Основи правового буття у вченні Джона Локка: свобода, власність, договір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основи правового буття у вченні Джона Локка: свобода, власність, договір

Гоцуляк Ю.В.,

доцент кафедри теорії та історії держави і права та адміністративного права Донецького національного університету імені Василя Стуса

Стаття присвячена дослідженню та виокремленню атрибутів правового буття у правовому вченні Джона Локка. Констатується, що суб'єкт є тією сингулярністю, у якій сконцентроване все правове буття, йому нічого не надають ззовні, він є носієм правового. Автор доводить, що правове буття задане в людині однаково, тому його ключовий атрибут - свобода, представлений у людині повною мірою. Вчення Джона Локка констатує, що у своїй безмежності свобода не може знищити життя, бо це теж природний закон, що стоїть ієрархічно вище навіть від свободи. Самосвідомість індивіда так влаштована, що ми можемо розрізнити власне буття та "інобуття". Інститут власності є результатом розгортання правового буття у свідомості людини. правовий буття свобода

Автор доходить висновку, що ключові підходи до праворозуміння починають свій дискурс із витоків права, що одразу накладає надбудову на правовий світ, і тоді право має значення лише у зв'язку з його джерелом. Категорія правового буття змінює цей підхід, адже вона робить саме право одним із витоків екзистенції: людина є правовою, а не право - людським. Зміст онтологічної концепції права полягає у виокремленні правового погляду на речі, тобто у розумінні дійсності через атрибути правового буття. Дослідження вчення Локка приводить до положення, що рівність є настільки ж значимим атрибутом правового буття, як і нерівність, ба більше: один без одного ці атрибути є шкідливими. Автор відстоює положення, що онтологічно-правова індукція є переходом від конкретної правової поведінки до загальноправових наслідків. Правова істина відрізняється від будь-якої іншої правди тим, що це та частина буття, що спрямовує нашу поведінку. Природний договір - це ніщо інше, як природна форма співбуття. Угодоздатність є спільним знаменником соціального спілкування, що зберігає вірність взаємним обмеженням і зобов'язанням.

Ключові слова: право, правове буття, Джон Локк, свобода, власність, природне право.

THE BASICS OF LEGAL BEING IN JOHN LOCKE'S DOCTRINE: FREEDOM, OWNERSHIP, CONTRACT

The article is devoted to research and identification of the attributes of legal being in the legal doctrine of John Locke. It is stated that the subject is the singularity in which all legal existence is concentrated they are not given anything from the outside they are the bearer of the legal one. The author argues that legal being is given in a person in the same way, so his key attribute is freedom, fully represented in man. John Locke's doctrine states that freedom cannot destroy life because it is also a natural law that stands hierarchically above even freedom. The self-consciousness of the individual is so arranged that we can distinguish between our own being and being of another. The Institute of Property is the result of the deployment of legal existence in the mind of human.

The author concludes that the key approaches to legal understanding begin their discourse on the origins of law which imposes a superstructure on the legal world immediately and then the law is relevant only in relation to its source. The category of legal being changes this approach because it makes law one of the origins of existence man is legal but not law is human. The content of the ontological concept of law lies in the distinctive legal view of things that is the understanding of reality through the attributes of legal existence. Locke's study leads to the proposition that equality is as significant an attribute of legal existence as inequality, moreover, without each other these attributes are harmful. The author argues that ontological induction is a transition from specific legal behavior to general legal consequences. Legal truth is different from any other truth in that it is the part of being that drives our behavior. A natural contract is a natural form of co-existence. Agreement is a common denominator of social communication, while maintaining faithfulness to each other's constraints and obligations.

Key words: law, legal being, John Locke, freedom, property, natural law.

Праворозуміння є одним із найскладніших розділів теорії права через плюралізм підходів до його трактування, які часом є протилежними один одному. Така складна діалектика тлумачень права могла б узагалі знецінити це явище, втім, для суспільства воно було, є і буде життєво важливим складником. Право - це не просто інструмент регулювання, це складник нашого буття, а вищезгаданий плюралізм говорить лише про різні способи пізнання правової істини та розгортання правових атрибутів. Правове буття - це та категорія, що дає змогу дивитись на право безвідносно до різних прив'язок (держава, людина, Бог, Логос), а навпаки, розглядати явища як правові. Правове буття розгортається в космосі та соціумі за допомогою атрибутів, через які розкривається його зміст. Отже, завданням нашого дослідження є розкриття змісту цих атрибутів у відомих правових доктринах. одним із найважливіших правових учень нового часу є погляди Джона Локка. У статті ми проаналізуємо, як розкривається категорія правового буття в доктрині Джона Локка, як природно-правовий підхід до праворозуміння вплинув на пізнання правової істини.

Природний стан. Природний стан у Локка - це сприйняття людини як (говорячи мовою Анаксагора) правової гомеомерії; "... це - стан повної свободи щодо їхніх дій і щодо розпорядження своїм майном і особистістю відповідно до того, що вони вважають відповідним для себе в межах закону природи, не питаючи дозволу в будь-якої іншої особи і не залежачи від будь-чиєї волі" [1, с. 263]. Суб'єкт є тією сингулярністю, у якій сконцентроване все правове буття, йому нічого не надають ззовні, він є носієм "правового вірусу". А якщо все правове буття сконцентроване в індивіді, тоді і його первинне розкриття є індивідуальним. саме звідси походить абсолютне використання правових атрибутів - свободи, власності, незалежності. Цей зародковий правовий стан допускається філософом задля розуміння витоків права. Отже, від початку маємо первісну абсолютну свободу і власність. По-друге, це рівність, "... стан рівності, за якого вся влада і вся юрисдикція є взаємними - ніхто не має більше за іншого. Немає нічого більш очевидного, ніж те, що істоти однієї і тієї ж породи і виду, за свого народження без різниці отримують однакові природні переваги. " [1, с. 263]. Причому рівність тут тлумачиться у найпростішому аспекті, людина - це вид, і в цьому ми рівні. Звісно, індивідуально ми відрізняємось, але якщо мова про початковий природний стан, то, справді, ми рівні, а це, у свою чергу, означає, що ми рівні у своїй правовій потенції. Правове буття задане в людині однаково, тому очевидно, що його ключовий атрибут "свобода" представлений у людині повною мірою. Є різні доктрини, що констатують зворотне - нерівність, зокрема класове комуністичне вчення, теорія еліт, але цінність поглядів Джона Локка в тому, що рівність не повинна досягатись за допомогою доктрини чи ідеології, це природний стан, і, визнаючи людину особистістю, ми неодмінно визнаємо рівність.

Локк бачить усю небезпеку категорії свободи, особливо необмежене наділення нею людини: "... хоча це є стан свободи, це все ж таки не стан свавілля; хоча людина в цьому стані має необмежену свободу розпоряджатися своєю особистістю і власністю, у неї немає свободи знищити себе або хоча б будь-яку іншу істоту. " [1, с. 264]. Межа між свободою і свавіллям у філософа є теоретичною, тобто навіть у своїй безмежності свобода не може знищити життя, бо це теж природний закон, що стоїть ієрархічно вище навіть від свободи. Погоджуємось із думкою С.О. Стасенка, що Локк ". обмежує сферу компетенції державної влади питаннями піклування про загальне благо людей, яке він розуміє переважно як турботу про збереження життя, тілесного здоров'я" [2, с. 53]. Звідки береться така межа? Якщо людину урівнюють з іншими її видові характеристики, то свободу вбити іншого може мати і той самий "інший" щодо тебе. Варто зауважити, що у природному стані людина живе теоретично, і, незалежно від того, є цей стан конструктивним чи деструктивним, він є лише підґрунтям для пояснення подальших надбудов. Томас Гоббс теж бачив небезпеку свавілля і теж його теоретизував, але в цьому випадку людина може знищити життя іншого, так само як і інший має на це абсолютне право, а вже цей стан суперечить праву на збереження життя. Можна сказати, що філософи спираються на одні позиції, але доходять різних висновків. Так чи інакше, а природний стан, де кожен має право на все, потребує певного обмежувача, для Гоббса - це держава, а, скажімо, для Руссо - це закон: "Кожна людина має природне право на все, що їй необхідне, але юридичний акт, який робить її власником певного майна, скасовує право на решту" [3, с. 28]. Отже, процес впорядкування може розгортатись як шляхом від простого до складного (від первісних відносин до розвинених), так і від хаосу, де присутнє все, але в дикому стані, до організації, де це все стає благом і цінністю.

Перший закон природи: недоторканність.

"... Наскільки всі люди рівні і незалежні, настільки жоден із них не повинен завдавати шкоди життю, здоров'ю, свободі або власності іншого; бо всі люди створені одним всемогутнім і нескінченно мудрим творцем. " [1, с. 265]. Як бачимо, якщо правове буття однаково закладене у природі людини, то з'являється принцип рівності щодо не завдання шкоди один одному. Але звідки випливає, що у разі виникнення виправданої правової потреби в завданні шкоди (вчиненні правопорушення) має з'явитись певний "стан нерівності"? Таку нерівність уособлюють вищі сили по ту і по цю сторону дійсності: божество - у першому випадку, і влада - у другому. Тому доходимо, на перший погляд, парадоксального висновку - рівність є настільки ж значимим атрибутом правового буття, як і нерівність, ба більше: один без одного ці атрибути є шкідливими. Абсолютна рівність породжує потребу в нерівності - владі, яка, у свою чергу, має бути контрольована природною рівністю. Отже, правове буття у вченні Локка розгортається в діалектиці понять "рівність" і "нерівність".

Онтологія правопорушення; компенсація втрати. Локк показує генезис інституту порушення і покарання. ". щоб утримувати всіх людей від посягання на права інших і від завдання шкоди один одному і дотримуватися закону природи, який вимагає миру і збереження всього людства, реалізація в житті закону природи в цьому стані перебуває в руках кожної людини, внаслідок чого кожен має право покарання порушників цього закону. " [1, с. 265]. Для порівняння із середньовічною доктриною, яка виводили ці інститути із біблейських положень про Бога-суддю, Локк же робить спробу обґрунтування це більш природним шляхом. Чи може людина відкрити для себе судочинство поза релігією? Філософ дає стверджувальну відповідь, адже в одному стані люди точно урівняні - це буття. кожен існує по-різному, заперечувати цей факт неможливо. Кому належить наше буття? Передусім - нам самим. Якщо відбувається посягання на життя, чи має людина право себе захистити? Має, інакше її життя їй не належить. Із такої рефлексії і виникає ідея порушення і покарання.

Війна як правовий стан. Стан війни - це правовий стан, тому що він має бути врегульованим. "Звідси випливає, що той, хто намагається повністю підпорядкувати іншу людину своїй владі, відповідно, втягує себе в стан війни з нею <...> Стан війни є станом ворожнечі і руйнування" [1, с. 271].

Співбуття, зокрема, будується на протиріччях, які і спричиняють той самий стан війни. Ба більше, відносини людини і держави теж можуть отримати форму війни, зокрема, у разі правопорушення з боку суб'єкта або терору з боку держави. Стан війни не може бути скасований, оскільки є природним, а значить, він має бути поміщений у цивілізаційно-правову площину, коли протиріччя не загрожують правопорядку. Маємо стверджувати, що сам зміст онтологічної концепції права полягає у виокремленні правового погляду на речі, тобто у розумінні дійсності через атрибути правового буття.

Договір як перехід від теоретично-природного до практичного стану правового буття людини. "Адже варто їм лише одного разу укласти між собою договір і дійти згоди щодо обмеженої влади, з одного боку, і про покору - з іншого, як стан війни і рабства припиняється на весь час, доки діє договір" [1, с. 275]. Правове буття - це завжди співбуття, а тому право має задавати особливий характер людському спілкуванню. Локк іменує цей характер договором, як здатність щось віддавати і у відповідь - отримувати. Отже, ключовий атрибут правового буття - впорядкування - у філософа уточняється через угодоздатність, причому в онтологічному значенні цього слова. Цікавими видаються думки Ш.Л. Монтеск'є щодо природи угодоздатності: "... страх спонукає людей тікати один від одного; але, як тільки вони побачать, що страх їхній є взаємним, у них з'явиться бажання підійти один до одного" [4, с. 14]. Як бачимо, і конструктивні, і деструктивні процеси через категорію рівності і взаємності можуть породжувати основи договірних відносин, у чому і є сутність зближення і співбуття. Підкорення є істотною умовою цього суспільного договору, адже без нього свобода перестає бути благом. Маючи лише зародок, можна так і не отримати повноцінного плода, якщо не створити умови для його розвитку. Аналогічно все відбувається і з правовим становленням людини, у якій закладено зміст правової істини, втім, його розкриття потребує складного шляху внутрішньої боротьби, обмежень, підкорень, щоб у результаті отримати благо правового співбуття - правопорядок.

Договір як "спільний знаменник" співбуття. "Четвертий аргумент ми можемо винести із самого існування людської спільноти; адже без такого закону у людей не може бути жодного спілкування або єднання, тому що існують дві основи, на які, як відомо, спирається людське суспільство: певна форма держави та організації правління і вірність договору" [5, с. 8]. Із цього приватного аргументу можна вивести дуже важливе онтологічно-правове положення. Правове буття походить від співбуття, а саме із того, що людське існування - це завжди спілкування. Ніхто не здатен розвивати навіть малу частину своїх здібностей без мови, виховання, освіти, які, у свою чергу, потребують умови - порядку. Тобто сама онтологічна характеристика співбуття вже закладена прагненням людини до взаємності, тобто до вироблення правил спілкування, а це і є договір. Отже, природний договір - це ніщо інше, як природна форма співбуття. Угодоздатність є спільним знаменником соціального спілкування, що, зберігаючи вірність взаємним обмеженням і зобов'язанням, а також свободі, ми розкриваємо присутність людини в праві, а це і є правове буття.

Наказ і заборона як модуси правового буття, критерій правової істини. Локк дає власне розуміння закону природи: ". цей закон природи може бути описаний як прояв божественної волі, що пізнається завдяки світочу природи, який вказує нам, що узгоджується і що не узгоджується з розумною природою, і, відповідно, наказує нам щось або забороняє" [5, с. 4]. У цій цитаті одразу кілька важливих позицій: світоч природи, розум, форми впливу на людину. Усі ці положення будуть далі проаналізовані, а зараз звернімо увагу на зв'язок природного закону та людини: це наказ чи заборона. так можна зрозуміти, чим відрізняється правова істина від будь- якої іншої правди - це та частина буття, що спрямовує нашу поведінку. Наприклад, те, що сонце зранку підніметься, а ввечері сяде, є істиною, але не правовою, тому що з неї не виводиться наказ щось робити, а от те, що людина наділена свободою, є правовою істиною, тому що з неї, зокрема, можна вивести заборону перешкоджати свободі іншого.

Закон природи як гарантія правової поведінки. "Без закону природи руйнується і друга основа людського суспільства - вірність договорам і угодам: було б безглуздим очікувати, що людина залишиться вірною угоді лише тому, що вона щось обіцяла, тоді як їй пропонуються більш вигідні умови" [5, с. 8]. Слушно наголошує І.А. Канєвський: "Втіленням природної рівності виступає початкова готовність людей слідувати розумним природним законам" [6, с. 70]. Людина є вільною, зокрема, це може бути "свобода від. " - від виконання обіцяного, а якщо договірний закон похитнеться, то правове буття згортається до первісного напівдикого стану абсолютної свободи і права на все. тому мають бути гарантії заздалегідь визначеної правової поведінки, і, на думку Локка, ними є закон природи, а людина в результаті його усвідомлення отримує благо виконання договорів і руйнівний характер їх не виконання. Правове буття розгортається у всіх трьох часових вимірах, зокрема у майбутньому. визначені в теперішньому часі накази і заборони мають зберегти свою силу і в майбутньому, а для цього має бути розуміння, що свобода та договір - це не взаємовиняток, а узгодження.

Світоч природи. "Стверджуючи, що світоч природи є певним вказівником цього закону, ми б не хотіли, щоб це було зрозуміло так, ніби всередині людини є певне вкладене в неї природою світло, що постійно нагадує їй про обов'язок і прямою дорогою безпомилково веде її до мети" [5, с. 9]. Ми недаремно постійно вживаємо словосполучення, що правове буття розгортається, воно не є такою собі облаштованою кімнатою, куди з народження потрапляє людина, це цегла і правила користування нею. Локк вказує на світоч природи як на чинник, що дає змогу розкрити закон природи, але його відкриття потребує зусиль розуму. Тобто правова істина - це не інстинкт і не рефлекс, вона не задана в індивіді в готовому вигляді, вона лише відкрита для пізнання і розгортання. Ті ж самі інстинкти і рефлекси, будучи завжди в людині, були визначені лише з часом. Правове буття говорить про незмінну присутність права в бутті людини, втім, ступінь його розгортання залежить від розумових зусиль.

"... може виникнути сумнів, що ж це за світоч природи, який, висвітлюючи все навколо подібно до сонячного світла, сам, однак, залишається незнаним, а природа його - прихованою від нас" [5, с. 16]. Прихованість природного закону дає нам ще одну важливу характеристику людини як істоти правової - це правова інтенція, тобто спрямованість свідомості на право. Ця спрямованість дає можливість пошуку правових основ, зокрема, через відчуття взаємного зобов'язання, договору, рівності, інстинкту самозбереження, власності - усі ці відчуття формують інтуїцію порядку, заданого права. Отже, розкриття тією чи іншою мірою певних атрибутів правового буття та їхнього зв'язку формує ідею загального, закономірного, системного порядку, який або розкривається через внутрішню рефлексію, або через зовнішні відчуття розміщення у сформованій матриці, що і являє правову дійсність.

Висновки

Отже, можна виокремити такі онтологічні положення праворозуміння, що випливають із правового вчення Джона Локка:

1. Суб'єкт є тією сингулярністю, у якій сконцентроване все правове буття, йому нічого не надають ззовні, він є носієм правового. Правове буття задане в людині однаково, тому його ключовий атрибут - свобода, представлений у людині повною мірою. У своїй безмежності свобода не може знищити життя, бо це теж природний закон, що стоїть ієрархічно вище навіть від свободи. самосвідомість індивіда так влаштована, що ми можемо розрізнити власне буття та "інобуття", розуміючи, що я - це я, а все інше - не я. Отже, інститут власності є результатом розгортання правового буття у свідомості людини.

2. Ключові підходи до праворозуміння починають свій дискурс із витоків права, що одразу накладає надбудову на правовий світ, і тоді право має значення лише "у зв'язку із. " його джерелом. категорія правового буття змінює цей підхід, адже вона робить саме право одним із витоків екзистенції: людина є правовою, а не право - людським. Зміст онтологічної концепції права полягає у виокремленні правового погляду на речі, тобто у розумінні дійсності через атрибути правового буття.

3. Рівність є настільки ж значимим атрибутом правового буття, як і нерівність, ба більше: один без одного ці атрибути є шкідливими. Абсолютна рівність породжує потребу в нерівності - владі, яка, у свою чергу, має бути контрольована природною рівністю.

Природний договір - це ніщо інше, як природна форма співбуття. Угодоздатність є спільним знаменником соціального спілкування, що зберігає вірність взаємним обмеженням і зобов'язанням.

Список використаних джерел