Правила допустимості та недопустимості доказів, правові наслідки їх порушення

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВИЛА ДОПУСТИМОСТІ ТА НЕДОПУСТИМОСТІ ДОКАЗІВ, ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ЇХ ПОРУШЕННЯ

Матвєєв О.В.,

студент V курсу

Інституту прокуратури та кримінальної юстиції Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Завданням кримінального судочинства є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування для того, щоб кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу.

Докази у кримінальному провадженні є нерозривною єдністю їх змістовної сторони - фактичних даних, які дають можливість встановити обставини, що є предметом доказування, та їх процесуальних джерел - форми, що є встановленим кримінальним процесуальним законом порядком отримання цих фактичних даних, в тому числі і їх процесуальну фіксацію.

Питання допустимості доказів належить до однієї з фундаментальних категорій кримінального процесу і доказового права. Виконання завдань кримінального провадження, особливо такого з них як забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду для того, щоб кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, ставить особливі вимоги до доказів, на основі яких вони вирішуються. Тому в теорії доказів протягом багатьох років формувалося особливе уявлення про допустимість доказів як гарантію повноти і достовірності зібраних у процесі доказів, законності прийнятих рішень на їхній основі.

Серед масиву новел чинного Кримінального процесуального кодексу України особливої уваги заслуговує інститут допустимості доказів, зокрема такий його елемент як правила визнання доказів допустимими або недопустимими. Законодавче закріплення положень щодо допустимості доказів і визнання їх недопустимими є гарантією забезпечення конституційних прав, свобод і законних інтересів кожного учасника кримінального провадження, їх захисту від неправомірних дій і зловживання владою особами, які здійснюють кримінальне провадження, дотримання належної процедури та ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення суду. Саме на підставі зібраних (отриманих) на досудовому слідстві доказів суд, оцінивши їх з точки зору належності, допустимості, достовірності, всієї сукупності - достатності, вирішує основні питання в кримінальному судочинстві про наявність кримінального правопорушення та винність особи в його вчиненні.

Ключові слова: докази, речові докази, документи, показання, висновок експерта.

RULES OF ADMISSIBILITY AND INADMISSIBILITY OF EVIDENCE, THE LEGAL CONSEQUENCES OF THEIR INFRINGEMENTS

The task of criminal justice is to protect the individual, society and the state from criminal offenses, to protect the rights and legitimate interests of participants in criminal proceedings, as well as to ensure prompt, complete and impartial investigation so that anyone who commits a criminal offense is held accountable as far as possible, guilty, no innocent person has been charged or convicted and no person has been subjected to unjustified procedural coercion.

Evidence in criminal proceedings is an inseparable unity of their substantive side - factual data that enable us to establish the circumstances that are the subject of evidence and their procedural sources - a form that is established by criminal procedural law in order to obtain this factual data, including their procedural fixation. The issue of the admissibility of evidence is one of the fundamental categories of criminal proceedings and evidence in particular.

To carry out the tasks of criminal proceedings as a whole, and in particular of such matters as to ensure prompt, complete and impartial investigation and trial to ensure that anyone who has committed a criminal offense is held liable as a result of his guilt, no innocent person has been charged or convicted, places particular requirements on the evidence on which they are based. Therefore, in the theory of evidence for many years formed a special idea of the admissibility of evidence as a guarantee of the completeness and reliability of the evidence collected in the process, the legitimacy of the decisions taken on their basis.

Among the mass of novelties of the current Criminal Procedure Code of Ukraine, the Institute of Admissibility of Evidence, in particular such element as the rules of recognition of evidence admissible or inadmissible, deserves close attention. Legislating the provisions on the admissibility of evidence and recognizing it as inadmissible is a guarantee of the constitutional rights, freedoms and legitimate interests of each participant in criminal proceedings, their protection against unlawful acts and abuse of power by persons conducting criminal proceedings, observance of due process and adoption and due process judgment. It is on the basis of the evidence collected (received) at the pre-trial investigation that the court, assessing them from the point of view of belonging, admissibility, reliability, and the totality of the sufficiency, decides the main issues in criminal proceedings about the presence of a criminal offense and the guilt of a person in its commission.

Key words: evidence, physical evidence, documents, testimony, expert's opinion.

Постановка проблеми

Побудова правової держави передбачає наявність фундаментальної і стабільної системи законодавства, яка має сприяти забезпеченню захисту прав і законних інтересів особи поряд із вирішенням завдань, пов'язаних з боротьбою зі злочинністю. При цьому є неприпустимим протиставлення інтересів суспільства інтересам окремої особи. Порушення прав осіб не може бути виправдане мотивами державної необхідності. Згідно з Конституцією України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [1].

Прийняття 13 квітня 2012 року чинного Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) було не тільки вимогою міжнародної спільноти як однією з передумов до реалізації євроінтеграційних процесів нашої держави, а й результатом зміцнення та укріплення процесів гуманізації та демократизації в українському суспільстві.

Історія кримінального процесу України свідчить про низку проблемних питань, які є актуальними у наш час і викликають зацікавленість багатьох науковців сфери кримінальної юстиції. Серед них цілком обґрунтовано потрібно виділити принципово нові концептуальні підходи до розуміння доказування у кримінальному процесі. Закономірним результатом законодавчих новацій стали, зокрема, зміни в регламентації порядку формування доказів у кримінальному провадженні.

Дотримання законності не можливе без існування належної законодавчої регламентації. На всіх стадіях розвитку юриспруденції доказам та доказуванню приділялася значна роль. Проте інститут подання доказів може слугувати прикладом непослідовної нормотворчості, оскільки, крім загального дозволу (права) учасників кримінального провадження на подання доказів, жодних інших конкретних положень щодо процедури його реалізації кримінальний процесуальний закон не містить, що негативно впливає на забезпечення прав і законних інтересів громадян. Немає визначення і джерел доказів, що призвело до того, що в кримінально-процесуальній літературі немає взагалі згоди з приводу того, що вважати доказом, а що його джерелом і чи є взагалі різниця між цими двома поняттями.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У доктрині кримінального процесу до дослідження проблематики речових доказів у різний час зверталися вітчизняні та зарубіжні вчені Ю.П. Аденін, В.В. Вапнярчук, І.В. Гловюк, Д.В. Давидова, І.Ю. Кайло, О.В. Капліна, О.А. Кравченко, О.І. Крицька, М.А. Погорецький, А.Р. Туманянц, О.Ю. Хахуцяк, Р.М. Шехавцов, М.Є. Шумило, О.Г. Шило та інші науковці.

Незважаючи на істотний внесок науковців у розробку проблематики доказів, значна кількість її теоретичних і практичних аспектів не досліджувалася, розкривалася фрагментарно, недосить повно або не отримала однозначного вирішення.

Метою наукової праці є комплексне дослідження законодавчих положень, узагальнення та аналіз вітчизняних наукових розробок із правил допустимості та недопустимості доказів і правових наслідків їх порушення у кримінальному процесі.

Поняття «доказів» належить до фундаментальних правових категорій, з якими генетично пов'язана вся історія кримінального судочинства з моменту його зародження, оскільки давно відомо, що за своєю природою кримінальний суд як певна розумова операція є не можливим них [9, с. 29-30]. Це поняття визначає повноваження і зміст діяльності слідчих, прокурорів, суддів та інших учасників кримінального провадження, від яких залежить реалізація кримінально-правової політики держави, виконання завдань кримінального провадження та забезпечення впровадження міжнародних стандартів кримінальної юстиції в Україні.

У доктрині кримінального процесу істотна увага приділяється дослідженню допустимості доказів. Нормативне визначення поняття допустимого доказу свідчить про виділення законодавцем однієї узагальненої умови допустимості доказів - їх отримання в порядку, встановленому КПК України (ч. 1 ст. 86 КПК України) [2]. Частина 1 ст. 86 КПК України повністю відповідає ч. 3 ст. 62 Конституції України, яка закріплює, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом [1], та розширене тлумачення якої за умов чинності КПК України 1960 року здійснювалося Конституційним Судом України у п. 3.2 Рішення від 20.10.2011 № 12-рп/2011 [3] і Верховним Судом України у п. 19 Постанови Пленуму від 01.11.1996 № 9 [4].

Однією з основних гарантій захисту прав людини у кримінальному процесі від неправомірних дій органів досудового слідства є така юридична «санкція» як визнання доказів, отриманих із порушенням вимог, встановлених кримінально-процесуальними нормами, недопустимими, тобто такими, що не мають допустимого значення [13, с. 167-168]. В теорії кримінального процесу під терміном «допустимість доказів» зазвичай розуміється здатність джерела відомостей встановлювати факт, який має значення для справи [13, с. 168].

У ст. 86 КПК України законодавець вперше надав легальну дефініцію допустимості доказу, зазначивши, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий в порядку, встановленому цим кодексом. Відповідно до ч. 2 цієї ж статті недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення [2].

Отже, не будь-який доказ може бути взятий до уваги судом. Допустимість доказів зумовлюється насамперед їхньою надійністю, що полягає у відомостях щодо джерела походження інформації, можливості її перевірки й спростування. На думку автора, до критеріїв допустимості слід віднести:

2) надійність фактичних даних, що складають зміст доказу;

3) дотримання вимог процесуальної форми при формуванні відповідного виду доказів; 4) етичність тактичних прийомів, які використовуються для одержання доказів [7, с. 90].

На відміну від умов допустимості доказів, детально досліджених у доктрині кримінального процесу, умови допустимості речових доказів визначаються лише окремими вченими-процесуалістами. Зокрема, В.В. Вапнярчук виділяє дві умови допустимості речових доказів, визначаючи їх як змістові елементи процесуальної форми речових доказів як правової системи:

2) належну процедуру їх зберігання [6, с. 297].

Системний аналіз положень ст.ст. 87-89 КПК України дозволяє зробити висновок, що серед всіх доказів, отриманих під час кримінального провадження з порушенням закону, законодавець фактично розрізняє три види:

3) очевидно недопустимі (ч. 2 ст. 89 КПК України).

Виходячи з положень ст. 87 КПК України, можна дійти висновку, що у вказаній класифікації перші два види недопустимості доказів пов'язані з істотністю порушень прав і свобод людини, гарантованих Конституцією України та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч.ч. 1,2 ст. 87 КПК України), а третій - з оціночним поняттям «очевидна недопустимість доказів у кримінальному провадженні». Так, відповідно до ч. 2 ст. 89 КПК України в разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочато.

В теорії кримінального процесу є декілька підходів до розрізнення підстав визнання доказів недопустимими. Здебільшого недопустимі докази класифікують залежно від критеріїв, характеру допущеного процесуального порушення. Н.М. Кіпніс [8, с. 27], П.А. Лупинська [10, с. 2], О.В. Смирнов [11, с. 185] пропонують такі критерії недопустимості доказів:

1) неналежний суб'єкт, уповноважений проводити процесуальні дії, спрямовані на отримання доказів;

2) неналежне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), які є змістом доказів;

3) неналежна процесуальна дія, яку використовували для одержання доказів;

4) неналежний порядок проведення процесуальної дії, яку застосовано як засіб отримання доказів.

Зазначені критерії є базовими та можуть бути використані як підстава для визнання доказів недопустимими. Водночас аналіз теоретичних напрацювань надає можливість виокремити ширше коло підстав визнання доказів недопустимими, яке, зокрема, охоплює:

1) наявність можливості перевірити походження фактичної інформації;

2) компетентність, обізнаність осіб, від яких вона надходить і які її збирають;

3) дотримання загальних правил доказування;

4) дотримання правил збирання даних певного виду, які убезпечують від неповноти і спотворень;

5) дотримання правил, які гарантують повноту і точність фіксації зібраної інформації у справі;

6) відмова від здогадок і припущень [5, с. 39].

Крім класичних критеріїв, зазначені автори виокремлюють і додаткові підстави визнання доказів недопустимими, а саме дотримання правил збирання даних певного виду, які убезпечують від неповноти і спотворень, що є правильним, на думку автора, з огляду на те, що доказування окремого виду доказів має певні особливості й потребує їх урахування. Недотримання їх є підставою для визнання доказу недопустимим.

На відміну від більшості процесуалістів, М.С. Строгович звузив коло критеріїв, виокремивши лише законність джерел отримання, способів збирання та оформлення отримання фактичних даних [12, с. 34]. Водночас С.А. Шейфер розширює коло критеріїв доказами «за чутками». В цьому контексті науковець зауважує, що:

1) визнають недопустимими докази, отримані шляхом сприйняття тих об'єктів, в яких сліди злочину можуть бути відображені спотворено. Доказового значення також не має інформація, походження якої та зв'язок із досліджуваною обставиною не можливо встановити;

2) недопустимість доказів може бути спричинена умовами сприйняття доказової інформації. Так, не можуть бути визнані допустимими докази, отримані способами, не передбаченими законом;

3) недопустимість доказів породжує неправильний вибір пізнавальних прийомів (їх невідповідність характеру відображеної інформації), застосованих в межах закону, способів отримання фактичних даних. Такі ж наслідки настають тоді, коли слідчий або суд під час отримання доказів довільно змінюють поєднання пізнавальних засобів, що полягає в порушенні порядку проведення слідчої дії та призводить до спотворення інформації;

4) доказ може бути визнано недопустимим, якщо пізнавальний прийом виявився недосить ефективним, тобто забезпечив відображення незначної кількості інформації, яку майже не можна використати для встановлення істини [14, с. 43-44].

Інші критерії недопустимості доказів пропонує В.А. Іщенко, який, крім суб'єкта, правомочного проводити процесуальні дії, спрямовані на формування доказів, дотримання вимог процесуальної форми під час формування доказів і надійності фактичних даних, що є змістом доказу, визначає також етичність тактичних прийомів, які використовують для одержання доказів [7, с. 90]. Виокремлення етичності як критерію підстав визнання доказів недопустимими можливе, однак його не варто вважати базовим.

Загалом вчені-процесуалісти не сформували єдиний підхід до базових підстав визнання доказів недопустимими. Однак більшість зводить їх до таких: неналежний суб'єкт доказування; неналежне джерело доказів; неналежна процесуальна дія; неналежний порядок проведення процесуальної дії.

Визнання доказів недопустимими є важливою кримінально-процесуальною санкцією, яка застосовується у випадку встановлення допущених при одержанні та фіксації доказів порушень кримінального процесуального закону як спосіб реагування на виявлені порушення.

Визнання доказів недопустимими тягне за собою правові наслідки, які є специфічними для кожної стадії кримінального провадження і залежать від: 1) істотності значення для кримінального провадження доказу, визнаного недопустимим; 2) наданого суб'єкту оцінки кола повноважень у конкретній стадії кримінального провадження.

Визнання доказів недопустимими призводить до втрати ними юридичної сили, неможливості їх врахування (використання) при прийнятті процесуальних рішень і при доведенні обставин, які входять до предмету доказування у справі.

3) оцінка істотності допущених порушень норм кримінального процесуального закону при одержанні та фіксації доказу; 4) вирішення питання про визнання доказу недопустимим.

1) кола об'єктів, які підлягають оцінці за критерієм допустимості;

2) кола учасників кримінального провадження, які мають право ініціювати розгляд питання про визнання доказів недопустимими;

3) порядку ініціювання розгляду цього питання залежно від суб'єкта ініціювання;

4) порядку розгляду питання про визнання доказу недопустимим залежно від повноважень суб'єкта оцінки.

1) закриття кримінального провадження. Кримінальне провадження закривають у разі наявності недопустимого доказу в матеріалах кримінального провадження, одержаного з істотним порушенням прав людини і громадянина;

2) зміну обсягу повідомлення про підозру або зміну кваліфікації діяння. Обсяг повідомлення про підозру або кваліфікацію діяння змінюють в разі, якщо вбачається, що доказ, який доводить наявність у діянні складу злочину, є недопустимим, а решта доказів свідчать про наявність іншого складу злочину;

3) винесення виправдувального вироку. Залежно від доказової сили речового доказу визнання його недопустимим тягне за собою закриття кримінального провадження у зв'язку з неможливістю доведення вини;

4) зміну або скасування вироку в касаційному порядку (у разі встановлення підстав визнання доказів недопустимими внаслідок перевірки законності оскаржуваних судових рішень під час касаційного розгляду).

Висновки

В основу визначення поняття «доказів» у кримінальному процесі законодавцем покладена інформаційна модель доказів. Відповідно до неї докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел. конституційний право кримінальний доказування

На думку автора, позиція, де докази - це нерозривна єдність їх змістовної сторони (фактичних даних, тобто відомостей, які дають можливість встановити факти, що є предметом доказування) та їх процесуальних джерел (форми, що є встановленим кримінальним процесуальним законом порядком отримання фактичних даних та їх фіксації) є більш прийнятною, оскільки процесуальні джерела доказів є процесуальною формою існування і зберігання відомостей про факти як докази у кримінальному процесі. Без втілення в цю процесуальну форму фактичні дані не мають значення доказу, а порушення процесуальної форми їх залучення до сфери кримінально-процесуального доказування призводить до визнання доказу недопустимим.

Варто наголосити, що до змісту оцінки доказів як фактичних даних (відомостей про факти) входить перш за все встановлення їх належності, достовірності, допустимості й достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи загалом.

Отже, поняття доказів належить до фундаментальних категорій у кримінальному процесі. Адже від правильного розуміння цього поняття залежить і напрям пошуку доказів, і вміння їх використовувати в процесі встановлення істини. У кримінальному процесі докази виступають як засоби доказування конкретних обставин вчиненого суспільно-небезпечного діяння, які мають значення для правильного вирішення кримінального провадження.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 року [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України.

2. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квітня 2012 року // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України.

3. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України від 20 жовтня 2011 року // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України.

4. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України.

5. Белкин РС. Криминалистика и доказывание. Методологические проблемы / Белкин РС., Винберг А.И. Москва: Юридическая литература, 1969. 216 с.

6. Вапнярчук В.В. Теорія і практика кримінального процесуального доказування: монографія / Вапнярчук В.В. Харків: Юрайт, 2017.408 с.

7. Іщенко В.М. Принцип допустимості і достатності засобів кримінального процесуального доказування / В.М. Іщенко // Право України: Юридичний журнал. 2003. № 7. С. 90-92.

8. Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве / Кипнис Н.М. Москва: Юристъ, 1995. 128 с.

9. Кистяковский А.Ф. Общая часть уголовного судопроизводства: Лекции, читанные в императорском университете Св. Владимира профессором А.Ф. Кистяковским (1874) / Научн. ред. и предисл. современ. изд.: О.В. Баулин, Н.С. Карпов, В.Я. Радецкая. Киев: Изд-во Семенко Сергея, 2005. 118 с.

10. Лупинская П.А. Основания и порядок принятия решений о недопустимости доказательств / Лупинская П.А. // Российская юстиция. 1994. № 11. С. 2-5.

11. Смирнов А.В. Уголовный процесс: учебник [Електронний ресурс] / Смирнов А.В., Калиновский К.Б. 2008. 704 с.

12. Строгович М.С. Т. 3. Теория судебных доказательств / Строгович М.С. // Избранные труды: В 3 т. / Строгович М.С. Москва: Наука, 1991. С. 297.

13. Хитра А.Я. Забезпечення допустимості доказів під час проведення досудового слідства / А.Я. Хитра, І. Саврій // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. 2008. № 3, С. 167-171.

14. Шейфер С.А. Доказательства и доказывание по уголовному делу: проблемы теории и правового регулирования: научное пособие / Шейфер С.А. Москва: Норма, 2008. 207 с.

Размещено на Allbest.ru