Міжнародно-правові аспекти інституту множинного громадянства в контексті конституційного та міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ІНСТИТУТУ МНОЖИННОГО ГРОМАДЯНСТВА В КОНТЕКСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ТА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

У сучасних умовах активізації глобалізаційних процесів дедалі більше зростає увага до такого феномена, як інститут множинного громадянства. Ставлення до подвійного громадянства визначає певний зміст державно-правової політики держави у сфері громадянства загалом. Зміст таких особливостей пов'язаний від історії, політики, культури, демографічної, етнографічної ситуації, географічного положення та інших чинників.

Подвійне громадянство, яке в міжнародному праві прийнято позначати терміном біпатризм, або множинне громадянство, є таким правовим статусом особи, за якого вона одночасно володіє громадянством більше ніж однієї держави.

Подвійне громадянство найчастіше породжується в результаті колізії законодавства різних держав, коли одна держава під час визначення приналежності до свого громадянства принципом «право крові», тобто визнає своїми громадянами осіб, батьки яких є її громадянами, а інша держава дотримується принципу «право ґрунту», тобто визнає своїми громадянами осіб, що народилися на її території, і найчастіше не вимагає відмови від громадянства держави своїх батьків.

До об'єктивних чинників виникнення інституту множинного громадянства відносять історичні передумови: територіальні зміни, що спричиняють зміни юрисдикції держави; міграцію населення та наплив біженців; розбіжності законодавства різних держав щодо порядку набуття і припинення громадянства. Взаємодія цих та інших підстав приводить до того, що більшість осіб стають громадянами одночасно двох або більше держав.

Багато країн не визнають інститут подвійного громадянства, але і не забороняють його. Є об'єктивні обставини, що сприяють присвоєнню особам подвійного громадянства. Насамперед це міграційні процеси, навіть більше, багато країн мають програми цілеспрямованого залучення мігрантів на свою територію. Також існує інший шлях визнання подвійного громадянства, а саме пом'якшені умови надання громадянства за етнічними ознаками.

Тобто джерело подвійного громадянства знаходиться зазвичай у внутрішньому законодавстві кожної з держав. Множинне громадянство виникає, якщо в законодавстві не міститься повного набору обмежувальних обставин, що перешкоджають його виникненню.

Ключові слова: громадянство, громадянин, множинне громадянство, держава.

глобалізаційний множинне громадянство

INTERNATIONAL LEGAL ASPECTS OF THE INSTITUTION OF MULTIPLE CITIZENSHIP IN THE CONTEXT OF CONSTITUTIONAL AND INTERNATIONAL LAW

In modern conditions, the intensification of globalization processes is increasingly growing to such a phenomenon as the institution of multiple citizenship. Attitude to dual citizenship - determines a certain content of state and legal policy of the state in the field of citizenship in general. The content of such features is related to history, politics, culture, demographic, ethnographic situation, geographical location and other factors.

Dual citizenship, which in international law is referred to as bipatrism, or multiple citizenship is a legal status of a person under which he simultaneously has the citizenship of more than one state.

Dual citizenship is most often the result of the conflict of laws of different states, when one state in determining its citizenship by the principle of “right to blood”, ie recognizes as its citizens persons whose parents are its citizens, and another state adheres to the principle of “right to land”, ie recognizes their citizens of persons born in its territory and, most often, without requiring renunciation of citizenship of the state of their parents.

The objective factors for the emergence of the institution of multiple citizenship include historical preconditions: territorial changes that cause changes in the jurisdiction of the state; population migration and influx of refugees; differences in the legislation of different states on the procedure for acquiring and terminating citizenship. The interaction of these and other grounds leads to the fact that the vast majority of persons become citizens of two or more states simultaneously.

Many countries do not recognize the institution of dual citizenship, but do not prohibit it. There are objective circumstances that contribute to the acquisition of dual citizenship. First of all, it is migration processes, moreover, many countries have programs for targeted attraction of migrants to their territory. There is also another way of recognizing dual citizenship, namely: relaxed conditions for granting citizenship on ethnic grounds.

That is, the source of dual citizenship is usually in the domestic law of each state. Multiple citizenship arises if the law does not contain a complete set of restrictive circumstances that prevent its occurrence.

Key words: citizenship, citizen, multiple citizenship, state.

Актуальність дослідження. Питання множинного громадянства є дуже неоднозначним і саме тому потребує подальшого розгляду аргументів противників і прихильників подвійного громадянства. Подвійне громадянство - це відповідний статус, коли одна людина є власником двох (а іноді і більше) громадянств.

Причини набуття подвійного громадянства бувають різні: за народженням, в зв'язку з переїздом на постійне місце проживання в іншу країну, за шлюбом або в результаті набуття подвійного громадянства за інвестиції.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Питання, пов'язані з цією проблематикою, розглядалися у роботах таких вітчизняних і зарубіжних дослідників, як Д.М. Бєлов, Ю.Р. Боярс, О. Бусол, А.А. Винокуров, Г. Тарасюк, О.В. Ткаль та інші дослідники.

Мета статті - дослідити інститут множинного громадянства та регулювання цього питання міжнародним правом і поширеність його у світі.

Виклад основного матеріалу. В широкому значенні, подвійне громадянство в міжнародному праві має назву «біпатризм». У буквальному розумінні йдеться про те, що особи перебувають одночасно в громадянстві двох і більше держав [17]. Термін «подвійне громадянство» став широковживаним у зарубіжній та вітчизняній юридичній літературі, де подвійне громадянство майже завжди ототожнюється з множинним громадянством.

Так, Ю.Р. Боярс пропонує таке визначення подвійного громадянства: «Подвійне громадянство (біпатризм), або множинне громадянство, є таким правовим статусом особи, за якого вона одночасно володіє громадянством більше ніж однієї держави» [4]. Інакше кажучи, український законознавець вживає термін «подвійне громадянство» щодо осіб, які перебувають у громадянстві двох держав. Але існують випадки, коли особа має більше, ніж два громадянства. Тоді подвійне громадянство є окремим випадком множинного громадянства.

Термін «множинне громадянство» є ширшим за своїм значенням і відбиває сучасні підходи до розгляду цього питання. Цей висновок підтверджує п. 8 ст. 2 Європейської конвенції про громадянство від 1997 року, де поняття «множинне громадянство» визначено як наявність в однієї особи одночасно громадянства двох чи більше держав [8].

Множинне громадянство, як свідчить зарубіжний досвід у цьому питанні, виникає з різних підстав об'єктивного і суб'єктивного характеру.

Випадки подвійного громадянства мають місце внаслідок різноманітного вирішення законодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства. Можна також сказати, що подвійне громадянство є результатом колізії законів про громадянство різних держав. Воно може виникнути, наприклад, у разі народження дітей від батьків, що мають різне громадянство, у разі натуралізації або в інших випадках. Подвійне громадянство виникає також у разі одруження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавляє жінку свого громадянства у разі її одруження з іноземцем (наприклад, Франція, США, Швеція) або громадянином такої країни, що автоматично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія) [5].

У світі є держави, які допускають можливість подвійного громадянства, зокрема: Австралія, Бангладеш, Бельгія, Бразилія, В'єтнам, Канада, Колумбія, Кіпр, Домініканська Республіка, Сальвадор, Фінляндія, Греція, Гренада, Угорщина, Ісландія, Іран, Ірак, Ірландія, Ізраїль, Італія, Йорданія, Латвія, Ліван, Литва, Македонія, Мальта, Мексика, Чорногорія, Нова Зеландія, Сербія, Швеція, Сирія, Велика Британія, Сполучені Штати Америки.

У розглянутому історичному контексті цікавим уявляється американський досвід набуття подвійного громадянства. Так, у 1894-го і 1906 р. в Америці були ухвалені імміграційні закони, які забороняли американським громадянам перебувати в іноземному громадянстві. Слід зазначити, що нині ці закони не скасовано, але водночас вони й не охороняються жорстко органами влади.

Разом з тим США 1940 р. було ухвалено Закон про громадянство, що обмежує права американських громадян, які беруть участь у політичних виборах іншої держави. При цьому чинна юридична практика дає можливість американському громадянину також залишати громадянство іншої країни. Наприклад, іноземець, який став громадянином США за допомогою натуралізації, може зберегти своє колишнє громадянство за умови, якщо його рідна країна не вимагає, щоб він відмовився від нього. Аналогічно громадянин США може стати громадянином іншої країни і при цьому зберегти своє американське громадянство, але лише в тому разі, якщо інша країна не зобов'язує його відмовитися від громадянства США. Прикладом такої суперечності є традиційний текст присяги для осіб, які отримують американське громадянство, який вимагає від того, хто присягає, не лише вірності новій батьківщині, а й відмови від попереднього громадянства.

Водночас в американському законодавстві немає поняття «подвійне громадянство». Але американська влада не переслідує тих, хто прийняв присягу, зберігши при цьому за собою колишнє громадянство, а Державний департамент у інтересах розширення міжнародної співпраці не звертає увагу на те, що багато нових американців, які подорожують світом, також не відмовилися від старої батьківщини. Хоча в американському паспорті прямо вказано, що «власник його не визнає більше жодного громадянства» [5].

Нині множинне громадянство найчастіше виникає в результаті колізії норм законодавства різних держав, коли одна держава під час визначення належності до свого громадянства дотримується винятково принципу «права крові», тобто визнає своїми громадянами осіб, батьками яких є його громадяни, а інша держава додержується винятково принципу «права ґрунту», тобто визнає своїми громадянами осіб, які народилися на її території (наприклад, Бразилія, Велика Британія). У цьому разі множинне громадянство виникає як об'єктивний юридичний факт незалежно від волевиявлення особи та різних підходів у законодавствах конкретних держав.

Прикладом виникнення множинного громадянства може слугувати і шлюб жінки з іноземцем, якщо законодавство держави дружини зберігає за нею громадянство, а законодавство держави чоловіка надає їй своє громадянство. Таке автоматичне набуття громадянства передбачено в законодавстві Італії, Домініканської Республіки. Крім того, є ще один чинник, який не можна не брати до уваги - це набуття громадянства за натуралізацією, якщо законодавство держави, громадянство якої набуває індивід, не вимагає відмови від його попереднього громадянства (Іспанія, Росія) [15].

Крім об'єктивних причин виникнення множинного громадянства, існують і суб'єктивні чинники, а саме: діяльність осіб, які набули громадянства іноземної держави, порушуючи передбачені державами правила набуття та припинення громадянства.

Цікавою є позиція відомого російського вченого С.А. Авак'яна, який з огляду на повноту виявлення варіантів виникнення подвійного громадянства розподіляє їх на такі групи: 1) держава може передбачати для своїх громадян можливість подвійного громадянства і дозволяє його набуття; 2) громадянин може явочним шляхом (за власним бажанням без дозволу держави) набути громадянства іншої держави, але потім просити свою державу визнати його подвійне громадянство; 3) держави можуть укласти міжнародні угоди про подвійне громадянство; 4) колізія законодавства двох держав, унаслідок якої особа набуває громадянства іншої держави незалежно від своєї волі [1].

Принципи державотворення свідчать, що виключити випадки множинного громадянства неможливо. Множинне громадянство має об'єктивний характер: джерело його виникнення - суверенність держав у регулюванні питань громадянства; умови виникнення - міграція та територіальні зміни.

Множинне громадянство має як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних наслідків встановлення множинного громадянства належать: додаткові гарантії реалізації і захисту прав і свобод особи, оскільки особи, які володіють множинним громадянством, мають рівні права та обов'язки з громадянами держави, у якій вони проживають, водночас зберігаючи культурні й інші зв'язки з державою походження; приймаюча держава легше інтегрує резидента з множинним громадянством, ніж іноземного громадянина, а держава походження зберігає зв'язок зі своїм громадянином, що особливо важливо для держав, які розвиваються; наявність значної кількості осіб із множинним громадянством може сприяти інтенсифікації зв'язків між державами [12].

Але множинне громадянство має і негативні наслідки. До них традиційно відносять те, що множинне громадянство здатне створити для індивіда додаткові обов'язки: його можуть зобов'язати нести військову службу у двох або більше державах, платити податки двом або більше державам. Такого роду встановлення подвійних обов'язків є правомірним, оскільки Гаазькою конвенцією 1930 р. щодо деяких питань, які стосуються колізії законів про громадянство, передбачено, що особа, яка володіє одним або двома громадянствами, може розглядатися кожною державою, громадянином якої вона є, як її громадянин, що повинен підкорюватися законом і умовам кожної із держав; неминучі колізії у правовому статусі особи з множинним громадянством через суперечності в законодавстві двох або більше держав; множинне громадянство не знімає проблеми культурної, мовної та іншої інтеграції; у правовому контексті ефективність множинного громадянства й для особи, й для держави мінімальна - особа може повноцінно користуватися правами та виконувати обов'язки лише перед однією державою, права ж і обов'язки перед іншою державою фактично є декларативними [7].

Своєю чергою С. Кабірадж, висвітлюючи позитивні й негативні аспекти множинного громадянства, вважає, що це явище створює більше проблем, ніж надає переваг [13]. З огляду на внутрішнє законодавство кожна з держав, яка допускає множинне громадянство, має право вважати особу, яка має громадянство двох і більше країн, тільки своїм громадянином, якщо це не суперечить її міжнародним зобов'язанням, і може вимагати від неї виконання громадянських обов'язків (зокрема, військової повинності), чим і ускладнює правове становище осіб, які мають два або більше громадянств. Це й зумовлює негативне ставлення більшості держав до таких осіб [11].

Для розв'язання багатьох проблем, пов'язаних з подвійним громадянством, використовується принцип визначення ефективного громадянства. Ефективне громадянство пов'язане з необхідністю визначення фактичного або переважного громадянства біпатрида для розв'язання проблем, пов'язаних з колізійною формулою прикріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому разі виходять з місця постійного проживання особи, її роботи, місця перебування її майна, насамперед нерухомого, проживання її сім'ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, і спостерігається ординарна міграція населення в межах Європейського Союзу.

Ситуації подвійного громадянства або безгромадян- ства аномальні й збиткові не тільки стосовно відповідних осіб, але й тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв'язати, хоча в окремих випадках деякі заходи вживаються. Так, відповідно до норм міжнародного права про зовнішні зносини держав, кодифікованих нині в ряді універсальних конвенцій, діти дипломатичних агентів і інших відповідних їм осіб, які народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства винятково через законодавство цієї держави. Тому основний засіб пом'якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про громадянство між заінтересованими державами, що і має місце на практиці.

Через значний негативний потенціал множинного громадянства виправданим є прагнення держав до ліквідації ситуації множинного громадянства або до мінімізації його наслідків, що можливо за допомогою внутрішньодержавних, так і міжнародно-правових засобів.

Найбільш поширеним способом усунення випадків множинного громадянства, що створює юридичну невизначеність і порушує тим самим оптимальний режим правового регулювання статусу особи внутрішньодержавним правом, є оптація, що означає добровільний вибір громадянства у разі зміни державою, громадянином якої особа була, території [17].

Більш ефективним і дійовим способом порівняно з внутрішньодержавними є міжнародні договори, що укладаються державами і можуть бути спрямовані як на запобігання випадків виникнення множинного громадянства, так і на врегулювання його наслідків.

Складна природа множинного громадянства утруднює вироблення єдиного ставлення до нього різних держав. Тому в міжнародній практиці склалися різні погляди на інститут множинного громадянства.

По-перше, це можливість визнання множинного громадянства (Канада, Ірландія, Іспанія, Ліхтенштейн). Про можливість множинного громадянства прямо зазначається в конституціях деяких держав. При цьому зазвичай робляться посилання на існуючі між відповідними державами так звані особливі зв'язки історичного характеру. Прикладом таких зв'язків є договори про подвійне громадянство між Іспанією і низкою латиноамериканських держав. У ст. 11 Конституції Іспанії зазначено, що навіть якщо вони не визнають за своїми громадянами такого права на взаємній основі, іспанці можуть натуралізуватися без втрати громадянства за народженням [9].

По-друге, ряд держав допускає множинне громадянство за певних умов або не вимагає відмовлення від попереднього громадянства у разі набуття нового (США, Велика Британія, Бельгія, Італія, Нідерланди). Так, згідно зі ст. 5 Акта про громадянство 1981 р. Великої Британії, громадянин британських залежних територій, який належить до категорії осіб, з якими, відповідно до договорів Співдружності, слід поводитися як із громадянами Об'єднаного Королівства, має право на реєстрацію як громадянин Великої Британії за умови подання ним заяви [2].

По-третє, держави здебільшого негативно ставляться до множинного громадянства (Німеччина, Швеція, Японія, ПАР, Філіппіни). Умовою прийняття до громадянства таких держав є припинення іноземного громадянства. Це пояснюється тим, що воно гальмує інтеграцію особи в суспільство, впливає на здійснення суверенної влади і потенційно загрожує конфліктами у сфері міждержавних відносин. Однак у законодавстві деяких із цих держав були передбачені випадки, коли відмова від первісного громадянства не вимагається. Так, з 1984 р. Міністерство юстиції Японії може в особливих випадах давати дозвіл на натуралізацію без припинення особою іноземного громадянства за наявності родинних зв'язків із громадянином Японії чи неможливості втрати особою попереднього громадянства, незважаючи на її бажання (ч. 2 ст. 5 Закону про громадянство) [6].

Слід зауважити, що останнім часом ставлення до множинного громадянства у міжнародному праві дещо змінилося. Якщо Конвенція про скорочення випадків множинного громадянства і про військовий обов'язок у випадках множинного громадянства 1963 р. була спрямована на уникнення множинного громадянства, то Європейська конвенція про громадянство 1997 року є нейтральною до цього питання. Її положення не обмежують право дер- жави-учасниці визначити у своєму законодавстві: а) зберігають чи втрачають її громадянство особи, які набувають або мають громадянство іншої держави; б) чи пов'язано набуття або збереження її громадянства з відмовою від іншого громадянства або від його втрати (ст. 15). При цьому Європейська конвенція про громадянство встановлює, що держава-учасниця дозволяє: а) дітям, які автоматично набули різних громадянств від народження, зберігати ці громадянства; б) своїм громадянам мати інше громадянство, якщо це інше громадянство автоматично набувається у зв'язку зі вступом у шлюб (ст. 14) [15].

Разом з тим деякі зарубіжні держави мають вагомий досвід укладення міжнародно-правових угод з питань подвійного громадянства. Наприклад, відповідно до ч.3 ст. 11 Конституції Іспанії держава може укласти угоди про подвійне громадянство з ібероамериканського країнами або ж з країнами, що мали або мають особливі зв'язки з Іспанією. Причому іспанці без припинення іспанського громадянства можуть набути громадянства зазначених країн, навіть якщо вони не визнають такого права за своїми громадянами. Угоди з різних питань подвійного громадянства Іспанія уклала з Чилі, Перу, Нікарагуа, Гватемалою, Болівією, Еквадором, Гондурасом, Аргентиною [10].

Сьогодні поширення громадянства в більш ніж одній країні стало більш поширеним. Люди можуть мати подвійне громадянство, застосовуючи різні закони, а не за вибором. Наприклад, дитина, народжена в іноземній країні батьками - громадянами США, може бути як громадянином США, так і громадянином країни народження.

Австралія, Канада та США не вимагають від нових громадян офіційно відмовитись від громадянства походження, але громадянин США, який набуває іноземного громадянства, подавши заявку на нього, може втратити громадянство США, що не відбудеться з австралійським чи канадським громадянином у тій же ситуації.

Історично більшість країн намагалися відмовити від подвійного громадянства, вимагаючи від новачків відмовитися від громадянства країни походження з метою натуралізації, а країни походження забрали громадянство, якщо емігранти стануть натуралізованими громадянами інших держав. Однак таку політику не завжди застосовували.

Зростання мобільності, здатність дітей набувати громадянства не лише свого батька, але й матері, розробка нових норм та стандартів прав людини та зміна політики сприяли зростанню подвійного, а іноді і багаторазового громадянства.

«Подвійне громадянство іммігрантів» дозволяє іммігрантам зберігати громадянство свого походження, одночасно стаючи громадянином країни-поселення. Зростаюча кількість країн, що відправляють мігрантів - Колумбія, Домініканська Республіка, Еквадор, Італія, Мексика та Туреччина - змінили свою політику, щоб надати подвійне громадянство. Ця політика вигідна для відправлення держав, особливо в світлі зростаючого значення грошових переказів та інвестицій громадян, які проживають за кордоном.

Тривала політика jus sanguinis дозволяє етнічним нащадкам таких країн, як Німеччина, Греція, Ірландія, Італія, Нідерланди, Португалія, Іспанія та Великобританія, або зберігати, або вимагати громадянство своїх батьків та дідусів і бабусь. Ці політики полегшували претензії на європейське громадянство тисячами нащадків італійців, іспанців, поляків та інших, які мігрували до Латинської Америки на початку 20 століття.

У відповідь на погіршення економічних умов на батьківщині, аргентинці, зокрема, використовували етнічні претензії до італійського та іспанського громадянства для легальної міграції до Європейського Союзу (ЄС) у пошуках кращих економічних можливостей. Як громадяни ЄС вони можуть проживати та працювати в будь-якій точці ЄС, не тільки в країні, для якої вони мають громадянство.

Мало достовірних даних про кількість подвійних чи множинних громадян у всьому світі. За деякими даними, близько половини всіх країн допускають подвійне громадянство. З 15 країн ЄС, які вивчав політолог Марк Говард, 10 дозволяють іммігрантам, які натуралізуються, отримати подвійне громадянство.

Що стосується держав Європейського Союзу, то в них немає чіткого підходу до питання про множинне громадянство. У Туреччині множинне громадянство законом дозволено, тоді як у Швеції - ні.

У деяких країнах, зокрема у Німеччині, подвійне громадянство зазнало великої кількості політичних дискусій, оскільки деякі вважають це послабленням громадянства та / або лояльності до Німеччини. Інші стверджують, що подвійне громадянство іммігрантів сприяє інтеграції у приймаючу громаду шляхом заохочення іммігрантів до натуралізації.

У Нідерландах та Італії органи влади на множинне громадянство просто «заплющують очі» - закон його не дозволяє, але й не забороняє. В Іспанії дозволено мати «додаткове» громадянство лише деяких держав. Швейцарський громадянин може придбати паспорт іншої держави, але при цьому він назавжди втрачає свій. І навпаки, особа, яка отримала швейцарський паспорт, повинна за законом відмовитися від усіх своїх інших паспортів [3].

Польща дозволила множинне громадянство 15 серпня 2012 р. Президент Польщі має право надавати польське громадянство всім іноземцям, незалежно від того, чи вони жили та як довго жили у Польщі. Новий закон також дозволив надавати польське громадянство всім іноземцям без обмежень, у рамках процедури, яку проводить воєвода (аналог голови обласної державної адміністрації в Україні) та скоротив термін необхідного для подачі такої заявки терміну проживання в державі з дозволом «на постійне перебування» до трьох років. Для отримання громадянства Польщі від воєводи, крім трьох років проживання з таким дозволом, необхідно мати регулярний дохід, підтвердження наявності місця проживання (договір оренди чи власності квартири) та знати польську мову. До набрання чинності нового закону польське громадянство могли отримати лише особи без громадянства, іноземці, які одружилися з поляками, та особи, яким батьки після народження вибрали інше громадянство, ніж польське [14].

Тільки три країни ЄС забороняють наразі подвійне громадянство в будь-яких його проявах - це Австрія, Литва і Естонія. Однак вже і ці країни в перспективі будуть змушені переглядати своє профільне законодавство. Отже, законодавство ЄС не передбачає зобов'язання закріплення подвійного громадянства, але при цьому не обмежує права жителів ЄС мати кілька громадянств ЄС. Навпаки, можна з упевненістю говорити, що в майбутньому відбудеться уніфікація поняття громадянства ЄС, базою для якого вже є стаття 17 Римського договору 1957, визначення дано в Маастрихтському договорі 1992 року, а права громадян декількох громадянств країн - членів ЄС закріплені в Директиві 2004 / 38 / ЄС.

В Латвії передбачають можливість збереження латвійського громадянства для громадян, які отримали громадянство іншої країни - учасниці ЄС, Європейської асоціації вільної торгівлі або НАТО, а також Австралії, Бразилії, Нової Зеландії. Можливість мати подвійне громадянство отримали і особи, які отримали громадянство іншої країни, з якою Латвія уклала договір про визнання подвійного громадянства. Громадянство Латвії зможуть зберегти і особи, які раніше отримали громадянство неназваних країн, за умови отримання дозволу латвійського Кабінету міністрів.

Естонія як країна, яка дуже оберігає свою незалежність, забороняє подвійне громадянство. Однак воно існує. Громадяни, які отримали громадянство Естонії за народженням, не можуть бути його позбавлені (ч. 3 ст. 5 закону про громадянство). Це дозволяє їм на законних підставах мати подвійне громадянство, хоча фактично законом це заборонено. А з 1 січня 2016 року набула чинності поправка до законодавства Естонії, яка дозволяє дітям негромадян з народження отримувати естонське громадянство. Діти зможуть мати подвійне громадянство до 21 року, після чого від одного на вибір потрібно відмовитися [16].

Міжнародні захищені громадянські, політичні, економічні та соціальні права можуть не зменшити значення національних прав громадянства, але вони служать альтернативним джерелом деяких прав та відмежують права від національного контексту. Однак багато держав їх не дотримуються, і люди стикаються з обмеженнями в успішному вимаганні цих прав [18].

Висновки. Біпатризм, або множинне громадянство, є таким правовим статусом особи, за якого вона одночасно володіє громадянством більш ніж однієї держави. Складна природа множинного громадянства обтяжує вироблення єдиного стандарту в контексті його регламентації. Тому в міжнародній практиці склалися різні підходи щодо інституту множинного громадянства. Так, існує підхід визнання множинного громадянства (Канада, Ірландія, Іспанія, Ліхтенштейн); підхід допуску множинного громадянства за певних умов (США, Велика Британія, Бельгія, Італія, Нідерланди); концепція заборони множинного громадянства (Німеччина, Швеція, Японія, ПАР, Філіппіни тощо).

Виникнення множинного громадянства ґрунтується на цілеспрямованій політиці держав і зазвичай пояснюється традиційною неузгодженістю політичних ліній держав у галузі регулювання відносин, пов'язаних із громадянством.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Авакьян С.А. Россия: гражданство, иностранцы, внешняя миграция. Санкт-Петербург : Юридический центр Пресс, 2003. 643 с.

2. Акт о гражданстве 1981 г. (Великобритания). Издательская группа Норма Инфра. і999. С. 162-165.

3. Бєлов Д.М. Інститут біпатризму: досвід зарубіжних країн. URL: http://www.pap.in.ua/7_2014/13.pdf.

4. Боярс Ю.Р Вопросы гражданства в международном праве. Москва : Международные отношения, 1986. 160 с.

5. Бусол О. Подвійне громадянство. Центр досліджень соціальних комунікацій НБУВ URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_ content&view=article&id=1453:gromadyanstvo&catid=8&Itemid=350.

6. Васильева Т.А. Эволюция института гражданства в Японии. Конституционное и муниципальное право. 2006. №9. С. 33-39.

7. Винокуров А. А. Развитие института гражданства: современные тенденции и конституционно-правовой опыт России : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.02 «Конституционное право». Москва, 2006. 31 с.

8. Європейська конвенція про громадянство від 6 листопада 1997 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_004.

9. Конституция Королевства Испании от 27 декабря 1978 года. Конституции зарубежных государств. Москва: БЕК, 1999. С. 297-351.

10. Лякин-Фролов И. Россия-Таджикистан: отношения дружбы и стратегического партнерства. Международная жизнь. 2014. №7.

11. Международное право [учебник] / под ред. Ф.И. Кожевникова. Москва : Международные отношения, 1981.241 с.

12. Российкое гражданства [учебник] / под. ред. В.Я. Кикотя. Москва : ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2003. 272 с.

13. Сантаян Кабирадж. Проблемы двугражданства в международном праве и практические пути их устранения [Текст] : дис... канд. юрид. наук: 12.00.11; НАН Украины, Ин-т государства и права им. В.М. Корецкого. Київ, 1996. 160 с.

14. Тарасюк Г. Проблема реалізації принципу єдиного громадянства в Україні. Економіка, фінанси, право. 2009. №8.

15. Ткаля О.В. Теоретичні та практичні проблеми множинного громадянства. Людина, суспільство, держава: публічно-правовий аспект. Міжнар. наук. практ. конф. «VIII Прибузькі юридичні читання». Миколаїв : Іліон, 2012. С. 197-199.

16. Чорнолуцький РВ. О законодательных инициативах и принципах двойного гражданства URL: https://jurliga.ligazakon.net/ experts/171/746_o-zakonodatelnykh-initsiativakh-i-printsipakh-dvoynogo-grazhdanstva.

17. Юридична енциклопедія: в 6 т. Київ : «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана. Т 1 : А-Г 1998. 672 с.

18. Castles, Stephen and Alastair Davidson. Citizenship and Migration: Globalization and the Politics of Belonging Routledge - New York : Routledge, 2001.

Размещено на Allbest.ru