Питання правового регулювання права на аборт у зарубіжних країнах

Згідно з доповіддю Відділу народонаселення Департаменту ООН з соціальних і економічних питань 2013 року, практично у всіх країнах (близько 97 %) аборти дозволені. Майже дві третини держав світу дозволяють проведення аборту в разі фізичної або психічної загрози матері і тільки в половині країн аборти допускаються в разі настання вагітності внаслідок зґвалтування, інцесту або внутрішньоутробної патології. Лише близько третини всіх з усіх країн дозволяють вчинення аборту з економічних або соціальних причин або на вимогу жінки [1].

Наприклад у Франції, переривання вагітності допускається, проте так було не завжди. Кримінальна відповідальність жінок за аборти, тоді коли діяла заборона на протизаплідні засоби, була одним із дискусійних і проблемних питань для французького суспільства. У середині ХХ століття аборт уважався навіть злочином проти держави, а покарання мало вигляд смертної кари. Однак трансформування місця жінки в суспільстві, глибокі соціальні, економічні та політичні зміни потребували зміну та оновлення законодавства Франції.

Революційною подією став маніфест, підписаний 343 жінками, які вдалися до нелегальних абортів. Цей маніфест, опублікований 5 квітня 1971 року в журналі «Le Nouvel Observateur», закликав до надання жінкам можливості самостійно регулювати народжуваність і планувати своє життя та виступав проти застарілого французького законодавства. Зміст зазначеного маніфесту був так: «Цитуючи 1 мільйон жінок, які роблять щороку аборт у Франції у небезпечних умовах через необхідність приховувати свої дії, за які вони можуть бути засуджені, тоді коли аборт є простою операцією під наглядом лікаря. Закон зневажає мільйон жінок. Я заявляю, що я одна з них. Я заявляю про аборт. Ми вимагаємо вільний доступ до контрацепції та легалізацію аборту» [2]. Потреба перегляду французького законодавства щодо декриміналізації аборту була підтверджена досить гучним судовим процесом, який дав підстави стверджувати, що Франція підтримує легалізацію абортів. Зокрема, зазначене кримінальне провадження велось у м. Бобіньї щодо Мішель Шевальє, яку було засуджено за допомогу зробити нелегальний аборт своїй 17-річній доньці Марі-Клер Шевальє, яка завагітніла внаслідок зґвалтування [3]. Проте крапку в декриміналізації абортів зробила тогочасна міністерка охорони здоров'я Сімона Вей, яка внесла на розгляд законопроєкт про добровільне переривання вагітності, основною метою якого було надання можливості жінкам самостійно вирішувати це питання. Прийняття цього закону набуло неабиякої популярності серед засобів масової інформації.

Відповідно до положень Закону № 75-17, які потім знайшли своє відображення в Кодексі громадського здоров'я Франції, вагітна жінка, яка перебуває у скрутному стані, може попросити лікаря перервати вагітність. Це переривання можна здійснити лише до кінця десятого тижня вагітності. Добровільне переривання вагітності може проводити тільки лікар. Це може відбуватися лише в медичному закладі - державному чи приватному [4].

Питання правового регулювання абортів наразі активно змінюється і в США. Рішення Верховного Суду у справі «Роу проти Вейда» 1973 року має досить історичне рішення щодо законності абортів, оскільки в ньому Суд зазначив, що законне право на недоторканність приватного життя відповідно до відповідної норми 14-ої поправки поширюється на рішення жінки зробити аборт [5]. Але вже у 2019 році 5 штатів прийняли закони, які забороняють аборти, що зумовило велику кількість протестів. Найсуворіший закон щодо заборони абортів діє в штаті Алабама. Згідно з ним аборт є злочином на будь-якому терміні вагітності, а кримінальна відповідальність лікарів, які робитимуть подібну операцію, сягає до 99 років ув'язнення. Крім того, після вступу на посаду Президент США Дональд Трамп відновив «правило глобального кляпа», яке забороняє допомогу з боку США будь-якій міжнародній організації, яка надає, має стосунок або пропагує аборти.

Після ірландського референдуму у травні 2018 року, на якому ірландські виборці з великою перевагою проголосували за легалізацію в країні абортів, лише дві європейські країни, Мальта та Андорра, все ще не дають жінкам права вирішити перервати вагітність у перші тижні. Поза межами Європи ситуація дуже різноманітна, але аборт залишається незаконним або обмежується певними умовами у великій кількості країн. Узагалі, юридичні обмеження щодо абортів не призводять до меншої кількості абортів, натомість вони змушують жінок ризикувати своїм життям і здоров'ям, шукаючи небезпечну допомогу щодо абортів.

Загалом можна виділити 3 групи країн, у яких тією чи іншою мірою заборонено аборти:

До першої групи належать країни, в яких аборти заборонені за будь-яких обставин. Аборт відносять до кримінальних злочинів проти внутрішньоутробного життя і прирівнюють до вбивства. Повна заборона абортів діє в Анголі, Афганістані, Бангладеш, Венесуелі, Гватемалі, Гондурасі, Єгипті, Індонезії, Іраку, Ірані, Ірландії, Ємені, Колумбії, Лівані, Лівії, Мавританії, Малі, Непалі, Нікарагуа, ОАЕ, Омані, Парагваї, Папуа Новій Гвінеї, Сальвадорі, Сирії, Чилі, на Філіппінах.

На Філіппінах аборт був криміналізований у межах Кримінального кодексу 1870 року. Статті 256, 258 і 259 кодексу передбачають ув'язнення як для жінки, яка вчинила аборт, так і для будь-якої особи, яка допомагала під час цієї процедури, навіть якщо це батьки жінки, лікар або акушерка. Стаття 258 передбачає тривалий строк тюремного ув'язнення для жінки або її батьків, якщо аборт зроблений «із метою приховати ганьбу [жінки]» [6].

Криміналізація абортів не запобігла вчиненню абортів, а натомість зробила цю процедуру небезпечною і потенційно смертельною для понад пів мільйона філіппінок щороку, які намагаються припинити вагітність.

В Ірані, як у країні де панують радикальні ісламські традиції, донедавна штучне переривання вагітності суворо забороняли. Однак іранський парламент ухвалив закон, який дозволяє робити аборти впродовж перших чотирьох місяців вагітності, якщо життя жінки в небезпеці або зародок не розвивається нормально. Таким чином аборти в цій країні стали можливими за згоди обох батьків, медичного висновку щонайменше трьох лікарів і лише в разі очевидної загрози життю матері або дитини. Водночас аборт як спосіб позбутися від небажаної вагітності є забороненим. За офіційною інформацією, щорічно в Ірані проводять 80 тисяч незаконних абортів [7, с. 356-360].

У другу групу входять країни, в яких аборти заборонені за бажанням жінки. Переривання вагітності може бути проведене за медичними показниками, коли вагітність загрожує фізичному або психічному здоров'ю жінки, за наявності аномалій розвитку плода або в разі, коли зачаття відбулося за зґвалтування. Заборона абортів за бажанням жінки діє в Алжирі, Аргентині, Болівії, Бразилії, Гані, Ізраїлі, Кенії, Коста-Риці, Марокко, Мексиці, Нігерії, Пакистані, Перу, Польщі, Уругваї.

Процедура проведення аборту в Польщі є одна з найскладніших у Європі. Зокрема, Кримінальний кодекс Польщі відносить злочин проти нормального розвитку плоду до злочинів проти життя і здоров'я. Ними, наприклад, визнаються такі: переривання вагітності за згодою жінки з порушенням приписів закону; надання жінці допомоги в такому перериванні вагітності або схиляння її до цього; переривання вагітності без згоди жінки із застосуванням до неї насильства чи в інший спосіб, або доведення вагітної жінки до переривання вагітності шляхом насильства, погроз чи обману. Обтяжуючими обставинами вищезазначених дій є, зокрема, їхнє вчинення, коли плід досяг здатності до самостійного життя поза організмом вагітної жінки, а також настання смерті вагітної жінки [8].

Крім того, у Польщі нині діє «Закон про планування сім'ї, захист плода та умови переривання вагітності» від 1993 року, згідно з яким у статті 4 (а) вказано: «1. Аборт може бути проведений лише лікарем у разі, коли: 1) вагітність загрожує життю чи здоров'ю матері; 2) передпологові дослідження чи інші медичні висновки вказують на високий ризик того, що плід будо серйозно та невідворотно вражений чи страждатиме на невиліковне захворювання, що є небезпечним для життя; 3) є достатні підстави вважати, що вагітність є результатом вчиненого злочину [9].

До третьої групи можна віднести ті країни, в яких заборонені аборти за бажанням жінки, проте переривання вагітності проводиться за медичними або соціально-економічним показниками. До медичних відносять каліцтво плоду та загрозу для життя і здоров'я жінки. До соціально- економічних показників для аборту відносять зґвалтування, загибель чоловіка та навіть низький рівень доходів сім'ї. До країн цієї групи відносять Англію, Індію, Ісландію, Люксембург, Фінляндію та Японію.

Індія належить до країн із дуже прогресивним законом, який дозволяє легальні аборти за широким спектром терапевтичних і соціальних обставин. Аборт був декриміналізований у 1971 році, коли було прийнято Закон про припинення вагітності у зв'язку з медичною хворобою, який суттєво змінив становище індійських жінок. Закон є досить ліберальним, оскільки спрямований на зменшення проведення незаконних абортів і материнської смертності.

Відповідно до Закону, вагітність може бути перервана протягом 12 тижнів, якщо лікар вважає, що: продовження вагітності може загрожувати життю матері або завдати серйозної шкоди її здоров'ю, або є істотний ризик того, що дитина, якщо народиться, зазнає фізичних чи психічних відхилень. Для переривання вагітності між 12 та 20 тижнями потрібно дати свою думку двом лікарям [10].

Висновки. Аборт - давня і універсальна практика. Протягом історії вона приймала різні форми в різних політичних, соціальних і культурних контекстах. Сьогодні питання щодо права на аборт є досить дискусійним та не досить розробленим і аргументованим як у науці, так і на практиці. Право на переривання вагітності повинно надаватися кожній жінці. Однак, посилаючись на положення Загальної декларації з прав людини, законодавство різних держав може містити обмеження прав людини, які відповідатимуть міжнародним документам у сфері прав людини. Зокрема, можливість жінок отримувати доступ до безпечних і легальних абортів обмежена законодавством великої кількості країн світу. Навіть якщо аборти дозволені законом, жінки часто мають суворо обмежений доступ до безпечних послуг із переривання вагітності через відсутність належного регулювання, медичних послуг або політичної волі. Проте міжнародні правові документи з прав людини стверджують про те, що жінки мають право самостійно приймати рішення з усіх питань, пов'язаних із репродукцією, включно з питанням абортів.