Заборона дискримінації за мовною ознакою: порівняльно-правовий аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Заборона дискримінації за мовною ознакою: порівняльно-правовий аналіз

Турченко О.Г., кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри конституційного, міжнародного і кримінального права Донецького національного університету імені Василя Стуса

Писарєва Е.А., кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права і процесу Донецького національного університету імені Василя Стуса

Стаття присвячена порівняльно-правовому аналізу міжнародного, європейського антидискримінаційного законодавства та законодавства України щодо дотримання принципу заборони дискримінації за мовною ознакою.

Принцип заборони дискримінації є основоположним принципом права, який виступає одним зі «стовпів» міжнародного, європейського та національного права у сфері прав людини. Але, не дивлячись на наявність закріплених міжнародних стандартів забезпечення принципу рівності, щодня у всьому світі мільйони людей різного віку, статі, тендерної ідентичності, мови, віросповідання, професій тощо зазнають дискримінації з різних причин.

Одним із видів дискримінації є дискримінація за мовною ознакою. В Україні склалася особлива мовна ситуація, за якою дискримінації зазнають представники саме титульного етносу як в самій країні, так і поза її межами.

В Україні не ведеться офіційної статистики випадків дискримінації. Не можна вважати дієвим і наявний законодавчий механізм захисту від дискримінації, не дивлячись на те, що в державі прийнято низку відповідних нормативно-правових актів, зокрема Закони України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

Відсутні в Україні на сьогодні і відповідна юридична традиція, стала практика національних судових інстанцій з питань заборони та протидії дискримінації. Немає і ґрунтовних правових досліджень про заборону дискримінації за мовною ознакою.

На підставі проведеного порівняльно-правового аналізу автори дістались висновку, що в цілому, нормативно-правові акти національного законодавства відповідають нормам міжнародного та європейського антидискрімінаційного законодавства.

Дискримінації за мовною ознакою в Україні частіше зазнають саме представники титульної нації. Запобігти проявам дискримінації держава може через власні позитивні дії з метою покращення, виправлення дискримінованого становища певної особи або групи осіб, що зазнають найбільшого порушення прав. Прикладом таких дій є прийнятий Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», норми якого спрямовані на запобігання дискимінації за мовною ознакою. Але аналіз цього нормативно-правового акта свідчить і про те, що не всі дії з боку держави у цьому напрямку можуть бути виправдані.

Ключові слова: дискримінація, антидискримінаційне законодавство, дискримінація за мовною ознакою, позитивна дискримінація, національні меншини.

PROHIBITION OF LINGUISTIC DISCRIMINATION: COMPARATIVE LEGAL ANALYSIS

The article focuses on international, European comparative legal analysis of antidiscrimination legislation and Ukrainian legislation regarding compliance with the principle of the prohibition of discrimination on the basis of language.

The principle of the prohibition of discrimination is fundamental of the law principle, that is one of “pillars” of international, European and national human rights law. But, despite the presence of principle of equality that is established by international standards, millions of people of different ages, sex, gender identity, languages, religions, professions, etc. are discriminated against for various reasons.

One of the type of discrimination is linguistic discrimination. Especially linguistic situation has happened in Ukraine, so representatives of the ethnic group are discriminated against. Moreover, Ukrainians feel pressure of linguistic discrimination even outside the state.

Unfortunately, there is no official statistics of discrimination cases in Ukraine. The existing legislative mechanism of protection against discrimination cannot be considered effective, despite the fact that the state has adopted a number of relevant regulatory legal acts, in particular, the Law of Ukraine “On the principles of preventing and resistance discrimination in Ukraine”, “On ensuring the functioning of the Ukrainian language as the state language”.

Ukraine doesn't have a corresponding legal tradition, so jurisprudence about prohibition and resistance of discrimination has become a practice. There is no fundamental legal research about the prohibition of linguistic discrimination.

Based on the comparative legal analysis, authors came to the conclusion that, in general, regulatory legal acts of national legislation comply with international and European anti-discrimination laws.

Representatives of the nation are more exposed to linguistic discrimination in Ukraine. The state can prevent manifestations of discrimination with own positive actions, in order to improve the discriminatory situation of a certain person or group of people, who the most feel violation of the rights. As example of such actions is the approved Law of Ukraine “On ensuring the functioning of the Ukrainian language as the state language”, which norms are aimed to prevent linguistic discrimination. But an analysis of this regulatory act indicates that not all actions by the state in this way can be justified.

Key words: discrimination, anti-discrimination legislation, linguistic discrimination, positive discrimination, ethnic minorities.

Постановка проблеми й актуальність теми

Принцип заборони дискримінації є основоположним принципом права, який виступає одним зі «стовпів» міжнародного, європейського та національного права у сфері прав людини.

Ст. 2 Загальної декларації прав людини, схваленої Резолюцією ГА ООН 10 грудня 1948 р., визначає, що: «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті». Згідно зі ст. 7 Загальної декларації прав людини «всі люди рівні перед законом і мають право, незважаючи ні на що, на рівний захист закону. Всі люди мають право на рівний захист від будь-якої дискримінації та підбурювання до такої дискримінації» [1].

На забезпечення рівності спрямовані також ст. 2, 24, 26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

У Загальному коментарі № 18, ухваленому 10 листопада 1989 р., Комітет ООН з прав людини вказав, що принцип недискримінації є «наскрізним» принципом Пактів, тобто всі права та свободи, передбачені Пактами, мають реалізовуватися на недискримінаційній основі [2].

Але, незважаючи на наявність закріплених міжнародних стандартів забезпечення принципу рівності, щодня у всьому світі мільйони людей різного віку, статі, гендерної ідентичності, віросповідання, професій тощо зазнають дискримінації з різних причин. Так, за даними міжнародної благодійної організації «Save the children» 575 мільйонів дівчат у всьому світі зазнають дискримінацію за статтю.

В Україні, на жаль, не ведеться офіційної статистики випадків дискримінації, що дає можливість «викривляти», зменшувати реальні масштаби цього явища, інформацію можна отримати тільки від окремих суб'єктів або від громадських організацій.

Так, згідно щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, протягом 2017 р. до Секретаріату надійшло 373 звернення щодо дискримінації та порушення принципу рівності. З них близько 100 звернень з питань дискримінації за ознаками релігійних переконань, близько 40 - за ознаками раси, етнічного походження та за ознакою інвалідності. За результатами моніторингу повідомлень у ЗМІ, Секретаріат відкрив 97 ініціативних проваджень про дискримінацію, що майже на 30% перевищує кількість таких проваджень за попередні роки. 57% проваджень стосувалися дискримінації за ознаками раси та етнічного походження, 21% - за ознакою сексуальної орієнтації, 15% - за ознакою інвалідності [3].

Не можна розглядати дієвим і наявний законодавчий механізм захисту від дискримінації. На думку Ірини Федорович, співкоординаторки Коаліції з протидії дискримінації в Україні, «створений поспіхом та для виконання зовнішніх зобов'язань країни, Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації», на жаль, не містить сьогодні дієвого захисту від дискримінації та не встановлює порядку оскарження дискримінаційних дій. Таким чином, кожен, хто зіштовхнувся із розрізненням у поводженні, просто не має можливості відстояти свої права та отримати компенсацію» [4].

Одним із видів дискримінації є дискримінація за мовною ознакою. В Україні склалася особлива мовна ситуація, за якою дискримінації зазнають представники саме титульного етносу, що призвело у 2012 р. навіть до масового протесту - «мовного майдану», викликаного прийняттям скандально відомого Закону Ківалова - Колісніченка, який передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10 % [5]. Крім того, дискримінаційного тиску за мовною ознакою зазнають українці і поза межами держави, про що свідчить нещодавній скандал з громадянами України, які працюють в Польщі [6].

Відсутні в Україні сьогодні і відповідна юридична традиція (здебільше ставлення до дискримінації як до соціологічної, а ніж юридичної категорії), стала практика національних судових інстанцій з питань заборони та протидії дискримінації.

Все це зумовлює актуальність наукових досліджень у сфері заборони та протидії дискримінації, зокрема, за мовною ознакою.

Стан опрацювання. Треба відзначити, що останнім часом посилилась увага з боку наукової спільноти до проблематики протидії дискримінації, з'явилися фахові наукові публікації, однак переважно вони мають теоретичний характер. Загальнотеоретичним питанням дискримінації присвячені наукові праці таких вчених, як Л. Закураєва, М. Супрунова. Наукове дослідження З. Равлінко присвячено питанню заборони дискримінації. Проблеми дискримінації за окремими ознаками розглядали в своїх роботах Бершов, Ю. Бєлоусов, Д. Бочаров, М. Вітрук, О. Даш- ковська, Т. Жалій, О. Пацулко, Ю. Стребкова, Г. Христова, С. Шевчук, О. Ярош. Ряд авторів присвятив свої наукові праці проблемам дискримінації у сфері реалізації права на працю, серед них Н. Болотіна, М. Венедиктова, О. Ісаєва, Н. Мітіна, М. Мін, Н. Присекіна, О. Процевський, І. Сабітова, І. Сахарук, О. Ярошенко. Але серед наукових праць немає ґрунтовних правових досліджень про заборону дискримінації за мовною ознакою, розвідки з цього питання або мають публіцистичний характер, або є науковими працями соціологів чи лінгвістів (наприклад, дослідження Г. Мацюк). Все це також підтверджує необхідність і актуальність обраної теми дослідження.

Метою статті є проведення порівняльно-правового аналізу міжнародного, європейського антидискримінаційного законодавства та законодавства України щодо дотримання принципу заборони дискримінації за мовною ознакою.

Виклад основного матеріалу. Зміст принципу рівності, як відомо, сформулював в окремій думці по справі Південно-Східної Африки, що слухалась Міжнародним судом справедливості ООН у 1966 р., суддя Танака: «Принцип рівності перед законом не означає < . .> абсолютної рівності, а саме рівного ставлення до осіб, незважаючи на індивідуальні, конкретні обставини, але це означає <...> відносну рівність, а саме принцип ставитись рівно до рівного та нерівно до нерівного < . .> Різне ставлення до нерівних питань, зважаючи на їх нерівність, не тільки дозволене, а й вимагається» [7, с. 67].

Відповідно, ідея формальної рівності обумовлює юридичну заборону дискримінації, яка вимагає «рівного ставлення у рівних умовах (ситуації), і відмінного - у нерівних (відмінних) умовах» [8, с. 8].

Так, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі - ЄКПЛ) [9], не закріплюючи буквально принцип рівності прав людини, забезпечує рівність саме через заборону дискримінації у ст. 14: «Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою». Ст. 14 ЄКПЛ не створює самостійного зобов'язання, а закріплює загальне правило щодо здійснення прав, зазначених у ст. 2-13 Конвенції, що полягає у принципі недискримінації [10, с. 631]. Європейський суд з прав людини у Бельгійській мовній справі (Belgain Linguistics Case) зазначив з цього приводу, що права, гарантовані ЄКПЛ, повинні розглядатись у такий спосіб, нібито заборона дискримінації «становить невід'ємну частину кожної зі статей, які встановлюють права і свободи».

На утвердження самостійного характеру принципу дискримінації спрямований Протоколу № 12 до ЄКПЛ, відкритий для підписання 04 листопада 2000 р., ст. 1 якого передбачає загальну заборону дискримінації «за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою».

У Пояснювальній доповіді Ради Європи зазначено, що Протокол № 12 стосується заборони дискримінації як у здійсненні будь-якого права, що спеціально гарантовано особі на підставі положень національного законодавства; будь-якого права, що може бути виведене з чіткого обов'язку державного органу на підставі положень національного законодавства, тобто коли на державний орган на підставі положень національного законодавства покладений обов'язок діяти певним чином; так і у здійсненні будь-якого права, що виконується державним органом у процесі виконання ним дискреційних повноважень або будь-якого права, що відбувається у формі будь-якої іншої дії чи бездіяльності з боку державного органу (п. 22 Пояснювальної доповіді) [11].

І з органічного зв'язку між рівністю та дискримінацією виходить і законодавство України. Так, ст. 24 Конституції України передбачає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом [12].

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. 2 ст. 24 Конституції України).

Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 6 вересня 2012 р. «визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина» [13].

У Рішенні Конституційного Суду від 12 квітня 2012 р. № 9-рп/2012 зазначається, що «рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ст. 14), Протоколі № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ст. 1), ратифікованих Україною та у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 1, 2, 7).

Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод».

ЄСПЛ у справі Hoogendijk v. the Netherlands (справа № 58641/00 від 6 січня 2005 р.) прийшов до висновку, що «антидискримінаційне право забороняє по-різному ставитися до осіб чи груп людей, що перебувають в однакових ситуаціях, а також однаково ставитися до осіб чи груп людей, що перебувають в різних ситуаціях».

Судом також сформовані сталі позиції щодо розуміння форм дискримінації. Так, Судом виділяється:

пряма дискримінація - «відмінність у ставленні до осіб, які знаходяться в аналогічних або відповідним чином схожих ситуаціях, що ґрунтується на ознаці, яку можна ідентифікувати» (Carson and others v. UK p. 61, Burden v. UK, p.60); «ситуація, за якої особа чи група осіб відчуває, без належного обґрунтування, менш сприятливе ставлення, ніж інші особи чи групи осіб, незважаючи на те, що таке сприятливе ставлення не передбачене Конвенцією» (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. United Kingdom (1985), пар. 82) «дискримінація може бути і тоді, коли держава відмовляється по-різному ставитись до осіб, які перебувають в істотно різних умовах (Thlimmenos v. Greece (2000), пар. 41, 44);

непряма дискримінація - «однакове ставлення до людей, ситуації яких відрізняються. Відмінність у ставленні може проявлятися у формі непропорційно шкідливих наслідків загальної політики чи заходу, які попри своє нейтральне формулювання дискримінують певну групу осіб» (Opuz v. Turkey p. 183); «коли відсутній «загальний курс чи засіб, який непропорційно упереджено впливає на певну групу, незважаючи на те, що такий курс, засіб не спрямований спеціально на цю групу» (Hugh Jordan v. United Kingdom (2001), пар.154; D.H. and Others v. the Czech Republic (2007), пар. 175 ).

У законодавстві України ці форми дискримінації розглядаються в такому ж аспекті.

Невід'ємною умовою кваліфікації юридичної ситуації як дискримінації є наявність «захищених ознак» - індивідуальних характеристик, що не повинні братися до уваги для цілей відмінного ставлення чи користування конкретним благом.

І ст. 14 ЄКПЛ, і Протокол № 12 до ЄКПЛ використовують підтверджений Судом у Бельгійській мовній справі принцип індикативного переліку захищених (у вказаному вище Закону України - «певних») ознак, в наслідок чого органи Конвенції дістали змогу розглядати скарги щодо дискримінації за іншими ознаками.

Як зазначає З.П. Равлінко [14, c.9], для віднесення ознаки до захищеної основним критерієм є те, наскільки «наявність або відсутність ознаки є визначальним для доступу до блага, якщо доступ до блага розумно пов'язаний з наявністю такої ознаки, то склад дискримінаційного правопорушення відсутній». Відповідно дослідниця виділяє основні ознаки, перелік яких є вичерпним (раса, колір шкіри, політичні, релігійні й інші переконання, стать, вік, обмежені можливості, етнічне та соціальне походження, громадянство, сімейний і майновий стан, місце проживання, мовні ознаки) та інші ознаки.

Аналізуючи практику ЄСПЛ (рішення по справах Kjelden, Busk Madsen and Pedersen v. Danmark від 07 грудня 1976 р., Carson and Others v. UK від 16 березня 2010 р., Peterka v. Czech Republic від 20 вересня 2011 р. тощо), можна зробити висновок, що інші ознаки повинні відображати певну «персональну» характеристику (статус), за якою можна відрізнити осіб або групи осіб, та бути достатньо подібними до ознак, які є основними і зазначені у відповідних нормах антидискримінаційного законодавства.

Якщо звернутись до статистики, то відповідно інформації Національної поліції України у 2017 р. досудове розслідування здійснювалось за 95 кримінальними правопорушеннями на ґрунті нетерпимості за таким ознаками: упередження проти християн і членів інших релігій (не враховуючи антисемітизм і упередження проти мусульман) (42); національна/етнічна належність (26); антисемітизм (6); мова (4); упередження проти Рома і Сінті (3); сексуальна орієнтація (2); інвалідність (1); інші ознаки (11) [15].

Стаття 10 Конституції України визначає українську мову як державну. Поряд з цим, в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України (частина третя вказаної статті), а також держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування (частина четверта вказаної статті).

ЄКПЛ не гарантує права мовних меншин як такі і в цілому не передбачає захисту групових прав.

Але ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. вимагає від України забезпечити особам, які належать до мовних меншин, право «спільно з іншими членами своєї групи, <...> використовувати свою власну мову». Крім того, відповідно до ст. 5 п. 1 Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин 1995 р. Україна зобов'язана створити необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності, зокрема релігію, мову, традиції та культурну спадщину.

Конкретні обов'язки з використання мов меншин покладає на Україну і Європейська хартія регіональних мов чи мов меншин 1992 р. Мету Хартії визначають по-різному. Лінгвісти, що є учасниками європейської мовної політики [16] зазначають, що метою Хартії є збереження мовного розмаїття, безкорисна підтримка малих європейських мов. Генеральний секретар Ради Європи Террі Девіс на конференції в Більбао 20 квітня 2009 р. ж визначив її як збереження політичної стабільності при територіальній цілісності - «розмаїття і стабільність - це положення, на які спирається філософія Хартії. (...) Більше того, преамбула до Хартії не залишає сумнівів, що захист і підтримка регіональних або міноритарних мов має відбуватися «у рамках національного суверенітету й територіальної цілісності». В основі Хартії лежить визнане міжнародною спільнотою положення про те, що мовне розмаїття зрештою послабить напруження, які виникають у стосунках між більшістю й меншістю. Рада Європи та ОБСЄ, зокрема в контексті зростання їх співробітництва у сфері прав національних меншин, заявляють про свою підтримку Хартії за її внесок у збереження миру й стабільності в усій Європи» [17].

У доповіді Комітету експертів Ради Європи про застосування Хартії Україною (27 листопада 2008 р.) зазначається, що «62. Ратифікаційна грамота України вказує на те, що в основі підходу, обраного українськими органами влади, лежить кількісний критерій, із використанням даних перепису населення 2001 року, отже, документ охоплює лише найбільш численні національні меншини. Комітет експертів нагадує, що метою Хартії є збереження мов як засобу відображення культурного багатства і що це не стосується меншин як таких» [18, с. 96].

У 2012 р. на дотримання зобов'язань, які взяла на себе держава при ратифікації Хартії, був прийнятий Закон України «Про засади державної мовної політики», який «створив умови для запобігання дискримінації лише носіїв мов меншин і викликав широке занепокоєння в українському суспільстві та в міжнародних організаціях щодо функцій української мови як державної» [19]. Так, Венеціанська комісія зазначила, що законопроект не в змозі забезпечити належний баланс між розвитком і використанням державної мови як об'єднувального чинника в житті суспільства та розвитком і захистом мов меншин [20], а Міжнародна неурядова організація Freedom House у своєму висновку зазначила: «В Україні було відмічено зниження позицій у зв'язку з погіршенням якості проведення парламентських виборів, збільшенням тиску уряду на опозицію та новий закон на користь російськомовної частини населення та одночасно ігнорування менш чисельних меншин» [21].

Під час дії вказаного Закону, до його визнання неконституційним (Рішення Конституційного Суду № 2-р/2018 від 28 лютого 2018 р.), як зазначає громадський діяч Роман Матис «понад 70% громадян України щоденно і цілодобово дискримінуються за мовною ознакою, і це дозволяє робити Закон. Українців дискримінує бізнес, ЗМІ і навіть держслужбовці, обмежуючи в доступі до інформації рідною їм - українською - мовою» [22].

За результатами дослідження, проведеного ГО «Дослідницьке бюро Соціологіст» для інформаційного центру «Майдан Моніторинг» в 2015 р. «говорячи про дискримінацію за мовною ознакою, опитувані переважно повідомляють про випадки відмови у вивченні української мови без пояснення причин» [23].

У наведеному вище дослідженні Г Мацюк наводить цілу низку прикладів дискримінації українців за мовною ознакою.

В Україні склалася ситуація, коли захисту потребувала українська мова - мова більшості, яка закріплена як державна, а дискримінації за мовною ознакою піддалися саме українці, носії цієї мови.

Необхідно погодитися з позицією доктора політичних наук, професора, член-кореспондента Національної академії правових наук України Кресіної Ірини Олексіївни, що «в окремих сферах у межах антидискримінаційної політики може бути виправданим застосування позитивної (зворотньої) дискримінації - позитивних дій з метою покращення, виправлення дискримінованого становища певної особи або групи осіб, що зазнають найбільшого порушення прав. Наприклад, застосування політики зворотної дискримінації державними органами у мовній сфері щодо української мови було б цілком виправданим і могло б слугувати компенсацією за численні утиски, яких вона зазнавала протягом тривалого періоду історії, а також сприяти її популяризації та поширенню у всіх сферах як єдиної державної мови. Адже розвиток української як мови міжетнічного спілкування в Україні позитивно позначиться на етнокультурній консолідації українського суспільства та формуванні політичної нації. Також виправдані заходи позитивної дискримінації щодо осіб похилого віку, жінок, інвалідів тощо, які традиційно зазнають найбільше дискримінаційних утисків своїх прав [24, с. 113-114].

Прийняття Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» є саме заходом позитивної дискримінації з боку держави, що надає можливості боротися з дискримінацією за мовною ознакою.

Цей закон передбачає гарантії використання української мови в публічному просторі, встановлює обов'язкове використання української мови на державному і комунальному рівнях, на транспорті і в закладах харчування, при маркуванні товарів і послуг, в медичній, освітній і мистецькій сферах, а також у засобах масової інформації, але не поширюється на мову приватного спілкування і мову релігійних обрядів. Водночас мовні права національних меншин мають бути на виконання зобов'язань України згідно з Європейською хартією регіональних мов і мов нацменшин, гарантовані окремим законом, при розробці якого слід враховувати і практику ЄСПЛ за даним питанням, наприклад, справу про Бельгійське мовне питання (Belgium Linguistic case, ЄСПЛ, справа «Про деякі аспекти законодавства щодо використання мов в освітніх закладах Бельгії» проти Бельгії (Case `relating to certain aspects of the laws on the use of languages in education in Belgium' v. Belgium) (№№ 1474/62 та інші), 23 липня 1968 р.).

Але не всі дії з боку держави у цьому напрямку можуть бути виправдані. Так, ст. 7 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» передбачено обов'язок для особи, яка має намір набути громадянство України, володіти державною мовою. Така особа зобов'язана засвідчити відповідний рівень володіння державною мовою. Вимоги до рівня володіння державною мовою, необхідного для набуття громадянства України, визначає Національна комісія зі стандартів державної мови. Виключення з цього правилу встановлені тільки для осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, у тому числі іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством України порядку проходять військову службу у Збройних Силах України та нагороджені державною нагородою, і особи, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України. Такі особи зобов'язані опанувати державну мову на рівні, визначеному законодавством, упродовж одного року з дня набуття громадянства.

Ст. 9 Закону України «Про громадянство України» передбачає право іноземців та осіб без громадянства бути прийнятими до громадянства України за їх клопотанням. Реалізація цього права можлива за виконання певних умов, що передбачені в ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» (в чинній редакції), однією з яких є «володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування» (п. 5 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» № 2235-ІІІ від 18 січня 2001 р. в чинній редакції). Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі), що є виключенням із загального правилу.

Пп. 13 п. 7 розділу ІХ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» передбачено внесення змін в п. 5 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» і викладення його в такій редакції: «5) володіння державною мовою відповідно до рівня, визначеного Національною комісією зі стандартів державної мови». Таким чином, іноземці та особи без громадянства, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі) мають право набути громадянство України за виконанням всіх умов, передбачених законодавством, без виключення, що ускладнює реалізацію права набуття громадянства України для даної категорії осіб у порівнянні з правилами, що були передбачені в попередній редакції закону.

Згідно з положеннями ч. 3 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Конституційний Суд України сформулював юридичну позицію, за якою зміст прав і свобод людини - це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку. Обсяг прав людини - це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру.

Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики (абзаци 5, 6 п. 4 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 р. № 8-рп/2005).

Конституційний Суд України вказав, що скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація; звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням (абзац 4 пп. 5.2 п. 5 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005).

Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: «обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права» (абзац 3 пп. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 р. № 2-рп/2016).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення.

Отже, положення ч. 3 ст. 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності (абзаци 9, 10 п. 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 р. № 5-р/2018).

Таким чином, зміни, які внесені в п. 5 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» пп. 13 п. 7 розділу ІХ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» обмежують право на набуття громадянства України іноземцям та особам без громадянства, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі) порівняно з попередньою редакцією вказаної норми закону, що суперечить вимозі ч. 3 ст. 22 Конституції України.

Висновки

законодавство рівність дискримінація мовний

Таким чином, проведений порівняльно-правовий аналіз антидискримінаційного міжнародного, європейського та національного законодавства щодо дотримання принципу заборони дискримінації за мовною ознакою надає змоги зробити наступні висновки.

Дискримінація - це загально-правовий принцип та юридична категорія, що має міжгалузевий характер і використовується як у міжнародному, так і в національному праві.

Загалом нормативно-правові акти національного законодавства відповідають нормам міжнародного та європейського антидискрімінаційного законодавства.

Різновидом дискимінації є дискримінація за мовною ознакою, яку в Україні частіше зазнають саме представники титульної нації.

Запобігти проявам дискримінації держава може через власні позитивні дії, з метою покращення, виправлення дискримінованого становища певної особи або групи осіб, що зазнають найбільшого порушення прав. Прикладом таких дій є прийнятий Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», норми якого спрямовані на запобігання дискимінації за мовною ознакою. Але аналіз цього нормативно-правового акту свідчить і про те, що не всі дії з боку держави у цьому напрямку можуть бути виправдані.

Список використаних джерел

1. Загальна декларація прав людини, схвалена Резолюцією ГА ООН 10 грудня 1948 року. Офіційний вісник України. 2008. № 93. Ст. 3103.

2. Загальний коментар Комітету ООН з прав людини № 18 щодо тлумачення принципу недискримінації. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права: позиція держави та погляд громадянського суспільства (Збірка документів) / упорядн. Г.О. Христова; наук. ред. О.М. Руднєвої. Київ : Істина, 2007. С.150.

3. Дискримінація в Україні: що це та як із нею боротися. URL: http://ulaf.org.ua/diskriminatsiya-v-ukrayini-shho-tse-ta-yak-iz-neyu- Ього^уа/.

4. Дискримінація в Україні - поодинокі факти чи системна проблема, з якою може зіштовхнутися кожен? URL: https://helsinki.org.ua/ articles/ dyskryminatsiya-v-ukrajini-poodynoki-fakty-chy-systemna-problema-z-yakoyu-mozhe-zishtovhnutysya-kozhen/.

5. История киевских «Майданов» - от Революции на граните до Языкового майдана. URL: http://www.segodnya.ua/ukraine/istoriya- kievskih-maydanov-ot-revolyucii-na-granite-do-yazykovogo-maydana-484705.html.

6. Дискримінація українців за кордоном: як домогтися моральної компенсації. URL: https://www.slovoidilo.ua/2018/01/12/infografika/ suspilstvo/ dyskryminacziya-ukrayincziv-kordonom-yak-domohtysya-moralnoyi-kompensacziyi.

7. Чехович Т.В. Міжнародні стандарти визнання та нормативне закріплення принципу рівності громадян перед законом. Науковий вісник Херсонського державного університету. 2017. Вип. 3. Т 1. С. 67-71.

8. Питання заборони та протидії дискримінації. Методичні рекомендації для юристів / упоряд. Г Христова. Київ, 2015. 112 с.

9. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Офіційний вісник України. 1998. № 13; 2006. № 32. Ст. 270.

10. Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / ред. : О.Л. Жуковська; уклад. : О.Л. Жуковська; Спілка адвокатів України, Рада Європи, Міжнар. центр з юрид. захисту прав людини. Київ : ЗАТ «Віпол», 2004. 960 с.

11. Пояснювальна доповідь до Протоколу №12 до ЄКПЛ. URL: http://conventions.coe.int/Treaty/en/Reports/Html/177.htm.

12. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. Відомості Верховної ради України. 1996. № 30. Ст. 144.

13. Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні : Закон України від 6 вересня 2012 р. Відомості Верховної Ради. 2013. № 32. Ст. 412.

14. Равлінко З.П. Заборона дискримінації: загальнотеоретичне дослідження : автореф. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Львів : Національний університет «Львівська політехніка», 2016. 23 с.

15. Дискримінація в Україні: що це та як із нею боротися. URL: http://ulaf.org.ua/diskriminatsiya-v-ukrayini-shho-tse-ta-yak-iz- neyu-borotisya/.

16. Williams G. Sustaining Language Diversity in Europe. Evidence from the Euromosaic Project. Basingstoke ; New York, 2005.

17. http://www.coe.int/t/secretarygeneral/sg/speeches/2009/M_20042009_Bilbao_European_Charter_For_ RegionalMinorityLanguagesEN.asp.

18. Бестерс-Дільгер Ю. Сильні та слабкі сторони Європейської хартії регіональних або міноритарних мов: західноєвропейський досвід. Мовознавство. 2010. № 1. С. 94-99.

19. Мацюк Г Про потребу дослідження проблеми дискримінація за «мовною ознакою» в українській соціолінгвістиці. URL: http://www.ukraina.uw.edu.pl/sites/default/files/pliki/SUV%202%20-%20czwarte.pdf.

20. Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія). Проект висновку № 651/2011 на проект Закону України «Про засади державної мовної політики». URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/ link1/NT0230.html.

21. Freedom in the world 2013: democratic breakthroughs in the balance. URL: http://www.freedomhouse.org/sites/default/files/FIW%20 2013%20 Booklet.pdf.

22. В Україні наявна дискримінація за мовною ознакою, а не за сексуальною. URL: https://gazeta.ua/articles/sogodennya/_v-ukrayini- nayavna-diskriminaciya-za-movnoyu-oznakoyu-a-ne-za-seksualnoyu-marketolog/657610.

23. Українців найбільше дискримінують у школах та лікарнях. URL: https://zmina.info/news/ukrajinciv_najbilshe_diskriminujut_u_ shkolah_ta_likarnjah/.

24. Кресіна І.О. Проблеми законодавчого забезпечення антидискримінаційної політики в Україні. Суспільно-політичні процеси. 2016. Вип. 2. С. 109-124. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/pubpolpr_2016_2_7.

Размещено на Allbest.ru