Мета покарання на сучасному етапі

Згідно з Кримінальним кодексом України метою покарання є:

1) кара (як відплата за вчинений злочин);

2) виправлення засудженого;

3) запобігання вчиненню нових злочинів засудженими (спеціальна превенція);

4) запобігання вчиненню злочинів із боку інших осіб (загальна превенція).

На думку деяких вчених, мета виражає не тільки те, що повинно відбутися в майбутньому, але й те, що потрібно робити, як і якими засобами, до чого прагнути, щоб здійснити бажане. У цьому - особливість мети, що позначає не будь-яке майбутнє, а лише необхідний результат, який досягається через діяльність.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематиці мети покарання в Україні свої праці присвячували Д.С. Азаров, М.І. Бажанов, О.П. Горох, О.М. Дудоров, А.С. Макаренко, М.І. Мельник, А.А. Музика, В.В. Полтавець, Н.А. Сторчак, В.О. Туляков, В.І. Тютюгін, М.І. Хав- ронюк та інші вчені, однак попри актуальність та обґрунтованість висновків наведених дослідників, системного вирішення мети покарання в Україні вони не пропонують.

Покарання може досягти своєї мети лише у випадку дотримання основних його принципів. Актуальним для всієї правоохоронної та судової системи нині залишається завдання забезпечення невідворотності покарання.

Метою статті є визначення мети покарання та розв'язання питання про його актуальність на сьогодні.

Виклад основного матеріалу дослідження. В істо- рико-правовій літературі достатньо чітко виокремлюються два підходи до розуміння того, що визначає, попереджує та карає злочини.

Ці підходи, на думку І.І. Царькова, можна достатньо умовно сформулювати у вигляді концепцій «кримінального права» й «кримінальної політики». Перша концепція пов'язана з правом, тобто відстоює ідею рівноправ'я громадян, та їх захистом. Друга - має відношення більше до політики, ніж до права, й пов'язана з умінням керувати людьми. Тут покарання - це, по-перше, спосіб підкорення людини й суспільства владі, а по-друге, - метод управління державою [1, с. 47].

Таке сприйняття та розуміння суті покарання було притаманне державам Стародавнього світу, що наочно можна побачити на прикладі східних деспотій, де форма державного устрою та правління характеризувалася високою централізацією влади, свавіллям правителів, яке не мало обмежень законом. Класичним виявом деспотії вважалися Стародавні Єгипет, Індія, Ассирія, Вавилон, Китай та інші країни [1, с. 47].

У Стародавній Індії в Законах Ману сутність покарання роз'яснювалась так: «Хай [ніхто] не порушує дхарму, яку цар встановив для бажаних для нього [людей], і навіть дхарму - небажану для небажаних. Для цього владика із самого початку створив сина - Покарання, охоронця всіх живих істот, [втілену] дхарму, повну яскравості Брахми». У Законах Ману можна побачити мету покарання - залякування, бо «зі страху перед ним усі живі істоти - нерухомі й рухомі - служать користі й не ухиляються від виконання [дхарми]». Визначена також і його місія: «Покарання править усіма людьми, Покарання ж охороняє, Покарання не спить, коли всі сплять: мудрі оголосили Покарання втіленням дхарми» [1, с. 47-48].

Покарання в давньоіндійських трактатах ототожнюється із сильною зброєю, яку треба відповідально застосовувати, оскільки «неправильні покарання» можуть призвести до трагічних наслідків. У Законах Ману міститься таке застереження: «Покарання володіє великою енергією та заледве може бути використане недосвідченими, а царя, який відхиляється від дхарми, воно губить разом з родичами» [1, с. 49].

Тобто, покарання в країнах Стародавнього Сходу - це більше політичний, ніж правовий інструментарій, завдяки якому правителі досить ефективно управляли державою, тримали в покорі людей і суспільство [1, с. 50].

Цілі покарання - це кінцеві соціальні результати, на досягнення яких спрямоване встановлення покарань у кримінальному законі. Питання про цілі покарання в науці завжди були і є дискусійним. Укладачі перших пам'яток права виходили з того, що покарання має служити відплатою за скоєний злочин, і тому багато покарань у них ґрунтувалися на принципі Таліону («око за око»). Пізніше на перший план вийшла компенсація збитку, заподіяного злочином [3, с. 158].

Звернемося тепер до Німецької класичної філософії.

Покарання має бути не тому, що воно корисне, а тому, що його потребує сам розум. Вина за конкретний злочин завжди лежить на людині, яка мала можливість вибору й зробила його. Таким чином, її дії відповідають вільній волі порушника закону [2, с. 178].

Суспільні цілі І. Кант вважає непридатними в ролі підстав права карати, обґрунтовуючи це так: навіть якби суспільство було готове розійтися за згодою всіх членів, то й тоді спершу потрібно було б стратити вбивцю. На думку І. Канта, підґрунтям міри покарання є принцип рівності (відплата «рівним за рівне»). Лише відплата може слугувати вираженням чистої та суворої справедливості [2, с. 178].

Кримінальне покарання - це справедлива кара за вчинений злочин. «Покарання - це вимога категоричного (імператив), яка не потребує інших утилітарних положень». Так, злочинець, який учинив посягання на правове благо, «має бути визнаний таким, що підлягає покаранню до того моменту, як виникне думка про те, що із цього покарання можна отримати вигоду для нього чи інших громадян» [2, с. 179].

Згідно з підходом Г.В.Ф. Геґеля, право полягає у втіленні поза розумної суті волі. Так, воля вкладається в певну річ, завдяки чому створюється власність. Воля, втілена в зовнішньому світі, може бути порушена й на неї можна зазіхати ззовні, проте вона залишається недоступною посяганню в самій собі [2, с. 180].

Покарання є запереченням нікчемного злочину, воно є запереченням волі, що заперечувала право, а отже, воно постає твердженням права. Це означає, що покарання є відплатою. Покарання злочинця передбачає торжество розумного щодо нікчемного й противного розуму [2, с. 180].

У філософії Г.В.Ф. Геґеля мету покарання тлумачать у контексті закону заперечення запереченню. Мислитель розцінює злочин як перше заперечення. Відтак, покарання постає не запереченням, а запереченням заперечення [2, с. 180].

У цьому контексті покарання постає відплатою загальної волі. Воно відрізняється від помсти тим, що полягає у відновленні буття, яке було порушено, та є реалізацією влади не індивідуального (як у разі помсти), а суспільного характеру [2, с. 181].

Тепер звернемося до загальної теорії.

М.В. Романов зазначає, що виконання покарань всупереч ухваленому в національній доктрині погляду - діяльність скоріше соціально-психологічна, аніж юридична. Чинна система виконання покарань суцільно неправильна, непродуктивна й безперспективна в справі досягнення цілей, що стоять перед покаранням. Необхідно визнати, що виконання покарань має бути переорієнтовано на щільну індивідуальну роботу із засудженим, що, своєю чергою, викликає необхідність зовсім іншого підходу до формування кадрового складу працівників кримінально- виконавчої служби. Це повинні бути не тільки й не стільки фахівці-юристи й фахівці в захисті й гарантуванні прав людини, скільки досить умілі психологи, які здатні й вміють постійно підтримувати необхідний зв'язок і інтенсивність роботи із засудженим. Уся діяльність кримінально-виконавчої системи повинна бути звернена до тих сторін особистості засудженого, які відчувають «застій» у проявах. Це перш за все як раз його емоційна й вольова сфери - саме ті, які в наявній системі виконання покарань придушуються найбільше. Адже саме емоції та вольові прояви засудженого вважаються найменш бажаними при відбуванні покарання [12, с. 24].

Для самого ж злочинця покарання являє собою кримінально-правовий наслідок скоєного їм злочину. Найважливішим у цій процедурі є встановлення в діях суб'єкта злочину визначеного кримінальним законом складу злочину, сукупності суб'єктивних та об'єктивних ознак, що визначають суспільно небезпечне діяння як кримінально каране [3, с. 155].

Наприклад, метою застосування такого виду покарання, як штраф, є вплив на свідомість винного за допомогою обтяжень економічного характеру, а також зміна його негативної протиправної поведінки підтвердженням економічної невигідності вчинення злочину [4, с. 159].

Результати аналізу сучасної правової науки та її історії свідчать про те, що наука, яка, виходячи з її назви, має своїм предметом покарання, - пенологія - вивчає досить обмежений обсяг питань, пов'язаних із покаранням. Так, аналіз наукових джерел дає підстави стверджувати, що предмет пенології як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці тлумачиться вузько, лише щодо відносин, які виникають на стадії виконання покарання, тобто через призму пенітенціарної функції, рідше - в контексті кримінологічної функції покарань [5, с. 106].

Покарання є особливою формою державного примусу, й тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру, примусові заходи виховного характеру [6, с. 58-59].

Виходячи з того, що мета покарання в кримінальному праві визначається функціями й завданнями держави, що застосовує це покарання, визначимо таке. У 1919 році в першій програмі більшовицької партії вперше було сформульовано основні завдання покарання, що стали базовими для розвитку кримінального права радянської федеративної Росії та радянської України (це знайшло відбиття в так званих «Руководящих началах»). На першому місці значилась охорона громадського порядку від злочину або замаху на злочин, охорона від майбутніх можливих злочинів як окремої особи, так і групи осіб [6, с. 60].

У теорії кримінального права цілі покарання, в тому числі позбавлення волі на певний строк, формулюються по-різному. Кара як мета покарання ставиться під сумнів, але практично всі фахівці єдині в тому, що позбавлення волі переслідує цілі загальної та спеціальної превенції та виправлення (за радянських часів - також і перевиховання) [7, с. 247].

Мета виправлення визнається за покаранням упродовж кількох століть на рівні теорії та законодавства й не втрачає своєї актуальності в сучасному світі. Зокрема тому що покарання - соціальне явище, зумовлене цілями й завданнями людського суспільства [7, с. 248].

Усвідомлення ідеалістичності виправлення як мети покарання та її обмеженої результативності на практиці породило в теорії кримінального права висновки про необхідність розмежовувати рівні (напрямки, види) виправлення особи. Йдеться про «моральне» (внутрішнє) виправлення, наслідком якого є невчинення особою нового злочину з мотивів внутрішнього переконання, та «юридичне» (зовнішнє, «громадянське») виправлення, через яке особа утримується від нового злочину незалежно від мотивів, у тому числі під страхом покарання [7, с. 250].

Орієнтація не лише на «юридичне», а й на «моральне» виправлення підтверджує, що ця мета дуже близька за змістом до тієї самої мети перевиховання засудженого, від якої законодавець на сучасному етапі розвитку кримінального права свідомо відмовився [7, с. 250].

Цілі покарання, таким чином, є похідними від засобу їх реалізації - кримінального покарання, та визначаються об'єктивними властивостями кримінального покарання. Неможливо ставити перед кримінальним покаранням цілі, які, виходячи з природи й механізмів дії кримінального покарання, взагалі не можуть бути його результатами або входять у зміст самого кримінального покарання. Характерним є приклад, коли кримінальне покарання не може забезпечити бажаний результат у разі абсолютно справедливої відмови законодавця від мети перевиховання засуджених [8, с. 55].

Говорячи про визначення цілей покарання в кримінальному законі, слід підкреслити, що вони створювали й повинні створювати передумови для вимірювання ефективності кримінального покарання. Проблема мети покарання залишається актуальною для багатьох вчених і філософів, які працювали в галузі кримінального права протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих концепцій і теорій не привели до однозначного розуміння цієї складної проблеми [8, с. 55].

Визначення мети покарання - одне з найбільш принципових питань кримінального права. «Від його вирішення залежить не тільки побудова багатьох інститутів цієї галузі права, але й цілеспрямоване застосування самого кримінального законодавства» [8, с. 56].

Від мети покарання варто відрізняти його функції, за допомогою яких вирішуються окремі задачі, досягаються проміжні результати на шляху до мети. Змішування мети з функціями в літературі зустрічається, і це не тільки заважає правильному з'ясуванню тих та інших, але й призводить до перекручування соціального призначення покарання, спрямованості кримінальної практики. Наприклад, таке відбувається, коли метою покарання визнається сама кара [8, с. 56].

Ефективність системи виконання покарання натепер визначається ресоціалізацією та соціальною адаптацією осіб після звільнення, під якою слід розуміти тривалий процес, що має у своїй основі складний комплекс психо- лого-педагогічних, економічних, медичних, юридичних та організаційних заходів, спрямованих на формування в кожного засудженого здібності й готовності до включення після відбуття покарання у звичайні умови життя суспільства. Цей процес припускає засвоєння елементарних норм, цінностей і знань, необхідних і достатніх для того, щоб бути включеним в життя суспільства [9, с. 53].

На думку М.Д. Шаргородського, покарання - це міра державного примусу, що застосовується лише судовими органами до осіб, які вчинили злочин. Покарання виражає негативну оцінку злочинця та його діяння державою, яка полягає в позбавленні злочинця певних благ, що належать йому. Покарання має на меті запобігання вчиненню нових злочинів з боку засуджених та інших «нестійких» членів суспільства [10, с. 330].

З наведеного можна зробити висновок про те, що покарання характеризується наступними ознаками:

1) виступає заходом державного примусу;

2) є юридичним наслідком злочину;

3) має публічний характер;

4) полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого;

5) виражає негативну оцінку держави й суспільства на вчинене злочинне діяння [10, с. 331].

Основна мета покарання полягає в карі й виправленні засудженого, в запобіганні нових злочинів як з боку злочинця, так і з боку інших осіб [10, с. 331].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Логвиненко Є.С., Логвиненко І.А. Покарання в праві держав Стародавнього світу. Харків : ФОП Панов А.М., 2019. 252 с.

2. Геревич М.О. Категорія мети покарання у творчій спадщині представників німецької класичної філософії. Філософські та методологічні проблеми права. 2017. № 2 (14). С. 176-187.

3. Кушнір Я.О., Смирнова А.В. Порівняльний кримінально-правовий аналіз системи призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків України та Франції в умовах сучасності. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 8. С 154-159.

4. Цвіркун Н.Ю. Кримінально-правові проблеми встановлення покарання за безгосподарське використання земель. Вісник кримінологічної асоціації України. 2015. № 2 (10). С. 155-167.

5. Бабанли РШ. Перспективи наукового вирішення проблем призначення покарання в Україні. Університетські наукові записки. 2017. № 62. С. 102-109.

6. Журбелюк Г.В. Кримінальне покарання як комплексна проблема: деякі історико-правові аспекти. URL: http://ekmair.ukma.edu.ua/ Ыtstream/handle/123456789/9970/ZhurbeNuk_Kl*yminalne_pokarannia.pdf?sequence=1&isANowed=y.

7. Сторчак Н.А. Науково-теоретичні погляди на виправлення як мету покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Форум права: електрон. наук. фахове вид. 2017. № 4. С. 247-253.

8. Вереша РВ., Лоєнко К.Ю. Мета покарання : теорії (концепції), історія та сучасний стан. Вісник Академії адвокатури України. 2010. № 2 (18). С. 54-61.

9. Колотуха К.А., Міхайліна Т.В. Проблемні аспекти ефективності покарань в контексті діяльності органів їх виконання. URL: http://jvestnik-sss.donnu.edu.ua/article/download/5459/5486.

10. Шеулова І.Д. Превентивна роль застосування покарання. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2011. № 3. С. 328-335.

11. Козубовський РВ. Покарання в системі профілактики девіантної поведінки. URL: jspui/Ыtstream/Nb/5834/1/ПОКАРАННЯ%20В%20 СИСТЕМІ%20ПРОФШАКТИКИ%20ДЕВІАНТНОЇ%20ПОВЕДІНКИ^.

12. Романов М.В. Мета покарання : від ідеологічних міфів до реальності. Журнал східноєвропейського права. 2017. № 38. С. 18-25.