятливий вплив, він зазвичай являє собою втручання у сферу основних прав [18].

Важливим поняттям німецької доктрини є «законодавче застереження» (нім. “Gesetzesvorbehalt”): це передбачена в сучасних конституціях можливість обмежувати основні права дозволеним чином. Обмежувальне положення є прерогативою формального закону (акта парламенту), воно не може мати форму постанови, адміністративного акта виконавчої влади або рішення суду.

Законодавче застереження може бути простим або кваліфікованим. Просте застереження формулюється і має переважно необмежену дію, наприклад: «Втручання у ці права допускаються лише на підставі закону» (речення 3 ч. 2 ст. 2 Основного закону); «Зміст і межі визначаються законами» (речення 2 ч. 1 ст. 14 Основного закону).

Застереження в кваліфікованій формі детальніше виписані та обмежені, наприклад: «Експропріація дозволена лише в інтересах широкої громадськості. Її може бути здійснено тільки законом або законом, що регулює характер і обсяг компенсації. Компенсація має визначатися справедливо з урахуванням інтересів широкої громадськості та заінтересованих осіб» (ч. 3 ст. 14 Основного закону).

Прості та кваліфіковані правові застереження можуть безпосередньо обмежувати основне право («самовико- нуватися») або виправдовувати (дозволяти) втручання органів виконавчої влади (див. таблицю 1) [19].

Таблиця 1

* тут і далі у таблиці - статті Основного закону Німеччини

Виправдання втручань. Втручання в основні права може бути законним за умови, що воно конституційно виправдане. Сама Конституція ФРН визначає можливості виправдання втручань, якщо було виконано такі умови:

Належне прийняття: компетенція, процедура, форма, ст. 70 і наступні статті Основного закону.

Вимога цитування (нім. “Zitiergebot”), реч. 2 ч. 1 ст. 19: обов'язок законодавця у разі обмеження основного права законом або на підставі закону зазначати статтю Основного закону, яка стосується цього основного права або стосується лише основних прав, для яких прямо передбачена можливість обмеження законом або на підставі закону (вузьке тлумачення); зокрема, не стосується ч. 1 ст. 2, ст. 3, 5, 12 і 14.

Заборона обмежуючих законів індивідуальної дії, реч. 1 ч. 1 ст. 19.

Гарантія збереження сутності, ч. 2 ст. 19 вимагає недоторканності сутності основних прав.

Визначеність та нормативна ясність, ст. 20, ч. 1 ст. 28.

Принцип пропорційності = узгоджений зв'язок засобу й мети = заборона надмірного впливу вимагає, щоб втручання в основне право переслідувало легітимну мету і виступало відповідним, необхідним і пропорційним засобом досягнення цієї мети: а) мета, яку переслідує обмеження, має бути легітимною, тобто мати конституційно-правові підстави; b) втручання має виступати засобом досягнення цієї мети; aa) відповідний - такий, що слугує досягненню мети; bb) необхідний - потрібний (найм'якший засіб); сс) співрозмірний = пропорційний: балансування тягаря втручання та переслідуваної мети. Вимога пропорційності вимагає, щоб тягар втручання в загальний баланс не був непропорційним до ваги причин, що виправдовують його (BVerfGE 118, 168 ) [20].

Варто наголосити, що обмеження основних прав можуть здійснюватися лише тією мірою, наскільки це є абсолютно необхідним для забезпечення державного обов'язку діяти (зокрема, обов'язку захищати конкуруюче основне право), щоб уникнути порушення заборони надмірного впливу.

Винятком є гарантія людської гідності (стаття 1 Основного закону): вона захищена як «недоторкана», що у поєднанні з систематикою та історією приводить до переважаючої думки, що втручання в людську гідність не може бути виправдане, таким чином обов'язково являє собою порушення основних прав. Таким чином, людська гідність є стійкою до оцінки і необмежуваною, навіть у відношенні людської гідності інших людей. Це відіграє певну роль, зокрема, стосовно конституційної прийнятності так званих «рятівних катувань», наприклад, для захисту викрадених: людська гідність викрадача не має обмежуватися на користь викраденого - навіть у цій ситуації катування є неконституційним [21].

Втручання в основні права згідно з Конституцією України

На відміну від Основного закону Німеччини, Конституція України не використовує поняття «втручання». Приблизним відповідником є термін «обмеження основних прав». Хоча поняття «втручання» згадується у «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» 1950, яку було ратифіковано в Україні у 1997 році. У ній зазначено, що «кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції»; «органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 8) [26].

«Міжнародним пактом про громадянські і політичні права» 1966 р., ратифікованим УРСР у 1973 р., встановлено, що «ніхто не має зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію» (пункт 1 статті 17) [27].

Стаття 3 Конституції України встановлює, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина 1). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина 2) [22]. Попри те, що зазначені конституційні положення самі по собі не викликають критики, з них прямо не слідує загальна ідея основних прав як прав на захист (оборону) особи від держави, що властиво німецькому правознавству. Як свідчить аналіз вітчизняних підручників з конституційного права [23-25], така ідея не є укоріненою і у вітчизняній конституційно-правовій доктрині. Відсутність акценту на захисній (оборонній) функції основних прав закономірно тягне за собою несформованість загальної концепції втручань в основні права. легітимний втручання гідність

У ст. 24 Конституції України встановлено заборону обмежень прав людини за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Відповідно до ст. 64 Основного Закону України встановлена заборона обмежень групи прав навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану [22].

Легітимні підстави обмеження прав людини, визначені в Конституції України [22], включають у себе: здоров'я населення (ст. ст. 35, 36, 37, 44); суспільну необхідність (ст. 41); права, свободи та гідність громадян (ст. 41); громадський порядок (ст. ст. 34, 35, 36, 39); економічний добробут (ст. 32); національну безпеку (ст. ст. 32, 34, 36, 39, 44); територіальну цілісність (ст. ст. 34, 37); моральність населення (ст. 35).

Способи обмежень основних прав за Конституцією України. Згідно з реченням 1 ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Втім, якщо кожне втручання в основні права справді є їх обмеженням, то не кожне обмеження є втручанням. Наприклад, згідно зі ст. 23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей; тут наявне обмеження конкурую- Разом із тим конституційні обмеження можуть бутичими правами третіх осіб, однак втручання як акт публіч- сформульовані по-різному, і фактично йдеться про ті самі ної влади відсутнє [22]. способи обмежень, що й за Основним законом Німеччини: тут і далі у таблиці - статті Конституції України

Втім, якщо у Німеччині конституційний спосіб обмеження основного права визначає алгоритм виправдання втручання в це основне право, в Україні про існування такого алгоритму говорити в принципі не доводиться.

Виправдання втручань. Ключовою нормою, що забезпечує захист основних прав людини і громадянина в Україні, є ст. 22 Конституції України, відповідно до якої: права і свободи людини, закріплені Конституцією України, не є вичерпними (частина 1); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина 2); у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод (частина 3) [22].

Конституційний Суд України сформулював юридичну позицію, за якою «зміст прав і свобод людини» (тут і далі курсив наш - авт.) - це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку. «Обсяг прав людини» - це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру. Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики (абз. 5, 6 п. 4 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2о05 року № 8-рп/2005) [28].

Крім того, Конституційний Суд України визначив, що «скасування конституційних прав і свобод» - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація; звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням (абз. 4 п. 5.2 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005) [29].

Особливий інтерес становить рішення від 22 травня 2018 р. № 5-р/2018, де, здійснюючи тлумачення ч. 3 ст. 22 Конституції України, Конституційний Суд України вказав, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення. Отже, положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що у разі ухвалення нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу наявних конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності (абз. 9, 10 п. 2.2 мотивувальної частини Рішення від 22 травня 2018 р. № 5-р/2018) [30].

Водночас Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: «обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути зумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права» (абз. 8 п. 2.2 мотивувальної частини Рішення від 22 травня 2018 р. № 5-р/2018).

Зазначена позиція викликала незгоду окремих суддів Конституційного Суду України, які виклали окрему думку. Так, у своїй окремій думці суддя М.І. Мельник зазначив, що «закономірно виникає кілька питань: 1) наскільки правомірним є висновок Суду про допустимість звуження змісту або обсягу наявних конституційних прав і свобод людини, якщо частиною третьою статті 22 Конституції України встановлено, що таке звуження не допускається; 2) що слід розуміти під сутністю таких прав і свобод» [31]. Своєю чергою суддя С.В. Сас вказав, що «вказані критерії (допустимості обмеження конституційних прав і свобод) є значною мірою теоретичними та умовними у зв'язку з тим, що не мають визначення, тому можуть тлумачитися зацікавленими сторонами на власний розсуд» [32]. Суддя О.В. Касмінін піддав критиці те, що «Суд фактично надав право законодавцю обмежувати чи скасовувати соціальні пільги громадян, посилаючись на фінансово-економічні можливості держави без надання <..> доказової бази, яка підтверджувала би конкретну необхідність такого обмеження чи скасування». Суддя І.Д. Сліденко взагалі дійшов висновку, що суд застосував тлумачення норми ст. 22 Конституції України до суспільних відносин, які прямо не стосуються цієї норми. Така дискусія свідчить про повну відсутність загального бачення допустимості обмеження конституційних прав і свобод навіть на рівні Конституційного Суду України.

М.В. Савчин вказує, що зазначеною правовою позицією Конституційний Суд України визначив межі втручання держави в сферу приватної автономії [35, с. 151]. Втім, слід звернути увагу, що ця правова позиція стосується виключно виправдання обмежувальних законів як актів вищої юридичної сили. Тим часом, як свідчить аналіз німецької доктрини, втручання в основні права може виражатися у будь-яких діях держави та приймати різноманітні правові форми, а не лише форму закону. Загальний алгоритм виправдання будь-яких втручань в основні права в українському праві тим більше відсутній, як, власне, й відсутній процесуальний інструмент, за допомогою якого такий алгоритм міг би бути реалізований. У Німеччині таким інструментом є конституційна скарга (нім. “Verfassungsbeschwerde”): згідно з п. 4а ч. 1 ст. 93 Основного закону, кожен, хто стверджує, що його основне право або певне право, подібне до основних прав, було порушене публічною владою, тобто законодавчим органом, урядом, іншими виконавчими органами або судами, може подати до Федерального конституційного суду конституційну скаргу. Практика Федерального конституційного суду щодо основних прав, напрацьована у цих провадженнях, мала і має вирішальний вплив на юридичну практику та подальший розвиток прав практично в усіх сферах життя [36]. В Україні інструмент конституційної скарги було запроваджено у 2016 році (ст. 151-1 Конституції України), однак можливості його застосування незрівнянно вужчі, ніж у Німеччині. Так, предметом скарги може бути лише неконституційність закону або його окремих положень, застосованих в остаточному судовому рішенні щодо особи, яка подає скаргу.

Висновки

«Втручання» (український відповідник «обмеження») у права людини можна визначити як: цілеспрямовану (імперативну) діяльність органів державної влади, спрямовану на забезпечення громадського інтересу, захисту державного ладу, громадського порядку, прав та свобод громадян. Втручання не завжди слід розцінювати як порушення прав людини; воно може мати стимулюючий та регулюючий вплив.

Відповідно до німецької та української правових доктрин легітимне втручання у права людини має відповідати основним вимогам, які базуються на міжнародних стандартах прав людини:

можливий спосіб обмеження встановлюється виключно конституцією;

обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими;

закон, що обмежує права людини, має носити загальний характер;

обмеження мають бути пропорційними та обґрунтованими;

вони мають оптимально досягати легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію прав або свобод, не порушувати сутнісний зміст відповідного права.

У ФРН на законодавчому рівні чітко визначено нормативні та процесуальні підстави, за яких втручання у права людини не вважаються порушенням. Винятком є гарантія людської гідності (стаття 1 Основного закону): вона захищена як «недоторкана», що у поєднанні з систематикою та історією приводить до переважаючої думки, що втручання в людську гідність не може бути виправдане, таким чином обов'язково являє собою порушення основних прав. Таким чином, людська гідність є стійкою до оцінки і необ- межуваною, навіть у відношенні людської гідності інших людей. Більше того, право на гідність є основоположним для всіх інших груп прав.

В Україні натепер відсутня єдина доктрина легітимного втручання у права людини. Тлумачення Основного Закону України суддями Конституційного Суду України подеколи порушує саму сутність (ядро) основоположних прав людини, внаслідок чого права втрачають свою захисну функцію. Інститут конституційної скарги, який нещодавно був запроваджений як елемент захисту прав людини, не є досконалим та має обмежену дію порівняно з його відповідником у ФРН. І хоча у Конституції України чітко визначено перелік прав, які можуть бути обмеженими в умовах воєнного або надзвичайного стану, а також права, які за жодних умов не можна обмежувати, проте, їх порушення є непоодинокими, а наявні механізми захисту та відновлення прав та свобод є недосконалими та потребують вдосконалення.

Список використаних джерел

1. Права людини. Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику : підручник. Київ : Центр учбової літератури, 2009. 840 с.

2. Bцckenfцrde E.W. Grundrechtstheorie und Grundrechtsinterpretation, NJW 1974, S. 1529.

3. Menschenrechtsverletzungen. Wie Europa Menschenrechte verletzt - 10 Beispiele.

4. Bedeutung der Menschenrechte. BVerfGE 105, 255 (273); 105, 279 (303).

5. Jellinek G. Die Erklдrung der Menschen - und Bьrgerrechte. Wissenschaftlicher Verlag, Schutterwald/Baden 1996.

6. BVerwGE 90,112 (121); Sachs, GG (LitVerz.), Vorbem. vor Art. 1 RN 80.

7. BVerfGE 105, 279 (300); Bd. III: Holoubek, Der Grundrechtseingriff.

8. Friauf, Karl Heinrich, Hцfling, Wolfram, Berliner Kommentar zum Grundgesetz - mit Fortsetzungsbezug. Erich Schmidt Verlag, Berlin, 2000.

9. Pieroth, Bodo, Schlink, Bernhard, Staatsrecht: Grundrechte. II. C.F. Mьller GmbH, 2005.

10. Pieroth, Bodo, Schlink, Bernhard, Kingreen, Thomas, Poscher, Ralph, Grundrechte - Staatsrecht II. 31. Auflage. C.F. Mьller, Heidelberg 2015.

11. Papier, Hans-Jьrgen, Krцnke, Christoph, Grundkurs Цffentliches Recht 2: Grundrechte. C.F. Mьller GmbH, 2012. VerwGE 90, 112 (1191).

12. Більш детально до відмови від конституційного права: Manssen (FN31). RN429ff.; Jarass, in: ders./Pieroth, GG (LitVerz.), Vorbem. vor Art. 1 RN 36; Bd. III: Merten, Grundrechtsverzicht.

13. BVerfGE 52, 214 (220); 77,170 (220); Stern, Staatsrecht III/2 (LitVerz.). S. 210ff.

14. BVerwGE 71, 183 (193 f.); 90,112 (121 f.).

15. Gesetzesvorbehalt. Grцpl, Verfassungsrechtliche Rechtfertigung von Grundrechtseingriffe.

16. LG Frankfurt, Urteil vom 20. Dezember 2004, Az. 5/27 KLs 7570 Js 203814/03 (4/04); OLG Frankfurt, Urteil vom 10. Oktober 2012, Az. 1 U 201/11.

17. Конституція України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141

18. Совгиря О.В., Шукліна Н.Г. Конституційне право України. Повний курс : навчальний посібник. Київ : Юрінком Інтер, 2018. 556 с.

19. Конституційне право України: прагматичний курс : навчальний посібник / М.В. Афанасьєва, Ю.Ю. Бальцій, Ю.Д. Батан; за заг. ред. М.В. Афанасьєвої, А.А. Єзерова. Одеса : Юридична література, 2017. 256 с.

20. Конституційне право України : підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.П. Колісника та Ю.Г. Барабаша. Харків : Право, 2008. 416 с.

21. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.

22. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права.

23. Офіційний вісник України, 2005 р., № 42, стор. 95, стаття 2662.

24. Офіційний вісник України, 2005 р., № 39, стор. 95, стаття 2490.

25. Офіційний вісник України, 2018 р., № 51, стор. 42, стаття 1792.

26. Окрема думка судді Мельника М.І.

27. Окрема думка судді Саса С.В.

28. Окрема думка судді Касмініна О.В.

29. Окрема думка судді Сліденка І.Д.

30. Савчин М.В. Порівняльне конституційне право : навчальний посібник. Київ : Юрінком Інтер, 2019. 327 с. Verfassungsbeschwerde.

Размещено на Allbest.ru