Сучасні тенденції розвитку теорій транскордонного банкрутства

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Сучасні тенденції розвитку теорій транскордонного банкрутства

Березніцький Д.А.

Березніцький Д.А., студент V курсу факультету адвокатури Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Стаття присвячена дослідженню правової природи банкрутства (неспроможності). Проаналізовано наукові підходи та теорії щодо змісту банкрутства (неспроможності) учених різних періодів. Автором виведені власні визначення термінів «банкрутство» і «неспроможність». Зокрема, неспроможність - це такий фінансово-економічний стан банківської установи (іншого суб'єкта підприємницької діяльності), за якого на час порушення справи, а також у перебігу процедур спостереження, фінансової санації, запровадження зовнішнього управління вона не здатна задовольняти вимоги кредиторів у повному обсязі, зокрема і щодо здійснення обов'язкових платежів, проте у неї наявні реальні матеріальні можливості й активи відновити платоспроможність шляхом погашення заборгованості на стадіях спостереження, санації або зовнішнього управління, а банкрутство - це визнаний судовим рішенням про запровадження процедури конкурсного провадження ступінь неспроможності боржника, за якого відновлення його платоспроможності, здатності погасити в повному обсязі грошові вимоги кредиторів, у тому числі щодо здійснення обов'язкових платежів, об'єктивно унеможливлюється. Аналізуються сучасні тенденції розвитку регулювання транскордонного банкрутства у законодавстві України. Окреслюються завдання нормативно-правових актів, що регулюють питання транскордонного банкрутства, аналізуються основні нормативні положення цих актів. Досліджується зміст основного та неосновного провадження у справах про транскордонну неспроможність та ключові концепції (прив'язки), які є визначальними при вирішенні юрисдикційного питання щодо того, суд якої держави має право порушити основне або неосновне провадження у справі про неспроможність, ускладненій іноземним елементом. Зазначено, що українське національне законодавство керується загальним правилом, згідно з яким іноземні особи мають однаковий з вітчизняними суб'єктами права статус. Основна увага приділена аналізу положень Типового Закону ЮНСІТРАЛ «Про транскордонну неспроможність» 1997 р. та Регламенту ЄС про провадження у справах про неспроможність 2000 р. з метою подальшого правильного впровадження відповідних ключових концепцій у законодавство України про банкрутство (неспроможність). Надано рекомендації щодо необхідності утілення у правову форму розширеного значення банкрутства (неспроможності). Також завдяки аналізу законодавства автор доходить висновку, що доцільно дотримуватися однакових підходів до визначення основного/неосновного провадження.

Ключові слова: неплатоспроможність, інститут банкрутства, провадження у справі про неспроможність, основне і неосновне іноземне провадження, центр основних інтересів боржника, концепція підприємства боржника.

CURRENT TRENDS OF THE DEVELOPMENT OF TRANSORDER BANKRUPTCY THEORIES

Аналіз широкого джерельного масиву теоретичного і практичного характеру дає підстави стверджувати, що підходи до визначення понять «банкрутство» й «неспроможність» далекі від одностайності. Так, більшість правників переконана, що, оскільки зміст терміна «неспроможність» ширший за зміст терміна «банкрутство» і, так би мовити, передує йому, різниця між цими поняттями є істотною. До того ж позначення фактично ідентичного правового явища, як це випливає із законодавчих положень, різними термінами призводить до суперечностей і різночитань у теорії та правозастосовній практиці.

Що стосується співвідношення вказаних понять, то у сучасній юридичній доктрині простежується декілька основних підходів. Перший підхід, до якого схиляється чимало вітчизняних та деяких іноземних правників, був притаманний юридичним поглядам часів Російської імперії. Він полягає у визнанні необхідності термінологічного розмежування неспроможності й банкрутства. При цьому перше поняття має означати такий стан боржника, коли йому бракує коштів (майна), аби задовольнити вимоги кредитора. Натомість банкрутство - це злочинне діяння неспроможного боржника, яким кредиторові завдається шкода.

Прихильники другого підходу теж розмежовують зазначені поняття, але на підставі фінансового становища боржника, тобто його тяжкості: банкрутство випливає із неплатоспроможності боржника, тобто браку коштів (майна) для виконання вимог кредиторів. Така позиція - визначення обох термінів через фінансове становище суб'єкта - не відбиває, на наш погляд, реального правового змісту понять «неспроможність» і «банкрутство» [10, с. 63].

За третього підходу принциповою підставою розмежування вказаних понять є суто правовий критерій. Неспроможність - це нездатність суб'єкта після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання (ст. 209 Господарського кодексу України). Банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність (ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Зрештою, прибічники четвертої позиції, ототожнюючи ці поняття, вважають, що для вдосконалення юридичної термінології, уникнення незручностей на практиці й потреби заради відповідності букві закону повсюдно застосовувати термін «банкрутство (неспроможність)» їх слід законодавчо розділити. Зведення непереборного муру поміж поняттями, які розглядаються, не лише не потрібне, але в окремих випадках може бути навіть шкідливим.

На підставі проведеного аналізу й узагальнень спробуємо сформулювати власне бачення змісту понять, що розглядаються.

Неспроможність - це такий фінансово-економічний стан банківської установи (іншого суб'єкта підприємницької діяльності), за якого на час порушення справи, а також у перебігу процедур спостереження, фінансової санації, запровадження зовнішнього управління вона не здатна задовольняти вимоги кредиторів у повному обсязі, зокрема і щодо здійснення обов'язкових платежів, проте у неї наявні реальні матеріальні можливості й активи відновити платоспроможність шляхом погашення заборгованості на стадіях спостереження, санації або зовнішнього управління.

Банкрутство - це визнаний судовим рішенням про запровадження процедури конкурсного провадження ступінь неспроможності боржника, за якого відновлення його платоспроможності, здатності погасити в повному обсязі грошові вимоги кредиторів, у тому числі щодо здійснення обов'язкових платежів, об'єктивно унеможливлюється.

Важливо зазначити, що українське законодавство про транскордонне банкрутство реформується практично постійно, адже змінюються підходи, вносяться зміни до спеціального закону, корегуються правові методи, які використовуються для розв'язання проблем неплатоспроможності боржників. Тому потрібно обов'язково відслідковувати сучасні тенденції розвитку законодавства про банкрутство у світі для подальшого їх врахування і для адекватного реагування на світові процеси.

До 1992 р. в Україні не існувало інституту банкрутства. Закон України від 14 травня 1992 р. «Про банкрутство» визначив спеціальний порядок розгляду справ фінансово неспроможних підприємств арбітражними судами. Його сутність полягала у ліквідації підприємств. Закон не вирішував проблем фінансового оздоровлення підприємств і був прокредиторським. Його завдання полягало у примушуванні боржника у будь-який спосіб погасити борги кредиторам [11, с. 19].

Принципово іншим став Закон України від 30 червня 1999 р. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Були змінені підстави для порушення справи про банкрутство та строки провадження справи, а також визначені судові процедури, які застосовуються до боржника. З'явилася нова судова фігура - арбітражний керуючий. Проте головним у Законі є відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта. Із прокредиторського цей Закон перетворився на продебіторський.

Основним завданням законодавства про банкрутство є забезпечення розподілу виторгу, отриманого від реалізації майна неспроможного боржника, між кредиторами. Тому основною рисою цього законодавства є те, що до боржника відповідно до встановлених правил звертають свої майнові вимоги всі його кредитори.

Запровадження відповідних правових механізмів до національного законодавства нашої держави полягає в ефективному механізмі регулювання справ про транскордонну неспроможність та у забезпеченні таких дій:

- належного співробітництва між судами та іншими компетентними органами іноземних держав;

- справедливого та ефективного врегулювання випадків транскордонної неспроможності у разі забезпечення захисту інтересів усіх кредиторів та інших зацікавлених осіб, зокрема і боржника;

- захисту та максимального підвищення вартості активів боржника;

- збереження підприємств (як бізнесу, що працює), що опинилися у скрутній фінансовій ситуації, задля захисту інвестицій та збереження робочих місць [12, с. 27-34].

Також зазначимо, що зі вступом України до СОТ ми повинні керуватися принципом вільного пересування капіталу, осіб, товарів і послуг. Приєднуючись до цієї організації, Україна підписала Додаток № 2 до Протоколу щодо специфічних (окремих) зобов'язань з надання послуг між Україною і країнами-членами СОТ, згідно з яким ми зобов'язалися зняти всі обмеження у сфері надання професійних послуг, окрім послуг нотаріусів. Наші суди не мають права вимагати у разі порушення провадження у справах про неплатоспроможність призначення тимчасового розпорядника майном виключно на підставі наявності в останнього ліцензії, виданої українським повноважним органом [13, с. 119-120].

Українське національне законодавство керується загальним правилом, згідно з яким іноземні особи мають однаковий з вітчизняними суб'єктами права статус. Це викладено у ст. 2 Закону України «Про режим іноземного інвестування» (1996 р). Що стосується суб'єктного складу та можливих форм здійснення підприємницької діяльності на території України, то слід звернутися до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991 р.), у ст. 3 якого зазначено, що суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є такі [14, с. 240]:

- спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, які зареєстровані в Україні та які постійно перебувають на її території;

- підприємства України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, які зареєстровані в Україні, та структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення тощо), але постійно перебувають на території України;

- об'єднання фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але мають постійне місцеперебування на території України і яким не заборонено здійснювати господарську діяльність.

Цей Закон також встановлює, що іноземна особа на території України може здійснювати такі операції:

- міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

- кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

- операції зі створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України та створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;

- спільну підприємницьку діяльність, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

- підприємницьку діяльність на території України, пов'язану з наданням ліцензій, патентів на винаходи, торговельні марки та інші нематеріальні об'єкти власності, яка здійснюється іноземними суб'єктами господарської діяльності, а також аналогічну діяльність за межами України;

- діяльність в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших заходів, що має комерційну основу. Така діяльність здійснюється за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та стосується здійснення оптової та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках.

З огляду на такі обставини можна зробити висновок, що транскордонне банкрутство - це інститут міжнародного приватного права, який складається з сукупності норм, що регулюють відносини щодо сплати боргових зобов'язань, які виникають у зв'язку з неплатоспроможністю боржника, який перебуває в іншій правовій системі, ніж його активи або кредитори.

Основна проблема, яка виникає у справах про транскордонну неспроможність, - це порушення проваджень у неспроможності щодо одного боржника на території різних держав та визначення статусу таких проваджень. Інколи цю проблему зводять до отримання провадженням у неспроможності більшого чи меншого пріоритету щодо іншого провадження у неспроможності. У таких випадках найпоширенішою ситуацією є конфлікт юрисдикцій (підсудності). З метою вирішення такої проблеми світова спільнота запропонувала два види проваджень - основне та неосновне - у справах про транскордонну неспроможність. Сьогодні ця проблема вирішується на досить схожій основі, якщо порівнювати законодавство ЄС (Регламент ЄС) та Типовий Закон, який рекомендовано до імплементації у національне законодавство різних держав світу. Аналіз відповідних документів дає підстави стверджувати про аналогічність підходів та концепцій, які є вирішальними при встановленні юрисдикції (підсудності) відповідного суду певної держави щодо порушення основного чи неосновного провадження у справі про неспроможність. Як було проаналізовано вище, у визначеннях основного та неосновного провадження використовуються нові концепції, які дещо ускладнюють розуміння та розмежування юрисдикцій судів різних держав на практиці. Такими концепціями є «центр основних інтересів» боржника (debtor's “centre of main interests”) (українська абревіатура «ЦОІ», англомовна абревіатура “СОМІ” (“centre of main interests”) та «підприємство» боржника. Перша концепція (СОМІ) визначає, суд якої держави компетентний порушити основне провадження у справі про транскордонну неспроможність. Друга концепція («підприємство») визначає компетенцію суду держави порушити неосновне (другорядне чи територіальне) провадження у справі про неспроможність. Дані концепції є досить новими не тільки для законодавства України, а й для інших держав, а тому потребують детального аналізу.

Дефініція центру основних інтересів боржника відсутня у правовій літературі. Лише дотично вона надається у Типовому Законі та Регламенті ЄС. Типовий Закон у ст. 16-3 передбачає презумпцію, що «в разі відсутності доказів протилежного зареєстрований офіс компанії-боржника або звичайне місце проживання у випадку фізичної особи вважається центром основних інтересів боржника [15, с. 6]. Схожа презумпція передбачена у п. 1 ст. 3 Регламенту ЄС. Але вважається, що категорія центру основних інтересів боржника має глибший підтекст та повинна тлумачитися ширше, оскільки законодавцем встановлене певне застереження в якості конструкції «за відсутності доказів протилежного <..>» (або згідно з українськими традиціями вживання фрази «якщо інше не доведене <..>»). Згідно з Судом ЄС концепція центру основних інтересів боржника посідає важливе місце у Регламенті ЄС і повинна мати автономне значення та тлумачитись єдиним уніфікованим способом незалежно від національного законодавства відповідних держав. Такий підхід прийняла більшість правових авторів, які погоджуються, що центр основних інтересів боржника не повинен бути під впливом права держави, де відкрите (порушене) провадження у справі про неспроможність, тобто lex foricon cursus, а має визначатися шляхом застосування уніфікованого критерію серед усіх держав-членів ЄС задля забезпечення стабільності та передбачуваності розгляду справ про транскордонну неспроможність. Здивування викликає те, що у Регламенті ЄС відсутня формальна дефініція центру основних інтересів боржника, навіть попри важливу роль цього центру. У статті 3 Регламенту ЄС передбачається, що юрисдикція суду з розгляду справи визначається згідно з загальним принципом. Зокрема, суди держав-членів, в межах території яких знаходиться центр основних інтересів боржника, мають юрисдикцію з відкриття провадження у неспроможності. Для юридичної особи презумується, що центр основних інтересів боржника перебуває у місці реєстрації боржника за відсутності доказів протилежного. Таке провадження, яке відкрите за місцем центру основних інтересів боржника, вважається основним провадженням (main proceeding). Лише п. 13 преамбули до Регламенту ЄС дає дещо розширене тлумачення центру основних інтересів боржника. Передбачається, що останній має відповідати місцю, де боржник здійснює управління своїми інтересами постійно, тому це може бути встановлено третіми особами (corresponds to the place where the debtor conducts the administration of his interests on a regular basis and is therefore ascertainable by third parties) [16]. Таке положення є широким та загальним, а тому на практиці тягар тлумачення покладається на національні суди та Суд ЄС. Як наслідок виникає ситуація, коли різні суди застосовують різні підходи та критерії до визначення перебування центру основних інтересів боржника. Серед них визначаються такі: 1) щоденне ведення бізнесу; 2) національність директорів; 3) місцезнаходження головних виконавчих органів юридичної особи; 4) здійснення управління підприємницькою діяльністю; 5) місцезнаходження материнської компанії; 6) місце проведення зборів правління компанії [17, с. 696]; 7) знаходження банківських рахунків [18, с. 265] тощо. Зазначене дає підстави стверджувати, що підходи до тлумачення центру основних інтересів боржника є дуже різноманітними, що не сприяє виробленню єдиного і вичерпного критерію для встановлення місцезнаходження центру основних інтересів боржника у справах про транскордонну неспроможність. Дебати з приводу визначення та встановлення місцезнаходження центру основних інтересів боржника, які активно тривали з середини 2002 року у 70% справ, існують і досі. Однак певні зрушення щодо уніфікації критеріїв просліджуються. Так, 12 грудня 2012 року у Страсбурзі Європейська Комісія презентувала Доповідь про застосування Регламенту ЄС (далі - Доповідь ЄС), адресовану Європейському Парламенту, Європейській Раді та Європейському економічно-соціальному Комітету [19]. У Доповіді ЄС на базі проведених статистичних досліджень та судової практики були запропоновані можливі варіанти змін та вдосконалень положень Регламенту ЄС. Пропозиції, крім іншого, торкалися доповнення концепції центру основних інтересів боржника. Так, було передбачене перенесення положень з преамбули до ч. 1 ст. 3 Регламенту ЄС. Мова нововведення була запозичена із рішення Суду ЄС у справі «Інтереділ» (Interedil) [20]. Таким чином, ч. 1 ст. 3 Регламенту ЄС запропонована у такій редакції: «Суди держав-членів, в межах території яких знаходиться центр основних інтересів боржника, мають юрисдикцію з відкриття провадження у неспроможності (основного провадження). Центр основних інтересів - це місце, де боржник здійснює управління своїми інтересами на постійній основі та є очевидним для третіх сторін. У випадку компанії чи юридичної особи презумується, що місце реєстрації контори є її центром основних інтересів за відсутності доказів протилежного». Отже, спростувати дану презумпцію можливо, якщо центральне управління компанії перебуває у іншій державі-члені, ніж де перебуває зареєстрована контора, а всебічний аналіз усіх факторів у спосіб, який є очевидним для третіх сторін, встановлює, що фактичний центр управління та нагляду перебуває на території іншої держави-члена.

Іншою концепцією, яка фігурує у міжнародних документах та визначає інший вид провадження у справі про неспроможність, є концепція підприємства боржника. Вона є критерієм для порушення неосновного провадження у справі про неспроможність. Згідно зі статтею 2(f) Типового Закону підприємством вважається будь-яке місце операцій, в якому боржник здійснює нетимчасову економічну діяльність, яка охоплює людські ресурси, товари або послуги. Як показує судова практика, щоб підприємство боржника вважалося таким, що існує, необхідно, щоб в межах певної юрисдикції не просто існували активи, а знаходився відповідний офіс/приміщення. Згідно з Регламентом ЄС (стаття 2(h)) підприємство (establishment) боржника визначається як будь-яке місце операцій, де боржник здійснює нетимчасову економічну діяльність з людськими ресурсами та товарами. Вбачається, що це визначення є практично аналогічним до визначення підприємства боржника, запропонованого у Типовому Законі. Єдина відмінність полягає у тому, що у Типовому Законі згадується ще й про послуги, а не тільки про людські ресурси та товари, як у Регламенті ЄС.

Висновки

Аналіз чинного законодавства, судової практики, актів владних інституцій, а також правничої літератури дає підстави стверджувати, що законодавче визначення поняття «банкрутство (неспроможність)» часто тлумачиться надто розширено. Подекуди під ним розуміють усю сукупність правовідносин, які регулюються відповідними нормативно-правовими актами, в інших випадках - неспроможність (нездатність) боржника виконати певні зобов'язання, визнану господарським судом. Певна річ, такі різночитання не сприяють ані науковій одностайності, ані підвищенню ефективності правозастосування.

З огляду на викладене вважаємо за необхідне утілити у правову форму розширене значення банкрутства (неспроможності). Мається на увазі процес, до певних процедур (стадій) якого залучається суб'єкт (боржник) від часу виникнення в нього ознак нездатності виконувати зобов'язання (неспроможності) до завершення справи про банкрутство. Сьогодні теорія і практика називають цей процес банкрутством, проте час залучення боржника до нього вони визначають не однаково, а по-різному.

Визначено, що в Україні все-таки встановлені законодавчі механізми для реалізації процедур транскордонного банкрутства. Належне їх застосування водночас із врахуванням кращих світових практик приведе до покращення стану виконання контрактів та підвищення рівня захищеності кредиторів (як вітчизняних, так і іноземних) у сфері банкрутства, покращення підприємницького та регуляторного середовища в Україні, підвищення інвестиційної привабливості економіки України. Але наразі також існує і чималий простір для вдосконалення та доопрацювання цих норм. Це заповнить відповідні прогалини у національному законодавстві і дозволить судам ефективніше приймати рішення у справах, пов'язаних з транскордонним банкрутством, та співпрацювати зі своїми колегами з судових органів інших країн. Зокрема, необхідно розробити положення щодо спрощення процедури визнання рішень судових органів інших держав у справах про неплатоспроможність і щодо можливості відкриття похідних чи паралельних проваджень.

Проблема вирішення справ про транскордонну неспроможність першочергово зводиться до юрисдикційного питання щодо того, суд якої держави має компетенцію з порушення основного або неосновного провадження у справі про неспроможність боржника. З огляду на законодавство ЄС та судову практику Європейського Суду видається доцільним дотримуватися однакових підходів до визначення основного/неосновного провадження. Таким чином, було б доречно ввести конструкцію «центр основних інтересів» боржника як критерій визначення основного провадження у справі про неспроможність із схожим формулюванням, яке передбачене у Типовому Законі та відповідає Регламенту ЄС, а саме: «За відсутності доказів протилежного (або «якщо інше не доведене»). Зареєстроване місцезнаходження боржника або звичайне місце проживання у випадку фізичної особи вважається центром основних інтересів боржника. Також необхідно врахувати тлумачення Суду ЄС, який акцентує увагу на об'єктивності факторів та очевидності для третіх сторін. Таким чином, центр основних інтересів боржника як сучасну тенденцію можна було б сформулювати для українського законодавства так: «Це місце реєстрації боржника, якщо інше не встановлено законом або не випливає із характеру діяльності боржника, де він здійснює управління своїми інтересами на постійній основі та є очевидним для третіх сторін, або сукупність обставин, що становлять найбільш тісний зв'язок боржника із відповідною територією». Підприємство боржника - це будь-яке місце діяльності, через яке боржник регулярно здійснює господарську діяльність, що має нетимчасовий характер і охоплює людей, товари та послуги.

1. Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. Т 1.: Введення. Торгові діячі. Москва: Статут, 2003. 480 с.

2. Шершеневич Г.Ф. Конкурсний процес. Москва: Статут, 2000. 477 с.

3. Трайнін А.Н. Неспроможність і банкрутство. Санкт-Петербург: Право, 1913. 61 с.

4. Нарис основних понять торгового права / Цитович П., орд. проф. Ун-та св. Владимира. Киев: Тип. И.Н. Кушнерева и Ко, 1886. 258 с.

5. Кулагін М.І. Вибрані праці. Москва: Статут (в серії «Класика російської цивілістики), 1997. 281 с.

6. Кареліна С.А. Правове регулювання неспроможності (банкрутства): навч.-практ. посібник. Москва: Волтерс Клувер, 2006. 360 с.

7. Поляков Б.М. Правові проблеми регулювання неспроможності (банкрутства): автореф. дис. ... докт. юрид. наук: спец.

8. 04 «Господарське право; господарсько-процесуальне право»; НАН України, Ін-т екон.-прав. дослідж. Донецьк, 2003. 38 с.

9. Васильев Е.А. Правовое регулирование конкурсного производства в капиталистических странах: учеб. пособие. МГИМО МИД СССР Москва.

10. Пригуза П.Д. Правове регулювання процедур банкрутства юридичної особи - відсутнього боржника: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04 «Господарське право; господарсько-процесуальне право»; ДВНЗ «Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана». Київ, 2011. 20 с.

11. Шинкар М. Правова природа банкрутства: доктринальні підходи. Господарське право і процес. 2017. № 5. С. 63-67.

12. Кульчій О.О. Правове регулювання відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: навчально-методичний посібник для студентів. ВНЗ Укоопспілки «ПУЕТ», 2015 р. 240 с.

13. Ніколаєв І. Транскордонне банкрутство: запровадження в українському законодавстві механізмів реалізації процедур банкрутства з іноземним елементом. Українське комерційне право. 2013. № 13. С. 27-34.

14. Новосельцев І.І. Транскордонна неплатоспроможність у міжнародному приватному праві: монографія. 2-ге вид., доп. і перероб. наук. ред. Т.В. Сліпачук. Київ: Арт Економі, 2013. 208 с.

15. Суміна О.С., Аналіз сучасного стану розвитку регулювання транскордонного банкрутства у національному законодавстві. Юридичний науковий електронний журнал. № 3. 2018. С. 240-243.

16. О трансграничной несостоятельности: Типовой закон: Международный документ. Комиссия ООН по праву международной торговли. Вена, 1997. URL:http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_877&chk=4/UMfPEGznhh7lk.ZДивYaLк5HI4Mgs80msh8Ie6.

17. Файншмидт Е.А. Некоторые международные аспекты арбитражного управления в России. URL: http://www.soautpprf.ru/site. xp/056056048.html.

18. What is cross-border insolvency? - The problem stated / LawgixInc, 2008. URL: http://thelawgix.com/cbi.html, c. 696.

19. Мохова Е.В. Доктрина основного производства при трансграничной несостоятельности юридических лиц: дисс. ... канд. юридических наук: 12.00.03. Москва, 2009. 265 с.

20. Report on the application of Council Regulation (EC) No 1346/2000 of 29 May 2000 on insolvency proceedings from the Commission to the European Parliament, the Council and the European Econimic and Social Committee, Strasbourg, COM (2012) 743 final, 12.12.2012.

21. Proposal for a REGULATION OF THE EUROPEAN PARLIAMENT AND OF THE COUNCIL amending Council Regulation (EC) No 1346/2000 on insolvency proceedings / COM/2012/0744 final - 2012/0360 (COD). URL: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:52012PC0744:EN:HTML.