Співіснування позитивізму та юснатуралізму в українській правовій традиції ХІХ - початку ХХ ст.

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

ВНЗ «Університет економіки та права «Крок»

Кафедра загальноправових дисциплін

Співіснування позитивізму та юснатуралізму в українській правовій традиції ХІХ - початку ХХ ст.

Шевцова А.В., аспірантка

Анотація

У статті розкривається проблема співіснування законницької та юснатуралістичної парадигм в українській правовій традиції ХІХ - поч. ХХ ст. У досліджувану добу Російська імперія прагнула поширити своє законодавство на всі терени України. Офіційна російська законницька доктрина, заперечуючи права людини та народу, стверджувала тим самим монополізм самодержавної волі, її верховенство засобом закону. В законницькій доктрині ототожнено принцип верховенства права та верховенства закону.

Наголошено, що всупереч позитивістській самодержавній практиці на українських землях і обґрунтуванні її російськими прихильниками позитивізму, українські мислителі продовжували розвивати і захищати право як форму буття загальнолюдських цінностей, відстоювали невідчужувані природні права людини, поділяли концепцію суспільного договору, боролися за справедливий суд та індивідуальну свободу тощо.

Українські мислителі розмежовували право та закон, закони поділяли на справедливі та несправедливі. Позитивне право, вважали вони, має бути наслідком природних невідчужуваних прав людини, які є первинними та визначальними стосовно закону. Відповідно до теорії природного права людина має невідчужувані фундаментальні права на життя, свободу, повагу до людської гідності, честь, повагу до приватної власності (нині ці права мають тенденцію до розширення), і держава має захищати ці права.

Принципи природного права - це універсальні, фундаментальні, базові керівні ідеї, що відображають основи людського буття, сформовані в результаті спільної соціальної взаємодії і є засадами правового розвитку.

Дослідження українського правового розвитку ХІХ - поч. ХХ ст. засвідчує неперервність природно-правової традиції, яка розвивалась навіть в умовах тотального наступу російського самодержавства на українські землі.

Ключові слова: юридичний позитивізм, парадигма, юснатуралізм, природні права людини, принципи права, загальнолюдські цінності, самодержавство, закон, позитивне право

The article reveals the problem of the coexistence of legalistic and naturalistic paradigms in the Ukrainian legal tradition of the 19^th - at the beginning 20^th centuries. During the studied period, the Russian Empire sought to extend its legislation to all territories of Ukraine. Official Russian legal doctrine, denying the human's rights, thus asserted the monopoly of autocratic will, its rule of law. It was found that the general principles and the rule of law in positivistics doctrine identified.

Постановка проблеми

У XVIII ст. українці остаточно втратили державність, що, безумовно, руйнівно вплинуло на офіційну національну правову систему. Російська окупація тогочасної України супроводжувалася відступом від традиційної природно-правової парадигми, що домінувала в українському правовому розвитку з часів княжої України. В самодержавній Росії ця парадигма не розвивалася і не заохочувалася на державному рівні. В ХІХ ст. в українському правовому розвитку все більше місця займає легістський підхід, що в кінцевому підсумку зумовить майже остаточне витіснення з правової сфери природно-правової парадигми і заміну права законом. Природно-правова парадигма збережеться хіба в неофіційній правовій системі, яка, як правило, у народів, що втрачають незалежність, співіснує паралельно з офіційною. Ця проблема досліджена недостатньо, тому українські правознавці повинні інтенсифікувати в цьому напрямі свої зусилля.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Зазначена проблематика частково досліджувалася такими науковцями, як: М. Братасюк, В. Градова, М. Кобилецький, Д. Кирик, П. Захарченко, І. Луцький, X. Хвойницька, Н. Павлусів, Г. Попадинець, О. Шевченко та інші [1-10]. В працях цих науковців проаналізовано такі аспекти досліджуваної проблеми, як: особливості прояву природно-правової парадигми в українській культурі, форми її вираження, філософсько-правові погляди українських мислителів ХІХ ст., ідея верховенства права в українській правовій традиції тощо. Проте такий аспект проблеми як співвідношення природно-правової та легістської парадигм в українській правовій традиції ХІХ- поч. ХХ ст. досліджено недостатньо, тому зосередити на ньому увагу нині на часі.

Мета статті - на основі аналізу публікацій по досліджуваній проблемі розкрити співвідношення природно- правової та легістської парадигм в українській правовій традиції ХІХ- поч. XX ст.

Виклад основного матеріалу

В ХІХ ст. наступ російського самодержавства на Україну посилився. Зрозуміло, що в умовах поширення російської системи законодавства продукування та поширення природно-правових ідей було небезпечним для тих, хто їх генерував. Як зазначають дослідники, у 1802 році були прийняті «Основні закони Російської імперії», які в арт. 47 наголошували, що імперське життя «управляється на твердій основі позитивних законів, установ та статутів, що виходять від самодержавної влади». Як бачимо, позитивне право стає основним і чи не єдиним регулятором правових відносин. В судочинстві правовий звичай був заборонений для застосування. Його було дозволено застосовувати лише винятково стосовно чужеродців та селян [10]. Це означало, що на українських землях почала стверджуватися легістська (законницька) доктрина, в основі якої лежить принцип тотожності права та закону, що заперечує невідчужувані природні права людини та інших суб'єктів права (народу, громади, соціальних груп тощо). На їх місці з'являються «надані державною владою права», як наслідок закону, його норм, які є вираженням волі верховного правителя, напр.., царя [11].

Легізму як ідеології та особливо практиці властивий репресивний характер, що проявляється у тому, що закон, позитивне право як втілення волі самодержця в контексті цієї доктрини вважається єдиним джерелом права. Заперечуючи природне право як основу позитивного права, природно-правові регулятори суспільних відносин, ця доктрина стверджує тим самим монополізм держави в правовій сфері, вивищує державу і закон над людиною і її правами [2-7]. Суть самодержавства в тому що верховна воля стверджує себе як єдине начало, якому підкорені всі. Цей монополізм влади виключає принцип правової рівності між суб'єктами права, перетворюючи фактично правовідносини у законовідносини, людину - в об'єкт законницьких маніпуляцій з боку влади.

Запроваджена в Україні законницька доктрина перетворила всіх українців у залежних від самодержця людей [4; 6; 10]. На Правобережжі панщина сягала шести днів на тиждень, на інших землях - від двох днів до чотирьох [10 ]. Прав в українців було рівно стільки, скільки було дозволено законами імперії: «дозволене лише те, що дозволено законом» - це базова теза легізму як ідеології та практики. Відповідно до імперських законів, вони втрачали права на свою територію, державність, мову, церкву, зневажалась їх культура, руйнувалося право на національну ідентичність тощо. Післякозацька Україна стала остаточно Малоросією.

Для легізму «буква закону» стає альфою та омегою правового життя. В «Судових статутах» 1864 року в ст.ст. 9 і 10 було чітко прописано суддям: «.. .вирішувати справи у відповідності з точним розумінням діючих законів, а у випадку неповноти, неясності, нестачі або протиріччя - базувати рішення на загальному смислі законів» [10, с. 67]. Легізм цінує точність і конкретність норми, віддає їй перевагу перед принципами, як загальними ідеями, що передбачають вибір для суб'єкта права. Імперський торгівельний статут від 29 грудня 1889 р. в арт. 1724, т. ХІ, ч.2 вказував суддям комерційних судів, що їхні рішення « .базується на законах; у тих же випадках, коли відсутні точні та зрозумілі закони, дозволяється брати за основу торгівельні звичаї та рішення (судові) у тому ж суді прийняті і котрі набрали повної чинності» [10, с. 67]. Як бачимо, «буква закону» стає істиною в останній інстанції на українських землях. український законницький юснатуралістичний правовий

У 1831 році було скасовано Магдебурзьке право, яке мали віками українські міста [4; 10]. Імперське законодавство руйнувало право власності українців на власність - найбільш заможні люди в тогочасній Україні були не українцями. Купцями першої та другої гільдій були, як правило, російські купці, українські, в кращому разі - третьої. На Лівобережжі України та на Півдні вся торгівля була зосереджена у росіян [6; 10]. Українське населення переселялося з центральних частин міст на периферію. За статистичними даними 1838 року в трьох найбільших українських губерніях на заході та в центрі нараховувалося сто тисяч дворян-поляків, на Правобережжі України інтенсивно збільшувалася чисельність дворян - етнічних росіян [6; 10].

О. Шевченко, досліджуючи становище українського селянства в умовах імперського поневолення, писав: «У ХІХ ст. українського селянина було перетворено на раба. Він втратив усі права і став власністю пана, який мав право продати його з землею або без землі, обміняти, відправити до Сибіру, піддати тортурам. Пан користувався правом втручатися в приватне життя селян, на свій розсуд одружити селянина або заборонити одруження, забрати в нього дітей і послати в науку до чоботаря, кравця, маляра» [10, с. 69]. Пан одноособово судив свого кріпака з іншою особою. Покарання могли бути які завгодно: ув'язнення, тортури, побиття різками, відправлення у рекрути на 25 років, після чого стати господарем людина уже було неможливо, тому бідність для таких людей ставала хронічною, наголошуючи, що Російська імперія поширювала своє законодавство на всю окуповану територію. Указом сенату 25 червня 1840 року було скасовано чинність Литовського статуту на Правобережжі, а в 1843 році - на Лівобережжі. Це було неминучим, оскільки Литовський статут увібрав у себе, стверджував і захищав українське звичаєве та загальне право, що формувалося і застосовувалося віками, а царизм прагнув замінити їх російським законодавством, русифікувати судочинство тощо. Легізм як доктрина зневажає моральні норми та цінності, оскільки вони формуються не державою, а громадою, і дає тим самим державній владі «зелене світло» на свавілля та аморальність [11; 12; 13]. Оскільки правові звичаї та традиції завжди вбирали в себе потужний моральний вимір, зрозуміло, що Литовський статут з його звичаєво-традиційним наповненням мав бути скасований.

Скасовувалась також чинність польських конституцій, які поширювали свою юридичну силу на західних територіях імперії. Після видання Указу сенату від 1940 р. на західні губернії імперії стали поширюватись російське законодавство та російська мова судочинства. Виконання судових рішень здійснювалося на підставі російських законів. Усілякі українські джерела кримінального права повністю витіснило «Уложення про покарання кримінальне та виправне» 1845 року, що стало основним джерелом кримінального права. Російське законодавство регулювало також процесуальне право. Кульмінацією репресій проти українства засобом «букви закону» був циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва 1863 року про заборону публікації книжок українською мовою.

Знищення державності спричинило знищення української правової системи, і запровадження російської та австрійської, ґрунтованих на законницькій парадигмі, що була чужою українцям [7; 9]. В цих умовах тотального поневолення, тотального заперечення природних прав людини та народу, не зважаючи на переслідування царською владою, українські мислителі, науковці продовжують теоретично розвивати природно-правову парадигму, відстоюють принципи та цінності природного права, актуалізовують проблему невідчужуваних прав людини та народу, обстоюють загальнолюдські цінності, захищають принцип справедливого судочинства, осмислюють питання відносин людини, громади, держави тощо.

Зокрема, П. Лодій, аналізуючи принципи природного права, виступає проти жорстоких законів правління, наголошуючи, що закони мають відповідати потребам суспільства, принципам природного права, зайва суворість законів принесе суспільству і державі немало шкоди. Його праця «Теорія загальних прав, що містить в собі філософське вчення про природне всезагальне державне право» вийшла в 1828 році і була його останньою працею [5]. В ній піднято проблему природного права як морально-правової основи державного права, законодавства; громадських основ співжиття, природних прав людини та народу тощо.

На противагу російській монархічній традиції, ґрунтованій на ідеї Бога та самодержавній волі як єдиному верховному та непорушному джерелі влади, підкорення якій і залежність від якої є обов'язком і природним станом кожного підданого, українські мислителі акцентують, що: «Суспільний договір має бути в інтересах всіх членів суспільства, інтересах їх «природної вольності». Влада монарха в таких умовах не може бути безконтрольною, вона повинна підлягати договірним принципам [7, с. 155].

У Г. Андрузького, розробника «Начерків Конституції Республіки» джерелом влади постає народ, його воля, а не монарх. Г Андрузький слідом за Ш. Монтеск'є, Дж. Локком, Ж-Ж. Руссо, І. Кантом вважає природним право народу на вибір форми державного правління. Велику увагу в цьому документі відведено самоврядуванню, яке мало в Україні велику вагу в усі часи. Відчувається, що автору важливо відстояти українську незалежність, право народу на вибір державної форми правління, яка відповідає історичним та культурним особливостям народу. Прикметно, що в цьому документі в проекті слов'янської федерації Г. Андрузький не знайшов місця Російській імперії [6; 7; 14].

П. Пестель у творах «Руська правда», «Конституція. Державна Рада» та «Записка про державне правління» виступив з програмою демократично-республіканського перетворення Російської імперії, Народ не може бути приналежністю чи власністю якоїсь особи чи сімейства. Навпаки, «... уряд є приналежністю народу, і він створений для блага народного, а не народ існує для блага уряду...»,- писав він [15, с. 427].

На противагу поглядам цих українських мислителів, в Росії ХУІІІ-ХІХ ст.. під впливом європейського Просвітництва дуже поширилася теорія «освіченої монархії», започаткована російськими ідеологами С. Полоцьким, А. Ордіним-Нащокіним, розвинена пізніше В. Татіщевим, І. Посошковим тощо. Відповідно до цієї теорії монарх здійснює правління відповідно до закону і на підставі закону - в цьому і полягала суть освіченого монарха [4; 14]. Проте російський абсолютизм ставить себе над законом і принципом законності. «Ідея природної рівності людей, що є основою природного права або не розглядалась, а якщо й розглядалась, то визнавалась практично нездійсненною», - наголошують українські дослідники [14, с. 147].

М. Сперанський розробляв ідею законності як принципу діяльності державних органів, мислив позитивне законодавство як основу правопорядку, хоча не проводив різниці між законами правовими і неправовими, оскільки, відповідно до законницької доктрини, закон завжди правильний, бо законодавець, зокрема «верховний», помилятися не може. На схилі літ вважав, що воля государя має бути необмеженою, бо для Росії це неминучість [14 ].

Варто зазначити, що були серед російських ідеологів і прихильники природного права: М. Муравйов, О. Герцен, М. Чернишевський, О. Куніцин, В. Соловйов та інші. Але імперська дійсність ґрунтувалася на законницькій доктрині, і більшість російських вчених-юристів, досліджуючи проблему правового розвитку, стояла на позиціях позитивізму, наголошуючи на верховенстві позитивного (державного) закону, а не права, «ігноруючи проблему права та справедливості, практично нівелюючи саму ідею природного права», - акцентується в наукових джерелах [14, с. 159; 10].

Українськими мислителями природні права мисляться, як правило, невідчужуваними, первинними і визначальними стосовно закону як позитивного права. І в цьому плані українська правова думка є значно розвинені- шою, прогресивнішою, справді європейською порівняно з російською, оскільки російські науковці та державні діячі, як правило, проблеми прав і свобод людини практично не піднімають, оголошують закон і самодержавну волю первинними стосовно людини і народу.

У Т. Шевченка людина і нація закорінені в бутті, вони - ланки космічного буття, а тому повага до них і непорушність їх природних прав мають стати законом для кожного із людей, в т.ч. самодержців [2; 3; 7]. Для Т. Шевченка право однозначно невід'ємне від людини і нації, воно визначальне стосовно будь-яких законів, які мають бути його наслідком. Для мислителя право - це форма буття таких вищих цінностей як: справедливість, добро, свобода-воля, людська гідність, честь, життя, рівність тощо. Він глибоко усвідомлює на прикладі тогочасної української дійсності, що поза ними повноцінного людського буття не буває, що вони лежать в його основі. Знищення їх - це шлях до знищення людини і нації [17].

У «Проекті Статуту спілки «Вільний Союз» М. Драгоманов наголошує: «Із викладених вище основ політичного перетворення Росії необхідно вважати особливо важливими:

1) права людини і громадянина і

2) самоврядування місцеве.», яке є основою справедливого устрою, де будуть захищені права людини [18]. Для М. Драгоманова, як і для Т. Шевченка людина з її правами є основою соціального устрою. Він прагне сформувати таку концепцію державного ладу, при якому людина буде жити повноцінним життя, юридично і соціально захищеною.

Відчутний внесок у розвиток українського юснатура- лізму зробив І. Франко, який творив свою правову концепцію в умовах потужного наступу юридичного позитивізму, який вивищував закон як політичне явище над природними правами людини і народу. В трактуванні І. Франка право «є загальнолюдським духовно-культурним феноменом. Він розрізняв природно-правові засади життя та позитивне право, яке в Австро-Угорській імперії відчутно розходилося із принципами природного права, створюючи тим самим тотальне українське безправ'я», - підкреслює М. Братасюк [2]. Природні права людини та народу на життя, свободу, справедливість, національну ідентичність, територію, віру, мову, державність, рівність тощо, на думку І. Франка, мають бути захищені державним правом, тобто, законом, який має бути створений парламентом, що обиратиметься народом на засадах принципів рівності та загальності виборчого права [19]. Отже, мислитель розрізняє право та закон, вважає закон штучним правом, державно-політичним явищем, що має бути увідповідненим принципам природного права, які мають бути непорушними, оскільки відображають основи життя.

М. Грушевський довів, що основним суб'єктом української історії є українці як народ, який має природні права на свою територію, культуру, ідентичність, мову, віру, державу тощо. Він проводив думку про визнання невід'ємного права народу-нації на самовизначення і розбудову національної держави [20].

Для Б. Кістяківського право є феноменом багатогранним, що існує у різних формах, воно ділиться на природне і позитивне, державне. Він розвиває концепцію «справедливого права», яка «в основі своїй містить тезу, що справедливість є невіддільною від права і навіть більше - вона є трансцендентальною первісною цінністю, яка зумовлює собою право» [21, с. 188]. Отже, ціннісно-духовний вимір права тут виходить на передній план. Природні права людини зумовлені її людською природою, тому є невідчужуваними, до їх творення держава не має стосунку. Закон для Б. Кістяківського - це штучне право, що залежить від влади. Очевидно, передбачаючи загрозу поліцейського режиму, Б. Кістяківський з усіх сил намагався боронити людську гідність і права людини, оголошуючи їх недоторканними, невіддільними і непорушними. Завдяки цьому державна влада в правовій або конституційній державі є не лише обмеженою, а й строго підпорядкованою закону з метою мінімізації можливого свавілля людей, наділених владою. В першій пол.. ХХ ст. розвиток природно-правової доктрини підтримували релігійні діячі, зокрема Й. Сліпий, В. Липківський, А. Шептицький, І. Огієнко та інші.

Висновки. На підставі проведеного вище аналізу можна підсумувати наступне: підкорення Російською імперією України, окрім відвертого фізичного насильства, здійснювалося засобом використання «букви закону», що органічно властиво легістській парадигмі. Російський імперський закон став джерелом агресії проти людини і народу. Знищення державності спричинило знищення української правової системи, і запровадження російської та австрійської, грунтованих на законницькій парадигмі, що була чужою українцям [7; 9; 13; 21; 22]. В контексті природно-правової парадигми мислителями ХІХ ст. розмежовуються право та закон, розробляється вчення про позитивне право як штучне, державно-владне явище, на противагу природному праву як духовно-культурному феномену, що втілює загальнолюдські цінності, що є водночас смисловими характеристиками права, що існує в розмаїтті національних форм; закони диференціюються на справедливі, тобто правові, та неправові, несправедливі, які порушують права людей та народу - роз диференціація здійснюється по ціннісній основі. Розвивається також ідея, що справедливим законам має бути підкорена державна влада та всі правовідносини, тобто, розробляється ідея верховенства права.

Список використаних джерел

1. Альчук М. Філософія права Богдана Кістяківського. Львів: Вид. Центр ЛНУ ім. І. Франка, 2010. 300 с.

2. Братасюк М. Філософія права у творчості Івана Франка: юснатуралізм vs позитивізм. Вісник ЛНУ імені Івана Франка. Серія: Філософські науки. 2019. №21. С. 79-89.

3. Градова В. Ідея верховенства права в українській правовій традиції: дис. ... к.ю.н.: 12.00.12. Київ. 2013. 250 с.

4. Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні (XIV - перша половина ХІХ ст.): історико-правове дослідження. Львів: ПАІС, 406 с.

5. Кирик Д. Петро Лодій: життя, діяльність і вчення Івано-Франківськ: Місто НВ, 2006. 124 с.

6. Захарченко П. Історія українського права: навчальний посібник. Київ, 2019. 436 с.

7. Хвойницька X. Легітимація природного права в Україні та європейська юснатуралістична традиція: дис. ... к.ф.н.: 09.00.05 Львів, 199 с.

8. Луцький І. Християнство як світоглядне джерело української держави та права: монографія. Івано-Франківськ: Місто НВ, 468 с.

9. Павлусів Н. Філософсько-правові погляди західноукраїнських письменників кінця ХІХ - XX ст.: дис. ... к. філос. н.: 12.00.12. Київ. 225 с.

10. Шевченко О. Історія українського права: навчальний посібник. Київ: Олан, 2001.214 с.

11. Шершеневич Г Философия права. М., 1911.210 с.

12. Austin J. The province of jurisprudence determined. London, 1967. 334 s.

13. Братасюк М. Антропоцентрична теорія права. Київ, 2010. 395 с.

14. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: навч. посіб. Київ: Атіка. 2001. 223 с.

15. Пестель П. Русская правда. Правовая мысль: Антология. Автор-составитель В.П. Малахов. Москва: Академический прект; Екатеринбург: Деловая книга, 2003. 1016 с.

16. Братасюк М. Ідея верховенства права в творчості Т.Г. Шевченка. Філософсько-правові погляди Тараса Шевченка та сучасність: мат-ли Всеукраїнської н/п конференції за міжнародною участю, присвяченої 200-річчю з дня народження Т Шевченка (27 лютого 2014 року). Київ: Вид. центр КНЛУ, 2014. 104 с. С. 3-6.

17. Шевченко Т.Г. Кобзар. Київ: Просвіта, 1993. 511 с.

18. Драгоманов М. Проект Статуту спілки «Вільний Союз» Антологія лібералізму. Політико-правничі вчення та верховенство права. Київ: Книги для бізнесу, 2008. С. 896-988.

19. Франко І. Перехресні стежки: повість. Іван Франко. Украдене щастя: вибрані твори. Харків: Фоліо, 2007. С. 151-410. (Українська класика); Франко І. Украдене щастя: вибрані твори. Харків: Фоліо, 2007. С. 151-410. (Українська класика).

20. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? Київ: Знання України, 1991. С. 116-121.

21. Кістяківський Б. Держава правова та соціалістична. Б. Кістяківський. Вибране. Київ: Абрис, 1996. 512 с.

Братасюк В. Правосуб'єктність людини в контексті української правової реальності ХІХ - поч. ХХ ст. Науковий вісник Ужгородського ун-ту. Серія: «Право». 2013. №23. Ч. 1. С. 241-246.

Размещено на allbest.ru