Здійснення батьками дитини її права на свободу пересування

Размещено на http://allbest.ru

Харківський національний університет внутрішніх справ

Здійснення батьками дитини її права на свободу пересування

Євко В.Ю., кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри цивільно-правових дисциплін

Анотація

Предметом нашої роботи є чинне законодавство України щодо права на свободу пересування та практика його застосування. Нині механізм здійснення батьками права дитини на свободу пересування покликаний забезпечити право батьків та дитини на безперешкодне спілкування між собою. Проте він дещо обмежує право дитини на свободу пересування. Судова практика свідчить про те, що судами справи про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон дитини без згоди батька (матері) та справи про повернення дитини до постійного місця проживання в Україні досить часто вирішуються без урахування інтересів дитини.

Метою нашої розвідки є аналіз чинного законодавства України, яким встановлений механізм здійснення права дитини на свободу пересування її батьками та практики його застосування. У статті вперше досліджені та проаналізовані основні аспекти механізму здійснення права дитини на свободу пересування. На підставі послідовного аналізу розроблені рекомендацій щодо усунення розбіжностей в чинних нормативно-правових актах з метою уникнення необґрунтованого обмеження права дитини на свободу пересування.

На прикладі права дитини на свободу пересування можна прослідкувати органічну взаємодію між публічно-правовим та приватно-правовим механізмом регулювання здійснення цього права. Сфера публічного права встановлює загальний зміст цього права та основні умови його здійснення. Приватне право закріплює окремі механізми здійснення цього права та забезпечує його захист.

Авторка робить висновок, що при здійсненні батьками права дитини на свободу пересування державні органи здебільшого виходять із принципу рівності прав та обов'язків батьків у вихованні дитини, тоді як першочергове значення повинно надаватись інтересам дитини.

Крім того, окремі вимоги СК України створюють додаткові бюрократичні перешкоди та обмежують право дитини на свободу пересування. Важливим є також фактор часу, який може як позитивно, так і негативно вплинути на відносини дитини з тим із батьків, який не проживає з нею спільно. Для України актуальним питанням є розроблення дієвого механізму виконання рішень про повернення дитини до місця її постійного проживання.

Ключові слова: дитина, батьки, право на свободу пересування, державний кордон, право на виховання дитини, постійне місце проживання, перетинання кордону України.

Abstract

Realization by the children's parents of their right to freedom of movement

The subject of our work is the current legislation of Ukraine regarding the right to freedom of movement and the practice of its applying. Now the mechanism for parents to exercise the child's right to freedom of movement is designed to ensure the right of parents and the child to freely communicate with each other. However, it somewhat restricts the child's right to freedom of movement. Judicial practice indicates that the cases of granting permission to temporarily travel abroad of a child without the consent of the father (mother) and the cases of returning the child to the place of permanent residence in Ukraine are often decided by courts without taking into account the child's interests. The purpose of our investigation is to analyze the current legislation of Ukraine, which establishes the mechanism for exercising the child's right to freedom of movement by the parents and the practice of its applying. Main aspects of exercising the child's right to freedom of movement mechanism are first investigated and analyzed in this article. Based on a consistent analysis, recommendations have been developed to resolve differences in existing legal acts in order to avoid unjustified restriction of the child's right to freedom of movement.

Using the example of the child's right to freedom of movement, it is possible to trace the organic interaction between the public law and private law mechanisms for regulating the implementation of this right. The scope of public law establishes the general meaning of this law and basic conditions for its exercising. Private law establishes certain mechanisms for this right exercising and ensures its protection.

The author concludes that exercising by parents the child's right to freedom of movement, public authorities mainly proceed from the principle of equal rights and obligations of parents in upbringing of a child, while the paramount importance should be given to the interests of the child.

In addition, certain requirements of the Family Code of Ukraine create additional bureaucratic obstacles and restrict the child's right to freedom of movement. The time factor is also important, which can both positively and negatively affect the child's relationship with the parent who does not live with the family. The urgent issue for Ukraine is the development of an effective mechanism for the enforcement of decisions on the returning of a child to his / her place of permanent residence.

Keywords: child, parents, right to freedom of movement, state border, the right to upbringing a child, place of permanent residence, crossing the border of Ukraine.

Постановка проблеми

Кожна особа має право на свободу пересування. Відповідно до ст. 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну [1].

З точки зору приватного права зазначене право є особистим немайновим правом, яке кожен громадянин, за загальним правилом, вільно, на власний розсуд може здійснювати.

Діти реалізують це право за допомогою батьків. Механізм здійснення батьками права дитини на свободу пересування встановлений нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Сімейного кодексу України (далі - СК України) та іншими нормативно-правовими актами. Сьогодні цей механізм покликаний забезпечити право батьків та дитини на безперешкодне спілкування між собою. Проте він дещо обмежує право дитини на свободу пересування.

Судова практика свідчить про те, що судами справи про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон дитини без згоди батька (матері) та справи про повернення дитини до постійного місця проживання в Україні вирішуються досить часто без урахування інтересів дитини.

Стан дослідження проблеми. Оскільки право на свободу пересування має подвійну природу - публічно-правову та приватно-правову - над дослідженнями проблем його реалізації працюють спеціалісти як публічного, так і приватного права, а також фахівці з теорії та історії права.

Проте проблема здійснення саме дітьми та їх законними представниками права малолітніх та неповнолітніх на свободу пересування як у науці приватного, так і в науці публічного права досліджена недостатньо. Тим більше, що механізм здійснення батьками права дитини на свободу пересування є досить динамічним й останнім часом зазнав істотних змін. Теоретичні проблеми права на свободу пересування розглядали у своїх роботах Ю.І. Миколаєнко, Ю.О. Фігель та інші. Конституційно-правовому регулюванню права на свободу пересування були присвячені статті І.І. Голубки, І.В. Дудник, М.О. Любченко, І.В. Михайлишина тощо. Цивільно-правові проблеми реалізації права на свободу пересування були предметом досліджень О.В. Кохановської, Л.В. Красицької, О.О. Пунди, М.О. Стефанчука, Р.О. Стефанчука, тощо. Проте в зазначених роботах дослідники не приділили належної уваги особливостям механізму здійснення права дитини на свободу пересування її батьками.

Мета і завдання дослідження. Метою нашої статті є аналіз чинного законодавства України щодо здійснення права дитини на свободу пересування та практики його застосування. На підставі цього аналізу будуть розроблені рекомендації щодо усунення розбіжностей у чинних правових (законодавчих) актах, норми яких встановлюють механізм реалізації права дитини на свободу пересування з метою уникнення необґрунтованого обмеження зазначеного права.

Виклад основного матеріалу

Відповідно до ст. 313 ЦК України, фізична особа має право на свободу пересування. Це право належить і дитині. В інтересах малолітніх, неповнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть особисто здійснювати своє право на свободу пересування, їх право здійснюють батьки або інші законні представники [2].

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 р., свобода пересування - це право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатись по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом [2]

Отже, проаналізувавши норми чинного законодавства, можна зробити висновок, що право дитини на свободу пересування складається з трьох повноважень:

1) права вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися територією України в будь-якому напрямку, в будь-який спосіб, у будь-який час;

2) права вільно залишати територію України;

3) права в будь-який час повернутися в Україну.

Однією зі складових права дитини на свободу пересування є її право вільно переміщатись територією України. Природно, що дитина на перших етапах свого життя навіть фізично не може самостійно здійснювати цього свого права. З огляду на це ч. 2 ст. 313 ЦК України встановлено, що фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право пересуватися територією України лише за згодою батьків та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування [2]. Зазначене положення конкретизується в інших нормативно-правових актах. Так, відповідно до п. 43 постанови Кабінету Міністрів України № 176 від 18.02.1997 р. «Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту», на міжміських маршрутах не дозволяється перевозити дітей віком до 14 років без супроводження дорослих [4]. Подібне правило міститься й у п. п. 2.28 та 2.29 Розділу 2 наказу Міністерства транспорту та зв'язку України № 1196 від 27.12.2006 р. «Про затвердження Правил перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України», відповідно до яких діти до 14 років допускаються до перевезення в пасажирських поїздах тільки в супроводі дорослих. Пасажир, який перевозить дитину до 14 років, повинен мати документ, який підтверджує вік дитини, і надавати його особам, які контролюють, під час посадки в поїзд та на шляху прямування [5].

Іншим є порядок перевезення дітей повітряним транспортом. Відповідно до п. п. 3-6 підрозділу 2 Розділу VIII наказу Державної авіаційної служби України № 1239 від 26.11.2018 р. «Про затвердження Авіаційних правил України «Правила повітряних перевезень та обслуговування пасажирів і багажу», діти можуть перевозитися як у супроводі, так і без супроводу дорослого пасажира. За категорією «дитина, що перевозиться без супроводу» можуть оформлюватись діти віком від 5 до 14 років у разі внутрішнього перевезення, діти віком від 5 до 16 років - у разі міжнародного перевезення, у разі трансферного перевезення, де є міжнародний сегмент, можуть оформлюватись діти віком від 5 до 16 років [6].

Отже, дитина у віці до 14 років має переміщатись територією України в автобусах на міжміських маршрутах та поїздах тільки у супроводі дорослих. Водночас, якщо дитина подорожує повітряним транспортом, вона може перевозитися й без супроводу дорослого пасажира.

На сьогодні найбільш суперечливим є механізм здійснення права дитини вільно залишати територію України. У контексті сімейного права питання здійснення цього права, найбільш гостре, оскільки досить часто здійснення одним із батьків права дитини, яка є громадянином України, вільно залишати територію України стає для другого з батьків предметом спекуляції. Законодавство України й досі не містить дієвого механізму запобігання цьому.

Водночас, пунктами 1 та 2 ст. 3 Конвенції ООН про права дитини, яка прийнята 20.11.1989 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН, ратифікована постановою Верховної Ради Української РСР від 27.02.1991 р. №789ХІІ [7] й набрала чинності для України 27.09.1991 р., передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що працюють над питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом [8].

Принцип найкращих інтересів поширюється на всі дії, що стосуються дітей, і вимагає активних дій щодо захисту їхніх прав та сприяння їх виживанню, зростанню та розвитку, а також заходів із підтримки та надання допомоги батькам та іншим особам, які несуть щоденну відповідальність у питаннях реалізації прав дітей. Увесь процес вирішення питань, що стосуються опіки над дитиною, охорони її здоров'я, навчання тощо, повинен враховувати принцип забезпечення найкращих інтересів, зокрема, рішення батьків, фахівців та інших осіб, відповідальних за дітей [9].

Порядок здійснення дитиною права вільно залишати територію України залежить від її віку. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом (ст. 313 ЦК України) [2].

Механізм здійснення батьками дитини її права на свободу пересування встановлено СК України. Цей механізм насамперед покликаний забезпечити право кожного з батьків на спілкування з дитиною, проте він вкрай обмежує права самої дитини на свободу пересування. Так, правила ст. 157 СК України ставлять здійснення батьками права дитини вільно залишати територію України в залежність від: місця проживання дитини (з матір'ю чи батьком), підтвердженого рішенням суду або висновком органу опіки та піклування про місце проживання дитини; терміну виїзду за межі України (до одного місяця чи більше); мети виїзду (лікування, навчання, участь дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинок дитини за кордоном); статусу батьків (застосування до одного з батьків заходів примусового виконання рішення про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною; наявність заборгованості зі сплати аліментів). Підтвердження всіх зазначених фактів досить часто створює майже непереборні перешкоди на шляху здійснення права дитини на свободу пересування.

Відповідно до чинного СК України механізм реалізації права дитини вільно залишати територію України передбачає підтвердження її місця проживання. Цей факт потребує визначення рішенням суду або підтвердження висновком органу опіки та піклування. При цьому, відповідно до п. 72¹ Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 866 від 24.09.2008 р. [10], для підтвердження місця проживання дитини під час вирішення питання її тимчасового виїзду за межі України той з батьків, з ким проживає дитина, подає до служби в справах дітей за місцем проживання дитини низку документів, серед яких довідка про реєстрацію місця проживання заявника (у разі, коли в паспорті відсутні дані про реєстрацію місця проживання) та довідка про реєстрацію місця проживання дитини. Служба у справах дітей за результатами розгляду зазначених документів, відвідування дитини за місцем її проживання, проведення бесіди з тим із батьків, хто проживає окремо від дитини (у разі можливості її проведення), або бесіди з дитиною, яка досягла 14 років, готує висновок про підтвердження місця проживання дитини для її тимчасового виїзду за межі України. Підставами для відмови у затвердженні висновку про підтвердження місця проживання дитини для її тимчасового виїзду за межі України є:

1) неподання заявником передбачених документів;

2) наявність рішення суду, в якому визначено місце проживання дитини з іншим із батьків або відкриття провадження у справі щодо визначення місця проживання дитини.

З цього виникає питання, навіщо надавати висновок органу опіки та піклування про підтвердження місця проживання дитини, якщо у чинному законодавстві України вже існують норми, за якими визначається місце проживання дитини.

Отже, зазвичай, місце реєстрації дитини й того з батьків, у супроводі якого дитина виїжджає за кордон, збігаються. І це легко можна підтвердити наявними документами, порівнявши місце реєстрації батьків із місцем реєстрації дитини. Це можна зробити під час перетинання дитиною державного кордону України навіть за відсутності висновку органу опіки та піклування, яким підтверджується проживання дитини з тим із батьків, у супроводі якого дитина перетинає кордон.

Чи не є процедура отримання висновку органу опіки та піклування про підтвердження місця проживання дитини затягуванням часу та безпідставним обмеженням права дитини на свободу пересування? Крім того, звертає на себе увагу й положення абз. 3 ч. 5 ст. 157 СК України, відповідно до якого, той із батьків, хто проживає окремо від дитини, також має право здійснити її право вільно залишати територію України [11]. Водночас, Закон не вимагає від нього підтвердження місця проживання дитини. Не вимагають підтвердження факту проживання дитини з одним із батьків і суди під час розгляду справ про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон без згоди одного з батьків [12-15].

Отже, є суттєві підстави вважати, що вимога абз. 1 ч. 5 ст. 157 СК України про визначення рішенням суду або підтвердження висновком органів опіки та піклування місця проживання дитини при здійсненні тим із батьків, хто проживає з дитиною, її права вільно залишати територію України, не має сенсу й створює додаткові бюрократичні перешкоди та обмежує право дитини на свободу пересування.

Право дитини, яка не досягла 16 років, у будь-який час повернутися в Україну здійснюють її батьки. Батьки, зокрема ті, які проживають у різних державах, зобов'язані гарантувати повернення дитини до місця її постійного проживання після реалізації нею права на свободу пересування, не допускати неправомірної зміни її місця проживання. Якщо дитина виїжджає за межі України в супроводі обох батьків, то, зазвичай, ніяких проблем не виникає - дитина повертається в Україну разом із ними. Якщо дитина виїжджає за межі України в супроводі одного з батьків можливі випадки, коли дитина не повертається на територію України в термін, встановлений за домовленістю між батьками. Правовідносини, які виникають у таких випадках регулюються Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеною 25.10.1980 в м. Гаага (Нідерланди), до якої Україна приєдналась законом України від 11.01.2006 р. (далі - Гаазька конвенція).

Суть Гаазької конвенції полягає в тому, що один із батьків не має права одноосібно вирішувати питання про зміну місця проживання дитини або переміщення дитини на необмежений час в інше місце, зокрема вивозити її в іншу державу або не повертати дитину до держави її постійного проживання. Тимчасовий чи постійний виїзд дитини за кордон має відбуватися лише за погодженням з іншим із батьків, якщо він не позбавлений батьківських прав. Тобто зміна країни проживання дитини вимагає узгодження з іншим із батьків (а в деяких державах за відсутності іншого з батьків - дозвіл суду), адже такий переїзд, зазвичай, спричиняє зміну режиму спілкування дитини з другим із батьків, порядку участі у вихованні дитини, а також зміну звичного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання [16].

Стаття 11 Гаазької конвенції однозначно вказує на те, що рішення в справі повинно бути ухвалене протягом шести тижнів із дати початку процедур. Європейський суд із прав людини у своєму рішенні «Х проти Латвії», зокрема, зазначив, що невідкладні процедури треба розглядати як процедури, що є водночас і швидкими, і ефективними: швидкі рішення, за Конвенцією, служать найкращим інтересам дітей. Керівництво з належної практики зазначає, що затримки у виконанні рішень про повернення або їх невиконання в деяких договірних державах є питаннями, що представляють серйозне занепокоєння, і рекомендує державам-учасникам забезпечити наявність простих та ефективних механізмів виконання рішень про повернення дітей в межах їхніх національних правових систем, зазначаючи, що повернення має не просто бути призначене рішенням, але й бути фактично виконане [9]. Занадто тривалий розгляд справи про повернення дитини до її місця постійного проживання може призвести до того, що навіть, коли процедура розпочата до закінчення одного року з моменту незаконного переміщення чи утримання дитини, вона може довго знаходитися на території іншої держави й адаптуватися до свого нового середовища. Внаслідок цього саме повернення дитини до місця її постійного проживання може нашкодити її інтересам.

У зв'язку з цим у п. 19 інформаційного листа від 17.10.2014 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ із застосуванням Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (Гаазька конвенція)» Вищій спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що судам необхідно суворо дотримуватися оперативності у вирішенні цієї категорії спорів, оскільки порушення строків розгляду справ про повернення дитини може призвести до подання скарги проти України до Європейського суду з прав людини й стати підставою для звинувачення України в невиконанні своїх міжнародних зобов'язань відповідно до Гаазької конвенції [16].

Водночас, не дивлячись на те, що Гаазька конвенція вимагає від судових органів держав-учасниць Конвенції видавати розпорядження про негайне повернення дитини досить швидко, в українських судах справи про повернення дитини до постійного місця проживання розглядаються значно довше [17-20]. У зв'язку з цим, звертає на себе увагу справа «М.Р. та Д.Р проти України», яка була розглянута Європейським судом із прав людини в травні 2018 року [21]. У рішенні по цій справі Європейський суд із прав людини зазначив, що в справах цієї категорії, коли питання часу є суттєвим, адекватність заходів має оцінюватися оперативністю їхнього життя. Провадження, пов'язане з встановленням батьківської відповідальності, зокрема, виконання остаточного рішення, вимагає невідкладного розгляду, оскільки плинність часу може мати тяжкі наслідки для відносин між дитиною та тим із батьків, з яким дитина не проживає.

У зв'язку з цим необхідно нагадати, що провадження за Гаазькою конвенцією передбачає конкретну вимогу щодо оперативності дій. Стаття 11 Гаазької конвенції вимагає, щоб відповідні судові й адміністративні органи діяли оперативно під час проваджень щодо повернення дітей, та будь-яка бездіяльність, що триває більше шести тижнів, може бути підставою для звернення за наданням пояснень причин затримки. Суд зазначає, що судове провадження, за результатами якого було ухвалене остаточне рішення в справі, тривало приблизно один рік. У попередніх справах аналогічні періоди призвели до порушень Конвенції (див., наприклад, рішення в справах «Монорі проти Румунії та Угорщини». Фактично цей період значно перевищив шеститижневий строк, рекомендований ст. 11 Гаазької конвенції, і не вбачається, що така тривалість провадження була об'єктивно обґрунтованою. За будь-яких обставин цей період треба враховувати під час оцінювання загальної тривалості як судового, так і виконавчого провадження в Україні. Суд вважає, що відповідальність за сплив часу, який призвів до такого висновку, здебільшого несуть органи влади України, які не здійснили швидкого розгляду заяви про повернення дитини та не вжили належних заходів для виконання рішення про повернення дитини. Крім того, суд вважає, що згадані недоліки в діях національних органів влади були здебільшого наслідком відсутності належних законодавчих та адміністративних механізмів. Особливо це вбачається з мотивування Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, яке свідчило про обмежені можливості державного виконавця при виконанні рішення про повернення дитини. Вважається, що наявні законодавчі та адміністративні механізми були недостатніми для прискорення добровільного дотримання домовленостей із залученням фахівців служби в справах дітей та сім'ї. Вони також не передбачали низки конкретних заходів, які могли бути вжиті відповідно до принципу пропорційності з метою забезпечення примусового виконання рішення про повернення дитини [21].

Отже, аналіз судової практики України та практики Європейського суду з прав людини доводить, що, дотримуючись прав дитини, найбільш важливим є винайдення балансу між інтересами дитини, її батьків та громадського порядку, а також фактор часу, який може як позитивно, так і негативно вплинути на відносини дитини з тим із батьків, який не проживає з нею спільно. Крім того, для України актуальним питанням є розроблення дієвого механізму виконання рішень про повернення дитини до місця її постійного проживання.

Висновки

Аналіз чинного законодавства щодо здійснення дитиною права на свободу пересування й практики його застосування дозволив зробити такі висновки.

1. На прикладі права дитини на свободу пересування можна прослідкувати органічну взаємодію між публічно-правовим та приватно-правовим механізмом регулювання здійснення цього права.

Норми публічного права встановлюють загальний зміст цього права та основні умови його здійснення.

Норми приватного права закріплюють окремі механізми здійснення та забезпечують його захист.

2. При здійсненні батьками права дитини на свободу пересування державні органи здебільшого виходять із принципу рівності прав та обов'язків батьків у вихованні дитини, тоді як першочергове значення повинно надаватись інтересам дитини.

3. Дитина у віці до чотирнадцяти років має переміщатись територією України в автобусах на міжміських маршрутах та поїздах тільки в супроводі дорослих. приватний право батько дитина спілкування

Водночас, якщо дитина подорожує повітряним транспортом, вона може переміщатись і без супроводу дорослого пасажира.

4. Вимога ст. 157 СК України про визначення рішенням суду або підтвердження висновком органів опіки та піклування місця проживання дитини при здійсненні тим із батьків, хто проживає з дитиною, її права вільно залишати територію України, не має сенсу й створює додаткові бюрократичні перешкоди та обмежує право дитини на свободу пересування.

5. При здійсненні права дитини в будь-який час повертатися до України найбільш важливим є винайдення балансу між інтересами дитини, її батьків та громадського порядку, а також фактор часу, який може як позитивно, так і негативно вплинути на відносини дитини з тим із батьків, який не проживає з нею спільно.

6. Для України актуальним питанням є розроблення дієвого механізму виконання рішень про повернення дитини до місця її постійного проживання.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV. Голос України. 2003. № 45.

3. Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні : Закон України від 11.12.2003 р. № 1382-IV. Урядовий кур'єр. 2004. № 7.

4. Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту : Постанова Кабінету міністрів України від 18.02.1997р. № 176. Офіційний вісник України. 1997. № 8. Т. 2. С. 142.

5. Про затвердження Правил перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України : наказ Міністерства транспорту та зв'язку України № 1196 від 27.12.2006 : ред. від 09.04.2019.

6. Про затвердження Авіаційних правил України «Правила повітряних перевезень та обслуговування пасажирів і багажу» : Наказ Державної авіаційної служби України від 26 листопада 2018 р. № 1239. Офіційний вісник України. 2019. № 18. Ст. 626.

7. Про ратифікацію Конвенції про права дитини : Постанова Верховної Ради Української РСР від 27.02.1991 р. № 789-XII. Відомості Верховної ради УРСР. 1991. № 13. Ст. 145.

8. Конвенція ООН про права дитини від 20.11.1989 р. Зібрання чинних міжнародних договорів України. 1990. № 1. С. 205.

9. Case of X. v. Latvia (Application no. 27853/09): Judgment European Court of Human Right, 26 November 2013. HUDOC / European Court of Human Right. URL: https://hudoc. echr.coe.int/eng#(%22itemid%22:[%22001-138992%22]i (Last accessed: 20.06.2020).

10. Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини : Постанова Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 р. № 866. Урядовий кур'єр. 2008. № 204.

11. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. № 2947-Ш. голос України. 2002. № 38.

12. Рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області від 22 січня 2020 р., судова справа №: 941/1488/19. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://revestr.court.gov.ua/Review/87191984 (дата звернення: 20.06.2020).

13. Рішення Скадовського районного суду Херсонської області від 28 лютого 2020 р., судова справа № 663/1704/19. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// revestr.court.gov.ua/Review/87981981 (дата звернення: 20.06.2020).

14. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 31 січня 2020 р., судова справа № 753/24168/19. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://revestr.court. gov.ua/Review/87944132 (дата звернення: 20.06.2020).

15. Рішення Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області від 22 травня 2019 р., судова справа №607/7581/19. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://revestr.court.gov.ua/Review/81983360 (дата звернення: 20.06.2020).

16. Про практику розгляду судами цивільних справ із застосуванням Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (Гаазька конвенція) : інформаційний лист від 17.10.2014 р. Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Закон і бізнес. 2015. 08.01 - 16.01. URL: https://zib.com.ua/ua/113728-vssu_uzagalniv_praktiku_schodo_konvencii_ pro_vikradennva_dit.html (дата звернення: 20.06.2020)

17. Case of X. v. Latvia (Application no. 27853/09): Judgment European Court of Human Right, 26 November 2013. HUDOC / European Court of Human Right. URL: https://hudoc. echr.coe.int/eng#(%22itemid%22:[%22001-138992%22]i (Last accessed: 20.06.2020).

18. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 02 квітня 2019 р, судова справа №607/10822/17. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://revestr.court.gov.ua/Review/81167325 (дата звернення: 20.06.2020).

19. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 25.04.2019 р., судова справа № 520/14314/18. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://revestr.court. gov.ua/Review/81600091 (дата звернення: 20.06.2020).

20. Рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 лютого 2019 р., судова справа № 598/1220/17. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// revestr.court.gov.ua/Review/79893739 (дата звернення: 20.06.2020).

21. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22.05.2019 р., судова справа № 369/745/18. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// revestr.court.gov.ua/Review/82505127 (дата звернення 20.06.2020).

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «М.Р та Д.Р проти України» (Заява № 63551/13) від 22.05.2018. Законодавство України : база даних. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_c87#Text (дата звернення: 20.06.2020).

Размещено на Allbest.ru