Особливості конституційного закріплення права на охорону здоров'я в Україні та країнах Європи в частині гарантій забезпечення населення медичною допомогою: порівняльно-правовий аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України

ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВА НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ'Я В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ ЄВРОПИ В ЧАСТИНІ ГАРАНТІЙ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАСЕЛЕННЯ МЕДИЧНОЮ ДОПОМОГОЮ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Сус М.С., аспірант

Анотація

Стаття присвячена актуальній темі - аналізу конституційно-правового закріплення права на охорону здоров'я в частині встановлення гарантій надання медичної допомоги населенню в Україні та країнах Європи. Автором проаналізовано особливості закріплення права на медичну допомогу в Конституції Україні та виокремлено основні проблемні моменти поточного конституційно-правового регулювання цього права, які потенційно можуть обмежувати здатність держави реформувати українську систему охорони здоров'я, зважаючи на економічні та соціальні виклики.

З огляду на обраний Україною євроінтеграційний напрям, детально проаналізовано особливості конституційно-правового закріплення права на охорону здоров'я в країнах Європи, в тому числі країнах Європейського Союзу. На основі порівняльного аналізу конституцій європейських країн виокремлено основі підходи, які застосовуються в цих країнах, до закріплення права на медичну допомогу, його змісту та обсягу. Встановлено, що конституції більшості країн, які передбачають гарантію забезпечення осіб безкоштовною медичною допомогою, містять бланкетні норми про те, що особливості надання такої безоплатної медичної допомоги, її обсяг визначаються на рівні галузевого законодавства. Застосування такого підходу надає урядам зазначених країн більшої гнучкості в реформуванні систем охорони здоров'я та їх адаптації до потреб пацієнтів. Також встановлено, що низка країн у своїх конституціях обмежує гарантію надання медичної допомоги базовим (мінімальним) рівнем, що, на думку автора, є позитивним підходом, який може бути запозичений і в Україні.

На основі узагальнення особливостей закріплення права на охорону здоров'я та його складника - права на медичну допомогу в європейських країнах автором висловлено пропозиції щодо внесення змін до статті 49 Конституції України, спрямованих на її удосконалення та приведення у відповідність до фактичних можливостей держави, а також мінімізацію ризиків блокування перетворень системи охорони здоров'я, які відходять від концепту повної безоплатності медичної допомоги для пацієнта в державних та комунальних закладах охорони здоров'я в майбутньому.

Ключові слова: конституція, охорона здоров'я, європейський досвід, медична допомога, медична послуга, заклад охорони здоров'я, медична реформа.

Annotation

медичний право конституція допомога

PECULIARITIES OF THE CONSTITUTIONAL ENSHRINEMENT OF THE RIGHT TO HEALTHCARE IN UKRAINE AND THE EUROPEAN COUNTRIES IN PART OF GUARANTEES OF PROVISION OF MEDICAL CARE TO POPULATION: COMPARATIVE LEGAL ASPECT

The article is devoted to such actual topic as the analysis of the constitutional enshrinement of the right to healthcare in terms of establishing guarantees of provision of medical care to the population in Ukraine and the European countries. The author analyzes the peculiarities of enshrinement of the right to medical care in the Constitution of Ukraine and identifies the main problematic aspects of the current constitutional regulation of this right, which can potentially limit the state's ability to reform the Ukrainian healthcare system considering economic and social challenges.

In view of the European integration direction chosen by Ukraine, the peculiarities of the constitutional enshrinement of the right to healthcare in the European countries, including the countries of the European Union, were analyzed in detail. On a basis of a comparative analysis of the constitutions of the European countries, the author defined basic approaches applied by the latter for enshrinement of the right to medical care, the content and scope of the above right. The author ascertained that the constitutions of the vast majority of countries, which establish a guarantee of providing persons with free medical care, contain blanket provisions that the specifics of provision of such free medical care and its scope are determined at the level of sectoral legislation. Such an approach provides governments of these countries with a greater flexibility in reforming healthcare systems and adapting them to the needs of patients. It has also been identified that a number of countries limit the guarantee of providing medical care to a basic (minimum) level, which, in the author's opinion, is a positive approach that can be adopted in Ukraine.

Following a summary of specifics of enshrinement of the right to healthcare and the right to medical care as its integral component in European countries, the author developed proposals on amendments to the Article 49 of the Constitution of Ukraine, aimed at its improvement and bringing in line with the actual possibilities of the state as well as minimizing the risks of blocking changes to the healthcare system, which do not comply with the concept of totally free medical care in state and municipal healthcare facilities, in future.

Key words: constitution, healthcare, European experience, medical care, medical service, healthcare institution, medical reform.

Постановка проблеми

Забезпечення реалізації права на охорону здоров'я через забезпечення ефективного функціонування системи охорони здоров'я (далі - ОЗ) є однією з пріорітетних цілей держави, засобом виконання її соціальної функції. Своєю чергою забезпечення успішного функціонування системи ОЗ та фактична можливість особи реалізувати право на ОЗ неможлива без належного закріплення цього права на нормативноправовому рівні. Ю.Ю. Швець влучно зазначає, що найпершим і одним з найбільш важливих елементів механізму реалізації права на охорону здоров'я є повнота та чіткість законодавчого визначення цього права та його складових частин [1].

У зв'язку з цим особливої актуальності набуває питання дослідження конституційно-правового закріплення в Україні права на охорону здоров'я з огляду на те, що через статтю 8 Основного Закону спосіб конституційного закріплення цього права визначає особливості його реалізації на рівні нормативно-правових актів нижчого рівня (законів та підзаконних нормативно-правових актів), а самі конституційні положення є нормами прямої дії [2].

Право на охорону здоров'я закріплено в статті 49 Конституції України та є досить деталізованим. Частина 3 зазначеної вище статті встановлює, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я (далі - ЗОЗ) медична допомога надається безоплатно; наявна мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності [2].

На погляд автора, закріплення зазначених вище положень у Конституції ускладнює перетворення в українській системі ОЗ. Декларативне з точки зору наявних в Україні реалій положення про безоплатність надання медичної допомоги в державних та комунальних ЗОЗ не тільки не виконується на практиці, але і створює перешкоди для розвитку ЗОЗ на основі ринкових принципів економіки. У поточній конституційно-правовій парадигмі, створеній ст. 49 Основного Закону, функціонування ЗОЗ напряму залежить від обсягів бюджетного фінансування. Водночас можливість самофінансування, і як наслідок, більшої самостійності ЗОЗ у прийнятті тих чи інших рішень, спрямованих на підвищення рівня медичного обслуговування населення, за рахунок коштів, отриманих, у тому числі від надання платних медичних послуг, ускладнюється. Таким чином, наявність зазначених вище положень в Основному Законі створює ризики визнання будь-яких перетворень наявної нині неефективної системи ОЗ, якщо вони відходять від принципу повної безоплатності медичної допомоги та передбачають оптимізацію нині наявної мережі бюджетних ЗОЗ, неконституційними.

Яскравим прикладом описаної вище ситуації є ініціювання 59 народними депутатами конституційного провадження щодо невідповідності Конституції, в тому числі уже цитованої вище статті 49 Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» від 19 жовтня 2017 року № 2168--УШ (далі - Закон про держгарантії), який опосередковує широкомасштабну медичну реформу, спрямовану на кардинальне переформатування принципів фінансування української системи [3]. Закон про держгарантії відходить від декларативного концепту безоплатності всієї медичної допомоги, яка надається державними та комунальними ЗОЗ, та встановлює більш реалістичний підхід, притаманний багатьом розвиненим європейським країнам - визначення конкретного обсягу медичних послуг та лікарських засобів, які покриватимуться за рахунок коштів державного бюджету (так звана «програма медичних гарантій»), надання яких пацієнт може вимагати від держави. Застосування такого підходу, на думку автора, є кроком уперед, оскільки пацієнту надаватиметься чіткий перелік медичних послуг та лікарських засобів, які він може отримати безкоштовно за рахунок коштів державного бюджету у відповідних ЗОЗ, а не декларативна гарантія про повну безоплатність медичної допомоги. Відповідно до Закону про держгарантії медичні послуги та лікарські засоби, які не входитимуть до зазначеної вище програми держгарантій або придбаваються пацієнтом за власний кошт, або покриваються за рахунок альтернативних джерел фінансування - коштів державного бюджету, передбачених на реалізацію відповідних державних програм та заходів, місцевих бюджетів, медичного страхування, юридичних і фізичних осіб та з інших джерел, не заборонених законодавством [4].

Таким чином, попри прогресивність ідей та принципів медреформи, є ризик, що положення Закону про держгарантії, яким були закладені її основи, можуть бути визнані неконституційними (відповідне конституційне подання нині перебуває на розгляді Конституційного Суду України (далі - КСУ)) на тій підставі, що його положення, на думку суб'єктів конституційного подання, не відповідають, зокрема, положенням Конституції України про безоплатність надання медичної допомоги у державних та комунальних ЗОЗ. У зв'язку з цим особливої актуальності набуває питання відповідності конституційно-правового регулювання права на охорону здоров'я, закріпленого в ст. 49 Основного Закону, насамперед положення про безоплатність медичної допомоги, сучасним українським соціально-політичним викликам та економічному становищу держави.

Для вирішення зазначеної вище проблематики, на наш погляд, доцільно звернутися до досвіду європейських країн, у тому числі країн Європейського Союзу (далі - ЄС), щодо конституційного закріплення права на охорону здоров'я. Такий аналіз дасть змогу виокремити особливості конституційного закріплення права на охорону здоров'я в цих країнах, визначити його обсяг та зміст та оцінити доцільність внесення змін до положень Основного Закону України, які закріплюють гарантії безоплатності медичної допомоги в бюджетних ЗОЗ.

Стан опрацювання

Питання проблематики права на охорону здоров'я, з огляду на його значущість, привертає значну увагу науковців. Питанням конституційно-правового забезпечення права на ОЗ присвячені, зокрема, праці В.С. Віткової, Ю.В. Кириченка, Ю.Ю. Швеця, І.Я. Сенюти, О.Г Шекери, З.С. Черненко, Ю.В. Назарка та інших дослідників. Водночас, попри підвищену увагу науковців до проблематики закріплення та реалізації права на охорону здоров'я в Україні, оцінка доцільності закріплення положень про безоплатність надання медичної допомоги не знайшла належного та ґрунтовного відображення в науковій літературі. Таким чином, це питання потребує більш детальної та глибокої розробки.

Метою цієї статті є проведення порівняльно-правового аналізу особливостей закріплення права на охорону здоров'я в конституціях країн Європи, в тому числі країн ЄС, у частині положень про безоплатність медичної допомоги з метою оцінки відповідності конституційного врегулювання питання на ОЗ в Україні європейській практиці та удосконалення статті 49 Основного Закону.

Виклад основного матеріалу

У науковій літературі під правом на охорону здоров'я зазвичай розуміють систему заходів, спрямованих на забезпечення збереження та розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини за максимальної біологічно можливої індивідуальної тривалості життя [5, с. 121]. На наш погляд, одним із найбільш удалих визначень змісту права на охорону здоров'я є таке визначення З.С. Гладуна: закріплена і гарантована Конституцією і законами України можливість людини використовувати всі засоби і заходи, які спрямовані на збереження або відновлення стану повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, одержання медичної допомоги та відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди [6, с. 12]. Схоже визначення права на охорону здоров'я: як закріпленої в законодавстві та гарантованої державою можливості кожної людини використовувати всі соціальні, передусім державні, засоби, спрямовані на збереження, зміцнення, розвиток та у разі порушення відновлення максимально досяжного рівня фізичного і психічного стану її організму, запроноване і І.Я. Сенютою [7, с. 13].

Таким чином, право на охорону здоров'я реалізується через використання особою комплексу засобів і заходів, спрямованих на збереження або відновлення стану повного фізичного, душевного і соціального благополуччя. Невід'ємною складовою частиною права на охорону здоров'я є можливість особи отримати якісне медичне обслуговування зі сторони кваліфікованих медичних працівників.

Одним з найбільш проблемних питань у тлумаченні змісту права на охорону здоров'я є встановлення змісту використаного в Основному Законі поняття «медична допомога». Варто зазначити, що декларативність закріпленої в Конституції норми про безоплатність надання медичної допомоги в державних та комунальних закладах свого часу вже породжувала проблеми в правозастосуванні внаслідок неможливості її фактичної реалізації на практиці, особливо, зважаючи на хронічну недостатність фінансування української системи охорони здоров'я протягом усього строку незалежності нашої держави, а сам термін «медична допомога» декілька разів ставав об'єктом уваги КСУ, зокрема, у справі про платні медичні послуги № 1-29/98 [8] та справі про безоплатну медичну допомогу № 1-13/2002 [9]. У рішеннях по цих справах КСУ дав тлумачення поняттю «медична допомога» та інтерпретацію конституційного положення про безоплатність надання медичної допомоги у державних і комунальних ЗОЗ.

Потрібно зважати на той факт, що під час розгляду КСУ зазначених вище справ чинне тоді законодавство не містило визначення поняття «медична допомога». У справі про платні медичні послуги № 1-29/98 КСУ виходив із загальноприйнятого в медичній науці визначення поняття «медична допомога»: як лікування, профілактичних заходів, які проводяться у разі захворювань, травм, пологів, а також медичного огляду та деяких інших видів медичних робіт [8]. У рішенні у справі про безоплатну медичну допомогу КСУ вказав, що положення частини третьої статті 49 Конституції про безоплатність надання медичної допомоги в бюджетних ЗОЗ потрібно розуміти таким чином: «у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров'я та перелік таких послуг мають бути визначені законом» [9]. Таким чином, у своїх рішеннях КСУ чітко вказав на відмінність понять «медична допомога» та «медична послуга», проте не надав їм належної інтерпретації, як і чітких орієнтирів, коли закінчується медична допомога, яка має бути безоплатною, та починається медична послуга, яка може бути платною.

Поняття співвідношення понять «медична допомога» та «медична послуга» як було, так і нині залишається об'єктом дискусій серед науковців та практикуючих юристів та потребує подальшої розробки. Позаяк питання розмежування цих понять не входить до цілей цієї статті, в її межах поняття «медична допомога» розглядатиметься крізь призму законодавчого визначення, наведеного в Основах законодавства про охорону здоров'я: «діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами» [10].

Як зазначає В.С. Віткова, право на медичну допомогу почало отримувати своє закріплення на рівні Основних законів приблизно з середини ХХ ст. Однією з «найстаріших» конституцій, що має опосередковану згадку про право на медичну допомогу у своєму тексті, є Конституція Японії 1946 р. [11, с. 121], яка встановлює, що всі мають право на підтримання мінімального рівня здорового життя, а держава має докладати зусиль для піднесення та подальшого розвитку народного здоров'я [12].

Право на охорону здоров'я в тій чи іншій формі закріплено в конституціях таких європейських країн: Азербайджану, Албанії, Андорри, Бельгії, Білорусі, Болгарії, Вірменії, Греції, Грузії, Естонії, Іспанії, Італії, Ліхтенштейну, Латвії, Литви, Люксембургу, Македонії, Молдови, Монако, Нідерландів, Польщі, Португалії, Росії, Румунії, Сан-Марино, Сербії, Словаччини, Словенії, Туреччини, Угорщини, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії, Чорногорії, Швейцарії [13, с. 315]. Конституції таких країн, як Англія (Велика Британія), Ірландія, Мальта, Кіпр, Німеччина, Данія та Швеція, положень щодо права на охорону здоров'я не містять [14, с. 162], що не заважало їм розвинути та запровадити ефективні системи охорони здоров'я.

Ю.В. Кириченко влучно зазначає, що порівняльноправовий аналіз норм, які закріплюють право на охорону здоров'я в європейських державах, дає підстави стверджувати про неоднозначність поглядів законодавців цих держав щодо критеріїв закріплення права на охорону здоров'я, в них не розкривається система закладів охорони здоров'я та система їх фінансування, а також умови платності чи безоплатності надаваної медичної допомоги. Тобто європейська практика демонструє різні підходи щодо конституційно-правового регулювання системи охорони здоров'я. У нормах конституцій зазначених вище країн не деталізується питання діяльності закладів охорони здоров'я, а також надання медичної допомоги та межі її надання. Крім того, норми конституцій європейських держав не встановлюють і не визначають політику держави на вже сформовану модель фінансового забезпечення охорони здоров'я [13, с. 315-316]. Неоднорідність підходів до викладення норм конституцій щодо права на охорону здоров'я пояснюється історичними традиціями та особливостями правової системи тих чи інших держав: у країнах, де переважає звичаєве право, воно не згадується, у державах з цивільним правом - згадується інколи, а в державах соціалістичної орієнтації - завжди [15, с. 55].

Варто зазначити, що конституції деяких європейських країн на мінімальному рівні врегульовують питання платності/безоплатності медичної допомоги населенню. При цьому застосування декларативних безумовних формулювань щодо безоплатності медичної допомоги притаманне переважно країнам колишнього Радянського Союзу, зокрема, Російській Федерації та Білорусі. Натомість більшість країн ЄС закріплює або гарантії надання певного базового рівня медичної допомоги населенню безоплатно, або передбачає гарантії безоплатного надання медичної допомоги малозабезпеченим верствам населення.

Наприклад, ст. 45 Конституції Республіки Білорусь встановлює, що громадянам гарантується право на охорону здоров'я, включаючи безоплатне лікування у державних установах здоров'я. Держава створює умови доступного для всіх громадян медичного обслуговування [16]. Конституція Російської Федерації закріплює, що кожен має право на охорону здоров'я і медичну допомогу. Медична допомога у державних і муніципальних установах охорони здоров'я, відповідно до Основного Закону РФ, надається громадянам безоплатно за рахунок коштів відповідного бюджету, страхових внесків, інших надходжень [17]. Таким чином, Основні Закони Білорусі та Російської Федерації мають доволі схоже правове регулювання порівняно з Україною.

Конституції низки європейських країн передбачають можливість надання особі безоплатної медичної допомоги, проте порядок її реалізації, межі та обсяги визначаються законодавством нижчого рівня. До держав, які застосовують подібний механізм закріплення права на медичну допомогу, зокрема, належать:

- Іспанія: відповідно до ст. 43 Конституції до відання органів публічної влади належать організація і керівництво громадської охорони здоров'я за допомогою проведення профілактичних заходів, а також необхідних послуг і допомоги. Відповідні права й обов'язки всіх задіяних осіб встановлюються законом [18];

- Словаччина: відповідно до ст. 40 Конституції Словаччини на основі суспільного страхування громадяни мають право на безоплатне медичне обслуговування і на медичну допомогу на умовах, установлених законом [19];

- Чехія: згідно зі статтею 31 Хартії основних прав та свобод громадянина, яка є складовою частиною Конституції Чехії, кожен має право на охорону здоров'я. На основі суспільного страхування громадяни мають право на безоплатне медичне обслуговування і на медичну допомогу на умовах, встановлених законом [20];

- Литва: відповідно до ст. 53 Основного Закону Литви держава проявляє турботу про здоров'я людей і гарантує медичну допомогу та послуги людині у разі хвороби. Законом встановлюється порядок надання громадянам безоплатної медичної допомогу у державних лікувальних закладах [21];

- Словенія: ст. 51 Конституції закріплює, що право на медичну допомогу, що фінансується за рахунок публічних коштів, встановлюється законом [22];

- Польща: стаття 68 Конституції Польщі встановлює, що кожен має право на охорону здоров'я. Громадянам, незалежно від їхнього матеріального становища, органи публічної влади забезпечують рівний доступ до медичних послуг, що фінансуються за рахунок публічних коштів. Умови та обсяг надання цих послуг визначаються законом [23].

Застований вище підхід європейських країн із закріплення в конституціях бланкетних норм про визначення особливостей реалізації права на охорону здоров'я на рівні закону (галузевого законодавства) видається прогресивним, адже дає змогу здійснювати реформування системи охорони здоров'я та впроваджувати нововведення в системі ОЗ, виходячи із поточних економічних та соціальних викликів та не прив'язуючись до положень конституцій.

На думку автора, вартим уваги також є підхід деяких європейських законодавців, які, усвідомлюючи, що забезпечення повної безоплатності медичної допомоги на практиці є неможливим, закріпили в конституціях більш прагматичний підхід - гарантію покриття державою певного мінімального (базового рівня) медичної допомоги.

Зазначений вище підхід застосований, зокрема, в ст. 111 Основного Закону Латвії, відповідно до якої держава захищає здоров'я людини і гарантує кожному базовий рівень медичної допомоги [24]. Аналогічний підхід застосований і в Молдові: ст. 36 Конституції закріплює, що мінімальний рівень державного медичного забезпечення є безоплатним [25]. Одним із найбільш влучних зразків закріплення права на охорону здоров'я є положення ст. 38 Конституції Вірменії, яка закріплює, що кожен має право на безоплатне одержання основних медичних послуг. Перелік і порядок їх надання встановлюються законом [26].

Доволі цікавим є той факт, що конституції розвинутих країн взагалі встановлюють прив'язку забезпечення безоплатності медичної допомоги до соціального та майнового стану населення. Відповідно до ст. 64 Конституції Португалії право на охорону реалізується через універсальну загальнонаціональну службу охорони здоров'я і, беручи до уваги матеріальний та соціальний стан громадян, в основному на безкоштовній основі [27]. Конституція Італії встановлює, що Республіка охороняє здоров'я як фундаментальне право індивіда і як загальний інтерес та гарантує безоплатне лікування для незаможних [28].

Таким чином, як показує порівняльний аналіз конституцій європейських країн, найбільш поширеним способом закріплення права на безоплатну допомогу в зарубіжних країнах є закріплення бланкетних норм, відповідно до яких порядок її надання визначається на рівні закону. На погляд автора, зазначений підхід варто закріпити і в Конституції України, з огляду на його гнучкість.

Іншим позитивним явищем є закріплення в конституціях європейських країн гарантії надання не безоплатної медичної допомоги в цілому, а гарантування державою безоплатності певного базового рівня такої медичної допомоги з огляду на те, що покрити публічними коштами весь обсяг медичної допомоги видається просто неможливим. На думку автора, застосування такого підходу в Конституції України дасть змогу повністю усунути невизначеність щодо можливості та обсягу надання платних медичних послуг бюджетними ЗОЗ, пришвидшити їх комерціалізацію, спрямованість на задоволення потреб пацієнта і, як наслідок, підвищення якості медичних послуг. Варто зазначити, що подібні ініціативи вже пропонувалися деякими вченими, зокрема Ю.В. Кириченком [13, с. 321], та видаються більш прогресивними порівняно із положеннями, нині закріпленими в Основному Законі України.

Висновки

Порівняльно-правовий аналіз особливостей закріплення права на охорону здоров'я в конституціях європейських країн вказує на застосування ними різних підходів до закріплення цього права: від короткої згадки до детального регулювання, в тому числі і в частині гарантій надання медичної допомоги населенню. У країнах, де конституції передбачають гарантію забезпечення осіб безкоштовною медичною допомогою, зазвичай наявні положення про те, що особливості закріплення такої допомоги, її обсяг визначаються на рівні галузевого законодавства. Зазначений підхід, на погляд автора, є більш прогресивним порівняно із закріпленим в Основному Законі України, оскільки надає законодавцю та уряду більшу гнучкість у створенні умов для функціонування системи ОЗ, у тому числі приведення її у відповідність до динамічних економічних та соціальних умов. Окрім того, більш прогресивним порівняно із закріпленим у Конституції України підходом є закріплення в конституціях європейських держав положення про те, що державні гарантії поширюються не на всю медичну допомогу в цілому, а на певний її базовий (мінімальний рівень), оскільки він є більш реалістичним для виконання на практиці. Автор вважає, що зазначені вище підходи європейських країн доцільно було б імплементувати в Основний Закон, що, своєю чергою, надало би уряду більшу свободу дій та гнучкість у реформуванні української системи ОЗ, а для громадян - чітке окреслення обсягу гарантій права на охорону здоров'я, забезпечення яких вони мають права вимагати від держави.

Зважаючи на значну потребу в реформуванні української системи охорони здоров'я та обраний європейський вектор розвитку України, проблематиці конституційно-правового закріплення права на охорону здоров'я має бути приділена підвищена увага науковців-правників. З огляду на українські реалії одним із найбільш перспективних напрямів подальших досліджень є розробка проблематики інституційних та організаційних механізмів безкоштовного або пільгового забезпечення громадян лікарськими засобами та лікування із застосуванням трансплантації в світлі забезпечення реалізації права на охорону здоров'я, особливо, зважаючи на той факт, що ці сфери нині теж перебувають у процесі реформування.

Список використаних джерел

1. Швець Ю.Ю. Особливості механізму реалізації конституційного права особи на охорону здоров'я за законодавством зарубіжних країн. Приватне та публічне право. 2018. № 1. С. 15-18.

2. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96%Ю0%В2%Ю1%80/са^2#Са^.

3. Конституційне подання 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» від 19 жовтня 2017 року № 21б8^ІІІ від 07.02.2018 р. № 04-03/6-93. URL: http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/3_667_0.pdf.

4. Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення: Закон України від 19.10.2017 р. № 2168^Ш. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2168-19/card2#Card.

5. Пазенок А. Конституційне право на охорону здоров'я: сучасний стан та перспективи розвитку. Право України. 2010. № 3. С. 120-125.

6. Гладун З. Права людини у сфері охорони здоров'я. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2004. Вип. 40. С. 8-23.

7. Сенюта І.Я. Право людини на охорону здоров'я та його законодавче забезпечення в Україні (загальнотеоретичне дослідження): автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Львів, 2006. 19 с.

8. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 66 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти» (справа про платні медичні послуги) від 25.11.1998 р. № і5-рп/98. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v015p710-98.

9. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29.05.2002 р. № 10-рп/2002. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/v010p710-02.

10. Основи законодавства про охорону здоров'я: Закон України від 19.11.1992 р. № 2801-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/2801-12.

11. Віткова В.С. Конституційне право на медичну допомогу та його юридичне забезпечення в Україні: дис. ... канд. юрид. наук:

12. 02. Ужгород, 2017. 208 с. URL: https://www.uzhnu.edu.ua/uk/infocentre/get/12127.

13. Constitution of Japan of 1946. URL: https://www.constituteproject.org/constitution/Japan_1946.pdf?lang=en.

14. Кириченко Ю.В. Конституційно-правове регулювання прав людини в Україні в контексті гармонізації із законодавством європейських держав: дис. ... д-ра. юрид. наук: 12.00.02. Ужгород, 2018. 512 с. URL: https://www.uzhnu.edu.ua/en/infocentre/get/16223.

15. Черненко З.С. Порівняльний аналіз закріплення права на охорону здоров'я в конституціях країн Європейського Союзу. Європейські перспективи. 2014. № 10. С. 161-166.

16. Москаленко В.Ф., Грузєва Т.С., Іншакова Г.В. Право на охорону здоров'я у нормативно-правових актах міжнародного та європейського рівнів. Харків: ВПП «Контраст», 2006. 296 с.

17. Конституция Республики Беларусь от 15.03.1994 года. URL: http://pravo.by/pravovaya-informatsiya/normativnye-dokumenty/ konstitutsiya-respubliki-belarus/.

18. Конституция Российской Федерации от 12.12.1993 года. URL: http://www.constitution.ru/10003000/10003000-4.htm.

19. Constitution of Spain from 07.12.1978. URL: http://www.congreso.es/portal/page/portal/Congreso/Congreso/Hist_Normas/Norm/const_ espa_texto_ingles_0.pdf.

20. Constitution of Slovak Republic from 01.09.1992. URL: https://www.constituteproject.org/constitution/Slovakia_2017?lang=en.

21. Charter of Fundamental Rights and Freedoms from 1991. URL: http://www.psp.cz/en/docs/laws/listina.html.

22. Constitution of the Republic of Lithuania from 25.10.1992. URL: https://www.constituteproject.org/constitution/Lithuania_2006.pdf?lang=en.

23. Constitution of the Republic of Slovenia from 23.12.1991. URL: https://www.constituteproject.org/constitution/Slovenia_2016?lang=en.

24. Constitution of the Republic of Poland from 02.07.1997. URL: https://www.sejm.gov.pl/prawo/konst/angielski/kon1.htm.

25. Constitution of the Republic of Latvia from 15.02.1922. URL: https://likumi.lv/ta/en/id/57980-the-constitution-of-the-republic-of-latvia.

26. Constitution of the Republic of Moldova from 27.08.1994. URL: http://www.presedinte.md/titlul2#2.

27. Constitution of the Republic of Armenia from 05.07.1995. URL: https://www.constituteproject.org/constitution/Armenia_2015?lang=en.

28. Constitution of the Portuguese Republic from 02.04.1976. URL: https://dre.pt/part-i.

29. Constitution of the Italian Republic from 22.12.1947. URL: https://www.senato.it/documenti/repository/istituzione/costituzione_inglese.pdf.

Размещено на Allbest.ru