Лідерство в публічно-управлінській діяльності: методологічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

ЛІДЕРСТВО В ПУБЛІЧНО-УПРАВЛІНСЬКІЙ ДIЯЛЬНОСТИI: МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Р.І. Сторожев

Автор статті досліджує використання методологічного інструментарію та розроблення відповідної термінологічної підсистеми щодо феномена лідерства в публічно-управлінській діяльності. Він зазначає, що фахівці з державного управління виділяють базові особливості методології державного управління, сутність яких розкривається в статті. Окрім того, автор робить спроби систематизувати наукові розвідки вітчизняних учених із питань методології досліджень у сфері науки державного управління. Аналізуючи різні теоретико-методологічні підходи до визначення ефективності, автор доходить висновку, що в процесі аналізу ефективності діяльності органів публічної влади особлива роль також відводиться соціальному ефекту. Сутність його полягає, на думку автора, в тому, що він повинен бути стійким, відтворюючим, прогресуючим, містити в собі джерело для подальшого суспільного розвитку. Отже, ефективність як інтегральна структурована характеристика діяльності є не лише показником, але й процесом, який необхідно організовувати і яким необхідно управляти. У цьому контексті важливими завданнями лідера є налагодження взаємовідносин на засадах партнерства та співпраця для досягнення взаємовигідних результатів. Агент змін чітко усвідомлює, що вирішення складної проблеми неможливе на основі врахування лише однієї позиції. Ефективність її вирішення залежить від уміння лідера залучити групи із різними позиціями, об'єднувати їх для продукування нових ідей та інноваційних рішень. Перша полягає в її раціональності, яка виражається в цілераціональній орієнтації та раціональному обґрунтуванні управлінського інструментарію. Другою базовою особливістю методології державного управління є її практична орієнтація на реалізацію функції підготовки та прийняття державно-управлінських рішень. Виконання окреслених завдань залежить від ефективного лідерства, наукове дослідження якого дає змогу розкрити його сутність, визначити характеристики та зв'язки, систематизувати та доповнити термінологічний апарат.

Ключові слова: методологія державного управління, управлінський інструментарій, підготовка та прийняття державно-управлінських рішень.

методологічний інструментарій лідерство державне управління

Storozhev R. Leadership in public and management activity: methodological aspects

Key words: public administration methodology, management tools, preparation and adoption of public management decisions, theoretical and methodological approaches.

Постановка проблеми

дослідження феномена лідерства в публічно-управлінській діяльності потребує використання методологічного інструментарію та розроблення відповідної термінологічної підсистеми. фахівці з державного управління виділяють дві базові особливості методології державного управління. Перша полягає у її раціональності, яка виражається в цілераціональній орієнтації та раціональному обґрунтуванні управлінського інструментарію. При цьому раціональність державного управління трансформована цінностями і за своєю суттю є ціннісною раціональністю, особливо на вищих рівнях

державного апарату, де необхідно дати зрозумілу відповідь на такі запитання: «які вектори зовнішньополітичного розвитку потрібні народу та державі?», «яким є бачення бажаного майбутнього?», «яка ціннісна модель суспільної та державної організації?» тощо.

другою базовою особливістю методології державного управління є її практична орієнтація на отримання не просто знання про державне управління, а такої інформації, яка дала б змогу реалізовувати державно-управлінські функції, насамперед функцію підготовки та прийняття управлінських рішень [1].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. вагомий внесок у дослідження методології лідерства в державному (публічному) управлінні, його ціннісних аспектів здійснили Г. Атаманчук, Н. Гончарук, В. Карлова, М. Пірен, Ф. Рудич, В.Голубь, П. Петровський та інші. Однак питання дослідження методології лідерства в публічно-управлінській діяльності в науці державного управління не отримало належного наукового обґрунтування, чим і зумовлена актуальність теми статті.

Мета статті - з'ясування стану дослі- дженості питання методології лідерства в публічно-управлінській діяльності, що й визначило завдання статті.

Вітчизняний дослідник П. Петровський зазначає, що раціональне управління - це така система керівництва, коли досягається максимальний ефект у вирішенні економічних, політичних, культурних завдань, здатність гнучко й ефективно впливати на діяльність людей, сприяти успіху в досягненні мети рішень. Раціональне управління вимагає чіткого окреслення мети діяльності, обов'язків кожного керівника [2]. Виконання окреслених завдань залежить від ефективного лідерства, наукове дослідження якого дає змогу розкрити його сутність, визначити характеристики та зв'язки, систематизувати та доповнити термінологічний апарат.

На думку дослідників, лідерство характеризується процесами впливу в групах або організаціях і спрямоване на координацію групових дій і відносин у процесі досягнення групової мети [3]. Зважаючи на це, ми можемо сформувати думку, що лідерство - це діяльність, спрямована на отримання певного результату.

Довідкові видання визначають діяльність як активну взаємодію людини з навколишнім середовищем, в процесі якої людина виступає як суб'єкт, що цілеспрямовано впливає на об'єкт і задовольняє так свої потреби [4].

Ефективна діяльність передбачає отримання зворотного зв'язку, який фахівці трактують у широкому розумінні як відгук, відгук у відповідь, реакцію на яку- небудь дію або подію. На їхню думку, без зворотного зв'язку неможливі процеси управління, адаптації, саморегулювання, самоорганізації та розвитку. Існування системи як єдиного цілого можливе завдяки наявності зв'язків між її елементами, тобто зв'язки виражають закони функціонування системи. Якщо ж у системі виникають неузгодження, потрібно вживати відповідних заходів щодо їх усунення. Важливою функцією зворотного зв'язку, на думку дослідників, є синтезування зовнішніх і внутрішніх збуджень, які прагнуть вивести систему із стану стійкої рівноваги, зведення цих збуджень до відхилень керованих величин (наприклад, розроблення нових управлінських рішень як реакція на зниження керованості системи). Саме тому ефективність системи публічного управління має забезпечуватися якісними зворотними зв'язками органів публічного управління суспільством [5].

Г. Атамачук зазначає, що, використовуючи принцип зворотного зв'язку, можна знаходити джерела, фактори і ресурси як управлінських успіхів, так і поразок, що є дуже важливим для результатів управління та вирішення його проблем. Зворотний зв'язок у цьому випадку дає змогу визначити, виміряти та оцінити результати управління [6]. На думку вченого, ціною управлінського результату є ефективність державного управління як особливе явище, що може міститися виключно в системі «суб'єкт управління - взаємодії (дії) - управлінські об'єкти» та вимірюватися й оцінюватися за результатами і якістю функціонування загалом таких управлінських систем, за структурою, обсягом і актуальністю вироблених і споживаних матеріальних, соціальних і духовних продуктів.

Н. Обушна пропонує комплексне трактування ефективності державного управління, визначаючи її як рушійну силу розвитку системи управління, що враховує мінливість суспільно значимих цілей і цінностей, чутлива до інкрементального впливу зовнішнього і внутрішнього середовища, має розвинений механізм взаємодії із керованим соціумом як у вертикальній, так і горизонтальній площинах [7].

П. Петровський розглядає державне управління як процес творення нової соціальної дійсності через виконання поставлених завдань, прийнятих стратегічних рішень. Дослідник пропонує розкривати зміст державного управління в контексті процесу творення нової соціальної дійсності за допомогою теорії вчинку [8]. Таку позицію він обґрунтовує тим, що вчинок виступає концентрованим виявом людської діяльності та її загальних властивостей. Як і управлінська діяльність, вчинок характеризується високим рівнем усвідомлення суб'єктом конкретної ситуації, своїх мотивів, засобів досягнення визначених цілей і можливих об'єктивних наслідків. Тому у вчинку проявляється єдність моральних, правових, психологічних і діяльнісно-практичних визначеностей.

Учений виокремлює чотири основних складники вчинку, серед яких - ситуація, мотивація, дія та рефлексія [Там само]. Ситуацію він розглядає як зміну дійсності або нові соціально-політичні виклики управлінню, що вимагає реагування, яке виходить за межі звичних рутинно-стереотипних відносин. На його думку, ситуація не задається об'єктивно, а формується активністю суб'єкта, має об'єктивно-суб'єктивну сутність. Свідоме ставлення суб'єкта до ситуації вимагає раціональної інтерпретації емоційних станів через їх обмеження і підпорядкування послідовно логічному вирішенню проблемної ситуації. Усе це відбувається в процесі складного поєднання різних чинників, узгодження раціонально-пізнавальних, ціннісно-чуттєвих і вольових аспектів.

Свідомим обґрунтуванням вчинку, як зазначає дослідник, є мотив як результат особистого свідомого вибору людини, що концентровано відображає її знання й ставлення (цінності), міру її прагнень і свободи. Він виконує детермінуючу функцію, спонукає до напруженої діяльності, виступає рушійною силою вчинку та проявляється в дії [Там само]. Процес обґрунтування мети, засобів, послідовності дій зумовлений мотивацією. Мотивація, на переконання П. Петровського, відіграє інтегруючу роль щодо людської особистості, поєднуючи такі важливі функції, як смислотворча (для чого діяти, жити тощо), спонукальна (вибір мети, засобів реалізації й підтримки значних фізичних зусиль) та організуюча (узгодження низки мотивів і вибір пріоритетів діяльності) [Там само].

Рефлексія передбачає аналіз досягнутих результатів, порівняння їх із зафіксованими у програмах і планах цілями та є важливим етапом коригування подальшої діяльності, вироблення нової стратегії змін. Дослідник розглядає рефлексію як контроль досягнутого, як моніторинг ставлення громадськості до практики управління, її здобутків тощо [Там само].

Професор Гарвардського університету Дін Вільямс, зазначає, що в сучасному світі лідери виступають агентами змін, які мобілізують людей та ресурси для вирішення різноманітних і складних проблем, з якими зіштовхуються сьогодні громади та організації. Лідери адаптують людей до адекватного сприйняття реальності, налаштовують на діагностування та вирішення проблем, якими б складними вони не були. Для цього використовуються методи діалогу та експерименти, метою яких є з'ясування суті проблем і визначення шляхів до успішного реагування на них. Дослідник робить висновок, що якщо проблема є системною або ж такою, що вимагає від людей змінити свої звички, цінності та пріоритети, то лідер як агент змін запускає процес адаптивної зміни - стабільний процес спонукання людей ставити під сумнів основні припущення та переглядати пріоритети [9].

У цьому контексті важливими завданнями лідера є налагодження взаємовідносин на засадах партнерства та співпраця для досягнення взаємовигідних результатів. На думку Д. Вільямса, агент змін чітко усвідомлює, що вирішення складної проблеми неможливе на основі врахування лише однієї позиції. Ефективність її вирішення залежить від уміння лідера залучити групи із різними позиціями, об'єднати їх для продукування нових ідей та інноваційних рішень [Там само].

Саме тому важливим є уміння лідера вести діалог, який, на думку О. Петроє, є найвищою формою спілкування з такими визначальними ознаками, як: наявність мети діалогу; спрямованість на знаходження істини; істина є однаковою цінністю для всіх учасників діалогу; суб'єкт-суб'єктний характер; рівноправність учасників; толерантність і відповідальність; обмін сутнісними поняттями його учасників; народження нового сенсу в позиціях учасників діалогу; прагнення конструктивного результату - досягнення взаєморозуміння та раціональної взаємодії у сфері комунікативної та практичної діяльності; вимірюваність результату діалогу [10].

Британський фахівець із теорії систем Вільям Росс Ешбі сформулював закон необхідної різноманітності, у якому запропонував розглядати різноманітність як міру кількості можливих станів системи. Спираючись на логіку його дослідження, для того, щоб система могла успішно вирішувати різноманітність проблем, досягати стійкого окресленого результату та залишатися стабільною, її управління має мати ще більший показник різноманітності. На його думку, система зможе залишатися життєздатною в тому разі, коли швидко буде адаптуватися до змін навколишнього середовища [11].

І.Письменний зазначає, що збільшення різноманітності системи публічного управління є необхідною умовою розвитку соціальної системи, що виявляється у збільшенні можливостей цієї системи задовольняти визначені цілі, цілі інших підсистем та індивідів, що пов'язані з нею [12].

Довідкове видання з державного управління визначає систему як сукупність елементів, що характеризується структурою, зв'язками та функціями, які забезпечують цілеспрямований розвиток. система характеризується низкою ознак, завдяки яким вона є цілісним утворенням, а саме: система - це сукупність елементів; елементи поєднані одне з одним зв'язками, які мають значно більшу міцність порівняно зі зв'язками цих елементів з об'єктами навколишнього середовища; система характеризується організацією, яка відрізняє її від навколишнього середовища з його високою ентропією; для системи характерні інтегровані властивості, які не збігаються з властивостями суми елементів, а також відрізняються від властивостей окремих елементів.

Аналізуючи соціально-технологічний підхід до управління І. Письменний зазначає, що ефективна реакція на виклики сучасного глобалізованого світу вимагає застосування інноваційного методу освоєння соціального простору, який, на думку дослідників, пропонує пошук засобів, за допомогою яких можна не лише вивчати та передбачати різні соціальні зміни, але й здійснювати активний вплив на практичне життя, на розвиток складних соціальних систем, отримувати проєктований соціальний результат [Там само].

Словник системного аналізу в державному управлінні визначає соціальну систему як суспільство і його складники, що виступають як системні цілісності. Вона трактується як складне організоване, упорядковане ціле, що складається з індивідів, соціальних спільнот та інститутів, які об'єднуються різноманітними зв'язками та відношеннями і мають соціальну природу. Значну роль у цій системі відіграють прямі та зворотні зв'язки, принцип ієрархії, соціокультурні стандарти, зразки поведінки тощо. Відтак соціальна система характеризується високою спроможністю до самоорганізації, активною діяльністю та адаптивністю. На думку дослідників, природа соціальних систем зумовлена такими факторами, як тип цивілізації, рівень економічного, політичного, соціального та духовно-культурного розвитку, прояв людської активності [13].

У довідкових виданнях соціальна система виступає різновидом складних систем, які мають такі характеристики:

- поліструктурність, поліфункціональ- ність, поліваріантність розвитку, тобто вони принципово багатоликі, багатоальтерна- тивні, характеризуються множиною станів;

- недетермінованість, стохастичність і самодостатність;

- наявність механізмів цілевизна- чення, завдяки чому системи формують цілі, програми, напрями руху;

- гнучкість, адаптивність, стійкість, спроможність до виживання, збереження своєї самобутності;

- єдність раціонального та ірраціонального, розуму й безглуздя, думки та почуття;

- вони є органічними системами, які спроможні відновлювати елементи, структури, функції;

- характеризуються саморозвитком, саморегуляцією, самоуправлінням, самоорганізацією;

- мають просторово-часову обмеженість, нестійкість, залежність;

- є системами зі штучними елементами, структурами, функціями [13].

Важливим у контексті дослідження лідерства є термінологічне з'ясування питання цінностей, які надають особистіс- ної та суспільної значущості державному управлінню [14]. Цінності являють собою предмети людських устремлінь, бажань і одночасно явища, процеси, факти дійсності, які не залишають людину байдужою, вони мотивують її діяти цілком певним чином [14].

На думку дослідників, саме цінності виступають необхідною умовою становлення особистості в сучасному соціумі, вони спрямовують поведінку та мотивують до морального самовдосконалення. Цінності є складником, частиною світогляду особистості та забезпечують високий рівень її адаптації до конкретних умов сучасного життя, які, у свою чергу, детермінують зміну форми її буття в соціальному та предметному світі, де посилюються такі вимоги до особистості, як здатність до свободи вибору та самовизначення [15].

Фахівці з державного управління стверджують, що цінностями державної служби є принципи і переконання тих державних службовців, хто ухвалює рішення в ситуації альтернативного вибору. Сучасна система цінностей має базуватися на певних ціннісних засадах, серед яких такі:

1. відповідальність як глибоке усвідомлення суб'єктами державного управління життєво важливих інтересів суспільства й держави, свого покликання професійно працювати над їх задоволенням, здатність виробляти якісну державну політику, приймати найкращі політико-управлінські рішення й ефективно їх впроваджувати з максимальною користю для суспільного блага.

2. Відкритість - обов'язок державної влади забезпечити можливість для громадян безпосередньо й опосередковано брати участь у державному управлінні шляхом прийняття або впливу на прийняття управлінських рішень.

3. Прозорість - забезпечення високого рівня обізнаності громадян та їхніх колективів щодо матеріальної та процесуальної сторони державно-управлінської діяльності, зрозумілість широкій громадськості детермінованості, змісту та сенсу цієї діяльності.

4. Професіоналізм - провідний соціально-ціннісний принцип організації системи державного управління [16].

Досліджуючи концептуальні засади управління суспільним розвитком в умовах трансформацій, науковці стверджують, що суспільний розвиток - це якісна зміна всієї структури суспільства аж до зміни способу мислення людей, що приводить до виникнення нових суспільних відносин і нових методів виробництва. Водночас далеко не будь-яка навіть кардинальна зміна в суспільстві свідчить про поступальний розвиток. Під суспільним розвитком дослідники розуміють лише такі зміни, які відповідають інтересам більшості, сприяють підвищенню якості життя людей і дають змогу їм упевненіше дивитися в майбутнє [17].

Управління суспільним розвитком містить низку принципів, серед яких такі:

- принципи взаємодії влади та суспільства, серед яких такі: соціальне партнерство; встановлення балансу між інтересами держави та громадянського суспільства; надання рівних можливостей; взаємовідпо- відальність і обов'язок звітувати; невтручання держави в діяльність інститутів громадянського суспільства; участь останніх у виробленні та реалізації політики; інформаційна відкритість тощо.

- принципи цілепокладання: єдності цілей, управління та відповідальності; обмеження цілей; вибірковості; конкретності та вимірюваності цілей. На думку дослідників, ієрархічний характер побудови організацій і систем управління ними, широке застосування програмно-цільового управління надають особливої актуальності вивченню та реалізації принципів побудови «дерев цілей», які передбачають таке: розгляд альтернативних цілей; вилучення неважливих, не досить ефективних і незабезпечених достатніми ресурсами заходів; перехід до цілей нижчого рівня тільки після завершення якісного опису, розгортання в часі та визначення відносної важливості цілей вищого рівня.

- принципи, що відображають раціональні та психологічні аспекти прийняття управлінських рішень державного рівня в реальних умовах і включають принципи: індивідуальності; хороших рішень; необхідних і достатніх умов; різноманітності форм альтернатив і способів прийняття рішень; професіоналізму; стратегічного мислення; суб'єктивної ймовірності; компромісу; своєчасності; адекватності; ресурсного забезпечення; компенсації обмеженої раціональності; ступеня свободи рішення тощо [Там же].

В. Карлова зазначає, що побудова незалежної Української держави неможлива без створення й утвердження нових ідеалів суспільного розвитку з певними цінностями, нормами, орієнтирами [18]. Аналізуючи українські реалії, акцентує увагу на духовних цінностях, що відрізняються від інших тим, що вони є продуктом духовного виробництва, а отже, належать до феноменів свідомості й виявляються у формі провідних, значущих соціокультурних орієнтирів: ідеалів, норм, символів, образів, почуттів тощо, що зумовлюють духовний розвиток індивіда чи суспільства загалом [там само].

На думку дослідниці, усвідомлення і засвоєння духовних цінностей пов'язано з осмисленням особистістю, групою чи суспільством мети і змісту своєї діяльності в аспекті постановки й вирішення різноманітних завдань. Саме тому духовні цінності як специфічні сенсоутворюючі джерела існування людини та серцевина механізму самоорганізації суспільства виступають соціально значущими орієнтирами суспільства, важливим чинником його соціально-політичної стабільності й відкривають широкі перспективи для успішних перетворень у країні, стають провідними критеріями її сталого розвитку [Там само].

Висновки і пропозиції

Отже, лідерство в публічно-управлінській діяльності полягає в досягненні максимального ефекту у вирішенні політичних, економічних, соціальних, культурних завдань. Це спонукає лідерів бути своєрідними агентами змін, які вміло і системно налагоджують зворотний зв'язок між різними суб'єктами на засадах партнерства та співпраці для вирішення різного роду складності проблем. Рушійною силою розвитку системи управління виступає ефективність, яка орієнтується на суспільно значимі цілі та цінності. Завдяки цінностям забезпечується високий рівень адаптації людини до конкретних умов сучасного життя.

Список використаної літератури

1.Енциклопедія державного управління : у 8 тт. / наук.-ред. колегія : Ю.В. Ков- басюк (голова) та ін. Київ : НАДУ, 2011. Т. 2 : Методологія державного управління. 2011. 692 с. С. 10-11.

2.Петровський П.М. Методологія наукового дослідження в галузі державного управління : навч. посіб. Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2015. 240 с. С. 48.

3.Гончарук Н.Т. Лідерство як якісна характеристика особистості чи інституції. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 2010.№ 1. С. 5-13. С. 7.

4.Психологический словарь / под ред. B.П. Зинченко, Б.Г. Мещерякова. 2-е изд. Москва : Педагогика-Пресс, 1996. 440 с. С. 95.

5.Енциклопедія державного управління : у 8 тт. / наук.-ред. колегія : Ю.В. Ковбасюк (голова) та ін. Київ : НАДУ, 2011. т. 1 : теорія державного управління, 2011.748 с. С. 229-230.

6.Атаманчук Г.А. Управление в жизнедеятельности людей (очерки проблем). Москва : Изд-во «РАГС», 2008. 400 с. C.309-335.

7.Обушна Н.І. Результативність та ефективність управління - парадигма сучасного публічного управління. Державне управління та самоврядування. 2015. Вип. 4 (27). С. 47-60.

8.Петровський П.М. Методологія наукового дослідження в галузі державного управління : навч. посіб. Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2015. 240 с. С. 73-131.

9.Вільямс Д. Лідер як агент змін у роздробленому світі. и^: https://uculeadership. com.ua/knowledgebase/lider-yak-agent- zmm-u-rozdroЫenomu-sviti-dm-vMyams- harvard-kennedy-school.

10.Петроє О.М. Поняття «діалог» у термінологічній традиції зарубіжної та вітчизняної наукової думки. икЬ: http://academy. gov.ua/ej/ej14/txts/Petroe.pdf.

11.Эшби У.Р. Введение в кибернетику / пер. с англ. У.Р. Эшби ; под. ред.

В.А. Успенского ; предисл. А.Н. Колмогорова. 2-е изд. Москва : КомКнига, 2005. 432 с.

12.Письменний І.В. Закон необхідного різноманіття в публічному управлінні. иР!: http://www.dridu.dp.ua/vidav тс^о/2010/2010_02(5У10р^гри^1\

13.Словник системного аналізу в державному управлінні / Ю.П. Сурмін, Л.Г. Штика, В.Д. Бакуменко, Л.М. Гогіна. Київ : Вид-во НАДУ, 2007. 148 с. С. 66-74.

14.Енциклопедія державного управління : у 8 тт. / наук.-ред. колегія : Ю.В. Ковбасюк (голова) та ін. Київ : НАДУ, 2011. Т. 2 : Методологія державного управління, 2011. 692 с. С. 8-12.

15.Морально-етичні цінності громадянського суспільства :монографія /А.О. Лазарева, Ю.С. Юшкевич ; наук. ред. Є.Р. Борінштейн. Одеса, 2016. 260 с. С. 5.

16.Енциклопедія державного управління : у 8 тт. / наук.-ред. колегія : Ю.В. Ковбасюк (голова) та ін. Київ : НАДУ, 2011. Т. 6. 524 с. С. 497-498.

17.Концептуальні засади управління суспільним розвитком в умовах трансформацій : наук. розробка / авт. кол. : А.М. Михненко (кер. авт. кол.), С.О. Кравченко, Е.М. Макаренко та ін. Київ : НАДУ, 2012.52 с. С. 6-11

18.Карлова В.В. Духовні цінності в структурі національної самосвідомості: українські реалії. и^:http://academy.gov.ua/ej/ej11/txts/10kwsur.pdf.

Размещено на Allbest.ru