Гарантії держави Україна під час виконання судових рішень: міжнародний і національний аспекти

боржник держава судовий виконавчий провадження

GUARANTEES OF THE STATE OF UKRAINE IN THE ENFORCEMENT OF JUDGMENTS: INTERNATIONAL AND NATIONAL ASPECTS

The article reveals the content of the state's procedural activity regarding additional enforcement of court decisions, which are covered by the Law of Ukraine “On State guarantees for enforcement of court decisions”. The issues of the essence of such guarantees are considered and it is concluded that they are reduced to a series of special proceedings concerning the execution of court decisions in which the state, the entities created by it for the fulfillment of its tasks and functions, its representatives, etc. Such proceedings are: the procedure for enforcement of a court decision on recovery of funds, debtor of which is a state body (direct liability of the state); the procedure for executing a court decision to recover funds from a state-owned enterprise or legal entity (state liability of the state); the procedure for executing the court's decision on the obligation to take certain actions regarding the property (non-property execution); compensation (additional) proceedings. The difference between these proceedings is found not only in the peculiarities of the procedural actions that are performed in relation to execution, but also in the circle of subjects executing the decision. It is also noted that particular attention is paid to recourse obligations that arise in the State from the state or other legal entity responsible for imposing the burden of enforcement directly on the State, however, they do not directly relate to state guarantees of enforcement of judgments. It is stated that there is an out-of-court procedure for determining compensation for delays in the execution of court decisions, which are executed in accordance with the procedure established by the Law of Ukraine “On State guarantees for enforcement of court decisions”, which may not always contribute to the effective application of the compensation proceedings. It is concluded that the main problem in these proceedings is that the state acts as both the debtor and the executor and the regulator of relations, in addition, the state creates additional obstacles to the enforcement of judgments, which may be organizational, procedural or financial. Emphasis is placed on further exploration of the instruments of state moratoriums in enforcement proceedings.

Key words: enforcement proceedings, state authority, state enterprise, compensation proceedings, state treasury.

Відповідно до ст. 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Так державою проголошується можливість реалізації рішень судів, які позбавлені власного апарату виконання, держава вказує на те, що невиконання рішень судів є небажаною поведінкою, яка вважається протиправною і щодо неї можуть бути застосовані несприятливі наслідки.

Водночас реалії сьогодення свідчать про недостатній рівень забезпечення державою цих конституційних норм, що істотно впливає й на рівень захищеності прав, свобод і законних інтересів, а також не сприяє укріпленню авторитету самої держави, як усередині країни, так і на міжнародній арені.

Низький рівень виконання судових рішень став підставою винесення великої кількості рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який раз у раз наголошував на важливості стадії виконання судового рішення як необмінної, обов'язкової та сутнісної характеристики гарантованого права на справедливий судовий розгляд, визначений ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Особливо гострою ця проблема стала внаслідок констатування ЄСПЛ системної проблеми неналежного виконання Україною як державою обов'язків щодо створення ефективного механізму виконання судових рішень, який би гарантував довершеність судового захисту, а також неспроможності України як боржника виконати взяті на себе зобов'язання, в тому числі підтверджені міжнародними й національними судами. Нині Україна займає перші місця за кількістю рішень, які виніс ЄСПЛ і які сьогодні перебувають на контролі Ради Європи щодо їх виконання, а їх загальна кількість перевищує 500 [1]. Найбільш резонансними в практиці ЄСПЛ, безперечно, є його пілотні рішення у справах Юрій Миколайович Іванов проти України [2] та Бурмич та інші проти України [3]. Основний лейтмотив обох рішень стосується не тільки й не стільки недосконалості загального законодавства про організацію та виконання судових рішень, бо йдеться про складність або фактичну неможливість застосування заходів виконання рішень стосовно самої держави, її органів та інституцій і створених нею комерційних і некомерційних утворень як боржників.

Одним із заходів, ужитих на виконання рішення Юрій Миколайович Іванов проти України, уважається прийнятий 5 червня 2012 р. Закон України «Про державні гарантії виконання судових рішень» (набрав чинності 1 січня 2013 р.) [4]. Одразу після його прийняття виникали зауваження до сфери його застосування, а також стосовно використання низки юридичних термінів, які вже використовуються та роз'яснені в інших нормативно-правових актах [5].

П.Д. Гуйван веде мову про гарантії виконання судових рішень, що набрали законної сили й так набули статусу остаточних, що охоплюються змістом принципу правової визначеності [6, с. 27].

Недостатня чіткість розуміння використаної в назві цього Закону термінології зумовлена омонімічністю слова «гарантія», яка використовується загальною теорією права в контексті нормативно закріплених прийомів і способів забезпечення реалізації прав тощо, що представлені дослідженнями великої кількості таких учених, як С.С. Алексєєв, А.М. Колодій, М.С. Малеїн, І.Є. Марочкін, О.В. Міцкевич, П.М. Рабінович, В.Ф. Сіренко, О.Ф. Скакун, В.Д. Шахов, О.Н. Ярмиш, а також багатьох інших. Іншим значенням є безпосереднє етимологічне значення слова (франц. garantie - забезпечення, запорука) як способу забезпечення виконання зобов'язань, особливо з огляду на те що чинне законодавство використовує нормативні дефініції поняття «державна гарантія», що зводиться до спільного, визначаючи його способом забезпечення повного або часткового виконання державою боргових зобов'язань суб'єкта господарювання - резидента України - перед кредитором (позикодавцем) [7; 8].

Із проблематики забезпечення виконання рішень судів існує багато публікацій стосовно загального порядку організації та виконання судових рішень і рішень інших органів (О.Б. Верба-Сидор, В.В. Комаров, С.Я. Фурса, С.В. Щербак та ін.), а також окремо стосовно забезпечення реалізації державних гарантій щодо виконання (І.Е. Берестова, Н.Є. Блажівська, Ю.В. Черняк та ін.), визначення сутності гарантій держави України щодо виконання судових рішень, змісту діяльності держави, яка позначається як державні гарантії виконання судових рішень, що залишається ще недостатньо дослідженим і систематизованим з огляду на загальну систему реалізації судових рішень в Україні, що й становитиме мету дослідження.

Прийнятим Законом проголошено державну гарантію виконання судових рішень суду про стягнення коштів і зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державні органи, державні підприємства, установи, організації, а також юридичні особи, примусова реалізації майна яких забороняється відповідно до законодавства, так установлено особливу процедуру для виконання національних судових рішень проти держави.

Зміст надання державою гарантій щодо виконання рішень суду (ст. 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», Закону про гарантії) полягає в тому, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів і зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. Водночас ці гарантії держави не стосуються тих рішень суду, стягувачем за якими є державний орган, державне підприємство, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, що належать до комунальної власності.

Первісно цей механізм стосувався судових рішень, які набрали законної сили після набрання чинності самим Законом, але вже 19 вересня 2013 р. прийнято зміни [9], унаслідок яких відповідна процедура може застосовуватися до судових рішень попереднього періоду. Згідно із цими гарантіями, у разі недостатності коштів у боржника суми, зазначені в судових рішеннях, що стосуються позовів проти держави та державних органів, організацій тощо, повинні виплачуватися за рахунок коштів Державного бюджету.

Тобто фактично йдеться про певні державні забезпечення, запевнення, нормативно визначені додаткові особливі обіцянки щодо виконання рішень, де боржниками є саме держава і створені нею інституції та корпоративні утворення. Хоча насправді боржник, навіть якщо це держава, не повинен необгрунтовано встановлювати якісь додаткові правила, умови, строки, складності, що можуть впливати на організацію та виконання рішення суду.

Отже, у цьому разі варто говорити не стільки саме про гарантії виконання рішення, а про особливу процесуальну форму реалізації судових рішень і виконавчих документів, у яких боржником є держава та її похідні суб'єкти права, її представники. Фактично йдеться про запровадження низки спеціальних проваджень стосовно виконання рішень судів, які застосовуються поряд або разом із традиційною реалізацією судових рішень, що здійснюється в загальному порядку.

Такими спеціальними провадженнями є:

1. Виконання рішення суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган (ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»), що включає в себе орган виконання, яким є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів; безпосереднє звернення до вказаного органу державної виконавчої влади, загальні строки, установлені Законом України «Про виконавче провадження», строк виконання - тримісячний строк із дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів і відомостей. Для цього провадження відсутній традиційний для виконавчого провадження суб'єкт - виконавець (державний виконавець, орган державної виконавчої служби), а також недостатньо чітко визначені строки виконання, які починають свій перебіг не з часу звернення, а з моменту надходження коштів до відповідного уповноваженого органу виконання. Бюджетні асигнування на погашення заборгованості визначаються законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

1. Е. Берестова справедливо робить акцент, що державні органи фінансуються за рахунок державного бюджету, у разі стягнення з них коштів у порядку виконання судового рішення ці кошти мають державне походження, безпосереднім боржником є орган державної казначейської служби, які об'єднують у собі залежно від ситуації відповідача, виконавця за законом і примусового виконавця [10].

Отже, наведений стан речей не може вважатися прийнятним, оскільки виключає можливість чіткого визначення реальності виконання, а також поєднання в особі органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, декількох функцій.

2. Виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи (хоча державний орган також є юридичною особою) (ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»), що передбачає поширення загального порядку виконання рішень, визначених законодавством про виконавче провадження з урахуванням особливостей, визначених Законом про гарантії. Попередній строк допуску до застосування гарантійного провадження, який має застосовуватися, якщо рішення суду не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Безпосередньо провадження передбачає виконання за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, яке здійснюється протягом десяти днів із дня встановлення державним виконавцем факту невиконання. Керівник відповідного органу державної виконавчої служби подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи й відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, про що повідомляє в установленому порядку стягувача. Перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Безпосереднє виконання має здійснюватися в тримісячний строк із дня надходження документів і відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.

Окрім цього, окрема увага Законом про гарантії приділяється поствиконанню, реалізації фактично регресної вимоги держави до створених нею підприємства та юридичних осіб, адже, як твердить ч. 3 ст. 96 Цивільного кодексу України, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, установлених установчими документами та законом.

Державний виконавець протягом десяти днів із дня отримання такого повідомлення виносить постанову про заміну стягувача на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, з одночасним направленням повідомлення такому органу.

Державне підприємство або юридична особа, які визнані боржниками за рішеннями суду, зобов'язані протягом десяти днів із дня перерахування коштів відкрити рахунки в органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, і проводити розрахунки виключно із цих рахунків. Положення цієї частини не поширюються на банки, сто відсотків або частка статутного капіталу яких належить державі.

3. Виконання рішень суду про зобов'язання вчинити певні дії щодо майна (ст. 7 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»). Провадження виходить із загальних правил, визначених Законом України «Про виконавче провадження». Особливим правилом є те, що в разі невиконання рішення судового рішення протягом двох місяців із дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, державний виконавець зобов'язаний звернутися до суду із заявою про зміну способу й порядку виконання рішення.

4. Компенсаційне (додаткове) провадження (ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»), передбачає, що в разі, якщо протягом трьох місяців не перераховано кошти за рішенням суду, вирішується питання про стягнення компенсації в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. При цьому суб'єктом нарахування є сам центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Попри закріплення відповідного права на компенсацію, його дієвість та ефективність ставиться під сумнів як у науковій літературі [10, с. 26], так і в практиці ЄСПЛ, зокрема в справі Бурмин та інші проти України [3]. Тривалий час українське законодавство не передбачало ніякої компенсації, який би з указаних мораторіїв не застосовувався, що визнавалося однією з підстав визнання ЄСПЛ недотримання принципу пропорційності і, як наслідок, порушення конвенційних прав, як, наприклад, у справі Sokur v Ukraine [11]. Н.Є. Блажівська, розглядаючи мораторії у сфері виконання, акцентує увагу, що саме закріплення на національному рівні права кредиторів отримати компенсацію втрат, завданих унаслідок тривалого невиконання судового рішення про примусове виконання зобов'язання боржником, у практиці ЄСПЛ визнається умовою пропорційності застосування мораторію на звернення стягнення на майно боржника [12].

Справедливості заради варто зазначити, що через обмеженість сфери застосування Закону він не здатен вирішити проблему компенсації загалом, окрім цього, зазначений засіб правового захисту не є судовим і не дає змоги враховувати конкретні обставини справи під час визначення розміру компенсації [13].

Водночас треба враховувати, що більшість фактів невиконання державою взятих на себе майнових чи особистих зобов'язань зумовлено використанням державою власних інструментів, які створюють перешкоди у виконанні рішень судів та інших органів. Ці перешкоди можуть мати організаційний, процесуальний чи фінансовий характер. Серед них на особливу та додаткову увагу заслуговують інструменти мораторіїв, імунітетів і переваг, які встановлено державою під час виконання зобов'язань, у тому числі виконання судових рішень і рішень інших органів (осіб).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Івасюк П. Україна серед лідерів за кількістю рішень ЄСПЛ, які зобов'язана виконати [4/11/2019, 09:45]. Українські національні новини. URL: https://www.unn.com.ua/uk/exclusive/1833757-ukrayina-sered-lideriv-za-kilkistyu-rishen-yespl-yaki-zobovyazana-vikonati.

2. Case of Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine (Application no. 40450/04). Judgment / 15 October 2009. Final, 15/01/2010. The European Court of Human Rights. URL: https://goo.gl/ArUfQC.

3. Case of Burmych and others v. Ukraine (Applications nos. 46852/13 et al.), Judgment / 12 October 2017. The European Court of Human Rights. URL: https://goo.gl/ntAvv9.

4. Про гарантії держави щодо виконання судових рішень : Закон України від 05.06.2012 № 4901-VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 17. Ст. 158.

5. Черняк Ю.В., Стрілько В.Ю. Деякі теоретичні та практичні аспекти застосування Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Актуальні проблеми міжнародних відносин. 2013. Вип. 112 (2). С. 51-55. URL: http://bit.ly/39H7EIJ.

6. Гуйван П. Значення темпоральних чинників у практиці Європейського Суду з прав людини. Своєчасність виконання судового рішення - обов'язковий елемент правової ідеї щодо розумного строку розгляду справи (частина 5). Підприємництво, господарство і право. 2017. № 10. С. 26-31.

7. Про затвердження Порядку відображення операцій, пов'язаних з державним та гарантованим державою боргом, при плануванні та виконанні державного бюджету : Постанова Міністерства фінансів України від 28.01.2004 № 42. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: http://bit.ly/2tsXAm7.

8. Про затвердження Положення про управління ризиками, пов'язаними з наданням державних гарантій, та розподіл таких ризиків між державою, кредиторами і позичальниками : Постанова Кабінету Міністрів України від 23.02.2011 № 131. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: http://bit.ly/2rVWxum.

9. Про внесення змін до деяких законів України щодо виконання судових рішень : Закон України від 19.09.2013 № 583-VII. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://goo.gl/H6h22m.

10. Берестова И. Проблемы исполнения судебных решений, по которым предоставлена гарантия государства Украина. Legea si Viata. 2017. № 11/2. С. 24-28.

11. Case of Sokur v. Ukraine (Applications nos. 29439/02) Judgment / 26.04.2005. The European Court of Human Rights. URL: http://bit.ly/2sOXYeC.

12. Case of Immobiliare Saffi v. Italy (Applications nos. 22774/93), Judgment / 28.07.1999. The European Court of Human Rights. URL: http://bit.ly/2FogU6w.

13. Першопричини невиконання рішень національних судів України. Національна безпека і оборона. 2019. № 3-4 (179-180). URL: http://bit.ly/36pfODC.

Размещено на Allbest.ru