Оцінка суспільної небезпечності особи під час застосування примусових заходів медичного характеру

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Оцінка суспільної небезпечності особи під час застосування примусових заходів медичного характеру

Жук І.В., кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права Національної академії внутрішніх справ

Стаття присвячена дослідженню суспільної небезпечності особи як підстави для застосування примусових заходів медичного характеру, зокрема її поняття, змісту та типів. Суспільну небезпечність хворого визначено як ризик вчинення особою повторного суспільно небезпечного діяння. Отже, зміст досліджуваного поняття розглядається як поєднання двох критеріїв: медичного та юридичного. Медичний критерій характеризується клінічною формою психічного захворювання, його стійкістю та динамікою процесу розвитку хвороби, а юридичний - характером і тяжкістю вчиненого суспільно небезпечного діяння, або злочину. Також проаналізовано характер та ступінь суспільної небезпечності як її якісні та кількісні характеристики. Визначено, що для з'ясування ступеня вини психічно хворої особи в юриспруденції та судовій психіатрії використовується такий критерій, як тип суспільної небезпеки хворого. Зокрема, виділено два таких типи: активний і пасивний. Активний тип суспільної небезпеки особи визначається тим, що мотив, який спонукав до вчинення суспільно небезпечного діяння, походить від самого хворого, а за пасивного, навпаки, - стимул, який призвів до суспільно небезпечного діяння, виходить від конкретного збігу обставин або дій третіх осіб.

Проаналізовані вітчизняні та закордонні підходи до оцінки суспільної небезпечності особи. З'ясовано, що для вітчизняної науки характерний клінічний підхід, за якого фахівці оцінюють можливість небезпечної поведінки, використовуючи індивідуальні клінічні характеристики хворих (характер і тяжкість захворювання, соціальні умови життя, тяжкість і ймовірність прогнозованого небезпечного діяння тощо). Закордонними фахівцями для визначення ризику насильства у психічно хворих застосовується здебільшого статистичний підхід (прогноз будується на використанні чинників ризику небезпечної поведінки, які встановлені в емпіричних дослідженнях і мають статистичну значущість).

Запропоновані зміни до національного законодавства щодо закріплення диференціації ступеня суспільної небезпечності особи як критерію для обрання відповідного виду примусових заходів медичного характеру.

Ключові слова: суспільна небезпечність, примусові заходи медичного характеру, оцінка, лікування, психічний розлад.

ASSESSMENT OF A PERSON'S SOCIAL DANGER DURING APPLICATION OF FORCED MEASURES OF MEDICAL CHARACTER

The article is devoted to the research of the issues of social danger of a person as a predicate for the use of forced measures of medical character, in particular, its concept, content and types. The social danger of the patient is defined as the risk of the person committing repeated socially dangerous acts. Accordingly, the content of the studied concept is considered as a combination of two criteria: medical and legal. In this case, the medical criterion is characterized by the clinical form of mental illness, its stability and the dynamics of the disease development process, and the legal one by the nature and gravity of the committed socially dangerous act or crime. The nature and degree of social danger as its qualitative and quantitative characteristics are also analyzed. To determine the degree of guilt of the mentally ill patient in jurisprudence and forensic psychiatry, a criterion such as the type of social danger of the patient is used. In particular, there are two types: active and passive. The active type of person's social danger is characterized by the fact that the motive that prompted the commission of a socially dangerous act comes from the patient himself and, in the case of the passive, the incentive that led to a socially dangerous act comes from a specific coincidence or actions of others.

Domestic and foreign approaches to the assessment of a person's social danger are analyzed. It has been found out that the national science is characterized by a clinical approach, in which experts assess the possibility of dangerous behavior, using the individual clinical characteristics of patients (nature and severity of disease, social conditions of life, severity of predicted dangerous action, etc.). Foreign experts use the statistical approach to determine the risk of violence for mentally ill persons (the prediction is based on the use of dangerous behavior risk factors, which are established in empirical studies and have statistical significance).

Amendments to national legislation to provide a framework for the differentiation of the degree of person's social danger as a criterion for choosing the relevant type of forced measures of medical character are offered.

Key words: social danger, forced measures of medical character, assessment, treatment, mental disorder.

Постановка проблеми

У доктрині кримінального права загальноприйнятою є позиція, згідно з якою підставою для застосування примусових заходів медичного характеру вважається наявність трьох умов: 1) встановлений факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, або злочину; 2) наявність в особи психічного захворювання, що підтверджено висновком судово-психіатричної експертизи; 3) визнання такої особи суспільно небезпечною через її хворобливий стан і у зв'язку з характером вчиненого нею діяння. Водночас деякі правники наголошують на пріоритетності саме третьої умови. Наприклад, М.Я. Сегай і В.Б. Первомайський писали про необхідність переорієнтації відповідних кримінально-правових норм щодо примусового психіатричного лікування на поняття суспільної небезпеки психічно хворого, який учинив діяння, оскільки саме ця ознака є основною підставою для застосування примусового заходу медичного характеру до особи, яка не здатна до свідомих дій [1, с. 87]. У законодавстві питання суспільної небезпечності особи та її оцінки під час застосування примусових заходів медичного характеру майже не висвітлені. У Кримінальному кодексі (далі - КК) України міститься лише вказівка на необхідність урахування під час вибору судом відповідного примусового заходу додатково ще «ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб» (ст. 94) [2]. А Кримінальний процесуальний кодекс обмежується застереженням, що «примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними» (ч. 4 ст. 503), та положенням про обов'язок під час досудового розслідування встановлювати небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе й інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою особою (п. 5 ч. 1 ст. 505) [3]. На жаль, відповідною постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» від 3 червня 2005 р. № 7 [4] так само не були внесені необхідні роз'яснення щодо змісту суспільної небезпечності особи та її оцінки, що спричиняє певну неясність під час вирішення судом питання про призначення того чи іншого примусового заходу медичного характеру.

Аналіз наукових досліджень і публікацій. Науково-теоретичне розроблення проблем застосування примусових заходів медичного характеру здійснювала низка вітчизняних і закордонних учених, зокрема: І.М. Боброва, С.В. Бородін, Е.М. Булгаков, С.Є. Віцин, С.А. Достовалов, М.М. Книга, П.О. Колмаков, В.П. Котов, В.В. Лень, Д.Р Лунц, О.А. Макушкіна, А.В. Мельник, РІ. Міхєєв, А.А. Музика, М.М. Мальцева, В.Б. Первомайський, Б.А. Протченко, Б.О. Спасенніков, С.Я. Улицький, С.Л. Шаренко, Б.В. Шостакович та ін. Однак питання оцінки суспільної небезпечності особи в разі застосування примусового психіатричного лікування, насамперед із позиції кримінального права, не були досліджені повною мірою.

Метою дослідження є аналіз поняття, змісту й оцінки суспільної небезпечності особи як підстави для застосування примусових заходів медичного характеру.

Виклад основного матеріалу

Судово-психіатрична практика демонструє, що недосконалість законодавства у сфері застосування примусу до психічно хворого багато в чому зумовлює нечіткість уявлень про обсяг і зміст поняття суспільної небезпеки особи [5, с. 59]. Отже, уважаємо за необхідне детальніше розкрити суть даного поняття. У літературі суспільна небезпечність хворого визначається як ризик (високий ступінь вірогідності) вчинення хворим повторного суспільно небезпечного діяння. Відповідно, чим вище ймовірність його вчинення і чим тяжче передбачуваний делікт, тим вище ступінь суспільної небезпеки хворого [6, с. 86]. Виходячи із зазначеного, можна сказати, що зміст досліджуваного поняття складається із суспільної небезпечності психічного захворювання як причинного чинника та суспільної небезпечності діяння, отже, поєднує два критерії: медичний (характеризується клінічною формою психічного захворювання, його глибиною та стійкістю, динамікою процесу розвитку хвороби, прогнозом її перебігу, психопатологічними настановами, станом психічного здоров'я особи до та після вчинення злочину тощо) і юридичний (охоплює характер і тяжкість учиненого суспільно небезпечного діяння, або злочину, поведінку цієї особи до та після вчинення злочину, збережені негативні соціально-психологічні настанови особи, що були напрацьовані до хвороби тощо) [7, с. 11]. На думку деяких науковців, зокрема професора А.А. Музики, варто говорити не про два, а про три критерії, які суд має враховувати під час призначення певного виду примусових заходів медичного характеру: 1) характер і тяжкість захворювання (медичний критерій); 2) тяжкість учиненого діяння (юридичний критерій); 3) ступінь небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб (соціальний критерій) [8, с. 324]. Вказані вище параметри далеко не завжди збігаються. Наприклад, у деяких випадках, як зазначав В.П. Котов, незважаючи на вчинення досить тяжкого правопорушення, психічний стан хворого свідчить про малу вірогідність його повторення (наприклад, керування автомобілем хворим на епілепсію може за виникнення психічного нападу призвести до катастрофи із загибеллю людей) [9, с. 58]. Або навпаки, вчинене правопорушення є нетяжким, а обстеження під час експертизи виявляє такі психічні порушення, які свідчать про значну соціальну небезпеку хворого. Водночас не варто вважати, що на вірогідність скоєння нового суспільно небезпечного діяння впливає лише психічний стан хворої особи, а вчинене нею діяння в минулому для прогностичної оцінки її суспільної небезпеки значення не має. Слушно щодо цього зауважив В.Б. Первомайський: «Імовірність учинення суспільно небезпечного діяння опосередковується діагнозом і в абстрактному вигляді наявна в ньому, навіть тоді, коли даний хворий досі жодних протиправних дій не вчинив» [5, с. 60].

Варто також брати до уваги, що «суспільна небезпечність» є динамічною категорією. Після вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину) суспільна небезпечність психічно хворого може як зберегтися, так і різко змінитися: цілком відпасти (як унаслідок вилікування особи або покращення її стану здоров'я, так і через погіршення стану з різким обмеженням обсягу рухових актів, наприклад, через прогресивний параліч), чи, навпаки, стрімко зрости. Тому питання про суспільну небезпечність хворого, про застосування до нього відповідного виду примусових заходів медичного характеру вирішується судом відповідно не лише до часу вчинення суспільно небезпечного діяння, а й залежно від психічного стану здоров'я такої особи на момент розгляду справи. Законодавець, у свою чергу, ураховуючи зазначений факт, передбачає можливість зміни чи припинення судом застосування примусового медичного заходу.

Отже, оцінювання психічно хворого за всіма ознаками та критеріями дозволить скласти відносно правильне уявлення про його небезпеку, а точніше, про спрямованість можливого повторного діяння, його характер і ймовірність вчинення. Тому самого доведення суспільної небезпечності особи недостатньо, оскільки це свідчить лише про необхідність застосування примусових заходів медичного характеру, а вибір конкретного виду медичного заходу ґрунтується на встановленні якісних і кількісних характеристик суспільної небезпечності, тобто її характеру та ступеня. Характер суспільної небезпечності психічно хворого (її наявність чи відсутність) можна визначити за тими суспільними відносинами, що охороняються кримінальним законом, яким завдається шкода діями зазначеної особи або які ставляться під погрозу її завдання. Характер суспільної небезпеки хворого залежить також від клінічної форми психічного захворювання, стадії, глибини й стійкості психопатологічних порушень, характеру зміни структури особистості хворого, його психопатологічних та соціально-психологічних настанов. Наприклад, як пише П.П. Печернікова, вбивство, погрози вчинити вбивство, нанесення тілесних ушкоджень, нерідко вчинені за мотивами марення або під впливом імперативних галюцинацій, є прямим доказом небезпечності такого хворого для оточення [9, с. 63]. Водночас варто враховувати, що ризик суспільно небезпечної поведінки додатково збільшують такі соціально-психологічні чинники, як соціальна дезадаптація особи (відсутність місця роботи, матеріальна незабезпеченість, сімейне неблагополуччя, відсутність постійного місця проживання тощо), схильність до систематичного вживання алкогольних напоїв, наркотичних та інших засобів, наявність кримінальної поведінки до захворювання тощо. Так, В.П. Котові М.М. Мальцева, проаналізувавши соціальне становище хворих, які вчинили суспільно небезпечні дії з так званих реально-побутових мотивів, засвідчили їхню дезадаптацію: у більшості хворих відсутня сім'я, багато хто не працює і не має групи інвалідності, нерідко в них немає певного місця проживання та прописки (реєстрації), через що вони ведуть бродяжницький спосіб життя і не отримують психіатричної допомоги [10, с. 32].

Що стосується оцінки тяжкості вчиненого особою діяння, то А.А. Музика пропонує її визначати, виходячи із класичної кримінально-правової класифікації злочинів за ступенем тяжкості [11, с. 275]. В.Б. Первомайський уважає, що такі класифікації злочинів не можуть бути використані для оцінки ступеня тяжкості діянь психічно хворих, оскільки аналогічні діяння, скоєні, наприклад, осудною і неосудною особою, не ідентичні за своєю небезпечністю [5, с. 63]. Загалом погоджуючись з останньою позицією, звернемося до класифікації суспільно небезпечних діянь (залежно від ступеня їхньої тяжкості), що пропонують судові психіатри, яка, на нашу думку, є більш вдалою: 1) діяння проти життя і здоров'я людини, що завдали фізичної шкоди або несуть загрозу такої шкоди, зокрема порушення статевої недоторканності; 2) діяння, що не спрямовані проти життя та здоров'я людини, у разі їх вчинення осудною особою за об'єктивною стороною мають незначну суспільну небезпеку, передбачають мінімальні терміни покарання; 3) інші діяння, які не спрямовані проти життя і здоров'я громадян, за винятком тих, що передбачені в попередньому пункті [12, с. 58].

Встановлення ступеня суспільної небезпечності є одним із найскладніших завдань, оскільки доводиться вирішувати питання про те, як виміряти сумісно суспільну небезпеку діяння та хвороби, у якій послідовності їх ураховувати тощо. Отже, ступінь суспільної небезпечності особи визначається тяжкістю шкоди й імовірністю її завдання знову. Вона залежить від психічного стану конкретної особи, характеру вчиненого нею суспільно небезпечного діяння (злочину) та її здатності до рецидиву, а також від психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння. Ступінь соціальної небезпеки хворого перебуває в певній залежності від гостроти психічного стану особи та його динамічності.

Виходячи з визначення вини (психічне ставлення особи до вчинюваної нею дії та наслідків останньої), є очевидним, що в небезпечному діянні неосудної особи суб'єктивна сторона відсутня (особа не може усвідомлювати свої дії та керувати ними), і для з'ясування ступеня вини в судовій психіатрії використовується інший критерій, а саме тип суспільної небезпеки хворого, який до того ж виступає ланкою, що пов'язує між собою діяння й особу. В юриспруденції та психіатрії виділяють два таких типи: активний і пасивний. Активний тип суспільної небезпеки особи визначається тим, що мотив, який спонукав до вчинення суспільно небезпечного діяння, походить від самого хворого (пов'язаний із психопатологічною характеристикою розладу й антисоціальною спрямованістю настанов особистості) і не залежить від впливу зовнішніх стимулів. Найбільш характерними рисами активного типу є прояви агресії з боку хворого, що виявляються у вчиненні діяння, а психопатологічні розлади, які їх характеризують, відображені у спеціальній літературі як чинники ризику суспільно небезпечної поведінки. Для пасивного типу небезпеки хворого, навпаки, характерне те, що стимул, який призвів до суспільно небезпечного діяння, перебував поза хворим і виходить від конкретного збігу обставин або дій третіх осіб. Визначальними рисами пасивного типу є відсутність проявів агресії з боку хворого, його пасивність, зниження рухомої активності та збуджувальних мотивів. Такі хворі легко піддаються навіюванню та сторонньому впливові чи, навпаки, відрізняються стійкістю та неподатливістю до зовнішніх подразників, що за тривалої дії може спричинити короткочасну агресію [5, с. 65].

Що стосується закордонного досвіду, то в іноземній судово-психіатричній літературі поняття «суспільна небезпечність» уживається не так часто. Більш поширені терміни «ризик насильства» або «ризик вчинення агресивних вчинків» [13]. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки і у кримінальному праві, і в законодавстві про психічне здоров'я небезпечна поведінка означає такі дії, які характеризуються застосуванням чи погрозою застосування насильства, включаючи завдання тілесних ушкоджень, зазвичай іншим особам. Так, у «Стандартах психічного здоров'я у кримінальній юстиції» Американської асоціації юристів прямо вказується на істотну небезпеку завдання серйозної фізичної шкоди оточенню, яку представляє особа внаслідок свого психічного розладу. Тільки така можлива шкода в поєднанні з наявністю в особи психічного захворювання або розумової відсталості і визнанням її неосудною щодо тяжкого злочину проти життя або здоров'я може бути покладена в основу рішення про застосування примусових медичних заходів [14].

Щодо оцінки суспільної небезпечності особи, то в закордонній судовій психіатрії в цих цілях використовується різноманітність дослідницьких підходів і методів - від клінічних обстежень до формалізованих оціночних інструментів із застосуванням статистично значущих показників. На підставі математичного оброблення даних, отриманих за допомогою стандартизованих методик, їхні автори вибудовують прогностичні моделі, які дозволяють віднести особу, яка страждає на психічний розлад, до тієї чи іншої категорії ризику небезпечної поведінки [15, с. 18]. Отже, якщо у вітчизняній науці для визначення потенційної суспільної небезпеки домінує клінічний підхід, за якого фахівці оцінюють можливість небезпечної поведінки, використовуючи індивідуальні клінічні характеристики хворих (характер і тяжкість захворювання, соціальні умови життя, тяжкість і ймовірність прогнозованого небезпечного діяння тощо), то закордонними фахівцями зазвичай для визначення ризику насильства у психічно хворих, поруч із клінічним, застосовується так званий статистичний підхід. Прогноз будується на використанні чинників ризику небезпечної поведінки, які встановлені в емпіричних дослідженнях і мають статистичну значущість. Автори формалізованих інструментів за допомогою математичних методик будують прогнозну модель віднесення особи до категорії, що мають ризик вчинення насильства. До інструментів такої оцінки, наприклад, відноситься “Historical Clinical Risk Managementscale (HCR)” [16, с. 51]. До речі, згідно із Правилами застосування примусових заходів медичного характеру у спеціальному закладі з надання психіатричної допомоги, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 серпня 2017 р. № 992, ризик скоєння пацієнтом суспільно небезпечних діянь має оцінюватися за допомогою шкали оцінки ризику (HCR-20 Version3 та інші) (п. 19) [17]. Водночас фахівці застерігають проти механічного впровадження іноземних методик оцінювання ризику у вітчизняну практику судової психіатрії, оскільки, по-перше, вони були розроблені в іншому соціальному, культурному та правовому контексті, по-друге, через їхню націленість на прогноз імовірності саме насильства [16, с. 51]. Національне кримінальне законодавство і судова психіатрія виходять із широкого розуміння небезпеки психічно хворого, що включає можливе вчинення будь-яких суспільно небезпечних діянь, передбачених законом.

З урахуванням викладеного варто відзначити як законодавчий недолік відсутність законодавчо визначеної диференціації ступеня небезпечності особи як критерію обрання відповідного виду примусових заходів медичного характеру. Так, відповідно до ст. 94 Кримінального кодексу України, амбулаторна примусова психіатрична допомога може бути призначена особі, яка за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги; госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги із звичайним наглядом - особі, яка за своїм психічним станом і характером учиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання в закладі з надання психіатричної допомоги і примусового лікування; госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги з посиленим наглядом - особі, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання в закладі з надання психіатричної допомоги та лікування в умовах посиленого нагляду; госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом призначається двом категоріям осіб: а) особі, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб; б) особі, яка за своїм психічним станом становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду (ч. ч. 2-5) [2]. Як бачимо, законодавець прямо говорить про ступінь небезпечності хворого тільки в останньому випадку, а в інших лише має її на увазі, зокрема, уживаючи такі досить абстрактні терміни, як «не потребує госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги», «потребує тримання в закладі з надання психіатричної допомоги і примусового лікування» тощо. Така законодавча позиція, на наш погляд, є не зовсім коректною в термінологічному плані, що призводить до неоднакового розуміння ступеня небезпечності «для себе й інших осіб» судом і експертами під час вирішення питання щодо призначення примусових заходів медичного характеру. Вочевидь, назріла практична необхідність законодавчо диференціювати ступінь небезпечності особи, якій призначаються примусові заходи медичного характеру, для чого було б доцільніше використовувати аналогічну правову термінологію (як у ч. 5 ст. 94 КК України - «особлива небезпека») у разі призначення інших видів примусових заходів. Отже, викладене дозволяє сформулювати законодавчі пропозиції щодо змін і доповнень до ч. ч. 2-4 ст. 94 КК України, передбачивши в них той ступінь суспільної небезпеки, який повинен мати психічно хворий у разі призначення йому того чи іншого виду примусового заходу медичного характеру в такий спосіб. Зокрема, у разі призначення особі, що вчинила суспільно небезпечне діяння, амбулаторної примусової психіатричної допомоги, думається, доречно говорити про її незначну небезпеку для суспільства. Госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги зі звичайним наглядом, як видається, припускає наявність підвищеної небезпеки хворого для суспільства, оскільки така особа потребує тримання у психіатричному закладі і примусового лікування у стаціонарних умовах. Нарешті, необхідність тримання осіб у закладі з надання психіатричної допомоги в умовах посиленого нагляду дозволяє нам визначити суспільну небезпеку як значну.

Висновки

суспільний небезпечність примусовий психіатричний

Отже, характер і ступінь суспільної небезпечності психічно хворого відіграють вирішальну роль під час застосування, продовження та припинення лікування, визначення відповідного виду примусового медичного заходу, а також призначення лікування особі, що вчинила злочин у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до винесення вироку або під час відбуття покарання. Для уникнення суперечливості у тлумаченні законодавчих положень пропонуємо сформулювати уніфіковану та послідовну систему градації обсягу суспільної небезпечності особи як підстави для застосування відповідного виду примусових заходів медичного характеру, зокрема: незначна суспільна небезпечність, підвищена суспільна небезпечність, значна й особлива суспільна небезпечність.

Список використаних джерел

1. Первомайский В.Б., Сегай М.А. Питання судово-психіатричної експертизи при визнанні неосудності та призначенні примусових заходів медичного характеру у проектах КПК та КК України. Вісник Академії правових наук України. 1995. № 4. С. 84-92.

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. № 2341-Ш. База даних «Законодавство України». URL: https://zakon0.rada.gov. ua/laws/show/2341-14/ (дата звернення: 25.08.2019).

3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. № 4651^1. База даних «Законодавство України». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17(дата звернення: 25.08.2019).

4. Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування: постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 3 червня 2005 р. База даних «Законодавство України». URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/V0007700-05 (дата звернення: 25.08.2019).

5. Первомайский В.Б. Понятие «общественная опасность душевнобольного» в судебной психиатрии. Государство и право. 1992. № 7. С. 59-67.

6. Дмитриева А.С., Клименко Т.В. Судебная психиатрия. Москва: Юристь, 1998. 406 с.

7. Меры медицинского характера и профилактикао Одпсихически больных старших возрастных групп / И.Н. Боброва и др. Профилактика общественно-опасных действий психически больных: сборникнаучныхтрудов / под ред. Г.В. Морозова. Москва: ВНИиОиСп, 1986. С. 10-15.

8. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / Ю.В. Александров та ін.; за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Вид. 4-те, переробл. та допов. Київ: Атіка, 2008. 376 с.

9. Судебнаяпсихиатрия: руководство для врачей / Г.В. Морозов и др.; под ред. Г.В. Морозова. 2-е изд., перераб. и доп. Москва: Медицина, 1988. 400 с.

10. Котов В.П., Мальцева М.М. Некоторые принципиальные вопросы организации принудительного лечения. Принудительное лечение психически больных. Клинические и организационные аспекты: сборник научных трудов / под ред. Г.В. Морозова. Москва: ВНИИОИСП, 1981. С. 29-37.

11. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / М.І. Мельник (ред.), М. І. Хавронюк (ред.). 10-те вид., перероб. та доповн. Київ: ВД «Дакор», 2018. 1360 с.

12. Марчук А.І. Судова психіатрія: навчальний посібник. Київ: Атака, 2005. 240 с.

13. Булыгина В.Г. Измерение рисков насилия в судебной психиатрии. Психолого-педагогические исследования. 2011. № 1. URL: http://psyedu.rU/journal/2011/1/2051.phtml(дата обращения: 25.08.2019).

14. Полубинская С.В. Опасность лиц, страдающих психическими расстройствами, в исследованиях и практике. Независимый психиатрический журнал. 2008. № 1. URL: http://www.npar.ru/joumal/2008/1/05-polubinskaya.htm (дата обращения: 25.08.2019).

15. Апробация и внедрение методики структурированнойоценки риска опасногоповедения у лиц с психическими расстройствами / О.А. Макушкина и др. Социальная и клиническая психиатрия. 2017. № 4. С. 18-23.

16. Макушкина О.А. Оценка риска общественноопасногоповедениялиц с психическимирасстройствами. Социальная и клиническая психиатрия. 2017. № 3. С. 49-55.

17. Про затвердження Правил застосування примусових заходів медичного характеру в спеціальному закладі з надання психіатричної допомоги: наказ Міністерства охорони здоров'я України від 31 серпня 2017 р. № 992. База даних «Законодавство України». URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z1408-17(дата звернення: 25.08.2019).

Размещено на Allbest.ru