Організаційно-правові форми агробізнесу в Україні

Союзом, створюються умови для ефективного ведення агробізнесу, що зможе забезпечити залучення в розвиток виробництва сільськогосподарської продукції національних та іноземних інвестицій.

Для створення та ефективної роботи щодо ведення сучасного, ефективного аграрного господарства, особи, які прийняли рішення щодо створення суб'єкта господарювання у сфері сільськогосподарського виробництва мають визначитись, яку організаційно-правову форму ведення господарської діяльності слід обрати. Функціонування в якій організаційно-правовій формі забезпечить найбільш вигідні умови й перспективи розвитку, розширення та залучення інвестицій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематиці визначення організаційно-правової форми сутності й особливостей підприємницької діяльності у сфері аграрного виробництва присвячені праці багатьох науковців, зокрема таких, як С. Жилинський, І. Кучеренко, В. Кравчук, Н. Малеїн, В. Мозолін, І. Севрюкова, А. Пилипенко, В. Щербина, О. Цюцик та інших. Окремі питання щодо функціонування організаційно-правових форм суб'єктів господарювання в аграрному секторі економіки викладали у своїх роботах В. Гайворонський, І. Труш, В. Єрмоленко, Н. Титова, В. Уркевич, В. Жушман та інші.

Насамперед, для ефективного здійснення сільськогосподарської діяльності необхідно визначитись із видом галузевої діяльності. Суб'єкт господарювання, який має намір працювати у сфері агробізнесу, має визначитись, чи буде це аграрно-сировинна діяльність, що містить сільське й лісове господарство, чи це діяльність у ресурсній галузі, яка забезпечує агропромисловий комплекс засобами виробництва й виробничими послугами, включаючи будівництво, ремонтні й меліоративні роботи, чи то переробна галузь, що забезпечує заготівлю, перероблення, реалізацію сільськогосподарської продукції, або виробнича й соціальна інфраструктура, які забезпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побутові об'єкти, кредитні установи, страхові компанії тощо. Враховуючи особливості кожної з організаційно-правових форм, особливості обраної структури ведення господарської діяльності, суб'єкти сільськогосподарського виробництва можливо виділити в три основні групи: малий (дрібний) агробізнес, середній агробізнес і великий агробізнес.

Отже, малий агробізнес є «первинною ланкою» в структурі виробництва сільськогосподарської продукції. Це дрібні виробники, на яких покладається цілий ряд суспільних функцій, серед яких самозайнятість громадян, самозабезпечення харчовими продуктами, формування доходів домогосподарств, економічної бази розвитку сільських територій, соціальної бази відтворення селянства тощо [1, с. 126]. Особисті (домашні) господарства населення (включаючи фізичних осіб підприємців) не є юридичними особами, які складають ланку дрібного сільськогосподарського виробництва й вирощують сільськогосподарську продукцію як для власних потреб, так і на продаж. Такі господарства спеціалізуються на комерційному вирощуванні овочів та інших більш нішових культур, які досить важко вирощувати в промислових масштабах через необхідність використання ручної праці [2].

Діяльність особистих селянських господарств здійснюється на підставі Конституції України, Земельного кодексу України, Цивільного кодексу України, Закону України «Про особисте селянське господарство», а також інших нормативно-правових актів. Крім того, враховуючи той факт, що дрібне сільське господарство стало досить поширеним у багатьох регіонах світу й має досить активний розвиток в Україні, уряд затвердив Концепцію розвитку фермерських господарств і сільськогосподарської кооперації на 2018-2020 роки [3], в якій було наголошено, що «переважна кількість фермерських господарств, які мають в обробітку невеликі площі, демонструють позитивну динаміку зростання, однак потребують підтримки, тому дана Концепція спрямована виключно на підтримку фермерських господарств і сільськогосподарських кооперативів, які мають в обробітку на праві власності й користування (з урахуванням корпоративних прав) земельні ділянки загальною площею не більше 100 гектарів» [3].

На світовому рівні, аналізуючи дослідження Групи Всесвітнього банку, малі підприємства агробізнесу мають вирішальне значення для зв'язку дрібних виробників із національними ринками, задоволення попиту на харчові продукти та створення робочих місць майбутнього [4]. Роль дрібних сільськогосподарських підприємств полягає в тому, щоб краще інтегруватися в ринки, щоб вони могли зміцнити сільськогосподарський сектор. Досвід показує, що, коли сільськогосподарський сектор країни не конкурентоспроможний, у сільській місцевості зростає залежність від імпорту й спостерігається скорочення виробництва сільськогосподарської продукції.

Враховуючи світовий досвід, уряд України визначив метою Концепції створення необхідних організаційних, правових і фінансових передумов для розвитку фермерських господарств і сільськогосподарської кооперації, покращення матеріально-фінансового становища сільського населення шляхом надання державної підтримки на поворотній основі.

Однак, слід зазначити, що як складова агробізнесу, малі й середні фермерські господарства мають недоліки, що не дозволяють їм вийти на інший рівень. Так, це відсутність можливості придбати потужні інструменти, які використовуються великими фермами, оскільки таке обладнання дуже дороге й у дрібних фермерів, швидше за все, немає можливості його собі дозволити. Їм потрібно знайти альтернативні методи для роботи на своїй землі або менше обладнання, яке вони можуть дозволити собі купити або орендувати. Навіть коли вони утворюють невеликі локальні асоціації, їм все ще важко знайти всі необхідні інструменти для досягнення оптимального результату. Також до недоліків можна віднести недостатність інформації та знань у певних сферах маркетингу щодо можливостей нового обладнання, нерівномірне розміщення інформації щодо потреб ринку сільськогосподарської продукції, обмеження інформації щодо можливостей отримання інвестування в дрібне виробництво, що призводить до самофінансування фермерів. Для уникнення негативних наслідків для фермерських господарств, вважаємо доцільним врегулювати положення Концепції на подальший період щодо державної підтримки малого й середнього фермерства шляхом інвестування в практику й розробку методів ефективної інтенсифікації сільського господарства.

Основною проблемою в питанні залучення у фермерське господарство інвестицій є норма ст. 3 Закону України «Про фермерське господарство», якою встановлено чіткий перелік осіб, які можуть стати членами фермерського господарства (а саме особи, які мають родинні відносини). А так, фермер для залучення інвестицій змушений приймати рішення про реорганізацію свого сімейного підприємства або об'єднання з іншими фермерами в інші організаційно-правові форми.

Прийняття 17 жовтня 2019 року закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» [7] містить ряд норм, що спрямовані на спрощення порядку залучення іноземних інвестицій, у тому числі й для фермерських господарств. Це дуже важливий крок держави, оскільки фермерські господарства, особливо на початковому етапі своєї діяльності, можуть успішно функціонувати лише під час безперервного залучення інвестицій.

Наступною групою в структурі організації агробізнесу є сільськогосподарські кооперативи й господарські товариства, які можуть бути як національними, так і іноземними або з іноземними інвестиціями.

Перспективи сільськогосподарських виробничих кооперативів визначаються особливостями цієї організаційно-правової форми, яка формується таким чином, що члени такого кооперативу володіють загальним капіталом, на довірчих засадах передають кооперативу свій урожай, передають під керівництво кооперативу повноваження щодо укладання та виконання договорів сільськогосподарської контрактації, надають право розв'язувати всі організаційні питання щодо збуту своєї продукції. Крім того, особливості створення та організації діяльності сільськогосподарських кооперативів визначаються тим фактом, що учасник кооперативу зберігає можливість самостійно ухвалювати рішення з урахуванням специфіки своєї земельної ділянки й виду аграрної продукції, на якій він спеціалізується.

Таким чином, діяльність сільськогосподарських кооперативів будується на засадах самоврядування, під час яких члени сільськогосподарського кооперативу визначають мету й предмет діяльності конкретного кооперативу, формують його органи управління та встановлюють їхню компетенцію, саме члени кооперативу безпосередньо входять до складу таких органів і шляхом голосування на їхніх засіданнях реалізують належне їм право голосу, а також контролюють виконання рішень органів управління кооперативу [9, с. 28].

Господарські товариства у сфері виробництва сільськогосподарської продукції є найпоширенішою формою господарювання після фермерських господарств, як і сільськогосподарські виробничі кооперативи. Вони представлені переважно у формі товариств з обмеженою відповідальністю [2], які виступають як приватні підприємства. Натепер відсутній окремий спеціальний законодавчий акт, який би, з врахуванням специфіки сільськогосподарської діяльності, регулював би створення та розвиток саме приватних сільськогосподарських підприємств. Отже, правове регулювання створення та функціонування сільськогосподарських підприємств здійснюється відповідно до законодавства, яке загалом регулює всі аспекти здійснення господарської діяльності. До таких нормативних актів відносяться: Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України ««Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».

Позитивною рисою сільськогосподарських акціонерних товариств В. Єрмоленко називає можливість охопити майнову участь фактично необмеженої кількості власників майнових паїв, тобто практично все населення окремої сільської громади, що сприяє захисту непрацездатних осіб, які отримали майновий пай у порядку спадкування [10, с. 83]. Своєю чергою позитивною ознакою аграрного господарського товариства є використання земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва, а також визначення ефективної системи ведення сільського господарства, здатного задовольнити потреби населення в якісних харчових продуктах і в експорті на світовий ринок конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції [11, с. 56].

Однак, Закон України «Про акціонерні товариства» й Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» як основа правового забезпечення функціонування сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю» та відсутність спеціального закону, який би враховував специфіку діяльності у сфері сільськогосподарської діяльності, на думку А. Статівки, «створює значні ризики для належного функціонування сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю, адже дозволяє їхнім учасникам відчужувати свої частки без необхідності внесення змін до статутного капіталу, що може призвести до «вторгнення» в діяльність товариств сторонніх осіб і сприяти розвиткові рейдерства, феномен якого останніми роками набуває загрозливих обертів саме в аграрному секторі економіки [11, с. 57].

Крім того, складність у функціонуванні сільськогосподарських підприємств у таких організаційно-правових формах може зумовлюватись можливістю участі в акціонерному товаристві або в товаристві з обмеженою відповідальністю іноземного суб'єкта. Законодавство не містить обмежень, щодо участі іноземних суб'єктів у створені й функціонуванні господарських товариств. Наявність іноземного капіталу в сільськогосподарських підприємствах зумовлює складність у можливості в повному обсязі брати участь у господарській діяльності, насамперед це пов'язано з обігом земель в Україні. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення» також містить обмеження щодо набуття права власності на землі сільськогосподарського призначення іноземними суб'єктами. Однак, відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» все ж було внесено зміни в ряд законодавчих актів, що стимулюють іноземних суб'єктів здійснювати ефективне інвестування в сільськогосподарське виробництво.

Третю групу суб'єктів агробізнесу складають великі агропромислові підприємства, які здійснюють свою діяльність у формі акціонерних товариств та є найбільш зручними й привабливими для залучення інвестицій. У сучасному розумінні агрохолдинги є виробничою структурою, яка створюється фінансовими й сервісними організаціями, які інвестують кошти в розвиток інфраструктури сільської місцевості, а також використовують орендовані землі [14, с. 36]. Саме тому найбільші сільськогосподарські виробники обирають холдингову структуру організації та розміщують свої акції на світових фондових біржах.

Окремого закону, який би регулював діяльність саме агрохолдингів, в Україні не існує, однак у своїй діяльності сільськогосподарські підприємства, які обирають саме таку організаційно-правову форму ведення господарської діяльності, керуються положеннями Господарського кодексу України, Закону України «Про акціонерні товариства», а також спеціальним Законом України «Про холдингові компанії в Україні» від 15 березня 2006 р. № 3528-ГУ [12].

Крім того, ч. 5 ст. 126 Господарського кодексу України холдингова компанія визначається як публічне акціонерне товариство, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності Своєю чергою, ст. 1 Закону «Про холдингові компанії в Україні» закріплює положення, що холдингова компанія - це акціонерне товариство, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств. Отже, агрохолдингові компанії є специфічною формою володіння корпоративними правами, за якої материнська компанія, маючи контрольний пакет акцій інших підприємств, управляє ними, контролюючи їхню діяльність, при їхньому об'єднанні в єдину організаційно-правову структуру з відповідними метою та цілями [15, с. 55].

Позитивними сторонами такої організаційно-правової форми, як агрохолдинги, є створення досить ефективної системи ведення сільського господарства, яка здатна задовольнити не лише потреби населення в якісних харчових продуктах, а також забезпечити якісний експорт сільськогосподарської продукції на світовий ринок, зробити її більш конкурентоспроможною.

Конкурентоздатність як перевага агрохолдингової форми організації господарської діяльності може виражатись у можливості здійснювати виробництво у великих обсягах сільськогосподарської продукції та розвиток технологічно пов'язаних із ним підприємств перероблення та торгівлі, а також високий рівень диверсифікації виробництва, можливість залучення значних інвестицій в основне виробництво, що не під силу середнім і дрібним сільськогосподарським підприємствам, централізація управління та високий рівень кваліфікації управлінського персоналу [13, с. 5].